Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 31

післав до султана, ukazuiac іustam belli movendi causam, zе kozacy na morze wpadli.



4) Лист Конєцпольского до короля 19. ІХ. 1639 — ркп. 94 с. 705; він згадує тут про поиереднї листи свої (нам незвістні), в котрих сповіщав про сих козаків, щоо прийшли з моря — се відсуває прихід козаків на якийсь час назад.



5) Лист до короля 23. V з Микулинець — ркп. Публ. біб. 94 с. 677



6) Лист з Полтави, 13. VIII ib 94 с. 692.



7) Instructia od m. р. krakowskiego р. Zoltowskiemu gubernatorowi na Kodak dana w obozie na Kodaku d. 3 augusti 1639 — ibid. c. 688.



8) В звязку з такими настроями стояли пляни засновання домінїканської місії в Кодаку — див. кореспонденцію 1642 р. в ркп. Осолїньских 2280 с. 173.



9) Zbior pamietnikow о dаwnej Polsce V c. 72-3, пор. ч. l c. 14. В дневнику своїм Мясковский оповідає трохи инакше, ркп. бібл. Осолїньских 224 с. 320-1.



10) Донскія дЂла т. II (Рус. ист. библ. ХXIV) с. 120.



11) „какъ приходу откуды чаить какихъ донскихъ людей многихъ на Донъ іли въ Запороги” — тут „донскихъ'' наче б то непотрібно.



12) Донскія дЂла (Рус. ист. библ. ХVIII) с. 349.



13) Jusz trsz tu w drodze dal mi znac pan commissarz, ze po odjezdzie moim Hunia, ktory hetmanil swawolstwu przeciwko woysku w. k. m. у z kilka inszych principalow we trzechset koni do Ostrzanina do Moskwy przes wszelkiey przyczny uciekl. Pisalem ia tak rok, pisalem y przeszla poczta do i. m. x. canclerza, proszac aby siе w. k. m. tego zdrayce serio upomniec rасzуl, ktory tak wiele tysiacy ludzi gwaltownie z panstw w. k. m. do Moskwy wypedzil y oni ich na pacta przyieli y poniewolnie trzymaia czemu iezeli sie nie zabiezy, nie spodziwac sie na tamtey Ukrainie pokoiu,y nic dobrego, gdy w takey bliskosci swawola bedzie mialq takowe asillum — ркп. Пуб. бібл. 94 с. 705.



14) З актів посольства у Соловйова II (Х) с. 1231.



15) Нагадаю, що надавати іменам здрібнїлу, зневажливу форму — се звичайний московський стиль.



16) Донскія дЂла II с. 44 i 45.



17) Радивил під 7. VII. 1640, ркп. Осолїньських 116 с. 245: Коzасі Moschorum Dunсі vocqti et nostri proditores, qui praeterito anno hinc aufugerunt, adorti 'lurcos duas naves mreserunt: capti ex illis aliqui kozaci tormentis subiecti, ut Turcas in noimpellerent et vindicta se exonerarent, confessi regem et rempublicam nostram id eos iussisse.



18) Супроти московських канцелярських звичаїв дуже рісковно приймати се — точну форму імени.



19) Донскія дЂла II с. 251-4, кор. 397-9. Згадка про сю історію є в пізнїйшій інструкції Конєцпольского Бєгановскому 1643 р. (див. низше) — він згадує, що анальоґічна з пізнїйшою такою пригодою була тому два роки (tak dwie lecie).



20) Донскія дЂла II с. 351.



21) Ркп. Публ. бібл. Разнояз. 63. с. 27.



22) gardlowali.



23) очеретом.



24) з Туреччиною.



25) через московську границю.



26) Ркп. публ. бібл. Разнояз. 63 с. 27.



27) Донскія дЂла II c. 742.



28) Донскія дЂла II с. 742-3. Посли московські, що їхали через Азов, потвердили в загальнїйшім се донесеннє пішло на море на стругах отаманів і козак ів із Черкасами тисячі дві, окрім тих стругів запорозьких Черкасів, що зійшли ся на морі і мають промишляти над Азовом. Ibid. c 744.



29) Поручні записи і поіменні реєстри їx див. Донскія дЂлс т. II с. 1013 і д., III с. 646 і 652.



30) Донскія дЂла II c. 795.



31) Депеша у Чермака с. 402.



