Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 35

Кіндрат Іванів, Федір Харітонів, Тимофій Богданів. Між десятниками Семен Острянинів. Після реєстру козаків — „вдови бЂдные й разорение”, і серед них Михайло Путник „спЂвакъ”.



13) Видумка „Історії Русов”, що гетьмана „Стефана Остряницу” разом з Гунею усмертили в Варшаві (с. 56), наробила великого замішання пізнїйшим авторам, котрі в Слобідщині стрічали ся з гетьманом „Яцком Острянином”. Філарет здогадував ся, що сей Яцко був свояк проводиря повстання Стефана Остряницї. Соловйов думав, що Яцко проводив повстаннєм, а скарали в Варшаві його батька, і до сеї гадки прихилив ся і Багалїй, не відважаючи ся відкинути звістки про скараннє в Варшаві проводирів повстання 1638 р. Хоч уже видавцї Воронїжських актів (І с. 133 і д.) досить захитали її, а потїм Кулїш в Основі 1862 і за ним Головинскій (ор с. 23-4) рішучо зговорили про вихід Острянина до Слобідщини, власть „Історії Русов” ще раз проявила себе.



14) Матеріали Багалїя с. 13-16 і відомости невиданих актів у нього ж, Очерки с. 181 і д.



15) Козаки при одній нагодї кричали: „гетьманом тебе на Литві не вибрали, пожалував (іменував) тебе гетьманом государ цар!” (у Філарета с. 31).



16) Матеріали Багалїя с. 16.



17) Чугуївські акти — Опісь білгород. стола с. 107-8 ,132-3, вибірки з иньших у Філарета IV с. 25 і д., Миклашевського op. c. с. 308, Багалїя Матеріалы с. 17 і Очерки с. 187 і д. Про долю Остряоинової жінки, що зістала ся въ Московщинї і постригла ся въ Москві царським коштом — моя замітка в київських Записках.



18) Донскія дЂла II с. 241.



Розділ VIII. „Початок і причина війн Хмельницького”. Українське громадянство перед Хмельниччиною.



Причини великого повстання в освітленню української традиції: виклад ”початку і причин“ у Самовидця, виклади мотивів повстання дані Хмельницьким: ”реєстр кривд“. Мотивовання польські: Кушевич і Коховский, Ґрондский.



Мотиви релїґійні: обставини релїґійного життя боротьба за церкву в Зах. Українї, як причина роздражнення, війна за перемиську епархію: боротьба на Білоруси; репресивні заходи катол . духовенства і шляхти. Ходкевичева-Острозькв і Ян Тишкевич; настрої в єрархичних кругах.



Могилянська доба, її значіннє в культ. і паціон. житю, реорґанїзація церкви, київський собор 1640 р. ”Могилин Катехізіс“, виступи Саковича: ”Літос“. Могилин Требник, пляни видання української аґіольоґії, публїкації Косова і Кальнофойського. Орґанїзація освіти: київська колєґія та її філїї, наука в київській колєґії, представники ”могилянського атенея“ і вихованцї могилянських шкіл, характер могилянської науки, її слабі форми з загально-культурного і національного погляду і ортодоксальна бездоганність. Здержливість до като. кругів, ворожнеча против унїатської церкви, трудне становище унїатів, репресії катол. єрархії, уряд готов жертвувати унїєю, його пляни релїґійного компромісу, формула порозуміння, проєкт патріархату для Польщі і Литви, суголосні течії в Могилиних кругах, змагання Могили до повноти єрархичної влади, конфлїкт з брацтвами і патріархом, поголоски про пляни Могили на патріарший титул, аґітація м. Ісайї та його прихильників, еміґрація черцїв до Московщини. Неприхильне становище курії до плянів компромісу, конфлїкт нунціатури з урядом, прихильні сподївання в православних єрархичних кругах.



Становище єрархії супроти громадянства, байдужість до брацького руху, неприхильність до козацтва, лєґенди про звязки Могили з козацьким повстаннєм. На чім же опирали толкованнє Хмельниччини як боротьби за віру? Загальність такого толковання.



