Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 28

Історії Русїв праць Марковича, Ґлїщиньского, Чарновского, найбільше принесли для сеї доби в своїм часі: передмова Костомарова до його ”Богдана Хмельницького” й ”Исторія Россіи” Соловьова. Дуже небогато додавало до них чогось реального видане в 1888 р. Кулїшеве ”Отпаденіе Малороссіи, трохи більше недокінчена (урвана на 1635 р.) остання праця його: ”Украинскіе козаки и паны въ двадцатилЂтіе перед бунтомъ Хмельницкаго” (друкована в журналї ”Русское ОбозрЂніе” 1895 р.)



Спеціальнїйших статей для сього часу було дуже мало: Golembjowski Szаhіngеrеy і kozacy (Biblioteka warszawska, 1852): його ж: Stefan Сhmіеlеckі (там же 1853). Кілька статей про Ад. Кисїля, що в сїм часі виступає на полїтичну арену: Jul. Bartoszewicz, Adam Kisiel w0jewoda kijowski (Tygodnik Illust. 1860); С. Барановскій. Православный волынскій помЂщикъ А. Кисель какъ польскій дипломать въ епоху Б. Хмельницкаго (Волын. еп. вЂд. 1874): П. Новицкій, Адамъ Кисель воев. кіевский (Кіев. Стар. 1885, кілька доповнень до сеї статї у Голубєва П. Могила II дод. 35): K. Pulaski, Pierwsze lata publicznego zawodu Ad. Kisiela (1621-1635) (передр. в його Szklce i poszuk. historyczne, I. 1887); J. Lubomirski, Adam Kisiel wojew. kijowski, 1905. Ще: M. Dubiecki, Kudak twierdza kresowa i jej okolice, 1879 (нове вид. перероблене. 1909.) A. J. (Роллє) Samuel Laszcz. kartka z dziejow swawoli kresowej (передр. в 5 т. його історичних оповідань). К. Мельникъ. СвЂдЂнія о походЂ въ Крымъ Михаила Дорошенка (Київ. Стар. 1866 г. і Мемуары относ. къ исторіи Юж. Руси, II). W. Czermak Wojna Smolelska z r. 1633-1634 w swietle nowgch zrodel (Kwart. Hitst. 1896). B1899 р. вийшла цїнна студія С. Рудницького Українські козаки в 1625-30 рр. (Записки львівські т. XXXI) і О. Целевича Участь козаків в Смоленській війнї 1633-4 рр. (тамже т. XXVIII). Нарештї в сї часи війшли цїннї студії Жуковича, вичислені вище в прим. І, а Василенко в цитованій книзї дав загальний перегляд подїй і їх оцїнок в лїтературі (в тім і І части сього тому, випущеної в 1913 р.) 5)



Примітки



1) Друга глава II тому, дещо покорочена, надрукована також в Кіев. Старинї 1898, I-VI п. з. Западно-русская церковь при м. ПетрЂ МогилЂ. Доповненнєм до огляду полємічної лїтератури могилянської доби в сїм томї служить статя того-ж автора: НеизвЂстное полемическое сочиненіе противъ папскихъ притязаній в Ю.З. Россіи. Труды кіев. ак. 1899, 11).



2) Над подїями 1626-1630-х рр. ми з шан. автором „Борьбы” працювали сливе паралєльно: перші три глави сеї книги, присвячені подіям 1626-1632 рр., були мною написанї в 1909 р., на підставі між иньшим і польських матеріалів петербурської Публичної бібліотеки, що грають таку велику ролю в працї проф. Жуковича. По виходї його останнїх статей минї дуже приємно було перевірити повноту мого рукописного матеріяьу, покористувавши ся їх вказівками на деякі незавважені мною листи Публ. бібліотеки: так само мило минї з свого боку зробити ш. дослїдниковви деяку прислугу в сїй сфері, ласкаво пригадану ним при V випуску його працї.



3) Перед тим минї відомі такі спеціальні статї про нього: (Горскій?) П. Могила, митролит кіевскій — Прибавленія къ твор. св. отецъ. 1846. Cоnstanti ... Romanilu P. Movila. 1872 (у Лєґрана). С Р Петръ Могила, митр. кіевскій — Чтенія московські 1877 Богато про Могилу і його кружок (особливо І. Козловського й С. Косова) у Пекарского, Представители кіев. учености.



