Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 27

юцію, військо козацье буде зіставати ся під безпосередньою властю самого гетьмана Потоцкого і визначених ним полковників. Зараз потім реєстрове військо через своїх делєґатів: Ссву Івановича, Каленика Прокоповича і Михайла Мануйловича 13) зложило присягу обіцяючи не ворогувати і не кривдити „товаришів реєстрових, що були обложені на Старцї”, а іменем війська обложеного на Старцї” таку-ж присягу зложили полковники Р. Пешта, Іван Боярин і Василий Сакун, обіцюючи при тім піддати ся волї королївській і відправити від себе нереєстрових. Потім і „своєвільна чернь” зложила присягу на подану їй „ртту”i обіцяючи послух тимчасовій старшинї і будучому комісару, коли на те буде воля королївська. Доложила одначе до того свої дезідерати — „обіцюючи то собі від королївської ласки, що ми зістанемо ся при давнїх вільностях війська Запорозького, і вдови, які зістали ся по старинних козаках, не будуть нести нїякої тяготи. Просимо ще при тім яснов. п. гетьмана, аби він з свого боку причинив ся за терехтемирівськими чернцями, аби їх полишено при давнїх володїннях, і звелїв вернути монастирський скарб, що тепер у Іляша. Просимо покірно не забороняти ходити в річкм на рибу і в степ на звіря — тільки не на море і не на своєволю, за позволеннєм старших” 14)...



Сим скінчила ся, дня 28/VII с. с. облога і кампанїя. Другого дня вже воєнні відносини були забуті, козаки приходили до польського обозу, Поляки до козацьких окопів, оглядаючи їх „фортелі, оборони, засїдки і уходи”. Знавцї висловляли своє переконаннє, що сї козацькі окопи не могли бути здобуті нїяким приступом, тільки бльокадою; такої гадки був і Потоцкий.



Висловляли здивовання для козацької працевитости і витрівалости і т. д.



На другий день військо коронне рушило на визначені йому становища. Потоцкий поїхав в свою нїжинську державу. Військо козацьке мало відставити армату до Канева, під нагляд тимчасових полковників визначених Потоцким, і розійри ся.



Тимчасовими полковниками були настановлені: Левко Іванович Бубнівський, Роман Пешта, Каленик Прокопович, Михайло Мануйлович 15), Василь Сакун, Іван Боярин — по половинї з реєстровцїв вірних і повстанцїв.



Примітки



1) Окольский с. 140.



2) Ibid. c 141.



3) Ibid. c. 143.



4) ркп. Разнояз. 61 с. 216, пог. реляцію Потоцкого в ркп. 94 с. 602.



5) ркп. 61 с. 216.



6) Окольский с. 151-2.



7) Ibid. с. 152-3.



8) Ркп. Разрояз. 61 c. 216.



9) Ркп. Разнояз. 61 с. 219, лист з 15/VII.



10) Окольский с. 159 і 163.



11) У Окольского імена тих иньших старшин пропущені (лишене порожне місце), мабуть були се Ів Боярин і Василь Сакун, що присягали потім разом з Пештюо.



12) Костомаров здогадував ся, що він з Филоненком утїк тодї з табора і подав ся в Московщину (І с. 176). Але з листа Конєцпольского з 19/IX 1639 знаємо, що Гуня тільки тодї пішов за границю і то przez wszelkiej рrzyczynу — ркп. 94 с. 705.



13) Се імя попсоване на ріжних місцях, правдиву форму маємо в вид. 1638 р., в актї Маслоставськім: Mychaylo Manuilowick.



14) Окольскнй 176-8; останнїй лист контрасіґнував писар Мартин Ненанський.



15) В вид. 1638 р.: Manuylowicz.



ОСТАННІ РУХИ: ВІСТИ З ЧИГРИНЩИНИ, З РОМЕНЩИНИ. ЗАГАЛЬНА РАДА В КИЇВІ 9 Н. С. ВЕРЕСНЯ, ПОСОЛЬСТВО ДО КОРОЛЯ, КОМІСІЯ НА МАСЛОВІМ СТАВУ, ІМЕНОВАННЄ НОВОЇ СТАРШИНИ, ЇЇ ДОБІР, КОЗАЦЬКА ПОКОРА.