Соціяльні мотиви повстання: його дїйсний характер і маскованнє більш крикливими гаслами. Ворожнеча до маґнацтва і дрібношляхецький елємент в повстанню. Антісемітизм XVII в., відзиви польських письменників, чутки зібрані Кунаковим, оповідання про арендованнє церков Жидами, поетична традиція про кривди від Жидів-андарів, образи жидівської пихи в думах; оповідання козацьких лїтописців, новійша полєміка про арендованнє церков. Насильства від жовнїрів.



Національний мотив в Хмельниччинї: національний сінтез аномалїй устрою річи-посполитої, панське лядське, підозріння на владиків, ідея національного визволення.



Покривдженнє реєстрового козацтва, як безпосереднїй привід: надужиття польської старшини, незсповнюваннє вакансій, кривди від старшинської адмінїстрації, жалї козацькі в петиції 1648 р., иньші відомости про козацькі кривди, скарги козацькі 1639-1640 рр., розслїдуваннє 1643 р., представлення Потоцкого й Кисїля.



ПРИЧИНИ ВЕЛИКОГО ПОВСТАННЯ В ОСВІТЛЕННЮ УКРАЇНСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ: ВИКЛАД ”ПОЧАТКУ І ПРИЧИН“ У САМОВИДЦЯ, ВИКЛАДИ МОТИВІВ ПОВСТАННЯ ДАНІ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ: ”РЕЄСТР КРИВД“. МОТИВОВАННЯ ПОЛЬСЬКІ: КУШЕВИЧ І КОХОВСКИЙ, ҐРОНДСКИЙ.



„Початокъ и причина войни Хмельницкого єсть єдино от Ляхтв на православіє гоненіє і коаковъ отягощеніє”, починає свою історію Хмельнищини „самовидець”, застановляючи ся над її причинами з чвертьвікової перспективи, котра віддїляла його від повстання 1648 р. в той час, коли він брав ся до її описування. І потім він продовжує далї, розвиваючи сю другу і очевидно — найбільш реальну і конкретну в його очах причину:



„Тодї бо у нихъ [козаків] всякі вольносьи однято: одних повиписовано, і як вони не хотїли (бо не звикли були) панщину робити, то їх на службу замкову обернено — до листів [воження] і до чищення коней старости їх держали, в дворах печи палити, псів чистити, двір підмітати і до иньших незносних діл приставляли. Тіж, які зістали ся реєстртвими козаками, над ними полкочниками були пани-шляхта, присилані від гетьмана коронного: вони анї трохи не дбали про вільности козацькі, а ще всякими способами їх смиряли і легковажили. Плату постановлену для козаків від короля його милости і річипосполитої, по тридцять золотих річно, забирали вони собі і тільки дїлили ся з сотниками — бо сотників не самі козаки вибирали собі і настаоовляли, а полковники з своєї руки, кого хотїли — або їм були зичливі. Приставляли також полковники козаків до всякої-домової роботи, їм незвичайної. А коли бувало козак добуде у Татар доброго коня — зараз відберуть. Козаки ті що ходили на Пороги на рибу, — на Кодаку від них відбирали десяту рибу на комісара, а осібно треба було мати ще й полковникам, і сотникам, і осаулови, і писареви. З Запорожа бувало через степи шлють в городи бідного козака з рорагом [рід сокола], яструбом, орлом, або з хортом, посилаючи в дарунок якомусь панови — не жалували козака, хоч би й згмнув — як то й легко могло було від Татар. Зате як козаки піймають якого небудь язика татарського, то полковник посилає з тим язиком татарським до гетьмана коронного якось свого жовнїра, до котрого полковник ласкав, — а козацьеу відвагу зневажають. В городах 1) знов була кривда від Жидів, не вільно козакови в домі своїм держати нїякогт напитку, навіть на свою потребу — не тільки меду, глрілки, пива, але навіть і браги. До великого убодества козацтво прийшло. А більше як шість тисяч, не могло козаків бури — хоч би й син козацький, мусїв ту ж панщину робити і плату давати”.