4) На сю тему була ще ранїйша статя його П. Могила и Исаія Копинскій Првосл. обозр. 1874. І і III. З приводу її статя Костомарова П.Могила предъ судомъ послЂдователей нашего времени.



5) Бібліографію сю замкнено в 1916 р.



Частина друга: Початки Хмельниччини (1638-1648).



Розділ VI. "Золотий спокій".



Депресія після краху повстання 1637-8 рр., тріумф шляхецького режіму, упадок опозиційних елєментів.



Мирова полїтика шляхти, вона лїквідує вшєнні пляни кор. Володислав, претенсії на царську корону, лїквідація шведських плянів, вагання Володислава між Францією і Габсбурґами, перспективи війни з Туреччиною і Кримом, трівога 1637-8 р., козаки на морю 1639 р., напад Орди 1640 р., азовська війна.



Козацькі зачіпки і татарські напади 1640-1 рр., Володиславів проєкт походу на Крим на соймі 1641 р., напади Орди в 1642-4 рр., новий проєкт Володисллава на соймі 1645 р., Місїя Тєпольо, плян козацької діверсії на Чорнім морю, Володиславові пляни війни з Туреччиною, московське посольство і пляни на балканських християн, переговори Володислава з козаками в 1646 р., опозіція сенату, соймові заходи против королївських плянів, місїя Осолїньского на Україну, екскурсії Конєцпольского і Вишневеыького, сподївання розриву з Ордою і Туреччиною і останнї зносини Володислава в справі війни з Турками.



Козаччина в 1638-1647 рр., заходи против скуплення своєвільного елєменту на Запорожу, відновленнє Кодака, інструкція залозї, своєвільні елєменти нк Низу і Дону, воєнне брацтво Запорозцїв і Донцїв, спільні морські походи, участь Запорозцїв в Азовській війнї, морський похід 1643 р., польські репресії против участників, відновленнє азовської війни з запорозької інїціативи.



Українська козаччина за московською границею: українські добровольці в московській службі, українські добичники, Грицько Торський і Семен Забузький, запорозькі отамани на Донцї і Дону В 1644-5 р., громленнє московських транспортів на Дону, походи в "мордовські і черемиські місця". Останнї відомости перед Хмельниччиною.



ДЕПРЕСІЯ ПІСЛЯ КРАХУ ПОВСТАННЯ 1637-8 РР., ТРІУМФ ШЛЯХЕЦЬКОГО РЕЖІМУ, УПАДОК ОПОЗИЦІЙНИХ ЕЛЄМЕНТІВ.



Перше виданнє сеї книги було випущене в 1916 р., в Київі, в невеликім числї (500 прим.), так що давго стало біблїоґрафичною рідкістю. В сїм виданню вона передруковуєть ся без значнїйших змін, тільки переносять ся до сеї частини ті примітки до сих глав, які в першім виданню були надруковані при III частинї тому (що в дїйсности в світ не вийшов).



1922, в червнї.



В історичній перспективі велике народнє повстаннє, підняте козаччиною в 1637-8 рр., було безпосередньою прелюдією чи прольоґом ще завзятійшої боротьби українського анртду за визволеннє, поведеної під проводом Хмельницького. Ряд повстань, що йшли по собі, з більшими і меньшими перервами, від кінця XVI в. почавши, вправляли в рух все ширші народнї маси і розвивали в українськім елєментї все більшу рухову, кінетичну енерґію, котра мусїла кінець кінцем покінчити з тими перепонами, що вязали його житє. Десятилїтнїй антракт, що лежить між капітуляцією козаччини на Старцї і весняним повстаннєм 1648 р., нам уявляєть ся тільки моментом переходового значіння, павзою, чи затримкою в розвою сього поминучого історичного процесу.



