Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 37

е, нїж колишнї дізунїти, вони молодїж латино-католицьку баламутять, на свій обряд перетягають, сповідатись перед латинськими священиками забороняють і своїми східнїми єресями її наповняють. Тому забороняємо їм приймати латино-католиків до своїх шкіл, особливо в Холмі; батькам латинникам наказуємо, або не сміли туди посилати, під страхом відлучення, і ученикам католикам загрожуємо карою, якби ходили до тих шкіл. Крім того остерігаємо, що всї вони і кождий з них через се одно не будуть допущені до чину священичого і бенефіцій церковних, тих більше, що в сусїдстві мають школи латино-католицькі замостьські і люблинські, де їм учити ся зручнїйше. Досить з Русинів, аби вчили своїх Русинів і ними піклували ся.



„Ті ж Русини злобно відбирають у латинського клїра десятини, проповідуючи своїм вірним, що вони не повинні платити йону, тим підпадають вони під відлученнє і ми накказуємо проголошувати на ниъ відлученнє в тих місцях, де на них буде доведений сей злочин.



„Забороняємо також парохам або адмінїстраторам церков латино-католицьких дозволяти якмм небудь Русинам, хоч би й унїатам, відправляти в своїх церквах які небудь служби божі, а особливо святу міссу, хоч по латинському хоч по грецькому обряду.



„Також священик латино-католицький аби не смів виправляти в біжниці руській (in synagoga ruthenica) свяоої служби божої під карою відсунення від свого священицького уряду і відлчення, в котру попадають вони самим уже дїлом сим.



„Забороняємо також латино-католикам, аби не сміли сповідати ся перед руським унїатським священиком; инакше нехай знають, що розгрішеннє, дане їм руським, не має нїякої сили.



„Також шлюб латино-католика з латино-католичкою, або латино-католицької особи з особою руською може бути заключений тільки перед латино-католицьким священиком, місцевим парохом. Якби-ж який руський унїатський священик легкодушно важив ся спротивити ся такій постанові нашій, мусить бути укараний відлученнєм і иньшими карами, за помічю світської власти” 32).



Унїатська єрархія гірко ображена була таким трактованнєм унїатського духовенства наче якогось не-католицького, унїатських церков як якихось „сінаґоґ” — так називано звичайно тільки церкви православні. Справд ї, тенденція латинського духовенства — зоставити на відповідній віддали уннїатську церкву, більше меньше там, де була церква православна, була очевидна, і дїйсно була дуже характеристична. Унїатська єрархія шукала помочи у папської курії, і та з свого становища справдї цїнячи унїатську церкву, старала ся впливати на клєрикальні і правительственні круги, але кінець кінцем не могла переломити їх малоприхильного настрою.



В тон йому підгравали такі услужні пера, як Сакович, що зводячи свої рахунки з унїатською єрархією, обвинувачував українську унїатську церкву, що вона носить тільки йменнє унїї, а в дїйсности стоїть на схизматицькім ґрунтї, а що до темноти і забобонности свого духовенства, всяких непорядків і надужить стоїть гірше нїж православна церква піл рукою Могили. В перших своїх публїкаціях (Kalendarz stary, 1640, Sobor kiowski, 1641) Сакович ще не виступав безпосередно против унїатів, тільки проти східнього обряду, котрого вони тримались. В „Перспективі”, ображений унїатськими заходами проти його публїкацій і різких устних відзивів (про се оповідає в передмові) 33) він уже вдарив на унїатів без усякої церемонїї. Закидав владикам, що вони мають тільки титул унїї з римською церквою, а у всїм згоджують ся з схизматиками: правять богослуженнє з їx книг, повних хиб і забобонів, і нема у них любови і ревности пастирської після смерти „тих покійних гідних митрополитів і владиків”. Дорікав їм симонїєю, поборами з духовенства, недбальством в ставленню попів, неправильним відправлюваннєм таїнств, глузував з ріжних непорядків, з жонатого духовенства — всуміш висміваючи унїатські порядки з православними.



