Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 32

, Демидівка.



В верхівях Остра; Кольчинівка, Іван-городище, Мартинівка, Умбич (Омбиш), Черняхівка і ин.



На горішнїм Удаю і в його порічю: Максимівка, Усівка (Гужівка), Ічня, Хаєнка, Кропиполе, Циловичі (теп. Шильвичі), Приномовка (sic), Дорогинка, Кропивна, Шидловцї, Монастирище, Гадиця, Обичів, Дівиця, Заїзд.



Низше Удаєм і його порічєм: Прилуки, Жидовцї, Литва, Борчина, Валки, Масївка (Мацієвка), Густин монастир, Виська, Городня, Іваниця. Amtan, Рашки, Золочинцї, Мульки, Переволочна, Оконьки, Сокирин Сребне, Олексинцї, Березовцї, Юрківцї, Слобода Золотник, Новий Промисел, Гришковцї, Карпилівка, Харитонівка (Karyfinowka), Baboznow, Горбинцї, Ігнатівка, Рубинцї, Іванковцї, Коробії, Озорів (?), Краснени, Варва, Гнїдинцї, Кулажин, Журавка, Гаврилів. Злодіївка, Антонівка, Усівка, Каплинцї, Харківцї, Пирятин, Дейсанівка, Пустинь (Повстин), Карпилівка, Куреньки, Сухоносівка, Піски, Постамовка (теп. Поставники).



В порічю р. Многи: Дашинки, Білоцерковцї, Ясинки (теп. Яцини), Бубни, Чернівка (теп. Чернухи?), Коваличі, Позняки (Pusenki), Воронькове, Мельків (теп. Мелехи), Многой городище.



На верхівях Сули: Дригайлів, Комани (Курмани), Коровинцї, Волче, Оксютинцї, Русиловка.



В порічю Сухого Ромна: городище Торговиця, городище Самбір, Holonka (теп. Толенки), Гайворон, Дмитрівка, Красне (Красний Колядин), Липове, Кропивна, Медвеже, Бубни, Дивне гор., Миколів, Ромен.



В порічях Олави і Рашевки: Репешинцї, Ненадовка, Солокобовка, Довгополовка, Лешенки (теп. Левченки?), Коржовка, Адриловка (теп. Гавриловка), Босмановка (Бацмани), Бубни, Letukai, Ярмолинцї.



На самій Сулї й її побережу: Лозова, Бобрик, Біловода, Москалївка, Глинськ, Гудим, Білагорілка, Лука, Ясковцї (Юсковцї), Лохвиця, Млин, Брисї, Токари, Піски, Бодавка (Bodokoi), Сенча (Sieca), Снятии, Шалавила, Берестовцї (Березоточ). Пісок, Мгар, Лубнї (далї не вичисляю).



В порічю Сулицї: Річні (теп. Риги?), Венславка, Гапоновка (Kapanowka), Юсківцї, Ждани 4), Окоп, Ісачки.



По Хоролу: Бересточка (Берестівка), Опанасівка. Липове, Рожанівка (Русанівка) або Куров брод, Розбий-коло (sic), Сергіївка, Петрова, Березова Луаа, Комишня, Зуївцї. Черевки, Хомутець, Бакумівка, Долголіака. Сорочинцї, Зубова, Біликовцї, Миргород, Горкушинцї, Ірховцї, Ярмаки, Петрове, Мальцї, Безпалкч (чи Безпальче), Княжлука, Вергуни (Werwoni), Стайки, Аврамівка (Hawriniowka), Чичаки, Хорол, Вишня (Вишняки). Тошієвка (може Хвощівка?), Турубайловка (Трубайцї?), Єньки (Zaneki), Болбасівка, Купановка (sic), Зайчинцї, Голяки (sic), Рдооловка, Зубанї (Zabaniowka), Горбасовка (larbasowka), Федорівка, Остранівка 5).



На Пслї і в його порічу далеко меньше: Городище на Ворожбі (погранична осадп), Камінь городище, Плешинець, Книшівка, Гадяч. В порічю р. Груни: Шипушки (sic), Podolii (Подільські?), Тilіроszaka, Сватки (Szutki) Максимівка, Римарівка (Rzymanowka), Красна Лука. Низше Хоролом: Сары (Саrе), Рашівка, (Rzekuwka), Лютенька, Зіньків, Борок (Боркии), Краснопіль (теп. Вел Сорочинцї), Шимонївка, Жиґмунтів (Устивиця), Богачка, Балаклїя, Остапє, Рішитилівка, Голтва, Манжалїя (Manzielicha), Омельник, Новий Потік (Потоки).