Але сучасники, які його переживали, также мало здатні були оцїнити йото історичну перспективу, як ми ті подїї, котрі приходить ся переживати нам. Коли не всїм, то величезній більшости їх кидалась в очі не та невичерпана, невгавуча, непереможна енерґія народнього руху, котра вражає нас, — а тяжкість удару, заданого йому в кампанїї 1637-8 року. Не тільки польська маґнатерія, шляхта й її підголоски, але й українська інтелїґенція, котра готова була співати поэвальні гімни маґнатам-пеерможцям „крнобрних козацьких ребелїзантів”, і козацькі верхи, котрі так послушно вправляли ся в ходженню під ігом ординації 1638 р., і ті маси козацькі та селянські, які кидаючи свої кровю і потом облиті розробки, мандрували на схід,, за московську границю, — вони очевидно не ворожили собі скорої зміни того режіму, що запанував на Українї по капітуляції під Кумейками та на Старцї, того „золотого спокою”, котрий завели рицарі польської культури на костях сих ребелїзантів.



І нема чого бути й нам, по всїм пережитім тепер, дуже скорими в осудї такого заслїплення, такої короткозорости, такої легкодушности тих, що не вміли зрозуміти значіння подїй тодїшнїх. Видимість могла їх помилити. Результати осягнені птльською стороною в кампанїї 1638 р. були не тільки показнїйші, але i певнїйші, трівкійші від попереднїх. Уряд зумів перевести в дїло постанови нової ординацїї в повнім обсягу. Козаччину, сю єдину інїцїативну силу українського житя справдї приборкано і задавлено так сильно, що минуло тих повних десять лїт, поки вона наважила ся знову підняти руку на шляхецьке панованнє, що так безоглядно, поконавши її, сковало по руках і ногах, і чуючи себе безпечним перед нею, розгостило ся на старих козацьких осїдках.



Шляхецький режім тріумфував, повний вдовошення не тільпи з своїх успіхів, але і з свого державного розуму. Не тільки пізнїйше, по контрасту всїх бід які впали на польську річпосиолиту по 1648 роцї, попереднє десятилїтє представляло ся золотим вікм її — останнїм промінем сонця на польськім небозводї. — Сучасники також — та польсько-шляхецька суспільність, що переживала се десятилїтє, загалом беручи відчувала повне вдоволеннє „в тім солодкім відпочинку нашої вичини, який нам по трудах і клопотах воєнних справила ласка божа, щастє і заслуга в. кор. мил.” — як чемно писала вона в 1646 р. на адресу короля 1).



І справдї досить було їй подивити ся на те, що дїяло ся за західньою границею Польщі, аби у щерть наповнити ся повнип вдоволеннєм від обставин свого житя. Там ярили ся далї бурі тридцятилїтньої війни, котрій все ще не видко було кінця, — над Польщею ж усміхало ся погідне небо спокою. Нїмецькі, західнословянські, балтийські землї були страшенним видовищем знищення, що знївечило їх економічний розцвіт, культурне житє, переполовинило їx людність і кинуло їх на довгі часи в руїну. Польська шляхта спокійно господарила серред незакаламученої тиші, не знаючи військових реквізіцій анї прикростей від незаплачених вояків. Розширяла свої шляхецькі фільварки все в нових українських лятифундіях і тїшила ся надїєю на поворот золотих часів шляхецького експорту з приєднаннєм Прусії і звільненнєм польського експроту від шведських поборів, яке соймові делєґати виторгували при відновленню перемиря в 1635 р., коштом особбистих чи династичних претенсій Володислава.



Польські патріоти з утїхою констатували, як під перевагою шляхецького польського режіму, патріотично і клєрикально настроєного, никли і гинули всякі ворожі, опозиційні елєменти — литовмька фронда і протестантські течії, козацька своєволя і православна іредента. І шляхецькі полїтики могли дїйсно з повним правом скаэати, що всї сї успіхи були не дарунком слїпої фортуни, а результатом їx упертої і витрівалої полїтики, — тої запобігливости,з якою гальмували вони і убивали всякі плани воєн, що виникали у короля чи у иньших прихильників аґресивної полїтики; того завзятя, з яким вони давили всякі розбіжні течії в нутрі Річи-ппосполитої; тої безоглядности, з якою вони змагали до соціальної, національної й релїґійної одномти її.