І се були болючі докопи, бо часто були правдиві, і дошкуляли унїатам ще більше нїж православним. Ті бодай могли вимовляти ся тяжким становищем своєї церкви, довго позбавленої єрархії, всякими утисками і тяжкою спадщиною давнїйших лихих часів. Але унїятам — тим, що кинули стару віру і иньших кликали кидати її, в інтересах кращого церковного порядку і правої науки йти під риммького первосвященика, називали себе католиками, претендували на однакові права з католицькою церквою, — їм дуже трудно було оправдувати ся, коли їм показували, що не далеко забігли від православних. А тим часом приходило ся в тім признавати ся, і таке признаннє звучало напр. в досить незручній і анемічній відповіди минського владики Пахомія Войни-Оранського, з котрою він виступив против Саковича 34). Він виправдував ся, що ті ріжні неправильности походять з надто великої простоти і „уломности” унїятських священників. Посилав ся на заходи соборів і візитаторів, на суровий суд і скиданнє з урядів провинників. Про проступки владиків відзивав ся, що їх не годить ся виносити, а покривати, щоб не було соблазну, і т. д. Розумієть ся, се звучало власне як ссідоцтво власного убожества.



В полїтичних кругах ті вічні жалї і накликування до помочи з боку унїатської єрархії робили неприємний настрій. Її удавання до папи з жалями на правительтво і клєрикальні латинські круги, до правительства — по поміч проотив непослуху і супротивлегня православних, з одного боку, з другогл — те роздражненнє, яке, зовсїм очевидно, викликали серед православного громадянства заходи унїатів коло поширення свого володїння і поміч, яку давало їм правительство, — піддавали кінець кінцем теж гадки досить неприхильні до унїатської церкви. Чисто релїґійні мотиви, яким так повно і нероздїльно підлягало правительство Жиґимонта, не мали такої сили над правительством Володислава, як ми вже знаємо. Навпаки воно мало нахил до релїґійної толєранції, і питання релїґійні оцїнювало перед усїм з становища полїтичного.



З полїтичного ж становища справа православної віри мала дві сторони, з котрих мусїла бути оцїнювана: нахил православних Польщі і Литви до Московщини, се одно, небажана залежність їх від царьградського патріархату що стояв на услугах турецького правительства — се друге. Унїя, не осягнувши своєї мети — опанувати православну церкву і відчужити її зарівно від московських і турецьких впливів не тільки була ненаручна з становила релїґійної толєранції, служачи невгасимим огнищем релїґійних свар і нагінок, але і з чисто полїтичного погляду викликала небажані наслїдки, бо затїсняла ще більше звязки дізунїтів з патріархатом і Москвою.



Очевидна була річ, що власне в період творення унїї і підтримування її правительством ожили і зсіцнили ся звязки дізунїтів з патріархами, перед тим майже завмерлі. З другого боку — всякі успіхи унїї з тим більшою силою змушували православних шукати помочи і опори у єдиновірної Москви. І я думаю, що в польських правительственних кругах не від того були, щоб пожертвувати унїєю з усїми її католицькими перспективами за певні здобутки в тих полїтичних питаннях, з котрими була звязана православна справа.



З сього становища, правдоподібно, трактував ся в сих сферах і проєкт східнього патріархату Польщі і Литви, котрий очевидно не раз піднїмав ся в часах Володислава. Передд усїм з сього становища повинен оцїнювати ся і нами, хоч без сумнїву з ріжних, відмінних сторін трактував ся в сучасних польських і українських, клєрикальних католицьких і православних кругах. В сих супречаннях він заблудив ся і потонув, не бувши навіть вповнї виразно поставленим, так що й наші відомости про нього зістали ся дуже невиразні. Але для оцїнки тодїшнїх, відносин і настроїв він мав вагу, і мусимо коротенько спинити ся над виясненнєм сього моменту.