32) Донскія дЂла II с. 813-4, царський указ 4.V.



33) Донскія дЂла III с. 3.



34) Ksiega Michalowskiego c. l.



35) Донскія дЂла III с. 9



36) Іbid. с. 174



УКРАЇНСЬКА КОЗАЧЧИНА ЗА МОСКОВСЬКОЮ ГРАНИЦЕЮ: УКРАЇНСЬКІ ДОБРОВОЛЬЦІ В МОСКОВСЬКІЙ СЛУЖБІ, УКРАЇНСЬКІ ДОБИЧНИКИ, ГРИЦЬКО ТОРСЬКИЙ І СЕМЕН ЗАБУЗЬКИЙ, ЗАПОРОЗЬКІ ОТАМАНИ НА ДОНЦЇ І ДОНУ В 1644-5 Р., ГРОМЛЕННЄ МОСКОВСЬКИХ ТРАНСПОРТІВ НА ДОНУ, ПОХОДИ В "МОРДОВСЬКІ І ЧЕРЕМИСЬКІ МІСЦЯ". ОСТАННЇ ВІДОМОСТИ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ.



Разом із сими більшими, більш орґанїзованими, більш коректними воєнними екскурсіями, де елємент війни переважав над добичницвтом своєвільного козацького елєменту, вела ся його силами і засобами, як звичайно, дрібнїйша і щирійше закрашена добичництвом партизанська війна, про котру для сих лїт знаходимо досить богаті відомости особливо в московських актах, з польсько-московського погранича.



Так напр. весною 1641 р. ватага „Черкасів”, коло сорок душ, промишляла розбоєм на устю Богучара до Дону — стояла курінями коло „Тарлавної Ізбушки” на устю Богучара (недалеко теперішнього м. Богучара) 1). Лїтом того ж року напала подібна ватага козацька на солеварнї торські (по р. Тору). Взятий з тої кампанїї в неволю „Черкашенин Фомка” оповідав, що прийшли вони з Полтави, в числї 80 душ, з отаманом Василем Копанем, аби промишляти на Сївеорськім Донцї, на Дону й иньших сусїднїх річках цїле лїто до осени — розбивати подорожнїх людей, які ідуть до Азова і з Азова 2).



Та особливо цїкаві відомости про таких промишленників маємо з 1642 р. Весною того року „валуйські Черкаси'', бувши на промислах на Донцї над р. Жеребцем (недалеко теп. Славянська) 3) наскочила на „Черкас Литовських” — з польської сторони, і ті їх завели у своє становище на устє р. Жеребця. Там стояв отаман їх Васька Рябуха і полковниа Гришко Торський, і було з ними тих „литовських воровських Черкас” сїмсот чоловіка, або й більле )4.



Коло тогож самого часу, може кілька днїв пізнїйше, але далї на схід, на теперішнїй границї Донської области стала ся пригода більш голосна — з московським гонцем Засєкіним. Коли він переїздив „для поспішання” з Валуйки на Дін через степи, на долїшнїй Донець, коло „Митякиного колодязя (очевидно над р. Митякиною, на границї теп. Донської области) 5) напали на нього ,воры Запорожские Черкасы”, чоловіка зо сто, погромили і побили багато людей, і після того він їхав уже „глухим степом”, обминаючи „черни (лїси) Донецькі” і річки тутешнї, бо по тих „чернях” і річках скрізь „Черкаси” — такі ж очевидно „промишленики” як і отсї, що погромили його 6). З пізнїйших вістей виявило ся, що се були козаки з тоїж компанїї Васьки Рябухи. Иньші Валуйчани, що були в степах, довідали ся від „Черкас”, що погром вчинила ватага „воровських Черкас'' під проводом отамана Мокія (,МокЂйки') — „тридцять чоловіка піших”, і до них пристало ще вісїм піших „Черкас” „Тишко з товаришами”. Пг погромі Засєцкого між ними вийшла свара: Мокій не дав паю з здобичи Тишковій компагії і хотів їх побити. Тодї сї піші Черкаси, прийшовши „в військо”, до Васька Рабухи поскаржили ся там на Мокія за погром царського гонця. Рябуха з своїми козаками рішили покарати Мокієву ватагу і кинули ся їх ловити, але ті втїкли. Валуйчане-вістники самі були тодї „в Черкаськім війську у Васька Рябухи з товаришами в стнаовищах їх на річцї Чорнім Жеребцї” і були свідками тої утечі Мокієвої ватаги, як вони „изъ войска побежали вонъ” 7).