Так, се вони, представники шляхецького загалу, жадного спокою і безпеки за всчку цїну, загрузили в піску соймової опозиції всї ті високолетні воєнні й полїтичні плняи Володислава, з якими він впступав на полїтичну арену по смерти батька і пишав ся — хоч би в своїм звіснім інавґураційнім посольстві до папи. Вони вищіпали, перо за пероа, всї крилаті надїї свого лицарського короля, з якими ширяв він по сучасній Европі, й звели до нешкідливого ловецького спорту його воєнні потяги і забаганки. Се вони загнкли в тїсний кут ординації 1638 р. козацьку силу, оголотили полудневу границю держави й пильнували підтримання соромних данних відносин Річи-посполитої до Кртму — аби тільки на дозвілї розширяти свої слободи і фільварки по обох сторонах Днїпра, не боячи ся опозиції покозачених непослушних. Се вони налягали на короля не церемонити ся з обіцянками даними при виборі його православним і дісідентам і при кождій нагодї обтинати дані їм уступки та нагинати під зверхність святого римського престолу. Се вони — під час того ж десяоилїтнього свого золотого віу руйнували останнї захисти свобідної думки — раківську академію соцінїан (1638), їх школи в Киселинї й Березцї (1644), — не вважаючи на опозицію православних і дісідентів. 2)



Правда, все се були успіхи в своїх дальших наслїдках досить непевні. Через свою пасивність супроти подїй тридцятьлїтньої війни Польща втратила останню нагоду піднести своє становище на заходї. Можна було серііозно думати про приверненнє давно страченого Шлезка, про те щоб скріпити свою позицію на балтийськім побережі — в інтересах не тільки чисто полїричних, але й економічних.



Але шляхта була глуха і нїма для таких резонів. Війна потягнула б за собою зброєннє всяких непевних елєментів, мобілїзацію козаччини, скасованнє мудрої ординації 1638 р. Сього шляхта не хотїла за цїну нїяких полїтичних успіхів. Не бажала свому королеви нїяких здобутків нї в Швеції, нї в Туреччинї, рахуючи так, що всякий успіх королївської династії зробить її меньше залежною від шляхецької ласки, захитає принціп виборности. За краще вважалв тримати козаччину на короткім шнурі, нїж за її помічю робити які небудь здобутки. Хотїла розширити краще межі своїх шляхецьких займанщин, нїж границї Річипосполитої.



Закривала очі на те, що сї займанщини власне служили складами запального матеріалу, і кожда нова слобода давала новий контінґент повстанню, як констатував Потоцкий ще в своїх карательних експедиціях 1637-8 р., а кожде нове обмеженнє козаччини, її прав чи усвячених практикою претенсій збільшало вибухову силу для будучого повстання. Закривала очі на всю попередню історію козаччини, на ті реальніо бставини, в яких жила Україна, й вірила в трівалість тої погодної тиші і її безконечне продовженнє, а всю увагу звертвла на те тільки, щоб не дати її нїчим закаламутити.



Примітки



1) У Шайнгхи І дод. с. 338



2) Див. про се в розвідцї Левицького в ч. І т. VI Архива Юго-Зап. Россіи с. 152 і д.



МИРОВА ПОЛЇТИКА ШЛЯХТИ, ВОНА ЛЇКВІДУЄ ВОЄННІ ПЛЯНИ КОР. ВОЛОДИСЛАВ, ПРЕТЕНСІЇ НА ЦАРСЬКУ КОРОНУ, ЛЇКВІДАЦІЯ ШВЕДСЬКИХ ПЛЯНІВ, ВАГАННЯ ВОЛОДИСЛАВА МІЖ ФРАНЦІЄЮ І ГАБСБУРҐАМИ, ПЕРСПЕКТИВИ ВІЙНИ З ТУРЕЧЧИНОЮ І КРИМОМ, ТРІВОГА 1637-8 Р., КОЗАКИ НА МОРЮ 1639 Р., НАПАД ОРДИ 1640 Р., АЗОВСЬКА ВІЙНА.



Мирова полїтика шляхти і капітуляція перед нею воєнних замислїв короля були головною причиною такого довгого козацького поневолення і тому в близшім розглядї сього десятилїтя ми повинні приглянути ся сим обставинам, о які розбивали ся пляни Володислава, даючи змогу правительству Річи-посполитої обходити ся без козаччини і її воєнних услуг протягом такого довгого часу „золотого спокою”, як називали його шляхецькі красномовцї. З другого боку, як відомо — проби короля вирвати ся з тяжких обіймів мирової полїтики шляхти послужили потім аґітаційним мотивом для великого повстсннч, що послужило її еиільоґом. Тим також диктуєть ся та більша увага, яку присвячуємо тут польській полїтицї сього десятилїтя.



