Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 34

ь, на чолї котрого стояв отаман, на чолї сотнї сотник, сотня подїляла ся на десять десятків, в кождім десятник. В кождій сотнї була своя корогва і хорунжий 23). Так само були орґанїзовані „козаки русскіе”, або полкові, і серед них теж знаходимо дуже багато Українцїв, як показують їх деякі імення як Пожаренко, Волковицький, Полтавченко, Левченко, Мельниченко, Дубовиченко, Лагайденко. Єфимка Свиридов, Гришка Білашенко, Стенька Новицький 24) і т. и. (Було їх, безперечно, далеко більше, як би московські канцелярії не зміняли всїх імен наа великоруський лад). Були сн мабуть українські виходцї старшої дати,_поверстанї в звичайні козаки, тим часом як тих 440 були новоприхожі. Таким чином місцева українська людність зовсїм не кінчила ся на тих офіціальних Черкасах, а була значно більша, в самій чертї, і ще більше - поза нею.



Наскільки автономна була в своїм житю українська кольонїя Корочі, її акти сього не поясняють: чи був тутешнїй отаман і сотники виборнї, чи іменовані, про се не згадуєть ся. Для декотрих инших кольонїй є звістки про отаманів вибираних самими Черкасами 25). Але в кождім разі житє і відносини таких черкаських кольонїй підлягали незвичайно пильній і детальній реґляментації — не тільки місцевій, а навіть центрального правительства. Московська адмінїстрація напр. забороняла місцеаим воєводам приймати в служилі Черкаси на вакансії навіть найблизших свояків: синів, братів і т. д. служилих Черкас, не то щоб сама черкаська старшина мала сим завідувати; щоб зайняти спорожнене місце, треба було подавати ся з чолобитною до самого царя 26), і т. и.



Як я вже завважив, ся тїсна реґляментація, яка випливала з духу московського бюрократизму й так глубоко переймала весь мочковський устрій, що на кождїм кроцї мусїла давати себе відчувати українським еміґрантам, безперечно, дуже докучала їй, бо глубоко противна була тим звичкам і поглядам, які сї українські еміґранти приносили з своїх заднїпрянських слобід 27). Далї, при всїм бажанню московського правительства бути не тільки прихильним, але й спеціально вирозумілим і ласкавим для українських еміґрантів — легко пускаючи їм навіть таке, за що немилосердно карало своїх людей 28), воно попросту не вміло відчути тих прикрих сторін своєї полїтики, котрі мусїли давати себе болїзно відчувати Українцям-еміґрантам, — не могло переробити всеї адмінїстраційної практики з огляду на сю українську еміґрацію.



Як дико напр. се мусїло здавати ся Українцеви вихованому в понятях козацької „свободи”, коли він довідував ся, що він не мав права свобідно роспорядити ся видано йому з державної казни платою, не сміє її пропити або прогуляти і мусить відповідати перед властю за невідповідний ужиток сих грошей, які він вважав заслуженими своєю службою. Тим часом от напр. доносить білгородський воєвода, що йому білгородські Черкаси Лаврин Бережанський з товаришами (уже, видно, натаскані на московський порядок) донесли на „переїзжих Черкас” Петра Данчура з товаришами (також очевидно білгородських служебних), що вони бувши в Білгородї „пропились і зерню погрались, пашнї не завели, дворами не побудувались і служби від них наперед не сподївати ся''. Він, воєвода, супроти того не важить ся їм далї давати жалування і запитує правительство як йому бути, а з Москви наказ: Петрови Данчурови з товаришами за їх воровство „учинити наказанє, бить батоги нещадно, і учиня наказанє дати жалованє по нашому уазу сполна”, та ще дати на поруки, „що на будуче їм не бражничати і нїяким воровством не воровать, на дачах своїх будувати ся і землю орати” 29). Не дуже мабуть смакувало і „жалуваннє” з такими присмаками!