Найбільш інтересний з сього погляду обіжник короля, розісланий ним в осени 1636 р., серед жалїв і прикростей, які викликав роздїл володїнь між православними і унїатами. Король звертав ся до єрархії обох церков і до брацтв — „бо і від них немало залежить в релїґії вашій”. Вказуючи на те, що переведеннє в житє способів заспокоєння стрічає трудности і мабуть далї не лишить Річ-посполиту в спокою, король взиває їx, аби пред будучим соймом постарали ся порозумівши ся між собою, винайти певі способи релїґійної згоди і порозуміння, а від себе як такий спосіб висцває утвореннє осібного патріархату для православних і унїатів Литві і Польщі:



„Знаємо, що найважнїйшим питаннєм між вами і ними буде послушенство, котре віддаєте патріархови константинопольському. Але коли ви візьмете під увагу, що дїяло ся з тим (патріаршим) престолом і тепер дїєть ся, легко прийдете до того, що не нарушаючи прав патріаоших можете ви, за прикладом Москви й иньших держав, мати дома те, що тепер звідки инде дістаєте. Учинрте річ Богови милу, Річипосполитій користну, народови Руському потрібну — особливо тому що в унїї пробуває, а нам про всяку нагоду — памятну” 35).



Заразом король через своїх післанців вів устні переговори в тімже напрямі, накликаючи обидві сторони до можливих уступок. Заховала ся заява такого післанця в актах виленського брацтва. Король пригадував, що усткпки православним були зроблені з огляду на обіцянку їx проводирів, що вони скоро приведуть дь порозуміння з унїатами, і час би се сповнити. Вказував на прикрости, обмеження і пониження, які дають себе відчувати православним і грозять загибілю їх „такому гарному обрядови”, викликаючи все більше переходів на латинство. Заохочував до порозуміння, поки час — поки унїати, не дочекавши від православних нїякого пьрозуміння, не перейшли ще з усїми церквами і маєтками на латинський орбяд 36).



Як підставу для порозуміння витягнено знову стару формулу, пригооовлену для компромісових соборів 1629 р. Пункти про відміни доґматичн і і обрядові обох церков, які мали тепер уважати ся за такі що не підпадають суперечкам і осудам противної сторони, зіставлені тут без значнійших змін, тільки додано загальну замітку, що з тих пунктів дещо можна й попустити. Натомість вся увага звернена на відірваннє Руси від патріархату. Крім того що зверхня власть патріарха над епархіями Польщі і Литви допускаєть ся під тою умовою тільки, що він викажеть ся правовірною сповідею своєї віри пред правительством польським (як в проєктї 1629 р.), — новий проєкт висловляє бажаннє, щоб раз діставши посвященнє від патріарха, митрополити руські потім уже не мусїли їздити за посвященнєм до нього і всї взагалї відносини до патріархату обмежили ся листуваннєм з питаннєм віри та поминаннєм патріархаа митрополитом на богослуженнях.



Проєкт широко розводить ся над мотивами, з яких було б бажано занехати подорожі за посвященнєм до патріарха. Ударає в ріжні чулі струни — вказує на видатки, звязані з сими подороэами, на те що така залежність робить нечесть руській церкві: зайди Греки правлять Русинами по своїм примхам, і т. д. 37). Ясно відчуваєть ся, що тут лежить властивий нерв цїлого проєкту і взагалї всїх сих заходів — лїквідація звязків з патріархатом 38).



Про заснованнє самостійного патріархату для епархій Польщі і Литви проєкт не згадує; недоговореність чуєть ся виразно в тих дуже складних, перемудрених і зовсїм очевидно — неможливих до переведення способах, якими проєкт хоче скомбінуватт номінальну залежність від патріарха з признаннєм верховности папи і провести його в житє. Він немов полишає самим сторонам вибрести з сеї плутанини на твердий ґрунт — признати заснованнє самостійного патріархату за єдино можливий і бажаний вихід з усїх трудностей. В своїм обіжнику король, як ми бачили, вважав можливим вказати на сей вихід зовсїм виразно. Натяк, зроблений його уповажненим перед виленськими братчиками, що з сим комрромісом треба спішити, поки унїатська церква ще істнує і не потонула і не роспустила ся безповоротнов морі римо-католицької церкви, дає зрозуміти, що по думцї короля православна церква не мала бути такою пасивною стороною, як представляють собі деякі дослїдники: тільки прийняти унїатські доґмати, власть папи і т. д., одним словом за цїну патріаршого титулу для свого митрополита перейти властиво на унїю 39). Король давав зрозуміти, що православна єрархія і православна церква можуть дістати унїатів назад під свою зверхність за цїну песних уступок — головно за розірваннє свого підданства царгородському патріархови.