І ще меньше, розумієть ся, на Ворсклї — тільки Вольне, Олешня, Ахтир (Ахтирка), Опішня (Opoczinsky), Більське городище Скальське гор., Глинськ, Полтава, Toduszka, Новий Санжарів, і Кобеляки.



Але сама статистика осад, хоч би й як деталїчна, не дає ще, розумієть ся,_понятя про стан заселення. Щоб відповідно оцїнити його, треба пригадати наведені вище слова Бопляна про тутешнї слободи, „що значить так як кольонїї”. Пригадати оповіданнє Потоцкого про заднїпрянські осади, як головні розсадники бунту — „що містять в собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобиляки й иньші осади'' 6). Пригадати реляцію Хшонстовского з кампанїї 1638 р., як і засоби повстанські дало Острянинови московське пограниче — „найбільше Роменщина, з котрої пристало до нього до десятка тисяч хлопів” 7).



В світлї сих припадкових згадок сучасників, які власними очима бачили тутешнє заселеннє, не здають ся гіперболїчними цифри заселення Вишневеччини перед Хмельниччиоою, подані свого часу з незвісного близше „манускрипту кн. Михайла Сервація Вишневецького” 8): Лубни 2646 господарів і 40 колес млинських. Хорол 1297 госп. і 8 колес 9). Горошин 107 госп. і 11 колес. Лукомль 524 госп. Оржиця 91 госп. Буромль 158 госп. і 6 кол. Вереміївка 327 госп. Жовнин 312 госп. і 9 кол. Пирятин 1749 госп. і 38 кол. Білошапки 374 госп. і 3 кол. Держикрай 318 госп. Золотоноша 273 госп. і 13 кол. Піщана 230 госп. і 8 кол. Домовтів 243 госп. і 5 кол. Прилука 366 госп. і 36 кол. Полтава 812 госп. і 11 кол. Монастирище 939 госп. і 42 кол. Галка 824 госп. і 6 кол. Жоравка 474 госп. і 16 кол. Городня 312 госп. і 12 кол. Гмировка 135 госп. і 2 кол. Ічня 1494 госп. і 3 кол. Іваниця 336 госп. і 3 кол. Голенка 304 госп. і 2 кол. Красне (Кр. Колядин) 995 госп. і 4 кол. Липове 381 госп. і 9 кол. Кропивна 184 госп. Самбір 198 госп. Глинськ 1264 госп. і 16 кол. Варва 2037 госп. і 21 кол. Переволочна 426 госп. і 10 кол. Сокіринцї 128 госп. і 12 кол. Сребне 1830 госп. і 11 кол. Чернухи 944 госп. і 9 кол. Снятинка 436 госп. і 14 кол. Вороньки 145 госп. i l кол. Многа 285 госп. і 3 кол. Куренька 348 госп. і 24 кол. Лохвиця 3325 госп. і 35 кол. Піски 349 госп. і 6 кол. Сенча 1403 госп. і 31 кол. Комишня і Ручинцї 1164 госп. і 9 кол. Хомутець 446 госп. і 9 кол. Сергіївка і Робишівка (?) 214 госп. Царів брод 104 госп. і 2 кол. Липова Долина 150 госп. і 2 кьл. Райгород 137 госп. Опаасівка 17 госп. Талалаївка 60 госп. Ромен 6000 госп. Корибутів 600 госп. Кулигородище (?) 80 госп. 10).



Та нарештї, маємо іще иньший, вповнї певний, хоч і посереднїй тільки показчик залюднення Заднїпровя перед Хмельниччиною — се реєстр, спорящжений в осени 1649 р., себто в момент, коли пізнїйший рух з правого берега на лївий не встиг ще себе проявити. На території заднїпрянської Київщини (заднїпрянської части і Київського воєводства) маємо тут шість полків: нїжинський, прилуцький, переяславський, кропивенський, миргородський і полтавський і в них вписано в реєстр 13 тисяч козаків. Коло трьох тисяч припадає на територію Вишневеччини. Се дає досить високе свідоцтво її залюдненню в момент повстання. Звертають на себе увагу декотрі міста, до котрих приписано особливо багато козацької людности. Так до Прилук тягне аж чотири козацькі сотнї, в них 400 козаків; до Варви дві сотнї, 200 козаків; до Ічнї дві, 200 козаків; до Лубень дві, 400 козаків; до Пирятина дві, 300 козаків; до Чернух дві, 230 козаків; в Ірклїїві три, звиш 600 козаків. Вижначні центри козаччини стрічаємо і на східнїй границї старої Річи-посполитої. Роменська сотня має 300 козаків; лохвицька 300; гадяцька 235: до сеї ж волости належать ще дві, 164 козаків, і тут же в сусїдстві ще сотня в Лютеньцї, 157 козаків, в Раішвцї також, 144 козаків, в Борках дві сотнї, 158 козаків. В пограничнім Зінькові велика сотня, 281 козаків, в Опішнї друга, 159 козаків, в Полтаві три сотнї, 556 козаків 11).