А от напр. „державний” процес з приводу „неригожих слів”, котрі говорила „короченского Черкашенина жен аФедьки Лободы Оринка АлексЂева дочь'' в Корочі на забаві (на бесЂдЂ) у свого земляка „Черкашенина Якушки Ткачева''. Не було в тих словах нїчого такого дуже страшного 30), але корочанські Черкаси, що були на тій бесїдї, не залишили їх донести (моэе з огляду на присутного стрільця Нечаєва, що в противнїм випадку міг би донести не тільки на ту нещасливу Оринку, але і на їх, яко укривателів). Даремно Оринка випрошувала ся, що говорила ті слова „забывся умомъ, потому больна падучею болЂзнью”, і подала чолобитє на царське імя. Московське правительство поручило воєводї розслїдити „накрЂпко”, чи дїйсно та жінка хона падучею болїзнею і говорить „завираючи” з хороби — в такім разї воєводї поручало ся скористати з такого часу, коли вона не буде хора падачкою і бити її кнутом у приказної ізби при собі і при людях. Коли ж слїдство не потвердить її хороби, і виявить ся, що ті „непригожі слова” вона говорила „в цїлім умі”, в такім разї бити її „кнутомъ нещадно, только бъ чуть жива была''. На слїдстві місцевий священик, духовник Оринчин, і корочанські Черкаси під присягою показали, що Оринка здавна хтра падусою хоробою, і воєвода поступив по указу. Він велїв ту хору падачкою, морально зломану утратою сина стару жінку коло росправи при собі і при иньших людях бити кнутом, „і бивши віддав її чоловікови Федькови Лободї” 31). Можна собі представити, яке вражіннє робили такі епізоди на Українцїв — до чого-чого, а вже зовсїм не звичайних до таких екзекуцій, та ще і з такого благого приводу.



Вкажу також іще на одну обставину житя „на чертї”, яка теж не могла бути приємна українським еміґрантам — се земельна тїснота. Землеволодїннє стояло під пильною реґляментацією, адмінїстрація нарізувала ґрунти на основі роспоряджень центрального правительства, і в розмірах не дуже щедрих. Тридцять десятин, хоч би з придатком сїножатей і ужитків, се було дуже небагато для еміґрантів, які прибували з лївобічних свобід і за московською границею шукали свободи, дозвілля, простору. А їм і такого скупого надїлу треба було допрошувати ся, щоб володїти ним лєґально. Московське правительство, виховане в практицї й традиціях своїх тїсно засиджених центральних областей, не розуміло психольоґії своїх „новоприбили”х підданих, і се було причиною, чому так часто виниаають невдоволення, сварки між ними самими і з адмінїстрацією, і кінець кінцем — черкаська „измЂна” й утечі.



Вони були причиною, чому українські еміґраанти не укладали ся в рамки житя „в чертї!”, а йшли „за черту”, в ті неосвоєні порожнї простори, що стелили ся по-за її межами нм полуднє, й осїдали тут, більшими й меньшими ґрупами, зрікаючи ся і більшої безпечности, і навіть московського жалування, аби за те мешкати свобіднїйше і просторнїйше, не знати прикрої реґляментації й тїсности московського укладу.



Примітки



1) БЂляева О сторожевой службЂ — матеріалы с. 7 і далї, тамже і мапка, ґеоґрафічниц коментар і мапка також у Багалїя Очерки с. 92 і далї.



2) Див. у Беляєва ст. 24 і д. і матеріали тамже с 14-28.



3) Матеріали Бєляєва с. 38.



4) Соловйов т. VII (II) с. 565.



5) Матеріали Бєляєва с. 42-50.



6) Тепер нема сього города, стояв мабуть коло теп. Великого Яблунова на верхівю Холка, недалеко Корочі.



7) Дати засновання в „росписи городів” 1678 р. (тамже і докладна опись їх всїх — Дополненіе къ Актамъ Историческимъ IX ч. 186.



8) Докладний опис сеї лїнїї в цитованій вище „росписи городів” 1678 р. Про фортифікаційну технїку в цитованих працях Ласковскрго і Багалїя, рисунки в атлясї Ласковского.



9) Вибірка з розрядних книг у Багалїя с. 756.



10) Як илюстрація невпинного руху еміґрантських „черкаських” ватаг в сїм часї нехай послужить отся реляція з Білгорода: 6 жовтня прийшов з Литовської сторони отаман Матюш з товаришами, жонами і дїтьми, 9 чоловіка; 29 грудня Тимошка Витяків і з ним 20 чоловіка з жінками і дїтьми та „одиноких” 19 чол.; 8 сїчня 14 чоловіка з жінками та 26 одиноких — оповідали, що ще багато збираєть ся в московську сторону, і т. ин. (Білгор. ст. 82 л. 113.)