За сю цїну пожертвувати унїєю — віддати її назад під православну зверхність, з державного, полїтичного становища могло вважати ся ріечю зовсїм оправданою і мудрою. Унїя не сповняла свого призначення, не виявляла житєвої сили, служила тільки джерелом неустанного роздражнення і боротьби. Коли б, пожертвувавши нею, можна було вирвати Русь Литви і Польщі з під впливів чужмх держав — Туреччини і Москви, рахуючи, що утвореннє самостійного патріархата не тільки розірвало б залежність української-білоруської церкви від туркцьких впливів, а викликало б і певне напруженнє і прохоложеннє також і в відносинах місцевих православних до Москви, - можна було б сказати, що се здобуток не був дорого оплачений. Варто було задоволити національні домагання України і Білоруси, щоб знищити, або бодай ослабити їх нахили до Москви, і я думаю, що кружок Володислава з становища його московських і турецьких плянів мусїв се розуміти. Москва виросттала знову і ставала знову небезпечним конкурентом.



З другого боку такий проєкт, що обіцював повну перевагу над унїєю, підданнє її під власть православної єрархії. скріпленнє православної церкви і піднесеннє її престіжу, без порушення доіґматичної сторони, — міг рахувати і на спочутє Могили і православних. Могила, безсумнїву, бажав можливо сильної, самодержавної власти в українсько-білоруській церкві. Вмішування патріархів у внутрішнї справи її він уважав небажаними, шкідливими, і опираючи ся на свою гідність патріаршого екзарха змагав до того, щоб мати під своєю властю і юрисдікцією владиків і ставропіґіальні інституції, не допускаючи безпосереднього відклику їх до патріарха.



Се становище він зазначив виразно, виступаючи против відклику до патріарха перемиського вибранця на владицтво Ів. Попеля. Він заявив, що він не посвятить його, як кандидата неканонїчного, навіть як би патріарх на те дав свій наказ: „ижъ мы таковоє отъ свят. пастыря нашого кvръ Кирилла константинопольского патріарха право и листь маємо, абы нихто зъ народу нашего россійского нЂчого приваине и потаємне безъ нашоє митрополитанскоє и всеє церкви нашоє россійскоє вЂдомости и благословенія себЂ отъ святЂйшихъ патріарховъ выправовати не важил ся, єсли жъ што такового и выправилъ безъ благословенія насъ митрополита и безъ вЂдомости всеє церкви, — абы то у насъ православныхъ всЂхъ не важно и не принято зоставало” 40).



На сій підставі Могила претендував на дісціплїнарну власть над владиками, на право цензури видань, на безпосередню зверхність над брацькими церквами і монастирями. Напр. він слїдить за шафованнєм владиків і монастирів їх маєтками, боронить від розтрати, звертає увагу і навіть наказує заняти ся реставрацією упущених церков і т. д. 41). З львівським брацтвом у нього вийшла суперечка з справ друкарських. За те що львівське брацтво не піддавало своїх видань його цензурі і друкувало видання конкуренційні, приспоряючи тим утрати київській печерській друкарнї, Могила виступив против брацьких видань, заборонив братчикам друкувати книги без його відому, а всїм вірним „під клятвою” заборонив купувати брацькі видання, і для сильнїйшого натиску благословив львівського друкаря Михайла Сльозку друкувати церковні книги. Брацтво звернуло ся до тодїшнього патріарха царгородського Партенія і той наказав Могилї відібрати від Сльозки даний йому дозвіл, але Могила не послухав, можлвио — опирав ся на права дані йому попереднїм патріархом Кирилом, — чи сподівав ся взагалї покінчити з залежністю своєю від патріарха.