Деякі інтересні ілюстрації тодїшнього заселення східньої границї дає переведене тут 1647 р. розмежованнє Польщі і Московщини 12); при тім примежовано до московських земель пограничну смугу від сїверської границї до степів і докладно описано в межевім протоколї сї прилучені осади, а що вони, розумієть ся, попали в сю позицію зовсїм припадково, то ся опись має певну типову вартість.



На горішнїй Сулї город Недригайлів, з деревляним рубленим замком, шістьма вежами; навколо місто, обведене валом, звиш верстви навколо, в сїм містї було 145 домів і церква 13), та поза валом, на передмістях було 306 домів. Під містом став і на нїм „млин нїмецький”. Дві верстви від Недригайлова, на Сулї „деревня” Кормишівка, в нїй було 73 двори, а в пяти верствах друга -Цибулино, 41 двір. На р. Малій Уси, що тече до Сули, на границї млин з жорнами і пятьма ступами. На устю р. Ольшанки над Сулою городець Ольшаний, 91 двір. На р. Пслї „городище Камінне'”, під ним пасїка, трохи вище слобода Камінна, в нїй 68 дворів, винокурня, великий млин з 4 жорнами і 10 ступами: в сусїднїм лїсї багато пасїк; на ріцї рибні лови. По другім боцї Псла, над р. Бобриком город Бобрик, в нїм два укріплення („остроги”), більший на 4 верстви навколо, з церквою навколо місто і передмістя, в них 349 дворів, девять лавок, кузня, дві винокурнї, два бровари і солодовня, під містом млин, валило і 4 ступи. На устю р. Будилівки, над Пслом „деревня” Будилівка, 18 дворів і млин.



„Городище Ольшанське” над р. Ольшаною, що тече з лївого боку до Ворскли (теп. Олешня) — по обох боках річки два „острогм” дубові, получені мостом, обведені ровом і палїсазом („надолобы”), В більшім острогу, що має навколо 860 сажнїв, було 530 дворів. 36 криниць, 4 кузнї, 30 винокурень і броварів. Меньший острог не мав в собі приватних дворів. Під містом були три млини з ступами, але вони всї спустошені при передачі в нове володїннє, „зелїзні снасти всї зняті і обломані”.



Над самою Ворсулою „городище Ахтирське” (теп. Ахтирка), на нїм, на горі „острог” з 10 вежами „глухими”, одинадцята над брамою з проїздом, „під городищем 48 дворів, в лїсу багато пасїк, на ріцї рибні лови.



Ріжна кореспонденція, яка вивязала ся в звязку з сим розмежованнєм між пограничною адмінїстрацією з обох боків, доповняє ріжними подробицями сей образ пограничної кольонїзації. Ярема Вишневецький просить продовжити час на виселеннє його підданим з Недригайлова, бо вони не встигли на визначений час перевезти збіже і сїно, пчоли і всякий припас з пасїк і буд. Так само ішла кореспонденція про буди і пасїки, не звезені на час з-під Олешнї й Ахтирки, про пасїки, заведені Українцями з польської території над Мерлом, Можом, Коломаком за граничною лїнїєю, котрі згоняла по розмежованню московська адмінїстрація, і т. под. 14).



В сумі, як бачимо, сї звістки дають нам образ (розмірно) досить значного залюднення і загосподаровання сього крайнього погранича, яке півстолїтя тому представляло ся землею незнаємою, і ще більше, розумієть ся, обіцювали собі властителї й державцї в будуччинї, з дальшим утриманнєм „золотого спокою”, коли почнуть виходити терміни ріжних свобід, признаних мешканцям.