11) Див. Описаніе документовъ и бумагъ архива юстиціи, акти „Білнородського стола”, т. XII c. 202-3, 248-9, 262-3, XIII с. І й ин.



12) У Миклашевського с. 169 (ст. N 4058).



13) „Білоруські попи” з Черкасами в Воронїжчині — грамота 1641 р., Второвъ и Александровъ І с. 120. Нагадаю ще раз, що „білоруський” — се в тодїшнїй московській термінольоґії не тільки білоруський, але і український.



14) Московський рік починаєть ся від 1 вересня.



15) Акты Москов. госвд. II с. 108-9.



16) У Миклашевського с. 168.



17) Грамоти корочанські в Чтеніях моск. с. 12, 30, 54, 201.



18) Матеріали Багалїя 1 с. 187.



19) Володїння московських служебних людей (помЂстья) рахували ся на „чети”, при чім четь відповідала пів десятинї, десятина відповідає майже двом морґам, так що четь майже відповідає морґови; при тім рахуєть ся число четей в однім полї (при трохпільнім хозяйстві), отже 20 четей в однім полї, 60 четей в усїх трьох полях разом. На скільки одначе „четь”, що означає четверть висїваного збіжа, була вже тодї ґеометрично сталою мірою і справдї відповідала півдесятинї, се питаннє і тепер не зовсїм ясне. Див. у Миклашевського с. 31 і д.



20) Миклашевський с. 77, Оглоблин с. 236, Багалїя Матеріали І с. 15-6.



21) Корочанські акти с. 1, 12-3, 30-1, 55.



22) Напр. с. 44, 68, 212. 240.



23) Ibid. c. 30, 34, пор 244.



24) Корочанські акти с. 247 і д.



25) Проф. Багалїй вказує на такий факт для Кномів — с. 162.



26) Корочанські акти с с. 248, — пор. с. 30 й ин.



27) Порівняти низше докори Острянинови від його козаків, що він править ними не з вибору, а з волї правительства.



28) Характеристичний приклад такої ріжницї яку московське правительство робило між своїми і Черкасами в своїх відносинах, наводить Миклашевський (ор. с. с 128-30). Своїм людям забороняло ся нищити т. зв. „заповіднї лїси”, які полишали ся для оборони границь, під карою смерти, і дїйсно за рубаннє таких лїсїв велїли бити немилосердно „кнутіємъ и батоги”. Коли ж таке нищеннє лїсїв виявило ся за Черкасами, правительство велїло тільки привести до присяги на росийське підданство тих Черкасів, які ще не були росийськими підданими і заборонити їм робити з того заповідного дерева вироби на продаж (1650).



29) Білгор. стовб. 82 л. 342.



30) „Только де государь не выкупить изъ полону изъ Крыму сына моего Ромашка — какъ де язъ не вижу сына своего передъ собою, так бы де государь не видЂлъ свЂта сего”. Сина Оринки, очевидно, взяли Татари на царській службі, і вона закликала, як що цар його не викупить.



31) Корочанські акти с. 52 (1646), новійше у Новомбергского, Слово й дЂло, І с. 537-8.



УКРАЇНЦЇ ОСЇДАЮТЬ ЗА ЧЕРТОЮ. ”УХОЖАЇ“, РОЗДАЧА ”ПОМЂСТІЙ“, САМОВІЛЬНА ГОСПОДАРСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ. ЕМІҐРАЦІЯ ОСТРЯНИНЦЇВ: ОСТРЯНИН І ГУНЯ, ПОЯВА ОСТРЯНИНА В БІЛГОРОДЇ, ОСЕЛЕННЄ ЧУГУЇВА, ПРИКРОСТИ ПРОДОВОЛЬЧІ І СЛУЖЕБНІ, НЕВДОВОЛЕННЄ НА ОСТРЯНИНА, ПЕТІЦІЇ, ОСТРЯНИН В МОСКВІ, ”БУНТ“ ЧУГУЇВЦЇВ І СМЕРТЬ ОСТРЯНИНА — ЧУГУЇВЦЇ В РОЛЇ ”ВОРОВСЬКИХ ЧЕРКАС”. ЗНАЧІННЄ СЬОГО ЕПІЗОДУ І ВЗАГАЛЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІҐРАЦІЇ ЗА МОСКОВ. ГРАНИЦЕЮ.