По сїм автор спиняєть ся над причинами невдоволення поспільства:



„Поспільство хоч у всїм жило богато [обфито] — в збіжі, худобі, пасїках, але були над ним вимисли великі, від старостів, намісниаів та Жидів, чого Україна не звикла терпіти. Бо самі державцї на Українї не мешкали, тільеи уряд [себто урядників] держали, тому про кривди посполитих мало знали, або як і знали, то заслїплені дарунками від старостів і Жидів-орензарів того не розуміли, що їх по шкурі їх же власним салом мажуть: дарують їм те що видерли від їх підданих, і що сам пан міг би взяти від свого підданого і не так жалував би підданий його, — а який небудь ,шевлюга', який небудь Жид богатить ся, по кільуа цуґів коней справляє, вимишляючи великі чинші: поволовщини, дуди, осип, сухі мірочки, з жорнів плату й инше”. 2)



І тільки далї, принагідно згадує про кривди в віірі, котрі поставив був на першім місцї:



„Також у вірі руській була ,помішка' велика від унїатів і ксьондзїв, бо вже не тількм в Литві та на Волини, але й на Українї унїя почала гору брати. В Чернигові унїатські архімандрити оден по другім наставали 3), по инших городах православні церкви запечатували: в тім їм (унїатам помічниками були шляхта, уряд і ксьондзи, бо вже на Українї що город, то костел був. В Київі теж не малий утиск чинили церквам божим старожитним — тодїшнїй воєвода Тишкевич і також єзуїти, домінїкани, бернардини і инші закони (сернецькі), наїздами й процесами 4) утїсняючи митрополита та науки в школах забороняючи. Часто вже не відріжняли староруську православну віру від поганства, бо вже білоше пошанованнє було аби якому Жидови паскудному [спросному], анїж найлїпшому християнинови Русинови. А найгірше глузуваннє і утиск терпів нарід руський від тих, коті з руської віри прийняли римську віру”. 5)



Автор, як бачимо, досить повно начеркнув головні моменти в тім процесї наростання народнього гнїву і роздражнення, що прорвали ся нарештї в великім повстанню. І посатвивши, сказати б — з ідеольоґічних мотивів — на першім місцї причину релїґійну, він на дїлї зіпхнув її на сам кінець, з вірним почутєм ріжностепенної реальности складних мотивів, вказаних ним. А в справі релїґійній зачавши від звичайної піснї про релїґійні утиски Ляхів, серед релїґійних причин народнього роздражнення на першім місцї в дїйсности поставив ворожнечу православних з унїатаами і прикрости від ренеґатів православної віри.



Схема причин, подана нам тут, зрештою не становить його історичної власности — се широко росповсюджене в тім часї, в 2-ій пол. XVII в. толкованнє причин козацького повстання. З певними відмінами воно повторяєть ся у ріжних письменників, а свій початок веде почасти від офіціальних мотивовань причин повстання з козацької сторони, почасти — від рефлєксій, безпосередно викликаних у сучасників повстання. Від самого Хмельницького ми не маємо загальної панорами тих причин і мотивів, які викликали його повстаннє, в тім родї як отсе дає Самовидець або деякі инші пізнїйші письменники, може бути, що се простий припадок, що до нас не дійшло такого ширшого викладу від Хмельницького, а може й справдї тільки згодом, з історичної перспективи стала виднїйшою така ширша панорама. В своїх листах і розмовах, записаних їx участниками, Хмельницький висуває то той то инший мотив, дуже часто перемішуючи з своїми особистими кривдами, які попхнули його до бунту.



В т. зв. реєстрі кривд — змістї скарг Хмельницького присланих з Низу до Потоцкого, поруч своїх особистих кривд Хмельницький вказує на насильства старостинських урядників над козаками, анальоґічні з тими, які йому самому довело ся витерпіти. ”Панам урядникам українним коли сподобаєть ся щось силоміць взяти в домі козацькім, чи жінка козацька, чи донька козацька, — тодї мусять скакати як їм заграють; про сї кривди п. краківський (Потоцкий) кілька разів писав до урядників і державцїв, упоминаючи їx, але то нїчого не помогло” 6). Toй самий мотив повторяє Хмельницьки йв своїм листї до короля, по корсунськім погромі, вказуючи на „нещасні кривди і великі зневаги”, які приходило ся козакам терпіти в останнїх роках. „Не тільки свого убогого майна, але й самі в собі не вільні ми стали; хутори, луки, нгворозроблені сїножати, рілї, стави, млини, десятини пчільні забирають, і що б комусь у нас козаків сподобало ся — силоміць відбирають, і самих нас безвинно обдирають, бють, мшрдують, до вязниць саджають, і так поранили і покалїчили нам товариства” 7). В розмові з московскім аґентом розвиває він знов релїґійний мотив, повстаннє підняте в інтересах „християнської віри грецького закону” і рахує на поміч самого короля 8).