При них же переходила зміна власти в сїм „війську”. „Приїхали до того війська до Васька Рябухи два отамани з Литви: Семен Забузький та Трошевський (мабуть згаданий вище Грицько Торський) 8) і з ними прийшло з Литви 230 чоловіка і почали вони володїти тими Черкасами, що були з Васьком Рябухою''.



Таким чином, побіч тих дрібних ватаг, що „промишляли” над ріжним переїзжим народом, вирисовуєть ся перед нами властивий кіш тої степової братвиї, „черкаське військо”, на чолї котрого стояв „старший отаман” Забузький, котрий вважає себе немов лєґальним представником козачого війська польської України, що має своєю метою охорону України від бісурман 9). З приводу поголоски про ворожі заміри сього війська супроти московської України і з приводу отого погрому царського гонця маємо два листа його до валуйського воєводи, котрі вважаю потрібним навести в цїлости. Перший можемо досить докладно реставрувати в ориґіналї 10).



„Отъ мене Семена Забузкого, атамана старшего надъ товариствомъ, козаками войска є. кор. милости Запорозкого и отъ насъ всихъ черни пану Павлу Федоровичу, воєводе волуйскому — челомъ биємъ до лица земли. Прислалисте до мене стороны вЂдомости о томъ неприятелю креста святого — гдр кочують, теды вЂдомо тебЂ чинимъ, ижъ около Донца на Магмуто†у Мелевого тежъ колодязя, якъ соль варятъ, тамъ єсмо ихъ били, а иниє розно стоятъ. Всюды ихъ много коло Донца, толко не могу знатт о замыслахъ того неприятеля, где умышливаєтъ вторгнути ся — чено єму Пане Боже не помоги. А што бихъ моглъ знати певного, то заразомъ старати ся будуу, чтобъ вамъ вЂдомость дати о тихъТатарахъ.



„Зашла етжъ къ намъ вЂдомость, ижъ насъ удалъ передъ вами Степанъ Бушинской и Демко Черкашанина, переЂзчики волуйские 11), жебы єсмо хотЂли злой замыслъ взяти и Волуйку звоєвати - чего (рач) Боже заховати, жебы єсмо ся того могли важити, ми(рноє) постановене королевскоє и царскоє розрывати! Не ймите тому слову ихъ вЂры — а мы хочемъ и будемъ з вами по крестному целованю мирно жити. Писанъ у Торскомъ 12) июня 7 дня року 1642” 13.



Другий наводжу в перекладї, бо однаково в тім „списку з білоруського письма”, в якім його маємо, він уже стратив свою автентичну форму:



„Від мене Семена Забузького, старшого (большого) отамана війська його кор. милости Запорозького государю Павлу Федоровичу Леонтєву, валуйському воєводї його царського величества, много чолом бємо! Писав ти до нас про тих ворів, що погромили дворянина Михайла Засєцкого і козаків, що йшли по государевому указу. Отже того дворянина і ктзаків громили Мокій та Тимошко; я їx не застав, а то-б затримав. А відомо тобі чиню, що той Мокій і Івашко Слїпий живуть в Жиґимонтові 14) — вони знають всїх своїх товаришів; а старшим був у них Кирій — той живе в Голтві, а иньших я не знаю: вони самі знають про себе і своїх товаришів. По сїм тобі багато чолом бю. Писано з Topy, 1642 р. червня 12 дня” 15).



З 1643 р. не маємо нїяких інтереснїйших відомостей. 1644 р. лїтом, виправляючи назад московських послів і забезпечаючи їх від усяких можливих подорожнїх пригод, донська старшина в своїм листї цареви посяняла своє піклованнє великою небезпекою от „литовскихъ воровскихъ людей съ украинныхъ городовъ”: „По Дону і Донцю від них завело ся велике воровство, прийшло з Литви чимало народу, більш сїмсот чоловіка”, донських козаків на розїздах і всяких людей громлять і бють, засїли Дон ріку, і на Донцї їх багато перебуввє” 16). Але оден епізод з промислів сих „литовських людей”, переказаний воронїзьким воєводою в його донесеннях до Москви, малює їx в меньш зловищім світлї. Двох Валуйчан бувши на покосї під Валуйкою попало в руки Татар, що невеликим загоном, 150 душ, набігли туди лїтом, ловити язиків. Коли Татари вели їх в орду, на верхівях річки „Бахмутової” (на південь від теп. Бахмута) погромили тих Татар „литовські люде”: отаман Матюшка Миргородець з товаришами, і відбивши від них тих Валуйчан, відвезіи їх в Святогорський монастир що на р. Донцї 17).