З українних московських городів Українцї йшли далї на полудне або лєґально: розбираючи від московської адмінїстрації в державу, за певну оплату, бортні ухожаї та пасїки, якими вона завідувала, та земельні надання. Або нелєґально, без її контролї осїдаючи в ріжних степових місцях.



Подібно як старости поднїпрянських замків в XVI в., так воєводи українських московських городів роспоряжали роздачею всяким охочим людям бортних і всяких иньших „ухожаїв” і ріжних ужитковань за певну оплату. Завдяки писцовій книзї Путичльського повіту з 1620-х рр. 1) маємо кілька інтересних дат про сю їх адмінїстрацію. Бачимо, що в тім ачсї воєводи роздавали в держави 266 бортних ухожаїв, з котрих збирали звиш 1000 пудів меду і 75 р. грошима. Такі ухожаї в дїйсности були великими хуторами, що займали великі просторони землї, і в них проживало часом по кілька й кільканадцять людей, займаючи ся всяким хазяйством — рибальством, звіроловством і хлїборобством. Напр. оден такий ухожай описуєть ся так: він лежить на Пслї і горі Пслом до Прилїп і Біринської волости, на річцї Унї і Смердицї, по р. Суджі і „на проходах”. Книга доходів Білгородського повіту 1627 р. описує подобним чино тутешнї пасїки, майже при кождій пасїцї згадуєть ся орна земля, часом двори, рибні лови хмельники і т. и. Пасїк срх було тут дуже багато 2).



Правительство радо роздавало також землї в держави (помЂстья) в тих степових просторах пізнїйшої Слобідщини. При заснованню Царевоборисова, в наказї данім висланим воєводам поручало ся їм закликати до себе отаманів і козаків лучших з Донця і Осколу і їм оголосити, що цар дає їм сї ріки з усїми допливами, аби вони тими землями по тих ріках володїли, а цареви сторожеву і воєнну службу служили. Велїлось росписати ті землї („юрты”) за тими козаками і отаманами — хто якими землями володїтиме, і ті реєстри прислати до Моcкви 3). Таким чином тодї вже московському правительству уявляв ся плян роздачі тутешнїх земель. Тодї сей плян нн здїйснив ся, і покинувши Царевоборисов — відступивши далї на північ, московська адмінїстрація мусїла зрікти ся того пляну широкої роздачі земель в порічях середнього Донця. Одначе охочим роздавали ся і далї землї в сих сторонах. В писцовій книзї Білгородськкого повіту стрічаємо ряд земельних надань в околицях теп. Харкова, Салтова, Печенїгів, Чугуєва, Ізюму, розданих в другім і третїм десятилїтю XVII в. ріжним монастирям, церквам 4). Miж ними білгоршдський Черкашенин Яцко Зарубин держав два „юрти” Баболинський і Тетлїзький, на р. Бабцї Тетлїзї недалеко Чугуєва.



Але дмлеко більше нїж таких лєґальних державцїв промишляли всяким промислом і вели півоселе, або майже оселе житє в тутешнїх сторонах ріжні захожі закордонні українські люде самовільно, без відому і санкції московської адмінїстрації. Бачили ми таких заграничних Черкас, що промишляли на бортних ухожаях тутешнїх ще в XVI в., і ще більше маємо про них звісток з XVII. Звістки припадкові, уривкові, але їх досить, щоб з усею силою потвердити сказане вище, що й тут як над Днїпром поруч з добичництвом і „воровством”, уживаючи московсського терміну, і під їх покровом розвивало ся хазяйство уходницьке, ширилась пів-осела, а далї й осела кольонїзація.