Партеній вислав до нього грамоту, доказуючи, що він не сповняє прийнятих форм покори супроти патріарха, як свого зверхника — не поздоровив його, коли він засїв на патріаршім тронї, і тепер входить в патріаршу власть, змушуючи львівську ставропіґію до послушности собі. Патріарх велїв не зачіпати ставропіґії, під грозою великого невдоволення, але Могила таки не послухав і далї добивав ся від братчиків, щоб вони рахували ся з його зверхньою властю 42).



При таких тенденціях Могили, при таких його поглядах на становище митрополита, придбаннє патріарших прав, безсумнїву, мусїло йому дуже усміхати ся. Прецедент з недавнїм московським патріархатом, заснованим правительством і признаним східнїми патріархами, промовляв за можливістю такої реформи — недурно король в своїй грамотї вказував на нього. Що власне Могила мав при тім зайняти сю позицію патріарха, се було ясно для всїх. Нїхто в тім не міг зробити йому конкуренції, і з становища правительства був се кандидат вповнї відповідний. Імя Могили як будучого патріарха ходило по устах.



Весною 1638 р. воєвода волинський Сангушко мав писати Ісайї Копинському, що Могила призначений на „патріарха християнської віри”. Так як Копинський про се сповіщав своїх прихильників, заднїпрянських старцїв, і як потім іумен лубенський Пафнутій оповідав про се перед московським воєводою, цїла справа представляла ся як одна інтриґа на православну віру. На соймі порішено, щоб православної віри в Польщі і Литві не було — „християнські церкви” зруйнувати, книги руські вивести, і перевести сей плян має Могила. Він відступив від „християнської віри” (православної себто) і папа благословив його бути патріархом нїби то в християнській вірі (заховати вид православного), а він присяг королеви і сенатови, що віру християнську „ученьемъ своимъ” знищить і всюс лужбу церкрвну заведе по волї папи римського, церкви всї поверне на лядські костели і книги руські виведе. Казали, що місце Могили в Печерськім монастирі і на митрополїї займе Корсак, що саме настав (1637) митрополитом унїатським, в монастирях київських осядуть латинські черці, а Могилк буде мати резіденцію в Вильнї 43).



Очевидно, Ісайя в значній мірі сам приодяг одержані звістки про будучий патріархат в таку сенсаційну форму, щоб докучити свому суперникови, а решту докінчила стрівожена уява заднїпрянських старцїв, і без того підозріло настроєних до Могили.



Тодїшня польська кампанїя також давала привід до трівожних поголосок. Оповідали, що з польського табору були вісти про унїю: вже вона порішена, і тільки нинїшня війна перешкодила вїздови Корсака на київську митрополїю. Під впливом сих поголосок і в звязку з тою загальною еміґрацією, яка почала ся, коли кампанїя взяла некористний для Українцїв оборот, старицї і старцї заднїпрянських монастирів — лубенського Мгарського; Густинсьького і Ладинського рішили мандрувати також за московську границю, і весною 1638 р. післали своїх післанцїв до пограничних воєвод до Путивля, просячи прийняти їx з огляду на небезпеку їx вірі. Справа ходила до самого царя і велено було їх прийняти, і по сїм ченцї зладили ся до переселення з усїм добром монастирським. В остатнїй хвилї одначе відстав від сеї змови лубенський ігумен Калїстрат з частиною старцїв і пробував і иньших відмовити від мандрівки, заявляючи, що поголоски про унїю невірні. Се викликало цїкаву полєміку між ним і иньшими ігуменами, вже з-заграницї: ті докоряли Калїстратови, що він вирік ся Ісайї та його благословеніє і клятву поплював, війшов у зносини з латинниками і іронїзує з унїї, що її так настрашии ся: „чи з рогами чи голинатими ногами, чи з усом чи з бородою великою, чи піша, чи їздить?” На закиди Калїстрата, що ігумени позабирали добро і пограбили монастирі, вори пригадали йому й то, що він „козорезского роду” (козоріз) і певно не принїс в монастир великого вкладу, тим часом як вони „по ласцї божій шляхтою породили ся”. Кінець кінцем за границю перейшло півтораста черцїв і черниць, з кільканадцятьма селянськими сїмями, підданими монастирськими; майно монастирське одначе переважно відібрали від них пограничні аґенти польські. Московське правительство розмівтило еміґрантів в далеких монастирях ,теп. Нижегородської й Симбирської ґуб. 44)



