Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 39

народу. Але на пунктї релїґійної полїтики ми не можемо кинути нїяких підозрінь на нього, так само і на його кружок. З свого першого конфлїкту з українським громадянством, з гірких результатів компромісових змагань 1629 р. Могила набрав досвіду і дальша лїнїя його дїяльности не показує нїяких вагань. З тої твердої позиції, яку він зайняв в безкоролївє, ледво чи звели б його надїї якого-небудь патріаршого титулу.



Історія напр. розгляду і затвердження Могилиного катехізісу, котрого він так і не зважив ся видати до самої смерти своєї, не маючи справленого і затвердженого патріархами тексту, найкраще показує, наскільки цїнував він і пильнував правовірних традицій і того що в тих часах було найвищим критерієм правовірности — санкції патріархів.



Українське громадянство мало вірні погляди на справу, коли не давало себе збивати наклепами, які пускали на Могилу його противники в родї Ісайї та його старцїв, та не блазнило ся анї латинськими уподобаннями могилянського кружка, анї його здержливою тактикою супроти католицьких кругів.



Се треба констатувати, що в сїм моментї віюносини православних єррахічних кругів взагалї і зокрема — кружка Могили до латинської церкви не визначають ся такою гостротою і напруженнєм, як бувало ранїйше. Вони не мають в собі різкої ворожнечі, навпаки характеризують ся певною здержливістю і обоеільним пошанованнєм. Се до певної міри толкуєть ся зверхнїм впливом — „пунктів заспокоєння”, що наказували релїґійну згоду, облишеннє полєміки, всякого рода процесів, суперечок і можливу згідливість в пожитю 31).



Тим поясняють і певну застою в релїґійній полєміцї, яка помічаєть ся в сїм часї. Такт справдї наказував православним після уступок, зроблених правительством всупереч опозиції клєрикальних кругів, по можности не дражнити сих кругів, і вони дїйсно по можности пильнували сього. Вістрє релїґійної ворожнечі було звернене більше против унїатської церкви, з котрою приходило ся дїлити ся спадщиною старої православної церкви, і так тяжко було подїлити ся, а котра опиняла ся взагалї в дуже труднім становищу, так що питаннє про скасованнє унїї знову ставало на черзї. Більш короткозорі унїатські загорільцї, в тім родї як холмський владика Терлецький не бачили перед собою нїчого крім можливого розширення свого володїння, захоплюючи можливо більше церков і монастирів та боронячи їх від претенсій православних а заразом — бувало — і від аспірацій католицьких. Але обачнїйші і дальновиднїйші люде з унїатської єрархії мусїли сильно застановляти ся над більш серіозними, основними питаннями самого істнованя унїатської церкви.



Релїґійний компроміс 1632 р. не тільки ослабив становище унїатської церкви, подїливши її володїння, вже зайняті і ще сподївані, між унїатами і православними, але й принціпіально захитав становище унїатської церкви, порушивши саму рацію її істновання. Унїатська церква проєктувалась і орґанїзувала ся на те, щоб сею дорогою привести православних Польщі і Литви на лоно католицької церкви. Всї змагання правительственних і клєрикальних кругів були звернені на те, щоб доконче положити кінець істнуванню православної церкви, православної єрархії, і волею або неволею перевести православну людність до послуху унїатській єрархії, а через неї — до приналежности до церкви католицької. В тім була вся мета, зміст і призначеннє унїї і унїатської церковної єрархії. Коли компроміс 1632 р. розбив сї пляни, признавши і лєґалїзувавши істнованнє самостійнгї православної церкви поруч унїатської, — унїатська церков стала непотрібним буфером між католицькою і православною церквою. Вона тільки ускладнювала їx відносини і дражнила обидві сторони, як непотрібна перешкода.



Православні, виступаючи з цїлою силою против унїї, підчеркували більше поважаннє своє до католицької церкви, як старої, орґанїзованої, опертої на традиціях, нїж до унїатського новотвору. З католицької сторони дуже недобрим оком дивили ся на змагання унїатської єрархії відмежувати свою церкву від латинської, забезпечити унїатській церкыі самостійне і рівнорядне становище з латинською, як другої католицької церкви Польщі-Литви. В високій мірі характеристично, що в тій самій Холмщинї, де владика Терлецький так завзято воював з православієм, унїатам з другого боку приходило ся плакати ся на вороже і зневажливе трактованнє їх з боку католицького духовенства. Тодїшеїй унїатський митрополит Антоній Селява вислав до римської конґреґації De propaganda fide, котрій підлягала унїатська церква Польщі і Литви, свій меморіал, де жалував ся на постанови синодів латинського духовенства Холмської епархії, під проводом Пясецкого, одного з найвірнїйших прихильників королївської полїтики. Синоди сї в 1643 і 1644 р. винесли ряд постанов незвичайно ворожих для унїатського духовенства, які йшли в супереч всїм роспоряженням і бажанням римської курії і варті того, щоб згадати їх тут як характеристичний симптом тодїшнїх церковних відносин.



На синодї 1643 р. латинське духовенство постановило, що унїатські епископи не повинні претендувати на права і прероґативи епископів латинських, не повинні присвояти собі титулу illustrissimi, котрим титулували ся владики латинські; не повинні носити за їх прикладом золотих ланцюхів по-за богослуженнєм. Воно забороняло унїатському духовенству жадати десятин від унїатськоої людности і стримувати її від давання десятин латинському духовенству, а за всяяке противленнє сим постановам грозило процесом перед бівкупом жмудським, як комісаром папського престола.



Ще інтереснїйші постанови винесені були на синодї 1644 р..