Коли сїдав на батьківськім престолї Володислав, здавало ся, що річ посполита вступає з ним в довгий період воєн, аґресивної екстензивної полїтики. Новий король, незвичайно амбітний і жадний слави, повний гордих замислів і плянів, воєвничий до того степня, що „тільки й дихав війною”, як його характеризував пізнїйший французький посол, аж горів жагою полїтичної й воєнної дїяльности, виступаючи на нову арену. Відсуваний від усякої активної ролї, від усякої самостійности, за житя свого батька, нелюдяного, холодного і замкненого в собі, він тепер „обертав цїлу величезну махіну гадок у своїй голові”, як висловлюєть ся сам у однім листї 1). Мріяв про те, щоб захопити провід в сучасній европейській полїтицї, стати її керманичем і рішителем. В проґрамовій промові перед папою 1633 р. його речник Осолїньский обіцяв за Володислава привести під папську руку „здичілих львів скандинавських” і схизматиків московських, підняти христіянських володарів на „своєволю безчестного грабителя”-Турка 2). Новий король мріяв взяти на себе роль посередника в великій релїґійній боротьбі, що роздирала Европу, і вінчати сю свою ролю миротворця найвищою честю — короною цїсаря Нїмецької імперії.



Війна на московськім війни вже розгорала ся, коли вір засїдав на королївськім престолї. „Тридцять тисяч запорозьких козаків, перейшовши Днїпро, ішло по московських трупах” 3), щоб вернута Володиславу царську корону. Але сойм пожалував засобів на сю війну і поручив своїм комісарам приложити старання, щоб закінчити її як найскорше. Володислав, позбавлений всяких засобів на дальше веденнє сеї кампанїї, по смоленських тріумфах застрягши в довгу і безвиглядну війну, під натиском комісарів мусїв пожертвувати своїми претенсіями до московської корони за цїну укріплення за Польщею земель здобутих в попереднїх війнах. Мусїв згодити ся на такий ужиток з його особистих інтересів. Та на потшеннє мав перспективу турецької війни, що несподївано вибухнула зимою 1633 р. 4). Але знов таки сойм замість ухвалити кредити на сю війну дав найгострійші інструкції Конєцпольскому, щоб не зачіпав ся, а кінчив дїло згодою, і війну загашено в самих початках і запечатано новим трактатом з Туреччиною. „Користний він для Поляків, але нерадо підписували його — тільки тому що за рік кінчить ся перемирє з Шведами і не було вигідним не залагодити з Турками”, писав королївський повірник П. Пясецкий 5).



Супроти того центрального значіння, яке для Володислава мало полагодженнє його шведських претенсій, він міг справдї потїшати себе, що тимчасове залагодженнє турецької справи користне для нього, бо дає можність усю енерґію скупити на заходах коло Швеції, — і дїйсно пустив в рух усю „махіну своїх гадок”. Він разом робив заходи до війни, манїфестував їх перед Шведами — і заводив мову про династичне полагодженнє справи. Давнїйше заявляв охоту женити ся з удовою Ґустава Адольфа, тепе проєктував шлюб Ґуставової доньки Христини з своїм братом. Пропонував, щоб Шаеди взяли собі на короля його будучого сина, а тим часом його на опікуна до повнолїтности Христини. Підбивав до спільної воєнної акції против Швеції Австрію й Іспанїю і для сього показував охоту оженити ся з цїсарівною. Заразом підчеркував свій замір оженення з сестринницею анґлїйського короля, донькою нещасливого „зимового короля” чеського і в звязку з сим проєктував союз Анґлії, Швеції й Польщі — за цїну шведської корони для себе.



Все се одначе не тільки неособливо рекомендовало характерність і серіозність претендента, але й не забезпечувало нїяких користних результатів. Невичерпане богацтво сих суперечних помислів не заступало недостачі реадьної підстави, котрої бракувало Володиславовим змаганням, і без неї самі себе побивали його хитроумні замисли.