Ся аґітація і мандрівка черцїв, а також велика еміґрація пограничної людности за границю, що теж ішла під окликом небезпеки православніы вірі, або принаймнї в московських круга представляла ся в сїм освітленню (див. вище с. 74), викликала трівогу в правительственних кругах. Сї факти дїйсно давали серїозну осторогу против усяких експеріментів на некористь православної віри. Король, і ще більше Могила мали научку, щоб плян українсько-білоруського патріархату не будувати на яких небудь унїатських підставах, ктли він мав бути здїйснений, — і думаю, що ся научка не п ішла в лїс, не тільки для Могили, а й для короля. Але трудність лежала в непримиренім становищі римської курії, дуже підозріливо настроєної до толєранційної полїтики короля і противної яким небудь уступкам чи компромісам коштом унїї.



Коли король по соймі 1638 р. вислав до папи лист просячи папського дозволу на скликаннє собору унїатів з православними, папська курія, невважаючи на всї старання короля представити сю справу в можливо користнім світлї, поставила ся дуже неприхильно до сьтго проєкту. Король запевняв, що на сїм соймі він уже так обробив праяославних, що можна сподївати ся їх приступлення до унїї, коли їх закликати на унїатський собор, вияснити їм справу прилучення і ті умови, на яких вони могли прилучати ся до унїї. Він представляв, що собор буде властиво унїатський: православних треба запросити, щоб вияснити їм справу і договорити ся, що до способу їx приступлення.



Але курія, мабуть, мала реляції унїатської або латинської єрархії в сїй справі, і ті представляли собі її инакше. Не вважаючи можилвим вияснити справу листами, курія рішила вислаии до Польщі нунція, абин а місцї пильнував справи, і поручила йому противити ся рішучо скликанню мішаного, унїатсько-православного синоду і обговорюванню яких-небудь конфрсійних компромісів. Арґумент мав бути той, що канонїчне право не допускає таких мішаних синодів з католиками, і церковна практика вважає нетактовним наново діскутувати раз порішені річи. Унїя може бути переведена тільки на основі постанов фльорентийського собору, під тими умовами, як переведена була в 1590-х рр., і нема чого тут діскутувати і вимишляти щось нове. Поза собором можна переговорювати ся з дізунїтами, витолковувати їм, — а як би вони ставили якісь нові умови, належить їх переслати на розгляд папи 45).



Нунцій Фільонард, висланий до Польщі, в дусї сих інструкцій зайняв дїйсно дуже непримирене становище супроти всяких компромісових плянів. Собор, заповіджений ще в 1636 р., прийшло ся відложити. Нунцій на ново опротестував уступки зроблені православним, і те саме зробили, з його інїціативи очевидно, католицькі сенатори 46). В своїх реляціях до Риму він описував короля прихильником єретиків і схизматиків і непохвально відзивав ся про Поляків взагалї. Одна з таких реляцій була перехоплеоа і король, користаючи з загального роздраження на нунція, не залишив виявити йому як найсильнїйше своє невдоволеннє та зажадав від папи, аби його відкликано. Папа відкликав, але нового нунція на його місце не прислав, відносини зістали ся напружені, хоч папа все таки не залишав листами своїми намовляти короля до більшої прихильности до унїї 47). Були листи від папи і колєґії de propaganda fide з заохотою до унїї також до Могили і до Кисїля, котрих добрі заміри їм рекомендував владика Терлецький 48).