Зимою 1644/5 р. донська старшина знову скаржить ся московському правительству, що через „воровських литовських людей” перестали до них на Дон приїздити торговельні люде з московських українних городів, і не привозять до них нїяких хлїбних запасїв 18). І дїйсно як ілюстрацію до сих скарг оповідає воронїзький воєвтда таку пригоду: Вибрала ся була з Богучара на Дін „для своєго промислу” ватага, 11 душ. Як ішли вони повз „Обросимів караул” (теп. Обросимівка на Дону, низше Богучара), напали на них в ночи воровські Черками, кіннї і піші, і на човнах Доном прийшовши. Було їх чоловіка з триста абой більше — де котрих побили, де котрих половили, взятих в неволю роспитували, чи будуть іти знизу бударі, та казали провести їх на багаті козачі городки, де мало козаків, та на багаті україннї села та городи 19). Одначе иньші оповідали, що чули, як між тими воровськими людьми декотрі рожмовляли між собою „руским язиком, а не по черкаски”, так що міх ними могли бути й місцеві люде — коли не удавали тільки місцевих.



З другого боку люде з Вільного, бувши „на литовській сторонї”, в Зинькові, чули там, що „Черкашенин отаман Гришка Тарской” (Торський очевидно, котрого ми стрічали в 1642) виходив і того року в степи, громити московських, турецьких і кримських послів, і сподївав ся до себе людей з ріжних „литовських українних городів”, з Зинькова, Лютенки, Бобрика, Гадяча й инших, тисячі з півтори чоловіка, або й більше. Але ті люде на час не поспіли, і він тому послснників тих не громив, бо був „малолюден”. Оповідали також про отамана Петрошенка, що з одним Татарином, „чоловіком місцевого урядника Лукопського”, зібравши чоловіка 200 „литовських людей”, пішли воювати „в Мордву” — в московські східнї україни 20).



На другий рік (1646) уже з ранньої весни „Черкаси” зявляють ся тамже на Дону, в околицях Богучара 21). Тим часом як одні зголошували свою службу в московське війско 22), инші, а може й ті самі добровольцї, оскільки не були прийняті в московське військо, промишляли в тих же сторонах добичництвом. Московські воєводи, вислані на Дін для промислу над Татарами, нарікаючи на всякі трудности, скаржать ся гірко також і на черкаське добичництво: „Черкаси на ріцї [Дону] громлять судна безперестанку, и два городки верхнї [донських козаків] знищили” 23). Воронїзький воєвода доносить, що Черкаси громлять на Дону Воронїзцїв торгових людей. Ватага кінна, чоловіка триста або й більше — напала на козачий городко Решетів і знищила до решта 24).



З огляду на сю небезпеку від Черкас воронїзький воєвода підняв в осени того року питаннє про те, щоб помтавити город на Дону — на Богучарі або „на козацькім перевозї”, аби загородити дорогу Черкасам в поволзькі сторони, „в мордовські і черемиські місця” і забезпечити від них Дін. Бо воровські Черкаси зайняли його своїми дрібними ватагами і вже нема дороги від них торговим людям” 25). Московське правительство поручило йому близше розробити плян тактго города, бо дїйсно, Запорозцї в тім часї проторили стежку за Дін і в осени того року якась ватага „воровських Черкас”, „чоловіка пятьсот або й більше” ходила в порічях Хопра і Бузулука (уже на вододїлї Волги) і громила тутешнї юрти 26).



Инші промишляли над Донцем. Козаки, що переїздрли сею дорогою, через Донець, з Дону на Валуйку лїтом 1646 р., бачили на дорозї багато слїдів і станів „воровських Черкас” 26). Московський післанець, післаний від воєводи Кондирьова, наскочив на них над р. Айдаром (тече в Донець з правої сторони недалеко теп. Славяносербська): Черкаси цїлу добу тримали їх в облозї, але донські кощаки, що були з післанцями, відогнали їх 27).