Ми бачимо тут таким чином досить широку скалю мотивів, тільки розкидану в ріжних висказах.



З польського боку сучасник Кушевич парафразуючи аґітаційні листи Хмельницького, звернені до реєстрових, вказує на нищеннє польськими вояками козацького і селянського майна, на знечещуваннє ними жінок і доньок козацьких та селянських, на служби, повинности і роботи, що против давнього звичаю накладають ся на козаків. Коли-ж хто почне скаржити ся на всї отсї кривди — осмівають його або обсипають образами, або збувають гарними, але порожнїми словами, тим часом як всї зусиля звертають ся на те, аби з коренем винищити саий рід козацький. І як особливо незносне підносять ся немилосердні здирства Жидів 9).



Коховский, офіціальний „королївський історіоґраф”, historiographus s. r. m., вкладає в уста Хмельницького такі аґітаційні мотиви. Насамперед, каже він, благовидним приводом для повстання виставляла ся грецька віра, котрій по словам Хмельницького дїяли ся гіркі зневаги з поводу унїї 10). Маєтности владичі і чернечі повідбирані, священники в пониженню: унїати, захопивши духовну юрисдикцію, прикладають їм ніж до горла; де ще в якім кутї зістала ся правдива батьківська віра, — там єзуїтські проповідники пускають в рух ріжні наклепи. Всї благання православних на соймах зістають ся даремними, або відкладають ся з одного на другий — одна вже згадка про православну віру викликає гнїв. Забула ся давня слава козацька; як прийде війна, тодї козаків висилають на найбільші небезпеки й манять, використовуючи для чужої користи їх відвагу, а як небезпека мине, тодї за нїщо важать їх кров і їх самих за остатнїх уважають. Кварцяне військо бушує немов в неприятельській землї. Пани не мають границь своїй жорстокости, і виливши весь запас ярости своєї на голови невинних підданих, напускають на них військо, удаючи їx бунтівниками, а те инодї до ноги вирізує цїлі села. Нема границь гіркої неволї, а панованнє обрізаного жидівського роду робить її ще незпоснїйшою 11).



Третїй сучасник, Ґрондский, в своїм виводї причин Хмельниччини — однім з просторійших, яккий маємо 12), починає від кривд козацьких, як скасованнє козацької самоуправи ординацією 1638 р., загороженнє дороги на низ Кодаком, забираннє під козаків найкращої добичи ловецької, побори від риби і здобичи татарської, заборона варення пива і горілки, роздаваннє сотницьких урядів не за заслуги, а за хабари, відбираннє урядів — в надїї нового дарунку, і побираннє грошевих кар з каждої нагоди. Потім переходить до кривд народови — підданим панським: ріжних поборів панських і арендарських (низше се місце подамо в цїлости) і вкніцї вказує на кривди, які дїяли ся в релїґії:



„Що до грецької їх релїґії, сильно то всїх вражало, що як трапляло ся якомусь панови з яких небудь мотивів перейти на римську віру (а бувало се дуже часто), то і підданих змушувано до неї-ж. А як де-небудь вони стояли при своїм, то церкви у них силою відбирано і на потреби римської віри обертано. По-де-куди тїла попередникія, що давно вже на порох потлїли і тільки в цинових трупах переховувались, вивозили ся з гробівцїв на иньші місця. В иньших всякими способами призводили попів до того, аби помалу перетягали народ на римську віру, за помічю її унїї з грецькою, а кого не могли привести до того спокійними і ласковими способами, — силкували ся змусити до того силою, забираючи непокірних до вязниць, иньших віддаляли від урядів, а на їх місце настановляли инакших, подібних убраннєм, але дуже відмінних доктріною, і всяку власть і суд присвояли над ними, під намовами честних птрів єзуїтів. Все се незвичайно роздражнювало всїх, так що вони жадібно чекади тільки нагоди скинути з себе ярмо. Коли ся нагода трапила ся, вони не упустили її, але яко-то кажуть — обома руками за неї у чепились” 13).