Се поясняє там той азарт, той запал, який вносили в усякі заходи і забіги коло тутешнїх лятіфундій місцеві королевята. В їх очах ся нова Україна малювала ся золотою копальнею в будучности, країною нових, велетенських фортун, яких іще не знала Польща



Сучасні записки заховали нам память завзятої боротьби за тутешнї землї, зведеної Яремою Вишневецьким в сам переддень катастрофи. В малолїтство Яреми відірвана була від його лубенських маєтностей Ромеоська волость. З початку володїв нею Калїновский, а потім король дав її свому улюбленцеви маршалку Казановскому. Ярема довго терпів се, щоб не зачіпати ся з королем і його маршалком, і тільки з тої нагоди що пішла чутка про смерть Казановского, наслав своїх людей і захопив Роменщину збройною силою. Вражений тим Казановский підняв справу за таке насильство і добув на Ярему засуд на банїцію. Тодї Вишневецький звернув ся до своїх земляків, волинської шляхти; на соймику в Луцьку він виложив свою справу, подав документи, що потверджували його права на Роменщину, і шьяхта луцька поручила своїм послам на сойм, аби всїми силами доходили привернення Вишневецькому йтго маєтности, не допускаючи до нїяких ухавл — то значить грозячи розірваннєм сойму, коли його претенсії не будуть задоволені. Вишневецький теж був вибраний послом і міг допильнувати своєї справи. Король мусїв присудити йому підчас сойму Роменщину, а Казановский зірвав серце, солоно порахувавши собі всякі шкоди і кошти — на 100 тис. золотих: їх Вишневецький заплатив, як відступного.



Вигравши сю справу (1645), Вишневецький заїхав слїдом у свого швагра Олекс. Конєцпольского його Гадяцьку королївщину, випросивши собі у короля якийсь привплей на неї. Конєцпольский позвав Вишневецького до суду соймового, а як Вишневецький попросив відложення справи з причмни хороби — Конєцпольский на другім соймі зажадав, аби Вишневецький присяг, що справдї був хорий. Ярема страшенно образив ся таким прикрим недовірєм, і як оповідає оден з слуг його — приготовив був кріваву баню цїлому сенатови і самому королеви, як би ті підтримали жаданнє Конєцпольского. „З вечера перед справою кн. Вишневецький зібрав людей, котрі були з ним — окрім тільки піхоти і дрібнїйшого люду (а всього люду було близько 4000) і держав до них промову, просячи, аби всї за нього постояли, а дивили ся на нього, що він почне, і що він пічне, аби то кінчили, а казав так, що як тільки присягне, зараз уставши буде рубати шаблею її хорунжого (Конєцпольского) і всїх тих, хто буде тримати його стьрону, хоч би й самого короля, а ви — каже — двірські слуги і молодіж, усї до одног втіснїть ся до сенаторської палати і помагайте менї. І так було б, як би примягав; та сам король Володислав з сенаторами добив ся того, що п. хорунжий відступив від жадання присяги.” Миргородську і Гадяцьку волость присуджено Конєцпольскому, але за Хорольску волость, до котрої Вишневецький мав спеціальні претенсії, мусїв Конєцпольский заплатити йому 100 тис. золотих 15).



Так чубили ся королевята за лївобічні землї, не передчуваючи близькогр кінця свого пановання в них.



Примітки



1) Juvenalis redivivus to jest satyry albo przestrogi do naprawy rzadu i obyczaiow w Pocszcze nalezacych c. 267 (книжечка носить дату: в Венеції 1698).



2) Description de l'Ukraine, присвята.



3) На жаль, деякі назви, перейшовши через руки Бопляна і його гравера, очевидно попсовані так, що трудно поправити або віжгадати їх давню форму.



4) Так поправлено на ґенер. мапі Izdany.



5) Очевидно память від Острянинової війни.



6) Див. ч. І с. 276.



7) Тамже с. 295.