Коли настав новий папа (1644), Володислав через свого аґента патра Валєріана капуціна попробував наново порушити справу компромісу. Патер Валєрїан приложив всї старання, щоб представити пред папою справу в найкористнїйшім світлї. По його словам Могила був вповнї готов поширити унїю в своїй єпархії, і дізунїти не настоюють уже на соборі. Курія, з огляду на таку добру нагоду до прилучення дізунїтської Руси, рішила вислати нового нунція, звістного вже нам Торреса. Одначе і йому дано було в науку інструкцію, виладжену свого часу для Фільонарда, і взагалї Рим далї міцно стояв на єдино можливім для нього становищі — що иньшої унїї не може бути як тільки на підставах фльорентийських. Що до проєкту патріархату, то сю справу трактовано досить ухильчиво, не відбираючи надїй і очевидно рахуючи, що за-для сеї мети Могила піде на все. Крім нього нунцієви звертали особливу увагу на луцького владику Пузину, про котрого взагалї йшла слава, що він тайний католик і свого часу (мабуть при одержанню владицтва) зложв унїатську сповідь віри 49).



З такими інструкщями Торресу трудно було помагати королеви в його плянах заспокоєння православної справи, але справа компромісу і засновання православного патріарзату не вгасала. В православних кругах сподївали ся його до останку і — полтшаючи на боцї ріжнї мальконтентські круги вродї Копинського, — здаєть ся, ставили ся до нього з симпатією. Сподївали ся з тим піднесення сили і значіння православної церкви, а не бояли ся з боку Могили унїатської інтріґи. Маємо цїкаве з сього погляду листуваннє між Могилою і виленським брацтвом в осени 1646 р., на кілька місяцїв перед смертю Могили. Братчики, пишучи до Могили, потитулували його тільки екзархом патріаршим, і Могила дорікнув їм за таке укороченнє титулу. На се братчики поспішили пояснити, що вони поступили так зовсїм не для пониження Могилиної чести, a futura providendo, і зробили се за порадою київського ректора, Ін. Гізеля, себ-то чоловіка з могилиного кружка, дуже до нього близкого. Значить — затитулували вони Могилу тільки екзархом патріаршим в надїї недалекого патріаршого титулу 50).



1) Архивь Ю. З. Р. І. VI ч. 311.



2) Акт соборний відомий тільки з видання Саковича Sobor kijowski schismaticki рrzеz оуса Mogile zlozony i odprawowany (було два видання, 1641 і 1642 р., передруковано в IV т. Рус. Истор. Библ.) Сакович, обмеживши ся полємічними примітками, самого змісту, очевидно, не зміняв.



3) Вираз очевидно популярний в сїм кружку, див. Патерик Косова, 1635 р., с. 181, і Тературґіму передм. в.



4) Що в соборі брали участь делєґати всїх чотирьох православних епархій, каже Галятовський, викладаючи науку про душі умерших (Мессія Правдивий, 1669, ст. 320). По його-ж словам проводив собором яко „маршалок” його Самуїл Шицік, архим. слуцький, „писарями” були ректор київський Кононович-Гобрацький і тодїшнїй ректор гойський Інокентїй Ґізель. Текст катехізіса був потім стверджений формально владиками: в київській лаврі переховувалась рукопись його підписана і припечатана Могилою, Пузиною, Гулевичом і Косовим, про се говорить соборна грамота митр. Гедеона Четвертинського — у Макарія XI с. 597.



5) Саме в осени 1643 р. появила ся в Вильнї книжка ново-наверненого католика Федора Скуминовича (Скумина-Тишкевича) Przyczyny porzucenia disuniey przezacnemu narodowi Ruskiemu podane, де він доводячи, що православні не знають письма св., анї своєї власної віри, пускав (чи повторяв поголоски), що висланцї київські з Молдаві ївернули ся нї з чим, і з Константинополя нема рішення справи — to jeno slyszec, iz Graecy sie tem odzywaja, ze nas Rus uczyc wiary nie bedzie (розд. V § 4).