Коши московська адмінїстрація заходила ся ставити новий острог на валківськім городищу, на верхівях р. Можа, при польській границї (теп. Валки), і московський воєвода став на місцї робити для того приготовання (1646), перед ним ставило ся кілька чоловіка Черкасів, що проживали в пасїках на р. Можу й иньших сусїднїх річках. Вони оповідали, що в околицях нового острога було до 150 литовських пасїк, і в кождій жило 5-6 або й 10 чоьовіка Черкасів 5). Виявило ся при тім, очевидно, що такі пасїки й хутори закордонних Українцїв істнують і по иньших місцях. На другий рік москоовське правительство нарядило слїдство в сїй справі в Вольнівськім повітї, в порічях Ворскли й її допливів. В сїм слїдстві дїйсно вольнівські люде подали до відомости, що по сусїднїм річкам — Рабини, Братенцї, Мерлу, Мерчику литовські люде тримають пасїки, і не тільки тут: між Вольним, Хотмижськом, Білгоподом і Чугуєвим таких пасїк може бути більше трьохсот. Декотрі з них заведено вже лїтт сїм тому, иньші останнїми часами. Литовські люде проживають там „безпрестанно”, чоловіка по 5-6, від них Вольнівцям приходить ся терпіти всякі прикрости: коней їм крадуть, бють і побивають, так що по дорогах проїзду нема.



Близші розслїди виявили, що сї литовські люде понаходили сюди з пограничних міст: Ахтирки, Миргорода, Гадяча, Полтави. Московське правительство велїло вислати їх всїх за границю „без бою і без задору” і наказати на будуче не входити у сї московські землї для нїякого промислу. Але сї українські хуторяне за кордон вертати не хотїли, і московське правительство кінець кінцем прийняло їх в підданство і лишило на їх займанщинах 6).



Так поволї і потиху, неофіціально і нелєґально оселювала ся поволї українськими осадниками пізнїйша Слобідщина. Сей економічно-кольонїзаційний процес розпочав ся, як ми бачили, ще в XVI в., поволї приготовляючи пізнїйшу масову еміґрацію в сї незахищені простори. Ся найширше розвинула ся по 1649 р. — але перша проба її, хоч і звихнена кінець кінцем, припадає знов таки на отсе десятилїтє 1638-47 рр. Розумію еміґрацію Острянина і його оселеннє на Чуугївськім городищі, за чертою, самостійною осадою. Як перший крок, або прецедент пізнїйших козацьких осад, сей факт здавна звертав на себе увагу і варт її дїйано — не вважаючи, що ся перша проба скрахувала тав мізерно.



На жаль тільки, досї не маємо подробиць з розвою сеї еміґрації. Подібно як і ватаги, що в тім самім часї мандрували і осїдали ся в московських українних городах, виступають перед нами тільки пізнїйше на сих своїх нових оселях, і дуже рідко маємо при тім якісь ретроспективні пояснення, — так і тут не маємо близших звісток про сам перехід. По тім як Острянин — по словам польських свідків — в нещасливій битві під Жовнином 3 (13) червня з кінним військом втїк з козацькго табору, слїд його пропадає. Бачили ми вище звістку, що він і багато иньших участгиків повстання вже наперед мостили собі стежку за московську границю, висилали туди свої родини і майно 7). З початків липня (3/VII) маємо звістку від путивльського воєводи, що до нього прийшли післанцї з листом від „гетьмана запорозького Яцка Острянина” для відшукання жінок своїх, і воєвода потім тих післанцїв відправив назад „в Литву”, за польську границю. З того б виходило, що по своїй сецесії з-під Жовнина Острянин ще пробував якийсь час на польській Українї, орґанїзуючи еміґрацію. На сїм пункої видко, були певні непорозуміння між ним і новим козацьким правлїннєм бо від Гунї і війська Запорозького до того ж самого воєводи приходпли коло тогож самого часу післанцї з остереженнєм, що ті Черкаси, які пішли до Путивля, забрали з собою „много добрыхъ людей, невинныхъ душъ и животовъ” (майна) — отже аби воєвода тих Черкасів арештував до дальших відомостей, а силоміць захоплених людей і чуже майно аби видав післанцям 8). Гуня тодї ще сидїв на Старцї і поки кампанїя не була програна безповоротно, мусїв кривим оком дивити ся, як на дезерцію, на отсї утечі за московський кордон. Переконавши ся, що справа програна вповнї, він потім, як знаємо, сам пішов слїдом Острянина.