8) Сей реєстр, з заголовком Gospodarzow samych osiadlych poddanych xiecia Hieremiego, ex originali inventario. Z Mss. x. Michala Wisniowieckiego k. w. w. x. L. w. w. z biblioteki czarnoostrowskiej, видав в 1841 р. Пшездєцкий (Podole, Wolyn, Ukrainа, I с. 41-4), відси, очевидво, повторив його потім Кулїш (Исторія возсоединенія І. с. 26), не вказавши одначе джерела. Яблоновский і В.-Буданов користували ся ним без застережень. Над вірогідністю сього реєстру застановляв ся тільки пок. Лазаревський в своїй статї „Лубенщина и кн. Вишневецкіе” (с. 343 і д.); він вказав на ріжні недокладности його: що сюди включені деякі осади, які Вишневецькому не належали, а декотрих знов бракує, і що цифри людности деяких місц занадто високі. Сю другу справу сам Л. розвязує одначе здогадом, що тут при деяких містах порахована людність цїлої волости (сим може поясняти ся і недостача в. реєстрі ріжних осад, які тодї істнували), що до зачислення в реєстр постороннїх маєтків, то се можна пояснити, що виберав їх чоловік, який уже не мав ясного понята про склад Вишневеччини — може яаийсь сучасник Михайла-Сервація, останнього з Вишневецьких (ум. 1743 р.), але нема причини думати, щоб він фальшував чи видумував сї цифри: нїякого в тим інтересу не могло бути. Тому хоч пок. Молчановський по замітках Лазавевського признав дані сього реєстру безвартісними (К. Старина 1896, VI), одначе сам Лазаревський в своїх пізнїйших працях користував ся сими даними без особливих застережень (Опис. Ст. Малороссіи, Прилуцький полк c. 4 і далї, passim), і думаю, що так і треба було.



9) Хорол фактично не належав Вишневецьким, хіба дуже коротко, але і його і иньші маєтности, котрі Вишневецьким не належали, не виключаю звідси, бо нам інтересна не статистика маєтностей Вишнавецького, а загальний образ заселення.



10) До сього загальна примітка — мабуть якась пізнїйша ремінїсценція: кождий господар за панщину плаив 5 талярів (неімовірно), млинарі від колеса по 2 червоні, „кабак” був на пана, і були фільварки видїлені.



11) Реєстра всего войска запорожскаго, вид. Бодянським, підрахунок сотень тамже і в передмові. Див. ще в частинї III сього тосу, с. 278 дд.



12) Акты относящіеся къ Малороссір, подав Холмогоров — Чтенія московські 1885, II.



13) Кажу в часї минулїм, бо підчас списання протокола частина дворів була вже забрана їх господарами, що переходили за границю.



14) Акты Ю. З. Р III ч. 102, 108, 116, 174, 189 й ин.



15) Записки Радивила — ркп. Осолїньских No. 117 с. 23, 29, 73, 82, 88 (переклад II с. 156, 164, 247, 264, 273), записки Б. Машкрвича — Zbior pam. V c. 83-4, акт процесів — Чтенія київські XIV ч. 30 і далї, інструкція луцького соймику — Архивъ Ю. З. Р. II. І. с. 289 і д. В теках Нарушевича (141 с. 331) лист з Варшави 12. XII (з архиву Вишневецького) про загальне спочутє до Конєцпольского — stratу оуса у Hadyacza — wygral Chorol rzeke na dwadziescia mil i Orzyce na pietnascit mil idace.



АНТЕЦЕДЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ ЗА МОСКОВСЬКОЮ ГРАНИЦЕЮ: СПІЛЬНІ ОБОРОННІ ЗАХОДИ XVI В., ВОЄННЕ БРАЦТВО ДОНЦЇВ І ЗАПОРОЖЦЇВ — ПІСНЯ ПРО МИШКУ ЧЕРКАШЕНИНА, СВІДОЦТВО ОЛЕКСИ ШАФРАНА, УКРАЇНЦЇ В МОСКОВСЬКІЙ СЛУЖБІ В 2-Й ПОЛ. XVI В., "ВОРОВСЬКІ ЧЕРКАСИ", УКРАЇНСЬКЕ УХОНДИЦЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, ЕМІҐРАЦІЯ З ПОЛЬСЬКОГО ПОГРАНИЧА В ПЕРШІЙ ПОЛ. XVI В.



Заселеннє східньої України, розумієть ся, не могло спинитись на польсько-московській границї. Ся зовсїм припадково проведена, змінна, довгий час вповнї теоретична, не закріплена якимись дїйсними знаками володїння тої чи сеї держави межа не могла служити реальним роздїлом на теріторії обєднаній спільними ґеоґтафічними, економічними і кооьонїзаційними умовами. Ще далеко скорше нїж українське розселеннє заселило пограниче з польського боку трівко і густо, воно стало переливати ся за його межі, як буйна піна з далеко не наповненої ще чарки. Границя довгий час не істнувала для людности; вона розрізувала українську етноґрафічну територію й іґнорувала ся живою суцїльністю народнього житя.