Сойм про око, щоб пострашити Шведів, ухвалив податок на війну, але знов дав комсарам найгострійші поручення не доводити до війни, а цїною претенсій Володислава купити приверненнє захоплених Шведом польських провінцій. Такий настрій польських кругів не був тайною, і тому всї зброєння Володислава робили дуже слабке вражіннє на противну сторону. Зреченнє Володислава з претенсій було на язиках під час сойму — доносив нунцій, і був певний, що тим скінчить ся справа. „Річ певна, що Поляки вимогли від нього під час елєкції, що він зречеть ся дїдичних прав до Швеції, і хтч се не включене в пункти pacta, але кажуть, що мають се на письмі так само як і зреченнє з претенсій до московської корони. Те все не може бути тайною ддя Шведів, і для того так уперто обстають вони при своїм і будуть обставати, поки дійдуть свого” 6). Австрія й Іспанїя заохочували Володислава до війни, але з свого боку не давали надїй на дуже енерґічну поміч, з донесень своїх аґентів знаючи про „брак охоти до війни і брак гроша” в самій Польщі 7), і таки не підтримали Вооодислава нїчим реальним. Соймові комісари цїлою силою напирали до згоди, і супроти того всї намагання Володислава дали тільки той результат, що за цїну його виречення з претенсій на шведську корону на час 26-лїтнього перемиря Шведи згодили ся звернути Польщі Прусію, і на тім стало те нове перемирє в Штумдорфі.



Було воно великим ударом Володиславови при тїм значінню, яке мали для нього сї мрії про шведську корону, в яких він виріс. Була невдоволена й Литва тим, що Поляки виторгували собі назад Прусію, а упустили Шведам Інфлянти, що для литовських провінцій мали таке ж важне торговельне значіннє, як пруські порти для провінцій польських. Але польська шляхта була вдоволена і такий фінал шведської справи тільки зміцнив загал польської шляхти в її мировій полїтицї. Підозріваючи, що Володислав буде шукати нових доріг для осягнення своїх плянів і взагалї маючи те переконаннє, як каже нунцій Вісконті — „що трапив ся їй король мудрійший нїж їй треба” 8), — вона окружала його пильним і підозріливим доглядом, і з сього часу починаєть ся та внуорішня нехіть між королем і шляхецьким загалом, яка ще більше паралїзувала всяку королївську полїтику.



Характеристичним прикладом була справа морського мита, яке хотїв завести Володислав на аблтийським побережу — так як його побирала Швеція за час своєї окупації . Він сподївав ся обезпечити собі таким чином самостійне і незалежне від соймових ухвал джерело доходів і стати фінансово незалежним від шляхти. Аое підозріливо настроєна шляхта, подражнена ще до того нетактовною поведїнкою короля, помішала всї його замисли, взявши сї сподївані доходи під свою контролю. Кінець кінцем Володислав зовсїм відступив від свого проєкту, а його проби перевести на практицї, без соймової ухвали, побираннє того мита привели до повної компромітації його королївської поваги і маєстату Річи-посполитої. Місто Ґданськ, на спілку з данськиим королем, безпардонно зломило його митну сторожу, половило й позабирало польські кораблї, покликало до вмішання постороннї держави і нарешті змусило Володислава зовсїм зрікти ся його плянів за цїну розмірно неважного викупу. А сойм 1638 р., до котрого він звернув ся за ратованнєм своєї поваги в сїм конфлїктї, своїм неприхильним і ворожим становищем супроти самовільних королївських вчинків, своєю повною неохотою ратувати перед світом престіж короля хоч би во імя престіжу держави, виразно показав цїлому полїтичному світови, що Володислав не може рахувати на нїяку підпору в своїй державі і що за його полїтичними ходами нема нїякої реальної сили. В таких обставинах на нїщо сходило все його дипльоматованнє.