З осени маємо відомість по „литовських Черкас” що йшли „повз Тор” і вели „язиків татарських” 28) . Зимою 1646/7 р. черкаська ватага („чоловіка з двадцять”) погромила донських гонців над р. Глубокою (тече в Донець низше Митякиної) 29).



В осени 1647 р. знову маємо відомрсти про Гришка Торського. Оповідмли в Миргородї московським вістникам, що друглго тижня Пилипівки прийшов до Миргорода з Сїверського Донця — де очевидно він „промишляв” і сього сезону — Гришко Торський, „за-для тих людей, котрі з ним бували в степу за-для здобичи”. Назбиравши в тутешнїх „литовських городах Черкас тисячі дві”, він пішов з ними в степп „послів громити”; „і з тими Черкасами пішло для торговлї [очевидно для скуплї здобичи головно] багато купцїв з Полтави” 30).



Чи удало ся тодї Грилкови дїйсно погромити послів, про се не відомо. Алн весною 1648 р. він знов промишляв в донецьких сторонах: білгородські вістники доносили воєводї, що Гришко прийшов з Миргорода на Донець „для воровства” з двомастома людей. А з Черкас повз Валки пройшов на Донець же „отаман” Забузький, маючи при собі Ляхів і Черкас 70 душ, Татар 30 душ — всї вони їхали о двуконь і стали на Донцю в ріжних місцях. „І од тих ворів Черкасїв з ріки Донця чинить ся велике воровство, і далї від тих ворів Черкасів станичникам [розїзжій сторожі] на урочища [призначені для сторожі] проїхати неможна”, кінчить білгородський воєвода свою реляцію з 3 мая 1648 р. 31) — в переддень великого перелому в житю східньої України.



Примітки



1) Донскія дЂла II с. 96.



2) Ibid. c. 24l-2.



3) Р. Жеребець тече у Донець з лївого боку проти р. Тору.



4) Донскія дЂла II c.43l.



5) По иньшій реляції (стороннїх людей) — на р. Явсугу.



6) Донскія дЂла c. 364.



7) Донскія дЂла II с. 433-4.



8) В реляції валуйських Черкас виступають поруч себе „полковник Гришко Торський і отаман Васько Рябуха”, але сї вістники пробули в таборі Рябухи чотири тижнї, і можливо, що Торський пнибув уже пізнїйше при них.



9) Згадані валуйські Черкаси інтерпретували се більш виразно „слышали у литовскихъ Черкасъ, что хотятъ дожидатца на ДонцЂ турскихъ пословъ и гонцовъ и хотятъг ромить”



10) Маємо його в копії, з великими пропусками, і в перекладї повнїйшім (Донскія дЂла II с. 437-8) Комбінуючи їх можна досить близово реставрувати ориґінал (яе претендуючи, розумієть ся, на докладнїсть правопису).



11) Се власне згадані вище „валуйські Черкаси”, що були у Рябухи і донесли про замисли на Валуйку. Забузький зве їх переїздчиками дізертирами, очевидно з становища Польщі.



12) Торський — теп. Славянськ, на р. Торцї.



13) Донскія дЂла II с. 437.



14) В Миргородщинї.



15) Донскія дЂла II с. 444.



16) Ibod. c. 550.



17) Акты Москов. госуд. II с. 138.



18) Донскія дЂла II с. 619 і 621.



19) Дон. д. c. 643-5.



20) Акты Москов. госуд. II с. 151 г.



21) Дон. д. II с. 800.



22) Див. I с. 347.



23) Донскія дЂла II с. 923.



24) Ibid. c. 1109.



25) Воровскія Черкаси рЂку Донъ отняли небольшими людьми и впредь торговымъ людемъ ходу на Черкасъ не будетъ”. — Донскія дЂла, III с. 210.



26) Корочанські акти (Чтенія московські 1859, II с. 49).



27) Дон. д. III с. 166 і 233.



28) Дон. д. II с. 897, III с. 56 і 84.



29) Корочанські акти с. 42.



30) Дон. д. III с. 573 і 576.



31) Акты Ю. З. Р. III с. 190-1.



Розділ VII. Український кольонїзаційний поъід на схід.