Капітуляція козаків на Старцї не заспокоїла від разу України. Але Потоцкий з своїм військом стояв далї над душею і пильно слїдячи за всякими симптомами „своєволї”, заздалегідь пильнував їй запобігти і пригасити. Не було се одначе й тяжко, коли величезна більшість козаччини по двох невдалих кампанїях зовсїм стратила всяку охоту до дальшої боротьби . З другого боку Потоцкий сим разом, здаєть ся, стримував ся від крівавих репресій. Може переконав ся з торішнього досвіду, що вони замість „заспокоєння” будять, тільки нове роздражненнє серед народу, і тому вживав більш здержливих способів.



Скоро по капітуляції 16 (26) серпня бувши в Київі, він одержав звістку, що серед реєстрової козаччини починаєть ся знову якийсь рух — армати не відставляють, раду якусь підозрену в Чигринї зложили. Потоцкий тодї вислав свого чоьовіка до Чигрина, поручивши переказати полковникам, що здогадуючи ся причини замішки з арматою в недостачі коней, видав він унїверсал до Черкас і Медведївки, аби дали підводи під армату, „аби не росходило ся якихось поголосок що до вірности, статечности і чесноти їх і не родило ся яких небудь підозрінь через те поводженнє і проволїканнє”. Для скликання ради також знаходив прихильне поясненнє, що мабуть козаки хотїли вибрати послів до короля, і з свого боку обіцяв просити за них короля, аби показав їм усяку ласку. Нарештї остерігав їх, аби не допускали до козацтва людей з маєтностей приватних, бо ординація допускає козаків тільки в королївщинах.



На се посоольство старшина відповіла також в такім згідливім тонї, що армату вже вислали, з виїмком двох більших гармат, які ще зістали ся в Чигринї за недостачею коней; раду мовляв збирали, щоб обміркувати, де визначити раду загальну, і визначили її на 9/IX н. с. в Київі. При тім заносили ріжні прошення до гетьмана в справі всякких кривд і утисків козаччини.



З відповіди, даної Потоцки мна сї прошення, довідуємо ся, що розрухи йшли далї в Роменщинї 1). Вони почали ся під час козацької війни, і тодї люде Ад. Казановского, до котрого належала Роменщина, „їх громили, а декотрих мабуть і покарали смертю”. По капітуляції козацькій пішли там знову розрухи, погромлено фільварок, забрано запаси, а коли прийшла туди вислана на лежі нїмецька піхота, сї своєвільники заложили собі табор під Сулою і боронили ся від них. Потоцкий радив козакам не брати їх в оборону і взагалї не приймати до реєстру Роменцїв, а при тім розвинув дуже цїкаву теорію козацького аристократизму в дусї нової соймової ординації.



„Маєте то в своїй памяти”, писав він, як самі ви на попереднїх пописах того допевняли ся, аби нїкого з Роменцїв не брати в реєстр з тої причини, що козаками мають бути тільки люде, котрі близші до Днїпра, аби була вигода потребам річи-посполитої і службі королївській: як неприятель хреста св. нападе, то поки б з Ромна прийшла якась поміч, то тут иньший і зогнив би. Отже вони несправедливо добиваюьт ся того, і вам не випадає брати їx під свої крила. Бо як в нашім шляхецькім станї до вільности і прероґатив шляхетських доходить тільки той, хто їx і кровю своєю обілє і майном своїм служить довго королеви і отчинї, так і ви подумайте, чи то справедлива і відповідна річ, аби ви припускали яких небудь пастухів до стану свого і вільностей лицарських, котрі предки ваші і ви самі житєм своїм здобували? Вони-ж то вас і до неласки короля і річи-посполитої приводять так часто. Збереть ся кількадесять або кількасот гультяїв, пограбують або пошарпають де небудь, то не йде поголоска, що то вчинили хлопи, — але козаки. А ви потім до них мішаєте ся і з того мусить серце королївське ятрити ся на вас. Сеж бо й перший обовязок вашої присяги, що ви не будете уймати ся за тими, котрих від себе відправили і котрі всї козаками нїяк не можуть бути, а хоч би й могли, то не тою дорогою мають того доходити, аби добути ласку королївську і зрівняти ся з вами в вільностях; тільки мають іти тими дорогами, котрими йшли предки ваші, вислужуючи то собі кровю і майном своїм у короля і річи-посполитої. Тому-ж і в тих містах по-над Днїпром більші поробили ся полки, і нехай уже до них Роменцї не мішали ся б” 2).