Ми вже мали нагоду бачити, ще в першій половинї XVI в. як спільний нерв тутешнього житя — боротьба з татарською гідрою обєднував в спільних заходах против Орди обі половини української землї, розрізані московською границею. Козаки черкаські і канївські з козвками путивльськими 1), і так само потім з козаками донськими, виступали разом, чи то під проводом представників місцевої офіціальної адмінїстрації, чи то заходом власних вождів і ватажків козацьких. Бачили, як пляни боротьби з Кримом спільними силами обох Україн, литовсько-польської-і московської, піднесені особлво виразно Дм. Вишневецьким, проходили потім червоною ниткою в дїяльности пізнїйших козацьких ватажків, що стояли на становищі оборони обох держав, обох Україн від спільного ворога, і на тій підставі настоювали на своїм праві вимагати підмоги, „жалування”, „жолду” від обох правительств 2). Скільки б не було тут простого „желанія къ жалованью”, але в усякім разї козацькі ватажки стгяли на реальнїм ґрунтї спільного інтересу обох Укаїн, спільної боротьби їх силами, і московське правительство, приймаючи воєннї послуги козаків „короля його милости”, або й даючи їм ріжні воєнні поручення — як кн. Рожинським, або Кр. Косинському, — підчеркувало з цїлою силою сю службу „на дві сторони”.



Особливо царська грамота 1593 р. донським козакам, де поясняєть ся плян акмпанїї, орґанїзованої против орди, являєть ся цїкавою ілюстрацією такої спільности в оборонї поллудневої границї всїх тутешнїх сил. Донські козаки мають іти разом з московським військом, „з путивльськими і з запорозькими Черкасами, котрі приїдуть по нашому указу на Донець — велено Черкасам запорозьким, гетману Хриштофу Косицькому (sic) і всїм отаманам і Черкасам бути на Донцї на шляхах і за царем (ханом) іти на наші україни”, пише Донцям цар московський 3).



Воєнне брацтво Запорозцїв з Донцями, про яке говорив я вище в оглядї десятиїлтя перед Хмельниччиною, вело ся здавна, від коли розвинули ся обидві козацькі громади. Правда, документальні наші дані не сягають так глибоко; але не тільки московські лїтописи а навіть народня память — великоруська поезія донесла імя донського отамана „Мишки Черкашенина”, що виступає в середнїх десятилїтях XVI в., як оден з найвизначнїйших проводирів донського війська 4), а смерть його оспівана піснею:



За Зарайскомъ городомъ, за Рязанью за Старою



Изъ далеча изъ чиста поля, изъ раздолоя широкаго,



Какъ бы гнЂдаго тура привезли убитаго,



Привезли убитаго атамана польскаго 5),



А по имкни Михайла Черкашенина



А птицы ластицы кругъ гнЂзда убиваются -



Еще плачутъ малы его дЂти надъ бълымъ тЂломъ.



Съ высокаго терема зазрЂла молодая жена,



А плачетъ — убивается надъ его бЂлымъ тЂломъ



Скрозь слезы свои она едва слова промолвила



Жалобно причитаючи ко его бЂлу тЂлу



„Козачья вольная 6) по здорову пріЂхали,



„Тебя свЂта моего привели убитаго!”



Привезли убитаго отамана польскаго,



А по имени Михайла Черкашенина 7).



Для пізнїйшого часу класичне свідоцтво запорозького отамана Олекси Шафрана, з 1626 р.: „живе він Олексій на Дону 18 лїт, а иньші його товариші [з Запорожа] живуть лїт по 5 або по 6, а всїх їх на Дону буде з тисячу чоловіка, а на Запорожу донських козаків також багато — трохи не половина того, скільки їх [Запорозцїв], тільки живуть переходячи, одні йдуть на Дін, а з Дону козаки до нас, і живцть скільки і де хто хоче, і се повело ся у них з донськими козаками здавна, що сходять ся між собою і живуть укупі, в одних куренях” 8).



З другого боку, з давнього часу більші й менші ватаги українських козаків переходили границю і вступали в службу московського правительства, більше меньше на постійно, приймаючи на себе обовязок пограничної сторожі і оборони. Одні з них осїдали і „устрояли ся” при пограничних московських замках, діставали землю, заводили ся хазяйством. Иньші зіставали ся на воєнній нозї, несучи за московське жалованнє сторожову і степову службу.