Примітки



1) Тут се значить те ж, що в старших документах ,на волости'.



2) Вид. 1878 р. с. 3-5



3) В друкованім фраза неясна — в нїй бракує се слово „унїатські”, яке вважаю пропущеним, про сих унїатських чернигівських архимандритів статя А.Верзилова Уніатскіе архимандриты въ ЧерниговЂ, 1093 (з Трудів архівної комісії).



4) НаЂздами правими, вар. правами.



5) Ibid. с. 11.



6) Michalowski c. 4 = Памятники І 2 с. 195, де він має титул: Rejestr krziwd Сhmіеlniсkiеgo do mсі р. Mik. Potockiego... roku 1647 poslany. Хо маємо його не в оріґінальнім текстї, а кимсь зробленім витягу, але автентичність його змісту не будить нїяких підозрінь. Під іменем листу Хмельницького до Потоцкого посилаєть ся на нього вже Пасторій Hist. Pol. c. 39; єсть очевидний натяк на сей лист у Кисїля в листї його з 16 марта — Sprawy c. 303. Копія з приписками з Несвиж. арх. в теках Нарушевича 143 с. 733.



7) Michalowski c. 44 = Kochowski 1 c. 42.



8) Жерела VI c.14.



9) Акты Ю. З. Р III ст. 16.



10) Стараю ся передати можливо докладно гадки виложені прикрою латиною.



11) Annalium Poloniae climacteres, 1683, I с. 25. Досить близько (тільки коротше) повторяють сї млтиви Pamietniki do panowania Zygmunta III, вид. Войцїцким (І с. 274 до 275 — залежнїсть очевидна. Дещо буквально повторяє пізнїйший Юзефович в своїх Annales urbis Leopoliensis (Сборникъ лЂтоп. Ю. и З. Р. с. 121).



12) Historia bеlli cosacco-polonici, 1789, с. 29 і д.



13) Op. c. 33.



МОТИВИ РЕЛЇҐІЙНІ: ОБСТАВИНИ РЕЛЇҐІЙНОГО ЖИТТЯ БОРОТЬБА ЗА ЦЕРКВУ В ЗАХ. УКРАЇНЇ, ЯК ПРИЧИНА РОЗДРАЖНЕННЯ, ВІЙНА ЗА ПЕРЕМИСЬКУ ЕПАРХІЮ: БОРОТЬБА НА БІЛОРУСИ; РЕПРЕСИВНІ ЗАХОДИ КАТОЛ. ДУХОВЕНСТВА І ШЛЯХТИ. ХОДКЕВИЧЕВА-ОСТРОЗЬКА І ЯН ТИШКЕВИЧ; НАСТРОЇ В ЄРАРХИЧНИХ КРУГАХ.



В дїйсности в тім десятилїтю перед Хмельниччиною релїґійне житє українське, хоч, розумієть ся, не стелило ся рожами анї трошки, все-таки було занадто далеке від таких напружень, які переживало давнїйше, і саме по собі нїяк не могло рушити нарід до повстання.



Конфлїкти мали місце головно в західнїй Українї, так що коли від загальних жалїв на утиски православних, печатаннє церков і т. и. православнї переходять до конкретних фактїв, перед усїм виступають справи забраних церков в Холмслкій єпархії: в Люблинї, Красноставі, Сокалї. Се були дальші відгомони тих саар, викликаних роздїлом монастирів і церков між православними й унїатами, наслїдком „пунктїв заспокоєгня”, і захватами звісного нам влад. Терлецького 1).