Не далї як в серпнї 1638 р. 9) Острянин приїхав до Білгорода з сином, з старшиною і з військом і ставивши ся перед тутешнїм воєводою „биди чолом” цареви на тім, що „вони в литовській землї держали ся православної віри і Поляки та ,папіжане' хотячи їх неволею привести в ,папежську віру' почали їх самих і жінок та дїтей їх убивати, і багато вже їх братиї, жінок і дїтей і всяких ,родимцїв' побито, і вони — гетьман і Черкаси, тїкаючи від того смертного убивства і не хотячи бути в папежській вірі, з жінками і дїтьми прийшли на царську сторону” 10). Просили прийняти їх під царську державу і велїти „устроїти” на вічне житє на Чугуєвім. Мотивували се тим, що з собою вони вивезли за границю худобу і пчіл, і як їx пічнуть розсилати по ріжних українних городах, як то робила звичайно московська адмінїстрація, то худоба й пчоли пропадуть, і їх господарство піде прахом, а як їх посадять у Чугуєві, то вони тут своїм коштом побудують ся і грошей та збіжа у царя просити не будуть. Так принаймнї потім пеоеказує сей пункт царська грамота.



Московське правительство прихилило ся до їx бажання, позволило їм селити ся на Чугуєвім городищі, на р. Донцї — в районї тих „черкаських промислів”, котр,і видно, і сїй Остряниновій компанїї зробили добре знайомою сю місцевість. Для „устроєння” її вислано від білгородського воєводи свого чоловіка, М. Лодиженского, аби зайняв ся будовою „острога” і визначеннєм ґрунтів для мешкання Острчниновим козакам. Всього їх зібрало ся тут тисяча чоловіка 11), цїлий полк, який і орґанїзував ся по полковому: було десять сотників, девять пятдесятників, 102 десятники, військовий осаул і писар 12), а ролю полковника сповняв сам Острянин, тільки далї заховує титул гетьмана, і московське правительство його в сїй ранзї признає 13). На перший початок велено дати їм по 5 четвертей жита і 5 рублїв грошима, відповідно до наведеної вище загальної норми, а старшині більше, відповідно до ранґи; жито одначе теж при видачі замінено на гроші. Ґрунти під оселї роздано зараз же, ще з осени, і за зиму козаки будували ся і ставили під доглядом Ладиженского острог, а на весну просили виміряти їм ґрунти під рілю і сїножати, і московське правительство велїло вимірити — простим козакам по 20 четей в полї, старшинї більше (сотникам по 35, Острянину по 120 четей) і видати їм на засїв жиита і вівса.



Але тут трапила ся біда. Воєвода білгородський не приставив на час призгаченого на засїв збіжа: писав до воєводи, визначеного в Чугуїв, аби прислав по збіже самих Чугуївців, а ті відмовили ся, що їм нїчим возити, і так час засїву пройшов, і поселенцї зістали ся без збіжа. Вислалт чолобитну до царя, де описували свою біду: як вони стягали ся з останнього, попродали всячину, аби дотягнути до хлїба, зорали поле, і не мавши що посїяти тепер гинуть з голоду і всякої хороби, хотїли вже кидати город та йти куди инде „душі свої прогодувати”, тільки місцевий воєвода намовив їх зістати ся, запевняючи що правительство то все попрмвить. Весь сей інцидент виглялає взагалї як результат бюрократичного конфлїкту між білгородським воєводою, котрому були з початку поручені Остранинівцї, і новим воєводою, визначеним на Чугуїв спеціально, і скропило ся се, як звичайно буває, на Острянинівцях 14).



Дїйсно, збіже нарештї прийшло, козаки обсїяли ся, мали добрий врожай, і біда від голоду проминула їх. Але виникла иньші справи. Служба, котрою обложила їх московська адмінїстрація і її місцевий представник — воєвода чугуївський, була тяжка і на сїм ґрунтї між козаками і воєводою виникли непорозуміння. До того прилучили ся також ріжні суреречки за ґрунти. Осїдаючи на степк. „за чертою”, в центрі ріжних степових ухожаїв, Острянинівцї мабуть сподїваьр ся що матимуть бодай тут повне дозвілє, не так як під рукою московської адмінїстрації по українських городах. Але їм і тут не давали господарити, як хочуть, а скупенько вимірили рілю і оглроди; коли ж вони хотїли свобідно використовувати сусїднї ухожаї, і тут стріли ся з ріжними обмеженнями і прешкодами з боку адмінїстрації. Одні землї вважали ся вже приналежними до білгородських поміщиків, в иньших місцях воєвода забороняв їм ставити млини, заводити пасїки і т. и. В усяких таких непослушностях воєвода московським звичаєм брав ся до всякого „анказанія”, але ся московська „жесточ” могла тільки гнївати козаків не більше. Кінець кінцем московське правительство забрало воєводу Щетінїна і прислало на його місце Кокорєва, наказавши йому не карати Черкас так остро як своїх людей, аби вони „отъ жестокаго наказанія въ сумнніе не пришли”, але відносини були вже попсовані.