Загальна рада справдї відбула ся в Київі, 9 н. с. вересня, в присутности гетьмана Потоцкого, як він того собі бажав — „для більшої поваги і оздоби”. Але саме через сю присутність і участь гетьмана, мусїла вона набрати дуже офіціального характеру. Та й старшина за сей час, правдоподібно, встиглаа переконати ся до решти в безвиглядности всяких мрій - коли хто ще які мав — що нїби можна ще щось змінити якимись деуптаціями до короля. Саме місце в Київі було очевидно вибрано з такою гадкою, щоб наради набрали як найбільше офіціозного характера, і склад ради, здаєть ся, був дібраний умисно: Потоцкий просив старшину прибувати до Київа, взявши по кількадесять чоловіка з полук — на вибір значить.



Отже на радї вибрано депутацію до короля і уложено для неї інструкцію; вислано на заставу, щоб не пускати людей на Запороже, одного з старшин, Андрія Муу з вибраними з полків козаками; армату порішено поставити в Каневі і коло неї не тримати нїкого крім пушкарів і гармашів, чоловіка з двадцять, не більш, а иньшим розійти ся по домах. Тому що пртйшла вість про якісь своєвільні купи коло Гадяча, рішено післати туди полковника Ів. Боярина з вибраими козаками: провідників скарати смертю, а иншим наказати розійти ся. З огляду що між вірними реєстровцями і бувшими повстанцями ще помітне було дальше ворогованнє і недовірє, на далї звелено пильнувати справедливости однаково для всїх; заборонено під карою смерти робити якісь докори, козакам з одного полку сказано не переходити до другого полковника і не удавати ся до суду чужого полковника (се очевижно виникало з того, що в одних полках були полковниками вірні, в иньших повстанцї, і кождий тягнув до свого).



Депутатами до короля вибрано Романа Полловця, Богдана Хмельницького, Івана Боярина й Івана Волченка. Вони мали доручити королеви лист від козацького війська, де козаки вірні і бувші повстанцї засвідчали свою покору, вірність і повний послух на будуче всьому, що король повелить і річ-посполита ухвалить чи вже ухвалила.



Сим листом — продиктованим чи проредактованим мабуть самим гетьм. Потоцуим, властиво зводили ся на нїщо попереднї пляни — добивати ся зміни ординації 1638 р. в напрямі привернення давнїх вільностей. Ми бачили, як се домаганнє старих прав, що було провідною ідеєю повстання, поволї слабло в переговорах з Потоцким, мабуть зустрівши ся з твердим nоn possumus його і иньших представників правительства. Воно поновляло ся все в слабших формах, немов на те тільки, щоб укрити капітуляцію і відреченеє від свого домагання перед публикою — перед ширшою масою козацькою. Жаданнє привернення прав заступлено застереженнєм права петиції до короля і відложеннєм до його рішення переведення нових порядків — бо перед очами козацькрго війська, всїх отсих тисяч своєвільних, всеї козацької маси, дїйсно треба було зіставити бодай щось, вказати якусь надію. Треба було показувати її, бодай поки розійдуть ся сї своєвільні купи. А коли тих своєвільних куп не стало, місяць пізнїйше, при укладанню тої застереженої петиції до короля вже навіть нема мови про домаганнє старих прав і скасованнє соймової ординації. Козаччина обіцяє абсолютгий послух вже виданим соймовим постановам і будучим. Жадмннє давнїх вільностей заміняєть ся в прошеннє про захованнє ґрунтів і володїнь козацьких:



„Унижено упадати до ніг й. кор. мил. будуть посли наші” — читаємо в інструкції для депутації — „аби ми [були полишені] при вільностях наших, себто при ґрунтах і достатках наших — не включаючи до того давнїх вільностей і старшинства, які давнїйше бували у нас, а тепер волею короля і річи посполитої надані і споряджені иньші — щоб комісар був і иньші начальники, котрих ми з руки королївської собі бажаємо і оловязуємо ся їм послушність віддавати”.