Після шведських конференцій 1635 р., переконавши ся, що впливи Анґлії, з котрою пробував він війти в тїснїйше порозуміннє, нн можуть йому дати нїчого важного в його головній справі — шведської корони, Володислав якийсь час вагав ся між союзною з Швецією Францією, і непримиреним ворогом її, традиційним союзником свого дому — Австрією. Франція манила його обіцянками — Шлезка для Польщі, цїсарської корони для самого Володислава, грошевої субсідїї за цїну війни з Австрією. Але в Швеції вона нїчого не могла обіцяти йому, а перспективи війни з Австрією — сею єдиною безпечною сусїдкою, очевидно, лякали Володислава, і по недовгих ваганнях він вертаєть ся до традиційної полїтики свого дому і королївського польского двору взагалї — союзу з Габсбурґами. Справа вибору нового цїсаря на місце Фердинанда ІІ, що доживав свої останнї днї, давала нагоду вмішати ся у внутрішнї відносини цїсарства і за цїну своїх впливів пробувати виторгувати щось користне для себе. При виборі нового цїсаря Володислав виступив рішучим сторонником Фердинандового сина (1636) і заразом уложив умову про свою женячку з донькою цїсаря і тайний фамілїйний трактат (1637), котрим Габсбурґи обовязували ся підтримувати родину Володислава, помагати їй доходити своїх претенсій на шведську корону, а на випадок щасливої війни з Турцією помогти з здобутих від неї провінцій утворити дїдичне володїнеє для родини Володислава 9).



Трудно сказати, скільки реального значіння на найблизшу будучність мав сей останнїй трактат в очах Володислава. Підписаннє умови припадмло на момент незвичайно відповідний для війни з Туреччиною. Конфлїкт Інаєт-ґерая з Туреччиною, погром Кантеміра, заходи хана коло козацької і польської помочи дсвали незвичайно добру нагоду для того, щоб вмішавши ся в сї справи, роздмухати велику війну з Туреччиною. По словам французького посла король і Конєцпольский дуже рвали ся до війни, і в листах Конєцпольского справдї знаходимо потім гіркі жалї, що сей момент був так міезрно упущений. Але що до короля, то сим разом він був, здаєть ся, більш занятий своєю женячкою, а до того таки й не мав змоги відповідно сей момент використати.



Австрія, занята на північнім театрі, не могла дати нїякої реальної помочи. З огляду на непевну поставу Семигороду (Юрия Ракочія) вона рада була б, якби Польща заатакувала Туреччину, але сама сього не могла зробити. У себе-ж дома Володислав також не міг рахувати на нїякі ресурси. Шляхра, як звичайно, стерегла ся всякої тїни жертв на війну і пускала залюбки поголоски, що сї розмови про бісурменську небезпеку — тільки штучка обчислена на те, аби витягнути гроші від шляхти 10). Спеціальних кредитів на можливий конфлїкт з Туреччиною сойм не признав, а дозволивши на збільшеннє війська, роспорядив, як ми знаємо, відправити частину його зараз же з кінцем року (1 гркдня).



Союз короля з Габсбурґами — не звісний в своїм дїйснім змістї, але явно задокументований женячкою Володислава, взагалї тільки побільшив підозріливість шляхти супроти короля. Як традиційний був сей союз для королївського двору, ще з часів Ягайлонських, так традиційна була і нехіть всїх прихильників шляхецької свободи до сього соююзу. В Габсбурґах, з їх культом своєї поваги і престіжу, бачили злих духів польського дворк, які підюджують королївську власть до самовластя і обмеження шляхецьких вільностей. Тому що дїйсний зміст порозуміння зіставав ся незвістний, всякі здогади і підозріння виростали на сїм ґрунтї. Напр. королївський конфлїкт з Ґданськом за морське мито, подиктований чисто фіскальними мотивами, вважав ся наслїдком габсбурської інтриґи — іспанською видумкою видуманою на те, щоб силоміць втягнути Польщу в війну з Шведами. Викликав отже тим гіршу опозицію, яка так міцно скомпромітувала короля в сїм інцидентї. Так союз з Габсбурґами для полїтичних плянів Володислава показав ся безвартїсним, і пересварений з шляхтою за її ворожі виступи, огрчений сильно на сенаторів, що вони з свого боку не підтримують його скільки нрбудь рішучо против шляхецької ворожнечі, позбавлений всяких засобів до тої міри, що на самім дворі доходило до скандальних недостатків навіть на королївській кухнї. — Володислав на якийсь час потонув в дрібних двірськтх інтриґах і торгах з упертими Ґданьщанами, тим часом як воєнні круги святкували свої тріумфи над розбитою козаччиною.