6) Перше українське виданнє, з варіантами польського, передруковане у Голубєва П. Могила II дод. 81. На другий рік (1646) українське виданнє було передруковане у Львові в святоюрській друкарнї владики Желиборського (Зобран'є короткои науки), а в 1649 р. вийшов словянський переклад київського видання в Москві (перегляд його відмін у Голубєва І c. ).



7) Досить докладна біоґрафія Саковича у Голубєва П. Могила II с. 321 і д. (теж в предмові до Архива Ю. З. Р. І. IX) і у Харламповича Зап.-русскія правосл. школы с. 402-4. Син православного попа з Потилича, з теп. Галичини, учив ся в замойській академії, був „інспектором” (ґувернером) Адама Кисїля, потім пробував на дворі Крупейького в Перемишлї, в 1620-4 рр. був ректором київської школи і став тодї ченцем з іменем Касіана (світське імя його було Калїст). Перейшовши звідси до Люблина, пристав тут до унїатів і дімтав дубенську архімандрію по Смотрицькім, але з кінцем 1630-х рр. з неясних причин мусїв з неї устуити ся і тодї перейшов на латинство (1641). Помер р. 1647.



8) Книга носить безконечний тутул, якого шкода цїлого й виписувати: 'Е???o?????? аlbo perspektwa і оbiasnienie bledow, hеrezуеу і zabobonow w Grekoruskiey cerkwi disunitskiey tak w artykulach wiary jako w administrowaniu sacramentow i w inszych obrzadkach i ceremoniach znayduiacych sie..., в Кракові 1642. Виїмки і витяги з неї у Голубєва І. c.



9) Трактат має теж довший титул ???o? albo kamien z procy prawdy cerkwie swietey prawoslawney ruskiey na skruszenie falecznociemney perspecitwy albo raczey paszkwilu od Kassiana Sakowicza bylego przed tym kiedys archimandrite dubienstaego unita, iakoby o bledach, hаеrеsiасh y zabobonach cerlwie ruskiey w uniey nie bedacey tak w artikulach wiary iako w administrowaniu sakramentow y inszych obrzadkach y ceremoniach znауduіaсусh sie.. , 1644 ст. 424 Передрукований з примітками Саковича в ч.-І т. IX Архива Ю З. Р. Автором її аСкович (в своїх критичних замітках) і православні вважали Могилу — так само як називали його автором і катехізіса і требника. Але правдоподібнїйше вважати всї сї видання колєктивним дїлом Могилиного кружка з більшою або меньшою участю самого Могили.



10) От напр квітка полєміки, яка може характеризувати сей полємічний тон обох сторін на глузуваннє Саковича з земних поклоннів православних, що вони glowe na ziemie polozywszy osdzie iako dziala narychtowane nazad powystawula, Лїтос відповідає Na ciebie to i na podobnych tobie, ktorzyscie z cerkwi uciekli y z niеy szydzicie, Bogu glowe sklaniaiac, dziala rychtuia. Рrzуmiz wdzoecznie wet za wet.”



11) Ще більш рішучо, розумієть ся, наставав на тім Сакович в своїх замітках до Лїтоса; чи випустив їх друком, зістаєть ся неясним. В історії польської лїтератури Вишнєвского фіґурує відповідь його п. з : Oskard albo mlot na skruszenie kamienia shizmatyckiego, rzuconego z larwy kiiowskiey ріесzаrskiеу od nieakiegos Euzebia Pimina... wykonany,... w Krakowie, 1646, але істнованнє такого друку зістаєть ся непевним, і ми маємо тільки рукописні замітки Саковича, часто дуже інтересні, пороблені на примірнику Лїтоса і видані тепер разом з ним (Архивъ Ю. З. Р. І. IX).



12) Памятники кіев. ком. І 2 с. 152.



13) Галятовський каж
Страница 37 из 77 Следующая страница