Так у Сокалї йшла невгасима війна за церкви, силоміць захоплені ним 2). 1640 р. Терлецький обжалував соквльських міщан, що вони позривали печати з церкви св. Миколая, котру він запечатав, позабирали відти весь апарат церковний і десь поховали. З сього приводу він розпочав процес, що привів до визначення нової комісії, але по словам пізнїйшої унїатської записки, ся комісія дала тільки привід до нових оружних бійок між православними і унїатами. На початку 1646 р. православні міщане разом з селянами сусїднїх сїл вчинили цїлу війеу і захопили силоміць церкви, які тодї держали унїати, покалїчивши і побивши при тім унїатських духовних. Сам Терлецький, перед самою козачиною зїхавши до Сокаля для приборкання православних, був в великій небезпецї, як „сокальські бунтівники” спровадили на нього Волохів з чиєїсь двірської роти і прийняли його каміннєм та вистрілами.



В Белзї, коли Терлецький зїхав туди з тою-ж метою в 1641 р., православнї, довідавши ся про се наперед, деревом забарікадували двери місцевих церков і скликали всїх парафіан, аби всї з зброєю, яку хто має, ішли боронити своїх церков. І дїйсно, коли Терлецький післав до тих церков своїх попів, щоб там одслужили недїльну службу, зроблено трівогу, задзвонено в дзвони, збігли ся до каждої цеткви парафіане, чоловіки й жінки, „з кіями, коцюбами і колами, котрих немало наготували”, і не допустили попів до церков, прикро викрикуючи при тім на владику: „Бодай того унїата нещістє огорнуло, злодїя — негоден він, аби нам церкви відмикав, і не допустимо йому, хоч би нам і до горла, і шиї постинано, бо не єсть пастирем нашим” 3).



Так оповдало ся з унїатської сторони; з православної могли багато оповісти про ріжні кари і репресії, які спадали на православних за се противленнє унїї.



В Більську напр. православних, як і пиотивили ся унїї, засуджено на банїцію, позбавлено горожанських прав, а всїх взагалї місцевих православних позбавлено права на які-небудь уряди міські і наложено на них грошеву кару в 1000 талярів 4). Владика луцький Пузина, до котрого належали сї північно-західнї українські землї, жалував ся на володимирського унїатського владику і його капітулу, що вони теж пустили ся слїдами Терлецького. Закидав їм, що вони в Кобринї заборонили православне богослуженнє, вистаравшись королївській лист ad male narrata (хибними інформаціями), змушують міщан ходити до унїатських церков, тїла покійників арештують, хоронити не позволяють, і навіть діставши з небіжчика окуп на подзвіннє, „замість дзвонення звичайного, на трівогу в дзвони бють”. Людям, що несуть мертве тїло, і цехам дорогу заступають, бють і мордують, сукна на марах шарпають, тїла мертвих з мар скидають. Людей хапають до вязницї,, винами урядовими їх нищать. Подібне дїєть ся і по иньших містах — в Люблинї, Берестю, Красноставі, Ковлї, Грубешеві, а особливо в Більську, де унїати з засїдки напавши побили священика, що йшов з св. дарами, дари викинули в болото, оружною рукою здобули дві церкви і заставши там єромонаха одного, „побили і змордовали”. В Клещелях, Лосичах, Парчові і в селах коло Більська оружною рукою позабирали церкви, признані комісарами православним, забороняють православне богослуженнє, вимушують від православних деклярації на унїю, а потім ріжними декретами гродськими, трибунальними, асесорським „окривають”, „від міст виключають”, маєтки конфіскують і до решти людей нищать 5).



Особливого розголосу з сих епізодів набрало забраннє брацької православної церкви в Люблинї, тому що православні маґнати й заможнїйша шляхта, як і католицька, зчаста відвідували Люблин задля справ трибунальських, і так ся кривда, задана унїатами, все булк у них пред очима. Захоплена 1638 р., ся церква служила потім предметом гарячих дебат на соймі 1640 р., підіймала ся на соймах 1641 і 1642 р., спонукала до вмішання короля, що поручив люблинському старостї вернути її православним, — але і сей наказ не був сповнений і справа тягла ся й ятрила ся далї, до самої Хмельниччини 6).