Кольонїзація Східньої України в 1625-43-х рр.: розвій української кольонїзаці їза московську границю в 1630-40-х рр., загальний образ української кольонїзації на сходї, слободи в східнїй Українї приналежній до Польщі, маґнатські латіфундії і кольонїзаційні мотиви польської полїтики, заінтересованїсть її провідників: Конєцпольскі, Потоцеі, Вишневецькі, заселеннє Заднїпровя в переддень Хмельниччини, многооюдність заднїпрянських осад, Вишнївеччина, московське пораниче в 1640-х рр., маґнатські війни за лятіфундії, справа Вишневецького з Конєцпольским на соймі.



Антецеденції української кольонїзації за московською границею: спільні оборонні заходи XVI в., воєнне брацтво Донвїв і Запорожцїв — пісня про Мишку Черкашенина, свідоцтво Олекси Шафрана, Українцї в московській службі в 2-й пол. XVI в., "воровські Черкаси", українське уходницьке господарство, еміґрація з польського погранича в першій пол. XVI в.



Московська оборонна орґанїзація та її запотрібованнє в оборонно-служебнїм матеріалї, фортифікаційна система, орґанїзація сторожевої служби в москов. Українї в 1550-1560-х рр., реформа 1571 р. "Черкаси", будова нових городів в 1580-1590-х рр., зміни внесені "смутними часами", "білгородсьеа черта" в першій половинї XVII в., будова городів і укріплень в 1630-х рр., запотрібованнє в воєнних людях. Прилив української еміґрації в 1630-1640-х рр.: московські відомости з 1637-1640 рр., відносини до неї москов. уряду, жалуваннє, орґанїзація укр. кольонїй: м. Короча, як взірець, земельний надїл, воєнний устрій, московська реґляментація, московська "жесточ", обмеження в користуванню землею.



Українцї осїдають за чертою. "Ухожаї", роздача ”помЂстій“, самовільна господарська кольонїзація. Еміґрація Острянинцїв: Острянин і Гуня, поява Острянина в Білгородї, оселеннє Чугуїва, прикрости продовольчі і служебні, невдоволеннє на Острянина, петіції, Острянин в Москві, ”бунт“ Чугуївцїв і смерть Острянина — Чугуївцї в ролї ”воровських Черкас”. Значіннє сього епізоду і взагалї української еміґрації за москов. границею.



КОЛЬОНЇЗАЦІЯ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ В 1625-43-Х РР.: РОЗВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ В 1630-40-Х РР., ЗАГАЛЬНИЙ ОБРАЗ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА СХОДЇ, СЛОБОДИ В СХІДНЇЙ УКРАЇНЇ ПРИНАЛЕЖНІЙ ДО ПОЛЬЩІ, МАҐНАТСЬКІ ЛАТІФУНДІЇ І КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ МОТИВИ ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛЇТИКИ, ЗАІНТЕРЕСОВАНЇСТЬ ЇЇ ПРОВІДНИКІВ: КОНЄЦПОЛЬСКІ, ПОТОЦКІ, ВИШНЕВЕЦЬКІ, ЗАСЕЛЕННЄ ЗАДНЇПРОВЯ В ПЕРЕДДЕНЬ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ, МНОГОЛЮДНІСТЬ ЗАДНЇПРЯНСЬКИХ ОСАД, ВИШНЇВЕЧЧИНА, МОСКОВСЬКЕ ПОГРАНИЧЕ В 1640-Х РР., МАҐНАТСЬКІ ВІЙНИ ЗА ЛЯТІФУНДІЇ, СПРАВА ВИШНЕВЕЦЬКОГО З КОНЄЦПОЛЬСКИМ НА СОЙМІ.



Як бачимо, припадкові, розріжнені й уривкові відомости, які знаходимо в московських урядових реляціях сих років, в сумі складають досить виразистий образ козацької своєволї по за граниями волости, який дає нам зрозуміти перед усїм, наскільки релятивне було те заспокоєннє, яке удало ся польському правительству і шляхетському режімови осягнути в 1638 р. і підтримувати протягом сього десятилїтя.



Придавлена була козаччина „на волости”. Обломані були її вістря, які входили в дорогу інтересам шляхетського господарства. Певними путами звязаний був своєвільний козацький елємент на Днїпровім Низу. Але задавлений зовсїм, не був. По всїх заходах, прийнятих польською адмінїстрацією, він далї вмів знаходити собі стежки і пристановища, вмів збирати ся в партиї, орґанїзувати експедиції сухопутнї і морські, хоч не в великих розмірах. А стиснений польськими залогами і заставами на Днїпрі, з тим більшою силою шукав собі виходу й поля своєї дїяльности на сходї, за границями Польської держави, поза доглядом польської адмінїстрації.