Військо козацьке таким чином вповнї приймало ординацію 1638 р. і навіть „прагнуло” визоачення нового начальства, іменованого, замість старого виборного. Просило заховання маєтків і скасовання кадуків — надань стороннїм людям ріжних маєтків козаків замішаних в повстаннє, привернення Терехтемирова відданого Лащеви, відновлення платнї війську; заховання при козацьких правах вдов по тих козаках, „що потянули при вождах коронних на службі королеви і річи-посполитій”. Все посольство до короля таким чином затрачувало своє первісне значіннє і призначеннє, ставало актом льояльности, „субмісії”, а не способом до виборення кращих умов і давнїх вільностей.



Правдоподібно, гетьман Потоцкий встиг таки витолкувати старшинї, що всяке домаганнє скасовання соймової конституції буде не тільки даремне — бо своєю властю король її скасувати не може, але й шкідливе — бо зробить неприємне вражіннє в правительственних кругах, що ждуть від козацького війська тільки покори і каятя по всїх содїяних гріхах. І рада зібрана під його впливами і наглядом, очевидно, покірно чинила його волю і посилала королеви депутацію не на те, аби добивати ся скасовання соймової ухвали, а щоб заявити свою покору і навіть — просити сповнення соймових ухвал.



Подробиць з подорожі сеї депутації не знаємо. Королївської відповіди не маємо, — але судячи з пізнїйших згадок, вона не містила в собі нїчого замітного. Король обіцяв свою ласку козакам, коли будуть вірно служити, а сповненнє їx прошень відкладав до будучого сойму 3). На те щоб увести в житє соймові постанови, визначені були комісари. Комісія мала бути переведена в перших днях грудня на урочищу Маслїв Став над Расавою (де теп. село Маслївка, при великім ставі, що й тепер стоїть).



З визначених королем до комісії визначнїйших осіб крім гетьмана Потоцкого ставив ся тільки камінецький каштелян Миколай Гербурт, а поза тим ріжна воєнна братія, від коронного стражника Лаща почавши. З ним Потоцкий зїхав ся в Білій Церкві і виїхав до козацького війська, зібраного на Масловім Ставі під началом Станїслава Потоцкого, брата гетьманового, котрому гетьман перед тим був передав зверхню власть над військом козацьким. Приставши в півтори милї від Маслового Ставу в с. Микитинцях, гетьм. Потоцкий для більшої поваги казав козацькому війську прибути до себе, і воно послушно ставило ся під проводом Стан. Потоцкого. Потім на його команду спішивши ся, зійшло ся на раду. „Зробили се так охочо, що з такої одміни серце мусїло рости”, з вдоволеннєм зазначає Потоцкий в своїй реляції до Конєцпольского, з котрої беремо опись сеї комісії 4).



По вступній промові Потоцкого, вислуханій з великою увагою, наступала церемонїя віддавання армати, поставлепої серед ради, і клейнотів. Тяжко зітхали козаки, колм корогви козацькі, булави й иньші знаки військові складали ся до ніг комісарів. По сїй церемонїї Потоцкий з комісарами заповів іменованнє комісара і полковників. Коли козвки згідно і одностайно заявили, що їх приймають, проголошено комісаром Петра Коморовского, передано йому королївський привилей на сей уряд і зараз потім військо зложило присягу на послушність. Потім подібним же чином іменовано полковників. Черкаським полковником визначено ротмістра Яна Ґіжицкого, переяславським Станїслава Олдакковского, „товариша” одної з хоругов; канївським Амброжія Сєкєжіньского, якогось Лащевого повірника — Потоцкий одначе ручив перед Конєцпольским, що він буде порядно справуватись. Корсунським полковником став Кирик Чиж, очевидно Русин, „чоловік рицарський і статечний, з котрого козаки були дуже вдоволені”, як вірити Потоцкому — подібне він одначе каже й про багатьох иньших. На білоцерківське полковництво постановлено Станїслава Каленского, бо за нього „іменем п. воєводи (мб. київського) просив оден з комісарів, київський підстолїй, Бжозовский”. Чигринське дано Янови Закжевскома. З виїмком Ґіжицкого все се були жовнїри коронних військ. Поляки коли не родом, то всїм своїм складом, „шляхта родовита, в справах рицарських досвідчена”. По своїм іменованню вони зложили присягу.