До тго очевидно, прилучила ся й аґітація, яку вела польська погранична адмінїстрація, намовляючи еміґрантів до повороту, підбурюючи против Острянина, лякаючи, що їх розведуть по уккраїнних московських городах.



В звязку з усїми неприємностями серед козаків розвивало ся недоволеннє на Острянина, що хотїв іти в ладд московській адмінїстрації і таким чином не здавав ся на речника козацьких інтересів перед нею. Иньшого ж „гетьмана” козаки собі не могли вибрати, бо його московська царська санкція зробила нерухомим на сїм становищі 15). Острянин не вмів собі порадити з сею опозицією, скаржив ся цареви, шукав помочи у адмінїстрації, а се тільки ще гірше посувало відносини. Вже з початку 1639 р. маємо його донесеннє, що він не міг довести до кінця екскурсїї на Татар, бо сотинк Розсоха збунтував козаків і вони вернули ся з дороги 16). 1640 р. тойже Розсоха з иньшими орґанїзували петицію на Острянина, обвинувачуючи його в „зрадї” — мабуть хотїли, аби його перемінили, але що слїдом той сам Розсоха втїк за границю, то петиція не мала успіху.



З початком 1641 р. козаки вислали нову петиціюю, підносячи ріжні кривди від Острянина (головно в земельних і господарських відносинах). Острянин поїхав сам на Москву, там переведено було слїдство на місцї, Острянин довів свою льояльнїсть і московське правительство вважало потрібним його підтримувати далї против опозиції. Прийнято його на царській авдієнції, і чугуївському воєводї дано знати, що „гетьману велено бути у чугуївських Черкасів по давньому”, і воєводї поручало ся їм наказати, „аби у всїм його слухали”. Але результат з сього був зовсїм противний: Острянинові козаки, переконавши ся, що повалити його їм таки не вдасть ся, по його поворотї з Москви збунтували ся, вбили його, били ся з воєводою і москоыською залогою, що була при нїм, і забравши своє майно, жінок і дїтей, пішли з усїм назад за польську границю, 26 квітня 1641 р.



Близших подробиць сього „бунту” не маємо, і про самий епізод знаємо тільки з урядової кореспонденції московської, зверненої на те, аби запобігти якійсь трівозї в українських кольонїях по иньших містах. Московське правительство, очевидно, боялось, щоб чугуївський епізод не викликав „сумнительства” і серед иньших українських еміґрантів і поспішило розіслати грамоти, наказуючи адмінїстрації запевняти їx, аби вони „не сомнябись”, служили вірно і були певні царської ласки. Заразом одначе поручено перевести слїдство і всякі елєменти непевні з поміж еміґрантів, за котрих иньші не схотїли ручити, висилано у внутрішнї міста 17).



З чугуївськими ж утїкачам слїдом стрічаємо ся в ролї „воровських Черкас''. Літом 1641 р. приходили на Тор „измЂнники чугуевскіе Черкасы” і взяті з них „язики” показал, що приходили вони з Полтави. Значить, вернули ся туди, куди накликали їх пограничні польські урядники 18). На Чугуїв на їx місце московське правительство вислало нові партиї „сведенців” з самих великоросийських служебних людей. В результатї, в Чугуїві дістала московська Україна другий, поруч Валуйки і ще більше висунений в степи аванпост своєї лїнїї городів і укріплень.