Він був придавлений, але він жив, шукав собі воєнного зайнятя далї — і готов був при першій відповідній хвилї розбити ті окови, які тяжіли на нїм доси на волости, та вернути собі давнїйшу ,,свободу”. Ті сотнї й тисячі своєвільного козацтва, котрі можна було без усякого труду, навіть під рукою польської адмінїстрації, зібрати у своєвільний похід на море, під Азов, або на розбиваннє чужоземних послів, становив готовий, як бачимо — зовсїм не знищений, тільки де що роспрошений контінґент для кождого повстання. І се врсїло як погроза над „золоттим спокоєм'' шляхетського пановання.



Та не тілтки се, а й ще иньше кажуть нам отсї зібрані разом, припадком переказані поголоски і факти з 1630-1640-х рр. Вони відкривають перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю й стихійною силою, нового походу українського народу на схід.



Сей саме момент, що на перший побіжний погляд здавав ся хвилею розбитя, безрадности, пониження і упокорення української стихії, був в дїйсности хвилею могутнього дерзновення її — в сфері кольонїзації. Програвши свою справу з шляхетським режімом на Українї надднїпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподївав ся утворити царство свободи і безпанського житя, — він береть ся творити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання.



„Непослушна” людність, котру приборкували над Днїпром, Сулою або Ворсклою, шукала захисту над Донцем або Тихою Сосною: своєвільники, котрим Польша загорожувала „козацьку дорогу” Днїпрову, шукали і знаходили собі дороги через степи, через Донець і Дін „в мордовські і черемиські місця”, в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнїйшій хлїборобській українській кольонїзації.



Повторяєть ся більше меньше той самий процес, який ми свого часу (в т. VII) оглядали на протягу столїтя кольонїзовання Поднїпровя. Обставини відміннї, і супроти того й форми сього нового руху инакші — але основні моменти властиво ті ж самі.



На услугах праввительства, в його орґанїзації охорони йдуть і осїдають все значнїйші кадри укаїнської воєннослужебної людности. Самовільне добичництво іде аванґардом, освоюючи степи, зганяючи з них Татарву, але серед галасу його погромів і розбоїв, лицарської боротьби з неприятелфми ворога хреста святого і нелицарського промислу над всяким переїзжим людом тихо і непомітно розвивають ся господарські степові промисли, хазяйновита господарська людність. Те що дїяло ся в серединї й другій половинї XVI в. на середнїм і нижнїм Днїпрі, в заднїпрянських уходах, на порогах і на запорозькім Низу, повторюєть ся в отсїм широкім степовім поясї, що тягнеть ся басейном Дону між границями оселої великоруської кольонїзації — рязанської україни, і донським козачим Низом — также глибоко пересякнении українським козацьким елєментом. Місце литовсько-польських старост займають пограничні московські воєводи, служба в московських станицях. Воєнно-адмінїстративна схема, система замків-городів, острогів і сторожевих станиць, начеркнена московським правительством — що правда, далеко основнїйше і переводжена далеко зручнїйше і витривалїйше, нїж орґанїзація оборони України литовсько-польської, — заповняєть ся українським змістом, народньою українською стихією. Вона, з одного боку, витісняє і покриває завязки великоруської кольонїзації, насаджувані правительством, з другого згганяє степове „воровство” українських і всяких инших добичників і протягом другої половини XVII і початків XVIII вв. на тих старих, забутих попілищах Антів VI і VII вв. творить нову Україну, обшаром майже рівну поднїпрянській Українї XVI/XVII вв.



Польща XVII в., так як і пізнїйша, вміла „будити приспані сили українського народу”, і шляхецький режім XVII в. мав у сїм майже таку ж щасливу руку як і „народовий” режім XIX в. „Інтенсифікація'' шляхецького господарства на правобічних українських землях густо залюднила в першій половинї XVII в. східнє і полуднево-східнє пограниче польської України. Успіхи польського гоосподарства в сих сторонах і тріумфи над „непослушною” людністю в другій четвертинї XVII в. погнали українську людність далї на схід за межі Польської держави і дали почин до кольонїзації України московської, Слобідської. І з огляду, що як раз десятилїтє „золотого спокою” перед Хмельниччиною було епохою в сїм кольонїзаційним походї української людности на схід, і сей похід був незвичсйно симптоматичним явищем сеї доби та своїми наслїдками немало заважив потім на розвою Хмельниччини, — мусимо саме тут спинити ся трохи близше на сїм заселенню польсько-московського погранича і московської території в другій четвертинї XVII в.