Потім визначено на низші уряди — вже козаків 5). Осавулами військовими іменовано найбільш випробованих і заслужених реєстровиків — Левка Бубнівського й Іляша Караімовича, й їм визначено до 600 зол. річної платнї. Осавулами полковими, з платнею по 250 зол., стали: в Черкаськім Каленки Прокопович, в Переяславськім Левко 6) Мокієвський, в Канівськім Яков Андрієвич, в Корсунськім Іван Нестеренко Бут 7), в Білоцерківськім Мойсей Коробченко, в Чигринськім Роман Пешта 8). Сотниками настановлені (по десять в кождім полку): в Черкаськім Григорий Себастянович, Ячук Савич, Мартин Грицькович 9), Онисько Заяць, Богуш Барабаш, Прокіп Лященко, Данило Городчаня, Мойсей Опара, Богдан Топига, Себастян Богуславський. В Переяславськім Михайло Ворона, Фесько Лютай, Грицько Ворона, Михайло Залеський, Захар Яготинський, Дмитро Перехриста, Михайло Каша, Северин Мокієвський, Мисько Пашкевич, Остап Литовець. В Канівськім: Іван Іванович Боярин, Андрій Лагода, Лукаш Криштофович. Петро аМркович, Матвій Козаченко, Данило Дробищенко, Андрій Гунька, Ілько Бут, Яцко Костенко, Федір Дукаренко 10). В Корсунськім: Михайло Мануйлович, Максим Нестеренко, Павел Гайдученко, Іван Ющенко, Андрушко Балакиєнко, Микола Вояновський 11), Яцко Якубенко, Сасько Димидович, Богдан Щигловський, Мисько Іваниченко 12). В Білоцерківськім: Яцко Клїша, Яцина Лютеренко, Яцко Сверщенко, Сахно Куниченко, Данило Гича, Стефан Шевченко, Савка Москаленко, Матяш Половський, Гаврило Хроленко, Тишко Клїша. В Чигринськім: Богдан Хмельницький, Федір Якубович, Дорош Куцкович, Павло Смитка, Стефан Якимович, Василь Мацкович, Грицько Нужний, Андрій Муха, Федір Якубович Вешняк, Семен Василенко. Сотникам визначено по 200 зол. платнї. Нарештї настановлено також отаманів сотенних („поручники, їх назвиском ватамани, аби при кождім сотнику були'') — по одному в сотнї, з платою по 60 зол. 13).



Як бачимо, на сї низші уряди визначено в переважнїй більшости самих козаків — Українцїв, не шляхетських родів, хоч шляхетські елєменти в козаччинї були все ще досить значні і при охотї можна було набрати з них всю низшу старшину. Але сього, мабуть, умисно не хотїли робити, щоб бодай такими низшими урядами нагородити льояльних.



Иньших справ козацького устрою і побуту комісари майже не зачепили. Справу уссталення козацьких маєтностей і означення їх границь — незвичайно складну і тяжку, яка вимагала кількалїтньої роботи, відложено з приводу невідповідної пори, тому що снїг покривав границї і т. ин. Справу Терехтемирова, на котрий випросив собі королївський привилей стражник Лащ, відложено теж, а кватиру комісара і армати визначено тим часом в Корсунї.



В списанім протоколї комісії насамперед згадано в різких виразах про попередні бунти козацькі і понесені за них нещастя і кари — як „одні полягли під шаблею рицарства війська й. кор. мил., иньші під мечем справедливим (катівським), декотрі на палях зради свої повтикали” — нарештї „на устю Старця обложені і зголоднїлі, а до того ще в великій части трупом положені, мусїли відступити своїх злих ґенїїв”.



„Задним числом” представлено справу так, що вже при капітуляції над Старцем військо козацьке присягло прийняти „уставу соймову'', і констатовано повний послух і покору, з котрою воно „армату й иньші знаки свої воєнні положило під ноги” комісії і прицняло уставу й визначену на її основі старшину.



Тепер се була правда; покора була!



Примітки



1) У виданню Окольского хибно Kumnp, kumenska.



2) Окольский с 183-5.



3) Див. особливо лист комісара козацького з 14/IX 1639 ркп. 94 с.699.



4) Ркп. 94 с. 648.



5) До означення імен часто попсованих, окрім першого вид. Окольского уживаю текст ркп. 94, її варіанти значу ркп.



6) Ркп Lesko.



7) Ок. і ркп Buto. Butho.



8) Тут і далї при сотниках іо таманах протокол уживає слова obrа1і, obrani, але їх не можна розуміти в значінню вибору самими козаками, „вибирали” їх комісари — так само як obrali перед тим полковників. Погляд, що низших урядників по ординації 1638 р. вибирали собі самі козаки (напр. у Кубалї Jerzy Ossolinski II c. 134), безсумнївно хибний.