Взагалї скільки можна судити, чугуївський епізод не зіставив по собі прикрого вражіння в московських правительственних кругах, — і не повинен був зіставити. Проба кінець кінцем не вдала ся, але вона дала цїнний досвід, який научив, що з певними змінами такі „черкаські” городи в степах вповнї можливі. Перший український гетьман, прийнятий під царську руку, зістав ся льояльним супроти московського правительства до кінця — наложив навіть головою в своїй льояльности. „ИзмЂна” козацького війська знаходила для себе оправданнє і в намовах польських, і в ріжних помилках московської адмінїстрації, що боком вийшли сим еміґрантам. Тому московське правительство далї радо приймає українську еміґрацію, як ми бачили. Розсилає її, що правда — по своїх городах, але перехід Острянина став прецедентом для пізнїйших козацьких осель „за чертою”, які розвивають ся під час Хмельниччини . Не зістав він, можна думати, без значіння, як прецедент, і в переговорах московського правительства з самим Хмельницьким: в московських пропозиціях, щоб він перейшов на московську територію, і нарештї — в приймленню його під царську руку на території польській.



З українського боку еміґрація за московську границю також, певно, не зістала ся без значіння в розвою дальших подїй, перед усїм самої Хмельниччини. Еміґрація ся протягом десятилїтя утворила значні кадри воєнної людности, непридавленої шляхецьким ярмом, яка потім могла взяти участь в великім народнїм руху і сею участю його зміцнити. Се значіннє позитивне; але було і негативне, далеко важнійше.



Еміґрація ся, проробивши дороги на схід протягом отсього десятилїтя перед Хмельниччиною, виробила певну практику, певний досвід — і послужила прецедентом до масової утечі української людности по перших невдачах великого повстання 1648 р. По перших розчарованнях в нїм українські маси, замість приложити старань до реформовання козацької полїтики в бажанім напрямі, стали покидати арену боротьби, Польщу і польську Україну. Народнїй рух не дїйшов до повної інтенсивности — бо еміґрація відкрила инший вихід, і народня енерґія пішла в сторону меньшого супротивлення. Енерґія екстензивна ще раз взяла перевагу над інтензивною. Справа самостійности України була вбита — за цїну її територіального розширення. Справа приилучення України до Москви і пізнїйших компромісів з Польщею й Московщиною до повної міри була вже пересуджена оосим еміґраційним рухом, котрого перші стадії ми оглянули тут.



Примітки



1) Книга писцовая оброчныжъ, монастырскихъ и помЂстныхъ ухожаевъ въ Моск. Архиві юстиції, використана у Миклашевского с. 119 і д.



2) Оглоблин, op. c. с. 386-7.



3) Матеріали багалїя І с. 10.



4) Факти зібрані у Багалїя с. 121-3.



5) Білгор. стола ст. 268 с. 206, і у Альбовского с. 27.



6) Білгород. стола столб. 242 с. 69, Миклашевський op. c. с. 128-9.



7) Див. с. 299.



8) Акти Ю. З. Р. III. с. 13.



9) Виходить се з того, що вихід Острянина в московських актах все датуєть ся 7146 роком, що по тодїшньому численню кінчив ся 31 серпня 1638 р. Близшої дати його приїзду не знайшло ся.



10) Матеріали Багалїя. В царській оповістцї вірним Черкасам про утечу Черкасів чугуївських (1641) сї мотиви еміґрації росписують ся ще крикливійшими фарбами: „гетманъ Ятцко Острянинъ, а съ нимъ сотники и рядовые Черкасы и били намъ чоломъ, что они изъ Литовские стороны въ наше Московское государство пришли для того, что польские и литовские люди іхъ крестьянскую вЂpy нарушали и церкви божіи разоряютъ і ихъ побиваютъ і жонъ ихъ и детей збирая в хоромы пожигають і пищальное зелье насыпавъ имъ в пазухи зажигають і сосцы у жонъ ихъ рЂзали и дворы ихъ і всякое строеные разорили и пограбили” — Воронежскіе акты І с. 100.



11) Точнїйше — 1012 козаків і 2 попи, Багалїй Очерки с. 181



12) Наводжу з реєстра — на жаль дефектного (з Білгор. ст. N 108 л. 268 і д.) імена Острянинової старшини, хоч вони й покалїчені немилосердно московським звичаєм: осаул Іван Гордїїв, військовий дячок (писар) Филон Юріїв, сотники: Михайло Браславець, Корнїй Кудря, Богдан Матюшенко, Василь Бублик, Мокій Володимирів, Пятдесятники: Петро Таланний, Гаврило Іляшів,
Страница 34 из 77 Следующая страница