Десятилїтє се було апоґеєм кольонїзаційних здобутків польської шляхти, і вона дивила ся на них, як на свою велику заслугу — як на властиву і реальну прислугу свою державі, в противність еґоїстичним, династичним воєнним плянам свого короля. „Як багато прибуло границь нашій отчинї через свободи і нові осади, кождий то знає добре, або може переуонати ся — не менше і в тім, яка з того користь і сила могла б вирости для Польщі, яу би сей — так легкий спосіб розширення держави без крови і меча міг бути захований в порядку”, починає свій трактатець „о nowych osadach і slobodach ukrainnych” оден з горячих опозиціонїстів Володиславових, Кришт. Опалїньский 1).



Особисто незаінтересований в сих слободах, він, признаючи сей доґмат шляхецької полїтики, проводить ту гадку, що закладаннє слобід повинно бути дїлом держави, котра боронить сих територій і тому повинна мати і користь з їx кольонїзації. В дїйсности ж, як се він розумів, виключно приватні матеріальні інтереси дїдичів-лятифундистів і доживотних, а навіть часто дїдичних державцїв-старостів кермували сею кольонїзаціією і їй підпорядковували інтереси державної полїтики — приборканнє татарських нападів з одного боку, козацького „непослушпнства” з другого. Станиславу Конєцпольский, що з сином своїм у двох держали староства барське, плоскировське, чигиринське, корсунське, переяславське, гадяцьке і миргородське, Николай Потоцкий — староста між ин. черкаський і нїжинський, Ярема Вишневецький звісний властитель Лубенщини, Прилуччини, Роменщини, з природи річи, з свого становища були головними героями на сїм полї кольонїзації, оборони і — приборкання своєвільства. І вони могли дїйсно перед Хмельниччиною похвалити ся не аби якими результатами.



Особливо Конєцпольский і Вишневецький славні своєю кольонїзаційною дїяльністю. Звісний Боплян, що прослужив при Конєцпольскім кільканадцять лїт, як його придворний інженєр, хвалить ся, що він бувши в його службі, сам положив фундаменти більш як пятдесяти визначних слобід — „справжнїх кольонїй, з котрих за недовгий час, з помноженнєм сеї нової людности, вийшло більше тисячи осад” (villages), і ся людність, „покладаючи свої старання для добра держави”, розширила далеко її границї, перетворила безплоднї пустинї в дивно родючі загони і зробила їх непереходним заборолом для турецьких і татарських нападів 2). Під зверхньою поволокою самохвальства і побільшення, в сих словах остаєть ся все таки багато правди, і на своїх звісних картах України Боплян закріпив результати сього кольонїзаційного зросту східньої України. тих розмірів, які вона осягнула, розумієть ся — не завдяки опіцї польських маґнатів і їх інженєрів, а зовсїм иншим, економичним і соціальним обставинам польського режіму, що наганяли тучі осадників у сї слободи.



Образ заселення Заднїпровя в переддень Хмельниччини, в порівнянню не тільки з тим, чим було воно пятдесять-шістьдесять лїт тому, коли казаки Лободи і Наливайки ішли в сї заднїпрянські пустинї від польського війська, а навіть і з тим як виглядали вони чверть віка перед Хмельниччиною, — справдї імпозантний.



Переглядаючи ґенеральну карту Бопляна ми бачимо в порічях Сули, Хорола, Псла, в сусїдстві східньої границї — цїлї десятки осад 3).



На сїверській границї — Конотоп, Слобідка, Камінь, Мутин, Заболотіч, Ричів (sic), Любатів, Озорричі, Мелань (Мільна), Скакинки, Віревка, Поповка, Сосновка, Крассне, Митченки, Батурин, Обмачів, Устє, Пальчики, Шаповалівка, Борзна, Кунашівка, Єдути, Берестовець, Бахмач, Плоська (Плиски), Красилівка, Загоровка
Страница 31 из 77 Следующая страница