9) ркп. Hrehorowic.



10) ркп. Budarenko.



11) Ркп. Boianowski.



12) Iwatchcenko.



13) Наводжу й їх імення: в Черкаськім полку Гаврило Ганус, Андрій Лясота (ркп. Lahuta), Дмитго Трохимович, Ференс Золотоноський, Мисько Пеоровський (ркп. Petrovic), Гринець Шугач, Семен Pulwika (ркп. Sulwika), Олихвір Дзьоболда, Ясько Перехриста, Іван Лобаченко. В Переяславськім: Іван Гладкий, Михайло Болдко, Іван Зборовський, Яцко Куляниця (ркп. Kuianica). Льонецький, Мисько Бут Хорунжий, Михайло Яненко. Гаврило Кулашенко (ркп. Каluszenko), Невгад з Бережани. В Канївським: Грицько Щербиненко, Тарас Онфрієвич, Гаврило Грудина, Яцко Борисенко, Олексій Гриськович, Харлам Грушович, Андрій Станкевич, Ігнат Тичина, Матвій Глуд, Борис Онощенко. В Корсунськім: Лесько Ганчевич, Семен Москаль, Процик Униченко, Яцко Голубицький, Нестор Костенко, Яхно Старий Лївинський (ркп. Liszanski), Михайло Скиба, Фесько Брасуленко, Федір Жолудь, Кузьма Череваненко. В Білоцерківськім: Мисько Голедуха, Грицько Куриленко, Данило Писаренко, Іван Селивон, Стецько Грушенко, Іван Голенник, Харько Нераденко, Васько Путивлець, Іван Кривда, Васько Блябля. В Чигринськім: Онисько Бут, Костин Занькович, Васько Гайдук, Конрад Бурлюй, Михайло (ркп. Микола) Потерацький, Трохим Боровицький, Бужан Кадарченко, Яцко (ркп. Харько) Тироненко, Стасько Медведівський, Старий Іванишовський.



Примітки.



1. Лїтература церковних і національних відносин другої четвертини XVII в. 2. Козаччина 1635-1638 р. Джерела і лїтература.



1. Лїтература церковних і національних відносин другої четвертини XVII в.



Друга четвертина ХVIІ в. — се епоха Петра Могили, центральної фіґури вт одїшни церковних і культурних відносинах України, і працї присвяенїй йому повинно бути дане перш місце з огляду лїтератури церковних і так тїсно звязаних з ними нацональних відносин сього часу. Се звістна робота київського професора С. Голубєва Кієвскій митрополитъ Петръ Могила и его сподвижники, т. І 183, т. II 1898; кождий том приблизно на половину складається з тексту розвідки і з збірки матеріалів, переважно дуже цїнних, тільки не дуже старанно виданих 1). Поставивши своїм завданнєм представити житє і дїяльність Могили на широкім тлї церковних, по части й полїтичних відносин, автор, довівши до кінця сю працю, дав би був дуже цїнний образ сучасних церковних і національних обставин, — хоч в оцїнцї їx він стоїть часом на досить тїснім церковнім становищі. Абе праця лишаєть ся не докінченою.



Подїї, обняті першою половиною її - до безкоролївя 1632 р., новійшими часами знайшли нове обробленнє в студії ширше поставленій і документальнїйше обґрунтованій — звістній уже нам роботї петербурського професора П. Жуковича: ”Сеймовая борьба православного западно-русскаго дворянства”, що своїм завданнєм з самого початку поставила освітшеннє сучасоої релїґійної боротьби на загальнім тлї полїтичних відносин річи-посполитої. Пятий і шестий випуски (1910 і 1912 р.), котрими закінчилась отся цїнна праця, містять отсї статтї, друуковані в часописи ”Христіанское Чтеніе” в 1909-1912 рр.: Казацкій разгромъ и куруковскій договоръ 1625 г.: Первый польскій сеймъ послЂ куруковского разгрома казаковъ; Кобринскій соборъ и ”торунскій сеймъ 1626 г.; Варшавскій сеймъ 1627 г. и его значеніе въ исторіи борьбы православныхъ съ уніей: Варшавскій сеймъ 1628 г. и крушеніе уніональныхъ плановъ Мелетія Смотрицкаго: Вопросъ о примиреніи православныхъ съ уніатами на Варшавскомъ сеймЂ 1629 г.: Кіевскій соборъ 1629 г.; Львовскій соборъ 1629 г. въ связи съ политическими обстоятельствами времени; Религіозно-церковный элементъ въ казацкомъ возстаніи 1630 г.: Православно-церковный вопросъ на предпослЂднемъ сеймЂ царствованія Сигизмунда III: ПослЂдній сеймъ въ царствованіе Сигизмунда III 2).