Справа війни з Туреччиною й Кримом все таки не сходила з овиду польської, чи королївської полїтики. Уже з початком 1639 р. в кореспонденції гетьманів починає звучати як провідний мотив — небезппка конфлїкту з Кримом і Туреччиною і потреба спеціальних ухвал з голяду на можливу війну. Вже в сїчнї читаємо в листах обох гетьманів, великого і польного, про невдоволеннє хана з приводу невиплачених упоминків і затримання послїв — котрим не було чого дати, — і про небезпеку татарського походу, котру піддавали татарські ватаги, що крутили ся коло границь. Туркам Конєцпольсквй грозить, що як Татари нападуть на польські землї, — він випустить козаків на море. Татари не напали, але якісь своєвільні козаки — з тих очевидно, що повтїкали на Запороже після кампанїї 1638 р. — дїйсно пустили ся на море. Після сього перспективи конфлїкту з Туреччиною підскочили ще вище, тим більше, що про війну на перськім театрі, де пробував і саи султан, приходили утїшнї для Турків відомости, і в польських правлящих кругах думали, що упоравши ся з Персаси, султан зараз обернеть ся проти Польщі. В такім же тонї трівожити польське правительство його кореспонденти з Молдавії й турецьких земель 11).



Конєцпольский наглив скликати новий сойм як найскорше супроти сеї небезпеки — тим більше, що зіставали ся далї величезні незаплачені суми війську й козакам, потрібні були гроші на відбудованнє Кодака, що все ще лежав в руїнах, і т. д. 12). Сойм дїйсно був визначений на осїнь. Але рік тим часом пройшов досить спокійно, татарську орду підстерігли вчас і змусили вернути ся: Конєцпольский, бувши на будові Кодака, кинув ся за нею над Ворсклу і там сполошив 13). Турецький посол, прибувши доП ольщі під осїнь, нїяких страхів не принїс, отже шляхта знов таки досить скептично прийняла собі всї пострахи короля і гетьманів, з котрими вони виступали пеиед соймом 14). Навіть перспективи розрухів незаплаченого жовнїрства її не зрушили, і сойм зійшов на нїчім: був зірваний через сварки шляхти з підканцлєром Осолїньским.



Тим часом ріжний трівожинй матеріал напливав далї. Польський посол, висланий до Криму, — Дзєржек, відти остерігав ще з осени, щоб сподївали ся татарського нападу, навіть „не чекаючи ледів”, і дїйсно в сїчнї 1640 р. Орда рушила ся, під проводом калґи. 1 лютого н. ст. перейшла Днїпро під Таванею і пустила ся „Чорним шляхом” на Волинь і Полїсє. Конєцпольский, на підставі відомостей, які потім зібрав, оповідав, що кошем орда мала стати під Старим Констаньиновим і роспустити загони по Волини, Полїсю, Поділю й Галичинї. Але що польське й козацьке військо стерігло весь час, то й сим разом з нападу не вийшло нїчого: стрінувши ся в кількох місцях з козацькими й польськими сторожами, Татари кілька разів зміняли нвпрям, але в-кінець пересвідчивши ся, що їx стережуть пильно, завернули ся й пустили ся назад за Днїпро 15).



Але за те далї йшли трівожні вісти про Турків. Доносили, що вони дуже ображені відновленнєм Кодака, вважаючи, що його поставлено на ґрунтї турецькім: що Татари тримають Дзержка за виразним наказом султанським, і що з поворотом турецьких військ з Персії по закінченій згодї (17. V. 1639) треба чекати напевно походу на Польшу. Ракочій ще з осени давав „три певні знаки” тих замислів Туреччини, і Конєцпольский вважав, що всї його остороги оправдують ся дїйсно 16).-Король, подїляючи вповнї його побоювання, в мартї розписав листи на соймики, поручаючи шляхтї вислати на сойм своїх делєґатів з повновластю ухвалення загального походу і кредитів на заплаченнє війська і козаків і неминучу війну з Турками. По словам короля про замисли турецькі остерігали Польщу не тільки посли перські і московсткі, але і „i з самих поган деякі переднїйші особи”, а Конєцпольский в своїхх листах
Страница 28 из 77 Следующая страница