Заховані накази московському дворянинови Зїновєву, завідателеви сторожової служби в 1580-х р. 9), знайомлять нас з одною такою значнїйшою ватагою, що вийшла з Запорожа з отаманом „Матвієм Федоровим” в 1589 р. Було їx коло 700 душ: лїтом 1589 р. посилали ся гроші від правительства для 50 душ старшин („отамани й осавули”) і 620 рядових козаків. Їм поручено було тримати сторожу на р. Донцї на татарських перевозах, а за се обіцяно жалованрє. Присилали їм муку, толокно, сукно для старшини і гроші для рядових козаків, але в розмірах досить невеликих 10), „велике жалуваннє” обіцяло ся на пізрїйше, коли вони певнїйше засвідчать свою вірність. Козаки скаржили ся, що їм жити нема з чого, мусытьк оней різати та траву їсти, а московське правительство все прислухало ся до ріжних підозрілих вістей про них і дивило ся досить невірним оком, приглядаючи ся, чи вони не пристають до „воровських Черкасів”, що ходили в краях донських і навіть над Волгу. Московське правительство очевидно не вміло розібрати, де тут „вірні” і „не вірні” ватаги; тому бояло ся звіряти ся їм, а на доказ вірности поручало громити і вішати „ворів Черкасів”. Але кінець кінцїв такі непевні відносини знеохочували і самих козаків, які хотїли „служити” цареви в сих степах.



Иньші осїдали в пограничних містах і подібно як московські „дїти боярські” (дворяне), козаки також служили станичну та сторожову службу. Так в московській кореспонденції того ж 1589 р. 11) згадуєть ся „Черкашенинь Василей АндрЂевъ”, що відстав від компанїї отамана „Степана Євлашова”, яка громила московських служебних козаків, і подав ся до Путивля „на государеве імя”. З поручення путивльських воєвод він „з путивльськими нововиїзжими Черкасами” їздив на „ворів Черкасів” і по сих доказах своєї вірности просить „о государе†жалованьЂ и о верстаньЂ” (зачисленнє в службу) 12).



Ще скорше вступили в московську пограничну службу „Черкаси Якуш Лисий і отаман Агій”. Їх теж посилають „з путивльськими Черкасами і охочими козаками” в степи „громити ворів Черкасів”. Воєвода визначив був їм ґрунти для осель, але вони дворів не ставлять, відмовляють ся, що не мають чим, просять царського жаловання, кажуть, що не мають що їсти і в що убрати ся. Місцевий воєвода рекомендує цареви служби їх і їх товаришів — головно їx „промишлюваннє” над ворами Черкасами, над їx розбійничими ватагами. Вони громили їх нв Донцї і в „полї”, заганяли ся і за польську границю, над Сулу, „межи Сули і Хорола, женучи за черкаськими ворогами”, побивали їx і відбирали заграблену здобич. На їx прошеннє воєвода пустив Якуша просити у царя жаловання, а на його місце вислав його товариша Івана Ізюмського з товаришами його „новоприборними козаками” — нововзятими в службу. Ал про Якуша у мрсковської адмінїстрації були вісти не дуже похвальні, його підозрівали в воровстві, і в царській грммотї Зїновієву, коли б сї вісти справдили ся, поручаєть ся без церемонїї його бити і перевести з отаманства в „рядові Черкаси''.



В тих же наказах Зїновієву згадуєть ся про висилку „жалованія” Черкасам Федору Городському з товаришами і донецьким отаманам Юшку Лопаткину, Івашкови Розмазнї, Трушеви Черкашенинови, Гришкови Деменькову, Федьку Жулидорови, іванкови Білоусови 13).



Як провідник „воровських Черкасів”, що ходили на московську територію в сїм часї виступає отаман Мишук. Судячи з згадки грамоти він теж давнїйше служив в путивльських козаках, потім пустив ся „на воровство”, загнїздив ся з своїми товаришами на Донцї й на Осколї 14), громив московських станичників, і московське правительство особливо наказувало своїм людям виловити і вивішати сю ватагу 15). Згаданий вище отаман Степан Євлашов промишляв на Донц їі Камяній. У отамана Лазаря, що його погромив Якуш Лисий „в Княжих Горах”, відібано заграблене ним майно путивльських севруків (уходниаів), „рухлядь и борошна и рушницы''. Тойже Якуш відгромив „кіш” у отамана Лукяна Карнауха і погромив отамана Берчуна на р. Батакві в Путивльськім повітї, і забрав у нього борошна і рушницї путивльських севруків. А отаман Агій, шукаючи між Сулою і Хоролом Черкасів, що ходять в московську землю „на бортні ухожаї”, придибав отамана Колошу на Рополотї, а на Сулі „коло Нятина перевозу” погромив якусь иньшу черкаську ватагу 16). Иньші „вори Черкаси” разом з донськими козаками ходять на Дону і Волзї і їх громлять царські люде „з Шацького і Ряжського” і т. и. 17).