Доповненнєм до сеї працї служать виданї тим же автором Матеріали для исторіи кіевскаго и львовскаго соборовь 1629 года, — невеличка збірка документів з вступними замітками в Записках петерб. академії т. VIII (№15, 1911), й Iв. Крипякевича Нові матеріяли до історії соборів 1629 р. в Запимках львівського Товариства ім. Шевченка т. 116. До сеї ж справи: П. Орловскій, Кіевскій соборъ въ 1629 г. (К. Старина 1901).



Дняких питань українського церковного житя сеї доби торкаєть ся книга проф. Харлспповича: Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь, 1914. Нарештї книга М. Василенка ”0черки по исторіи Западной Руси и Украины” (1916) в просторім роздїлї подає свою оцїнку могилянської доби в церковнім і культурнім житю України.



З иньшої лїтератури останнїх чотирьох десятилїть 3) згадаємо: А. Терновскій, Кіевскій митрополить П Могила, біографическій очеркъ — дуже побіжний і коротенький (Кіев. Старина 1882, IV). Статя Enaceanu в Biserica ortodoxa romana 1883-4 звістна менї тільки з ”Библіографіи”: Лєґрана. П. Викулъ, Митрополитъ П.Могила (Странникь, 1896-7), компілятивна робота, E. Pocot, Pierr eMovila (Mogila) — статя і біблїоґр. показчик в Bibliographie hellenique par Legrand, IV, 1896. Голубевъ, Прискорбныя столкновенія П. Могилы съ своимъ прдешественникомъ по митрополіи и кіево-никольскими иноками (Труды кіев. дух. академіи 1897 X) 4). A aJblonowski Akademia kijowsko-mohilanska, 1899-1900 — книга оперта на росийських розвідках, але освітлює значіннє академії як провіднички й хранительки польських культурних впливів. Се освітленнє викликало полєміку: Ф. Т(итовъ) Урокъ съ запада (Труды кіев. акад. 1902, III), відповідь на се Яблоновского W sprawie akademii kijowssko-mohilansklej (Kwart. Hist. 1902) і реплїка Тітова; Къ вопрос о значеніи кіевской академіи для православія и русской народности въ ХVII-XVIII вв. (Труды 1903, XI и 1904, І) — освітленнє з православного і панросийського становища.



Спеціальнїйше: Н. Мухинъ, Кіево-братскій училищный монастырь, 1893. В. Страшкевичъ, Монастиръ въ м. ГощЂ (Волын. епарх. вЂд. 1900). Малевичъ, Къ исторіи Жидичинской архимандріи (тамже 1899 і д.) Юзефовичъ, Возникновеніе и исторія монастырей Густынскаго и Мгарскаго (Полтав. епарх. изв. 1899 і д.). В. Площанскій, Прошлое Холмской Руси, II, — Холмская епархія 1630-1730. аф. Осинскій, Мел. Смотрицкій архіепископъ полоцкій (Трудды кіев. дух. акад. 1911 — давнїйша лїтература про Смотрицького в т. VI прим. 11).



Загальнї курси по історії церкви того часу переважно перестарілись уже, бо орудують занадто неповним матеріалом супроти нинїшнього. Се треба сказати навіть про Исторію русской церкви м. Макарія (сюди належить її XI том, виданий в 1882 р. і доведений до смерти П. Могили), тим більше про Geschichte der Union Пееша, Очеркъ исторіи западно-русской церкви Чистовича (т. II, 1881) і працї Лїковского Ніstorya unіі kosciola ruskiego z kosciolem rzymskim (1875) i Unia Brzeska 1896, нове виданнє 1907 (сюди належить її останній роздїл). Гарасевичеві Annales historiae rithenae (1862) не стратили вартости задля деяких не повторених більше матеріалів (вони й мають властиво характер збірки сирових матеріалів), так само і ”Сводная галицко-русская лЂтопись съ 1600 по 1700 г.” А. Петрушевича (1874) і ”Добавленіе” до неї 1891 р. З иньшої старшої лїтератури, до котрої приходить ся звертатись за браком новійших оброблень, згадаю ще: Зубрицкій, ”ЛЂтопись львовсеаго ставропигіального братства (Ж. М. Н. П. 1848, т. 62):-Пекарскій, Представители кіевской учености въ пол. XVII ст. (Отеч. Записки, 1862).