Другим таким огнищем неустанних релїґійних війн була Перемищина. Боротьба двох тутешнїх владиків — православного і унїатського як найсильнїйше захоплювала місцеву українську шляхту і взагалї православну людність, що в рішучі хвилї з зброєю в руках спішила на поміч православному влладицї, а порушувала, можна сказати, все українське громадянство цїлої України, що справу перемиського владицтва, вибореного під час безкоролївя, вважало загальною національною справою. Коли в 1638 р. перемиський уряд на основі трибунальського засуду вибрав ся відбирати від владики Гулевича захоплені ним монастирі, він стрів ся з цїлим військом, розміщеним під монастирем, в правильних віддїлах. На даний з гармати знак про наближеннє уряду воно приготовило ся до оружної битви, а на запитаннє його представники заявили, що поступають по наказу м. Могили і „обивателїв Перемиської землї віри грецької, стану шляхецького”, а мотивували ся там, що владицтво перемиське „належить не самому тільки Гулевичу, але всїй Руси,к отра не в унїї” 7).



Грізна небезпека, в яку потім впав Гулевич — інфамія, кинена на нього і з такими тяжкими заходами і жертвами потім знята (1641), змусила православних до більшої обережности в даььшій боротьбі. Проте сильне огірченнє і роздражненнє таки зісталось і проривало ся тут в ріжних епізодах 8).



На Білоруси знов ареною завзятої релїґійної боротьби була єпархія полоцько-витебська і митрополича виленсько-новгородська. Постанова короля, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку на будуче не має бути православниэ церков, давала привід до безконечних спорів, переслїдувань , меньших і більших бійок, і взагалї тутешня атмосфера, подібно як на Побужу, була переповнена релїґійним рощдражненнєм.



В звязку з проголошеним „пунктами заспокоєння” принціпом рівонправности представників усїх конфесїй, в західнїй Українї з новою силою пілїймають ся спори про права православних по містах, участь їх в цехах, міських урядах і т. д. Толєранційна полїтика короля була безсильна положити кінець кривдам, тим більше — що й сама звисайно не відважала ся йти до кінця і здебільшого застрягала й тут в компромісах між рівноправністю і сарим порядком Роздражнена ж сею толєранційною полїтикою правительства єрархіяя старала ся власними засобами нагородити ті утрати унїї і католицтва, які задавала їй ся королївська полїтика.



Пани-шляхта, що за Жиґимонта пописували ся католицькою ревністю в тон клєрикальнїй полїтицї короля, тепер уважали добрим тоном підчеркувати своє католицьке завзятє, як певний прояв самостійности, шляхецької фронди супроти короля, котрому шляхта вважала добрим тоном показувати свою незалежність. Маємо багато звісток про натиски, під впливами єрархії, і дїдичів на православне духовенство, котрими вони старали ся ослабити чи зрівноважити уступки, пороблені православній церкві.



Так от латинське духовенство перемиське, з огляду на відновленнє православного владицтва, на своїх синодах 1630-х рр. постановило приложити всї старання до того, аби підтримати унїю 9). Постаровлено, що всї руські священики з маєтностей перемиської латинської катедри мають до кінця року піддвти ся власти унїятського владики Крупецького, инакше треба відібрати їм парафії. Зверталось се головно на священиків ключа Радиминського і Лукавецького, бо священики ключа Яслиського вже піддали ся Крупецькому, хоч теж не ставили ся на його епархіальний собор. Ухвалено було проголосити сорокденну індульґенцію всїм хто чимсь приложить ся до успіху унїї, і спеціально всїм дїдичам-коляторам, які в своїх маєтностях даватимуть презенти священикам-унїатам 10).



В дусї сих постанов дїйсно і поступали побожні дїдичі. Напр. Сенявський наказує, під карою смерти, священикам і міщанам в Олешичах, аби були послушні Крупецькому 11). А епископ Пясецкий, звісний історик і лїберал свого часу, прихильник королївської полїтики, руських священиків катедральних маєтностей для більшої певности привів під свою безпосередню власть, щоб не давати їм хитати ся в тодїшнім перемиськім роздвоєнню між унїєю і православієм 12).



Сї прояви гострої релїґійної боротьби захоплювали увагу цїлої України, і наповняли атмосферу українського житя релїґійним напруженнєм.