Се все вичислене з одного — двох лът. Як бачимо, було того черкаського народу за московською границею досить.



Бачимо при тім що крім просислів над Черкасами добичниками „путивлські козаки” з Черкасів промишляли і над більш скромною закордонною уходницькою братією, зганяючи її з московської території. Був се промисел против промисла: против „воровських Черкасів”, які промишляли на московській території уходництвом і добичництвом, ішли Черкаси путивльські, які з московської руки і в московських інтересах громили на московській території заграничних добичників і уходників, що йшли за московський рубеж, „в бортні уходи”, на лови, на сіль, і т. п.



Я вже піднїс се явище — сей розвій українського уходництва під охороною добичницьких ватаг, під загальною фірмою „воровства”. Варто одмітити вказївки джерел XVI в. про Черкасів, що йдуть зза польської границї в землї московські „в бортные ухожаи”, і поставити поруч пізнїйші нарікання московського правительства, на соборі 1621 р., на литовських людей, що вони переходять границю, будують ся, захоплюють лїси і води, і в Путивльськім повітї в сїмдесяти місцях промишляють ріжними промислами, варять селїтру, палять лїси на попіл, ловлять рибу і звіря і побивають людей 18).



Так було в XVI в., і ще більше потім в XVII. В міру того як українська кольонїзація все більше присувала сяя до московської границї, а за нею слїдом ішла шляхта, своїми претенсіями викликаючи сильне роздражненнє і конфлїкти з боку сеї упраїнської людности, рух її за московську границю мусїв усе зростати. Я поясняв на своїм місцї 19) псіхольоґію сього українського люду, який чим далї забирав ся в глубину польської України, шукаючи вільної безпанської землї, тим дражливійший мусїв бути на всякі, хоч би й найменьші прояви панських претенсій до його свободи і працї. Людність Лївобережа, сеї „останньої України” польської, природно, була особливо дражливою з сього погляду. Через те нас зовсїм не повинні дивувати оповідання лубенської людности в 1618 р., що „трохи не половина” тутешнїх осадників покинула свої осади й розійшла ся, коли кн. Юрий Вишневецький почав заводити тут „неслиханые податки пЂнежныє, быдлячиє, медов накиданє,, горелки и селитры” 20). Переводячи на меньше траґічну мову, він, мабутть, почав заводити перші початки чиншів, поволовщини і примусову продажу меду, горілки і селїтри — перші і найлекші, з погляду шляхецького госаодарства, початки експльоатації підданської людности, а люде з плачем скаржили ся, що князь їx тим „зубожил велми”, і вони з початку платили, але „на остаток, же внивец зубожено і знищено” їх тим, пгчали тїкати.



Пізнїйше, в третїс, четвертім і особливо пятім десятилїтю — в часах славного заспокоєння і приборкання „непослушних” елєментів, се оподаткованнє поступило значно далї і появили ся вже перші початки панщини. В гадяцькій королївщинї, то значить на території останнього заселення, в аренднім контрактї, списанїм в 1643 р., бачимо не тільки доходи з панських реґалїй — горілки, тютюну, млинів, судових доходів, „викидщину” і „заруи”, „відумерщину” і „одбігщину”, не тільки поволовщину і пчільну десятину, але і пільну роботу і підводи — „нажати дві копи якого небудь збіжа, звезти то, змолитити по дві копи, сїно косити оден день, покошене зібрати, звезти і скидати на скирти, або замість того дати готове сїно, або грошима по 15 гр.,” привезти по два вози дерева, возити поташ з гадяцьких буд. Навіть гадяцькі міщане мають ходити з підводами, робити ріжну роботу, шарварки і т. ин. 21). Се все для людности, яка йшла на край хрещеного світа, щоб позбути ся панів, — були річи незносні, і се поясняє нам, чому вже під час повстань 1637-8 рр. Заднїпровє з своїми слободами, як свідчив гетьм. Потоцкий, стало головним резервоаром непослушних, повстанських елєментів. В парі з тим мусїло йти відси також і сильне
Страница 32 из 77 Следующая страница