2. Козаччипа 1635-1638 р. Джерела і лїтература.



Ся доба в історії козаччини не може похвалити ся особливим розробленнєм, очевидно наслїдком бідности й фраґментарности друкованого джерелового матеріалу. Збірок матеріалу, спеціально присвячених історії козаччини, взагалї було небагато, і вони містять мало для сього часу. Колєкції Антоновича в III ч. І т. Архива Ю. З. Р., Костомпрова в Актах Ю. и 3. Р., Кулїша в його ”Матеріалах” дають ледви по кілька інтересних документів для сих років. Більше матеріалу давала польська збірка Пшіленцкого Ukrainne sprawy, przyczynek do dziejow polskich, tatarskich i tureckich, 1842, — колєкція листів з 1627-1629 рр., де чимало відомостей і про козаччину (на жаль без пояснення, звідки сї матеріали взято). Сї ж роки захоплює листуваннє Збаразького й депеші константинопольських резідентів, анґлїйських і французьких, про котрі була мова в попереднім томі (VII c. 589-90). Далї, для 1630-х рр. (1634-6) прибуває збірка листів кор. Володислава, видана Ґрабовским (Wladyslawa ІV krola polskiego listy, 1845): натомість мало дає збірка матеріалів про Конєцпольского, видана Пшіленцким (Pamietniki o Koniecpolskich. l839). Новійшими часами чимало цїнних відомостей принесли видання московських актів: Акты Московскаго государства т. І і її (1890 і 1894, до року 1659) Акты Московскаго государства т. І і II (1890 і 1894, до року 1659) і Донскія ДЂла т. I (Русская историческая библіотека т. 18, 1898, до р. 1640). Богато цїнного дав також І т. Матеріалів до історії української козаччини (Жерела до Історії України-Руси т. VIIІ, 1908, до р. 1631).



В мемуарній лїтературі обіймають сї роки ранїйше початі: Львівська лїтопись, ”Лїтописець” Йоакима Єрлїча, хронїка Л. Пысецкого, анонїм Войціцкого Pamietniki do panowania Zygmunta III, Wladyslawa IV i Jana Kazimerza (вичисляю тільки те, то має інтерес для козаччини). Від 1630 р. прибувають записки Фил. Обуховича (Pamietniki historyczne, wyd. M. Balinski, 1859).



Від 1632 р. дуже важне Memoriale rerum gestarum in Polonia morte Sigismundi III inchoatum Альбрехта Радивила, на жаль і досї не видане науково друкований польський переклад п. т. Pamietniki Albryclita Stanislawa Radziwilla, 1839, далеко коротший ) місцями відходить від змісту латинського ориґіналу.



Для подїй 1637-8 рр. записки Симона Окольского Diariusz transacetiej woiennej miedzy woiskiem koronnym i zaporoskim w r. 1637 i Kontinuacya diariuszu woiennego... r. 1638 odprawiona (друковані 1637 і 1638, новий передрук, не дуже вірний, зроблений Туровским 1858) — шановна праця, що служила головним і майже виключним джерелом для історії кампанії 1637 і 1638 рр. історикам старим і новим; в історичних збірниках Величка і Лукомского маємо українські переклади Kontinuacy-ї з замітками обох збирачів — див. при виданню Величка в т. IV. Про Окольского і його працї дісертація Стан. Кшижановского De Simonis Okolscii vita et scriptis historicis, 1870.



Тут же треба згадати про мемуари Бопляна, Description de l'Ukraine, що хоч не богато дабть про самі події, малюють загальну обстанову українського житя саме з сьогь часу (Боплян пробув на Украаїнї від початку 1630-х рр. до самої Хмельниччини).



З загальнїйших праць, після зовсїм попсованих впливами
Страница 27 из 77 Следующая страница