Анонїмний український полєміст з винницької філії київського брацтва 13), закидаючи унїатам шкоди і спустошення, котрими вони спустошили Русь гірше від польських Болеславів і татарського Батия, повторяє за виленськими полємістами оповідання про те, як на Білоруси, в Вильнї і в иньших містах запечатувано церкви, обертано їх на корчми і кухнї, пустошено монастирі, забирано церковні маєтности, православних обтяжано ріжними карами, змушувано силоміць до унїї і т. д., з близших же українських сторін додає тільки два епізоди. Оден — се голосна острозька траґедія 1637р ., викликана роспорядженнєм дїдички Анни з Острозьких Ходкевичевої, що на сам великдень велїла перенести кости свого батька воєводи волинського Ол. Острозького з православної замкової церкви, де він був похований, до кшяштору єзуїтського. Православне міщанство, роздражнене таким насильством над мертвим, котрого воно шанувало, — останнього православного князя з дому Острозьких, вчинило малий бунт против дїдички, і за се було покаране тяжкими карами і муками 14). Другий „тумульт” се київський того ж року, вчинений незнати близше ким під час митрополичої процесії на першого Спаса на Пгдолї.



Розумієть ся, подібні „тумульти”, в дусї тодїшнього часу, — або такі факти, як безправне скараннє на смерть воєводиним судом студента київської брацької колєґії в 1640 р., — вчинене на те тільки, як підозрівали, щоб пострашити і розігнати студентів з тої колґії 15), — безперечно, дражнили сучасних Українцїв дуже сильно. Факт характеристичний, що імя тодїшнього київського воєводи Яна Тишкевича (1632-1648) на завсїдм заховало ся в памяти (як бачимо у Самовидця) як гіркого ворога православних, хоч властиво для яких-небудь дїйсних утисків православної церкви тут не було місця.



Незалежно від ріжних прикростей, які не залишали чинити їй і тут ріжні ревнителї католицької іври, православна царква в східнїй Українї, на Поднїпровю, далеко не чула себе безпомічною або придавленою, і далека була від якоїсь прострації. Навпаки, вона повна була енерґії і найкращих надїй під рукою свого невсипущого митрополита, котрого правлїннє займає майже цїлу перед-революцїйну добу (Могила вмер під новий рік 1647 р.).



Примітки



1) Див. ч. І с. 195-6.



2) Архивъ Юго-Зап. Рос. І VI ч. 321, П. Могила II дод. 50, Гарасевич І c.



3) П. Могила IІ дод. 51



4) Ibid. ч. 79.



5) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 325.



6) П. Могила II дод. ч. 40, 55, 56 й ин.



7) Gdyss to me yedno iego msci cycu Ulewicowi nalezy wladictwo, ale v wszystkiey Rusi, ktorzy mе sa w uniyey — акти перем. ґроду львів. краєв. архиву кн. 361 c. 1820.



8) Див. про сю боротьбу Лозіньского Prawem і lewem І с. 298 і д. Добрянського Исторія епископовъ епархіи Перемышльской с. 18 і д.



9) Synodus dioecesianus Premisliensis 1636 с. 13.



10) Pawlowski, Premislia sacra c. 443.



11) Так переказує се не видане роспоряддженнє Добрянський — Исторія епископовъ перем. с. 21.



12) Zachariasiewicz Vitae episcoporum рrеmіslіеnsis ritus latini c. 133. Грамота Пясецкого радимиському священику, з обовязком, ze zwerzchnosci wladyki Sylwestra Huliewicza me uniatskiego me bedzie przyznawal, ale samej naszej zwerzchnosci podliegac bedzie - y Добрянського І c.



13) Indicium to jest pokazanie cerkwie prawdziwej, przez jednego z zakonnikow reguly Basiliusza sw. wkrotce wyrazone, 1638 — трактат в цїлости невиданий ,виривки подав Головацький — Библіографическія находки во ЛьвовЂ, 1873 (Сборникъ отд. рус. яз. X).



14) Сучасна вірша про се — „Ляментъ о пригодЂ нещасной” видана пок. Житецьким в 51 т. львівських Записок. Про сей епізод — у Ор. Левицького Анна Алоиза кн. Острожская (К. Старина 1883, XІ), і в новім обробленню — Єзуітська преподобниця, Л.-Н. Вістник 1913 кн. II (передруковано в книжцї „Волинські оповідання”, 1914).



15) Про сей
Страница 35 из 77 Следующая страница