„Русини унїати всьому катшлицькому клирови і справі католицькій, — читаємо тут, — наробили прикрости більше, нїж колишнї дізунїти, вони молодїж латино-католицьку баламутять, на свій обряд перетягають, сповідатись перед латинськими священиками забороняють і своїми східнїми єресями її наповняють. Тому забороняємо їм приймати латино-католиків до своїх шкіл, особливо в Холмі; батькам латинникам наказуємо, або не сміли туди посилати, під страхом відлучення, і ученикам католикам загрожуємо карою, якби ходили до тих шкіл. Крім того остерігаємо, що всї вони і кождий з них через се одно не будуть допущегі до чину священичого і бенефіцій церковних, тих більше, що в сусїдстві мають школи латино-еатолицькі замостьські і люблинські, де їм учити ся зручнїйше. Досить з Русинів, аби вчили своїх Русинів і ними піклували ся.



„Ті ж Рувини злобно відбирають у латинського клїра десятини, проповідуючи своїм вірним, що вони не повинні платити йону, тим підпадають вони під відлученнє і ми наказуємо проголошувати на них відлученнє в тих місцях, де на них буде доведений сей злочин.



„Забороняємо також парохам або адмінїстраторам церков латино-католицьких дозволяти яким небудь Русинам, хоч би й унїатам, відправляти в своїх церквах які небудь служби божі, а осообливо святу міссу, хоч по латинському хоч по грецькому обряду.



„Також священик латино-католицький аби не смів виправляти в біжниці руській (in synagoga ruthenica) святої служби божої під карою відсунення від свого священицького уряду і відлучення, в котру попадають вони самим уже дїлом сим.



„Забороняємр також латино-католикам, аби не сміли сповідати ся перед руським унїатським свящщеником; инакше нехай знають, що розгрішеннє, дане їм руським, не має нїякої сили.



„Також шлюб латино-католика з латино-католичкою, або латино-католицької особи з особою руською може бути заключений тільки перед латино-католицьким священиком, місцевим парохом. Якби-ж який руський унїатський священик легкодушно важив ся спротивити ся такій постанові нашій, мусить бути укараний відлученнєм і иньшими карами, за помічю світської власти” 32).



Унїатська єрархія гірко ображена була таким трактованнєм унїатського духовенства наче якогось не-католицького, унїатських церков як якихось „сінаґоґ” — так називано звичайно тільки церкви православні. Справдї, тенденція латинського духовенства — зоставити на відповідній віддали унїатську церкву, більше меньше там, де була церква православна, була очевидна, і дїйсно була дуж характеристична. Унїатська єрархія шукала помочи у папської курії і та з свого становища справдї цїнячи унїатську церкву, старала ся впливати на клєрикальні і правительственні круги, але кінець кінцем не могла переломити їх малоприхильного настрою.



В тон йому підгравали такі услужні пера, як Сакович, що зводячи свої рахунки з унїатською єрархією, обвинувачував українську унїатську церкву, що вона носить тільки йменнє унїї, а в дїйсности стоїть на схизматицькім ґрунтї, а що до темноти і забобонности свого духовенства, всяких непорядків і надужить стоїть гірше нїж православна церква під рукою Могили. В перших своїх публїкаціях (Kalendarz stary, 1640, Sobor kijowski, 1641) Сакович ще не виступав безпосеркдно против унїатів, тільки проти східнього обряду, котрого вони тримались. В „Перспективі”, ображений унїатськими заходами проти його публїкацій і різких устних відзивів (про се оповідає в передмові) 33) він уже вдарив на унїатів без усякої церемонїї. Закидав владикам, що вони мають тільки титул унїї з римською церквою, а у всїм згоджують ся з схизматиками: правять богослуженнє з їx книг, повних хиб і забобонів, і нема у них любови і ревности пастирської після смерти „тих покійних гідних митрополитів і владиків”. Дорікав їм симонїєю, поборами з духовенства, нещбальством в ставленню попів, неправильним відправлюваннєм таїнств, глузував з ріжних непорядків, з жонатого духовенства — всуміш висміваючи унїатські порядки з православними.



І се були болючі докори, бо часто були правдиві, і дошкуляли унїатам ще більше нїж православним. Ті бодай могли вимовляти ся тяжким становищем своєї церкви, довго позбавленої єрархії, всякими утисками і тяжкою спадщиною давнїйших лихих часів. Але унїятам — тим, що кинули стару віру і иньших кликали кидати її, в інтересах кращого церковного порядку і правої науки йти під римського первосвященика, називали себе католиками, претендували на однакові права з католицькою церквою, — їм дуже трудно було оправдувати ся, коли їм показували, що не далеко забігли від православних. А тим часом приходило ся в тім признавати ся, і таке признаннє звучало напр. в досить незручній і анемічній відповіди минського владики Пахомія Войни-Оранського, з котрою він виступив против Саковича 34). Він виправдував ся, щт ті ріжні неправильности походять з надто великої простоти і „уломности” унїятських священників. Посилав ся на заходи соборів і візитаторів, на суровий суд і скиданнє з урядів провинників. Про проступки владиків відзивав ся, що їх не годить ся виносити, а покривати, щоб не було соблазну, і т. д. Розумієть ся, се звучало власне як свідоцтво власного убожества.



В полїтичниж кругах ті вічні жалї і накликування до помочи з боку унїатської єрархії робили неприємний настрій. Її удавання до папи з жалями на правительтво і клєрикальні латинські круги, до правительства — по поміч птотив непослуху і супротивлення православних, з одного боку, з другого — те роздражненнє, яке, зовсїм очевидно, викликалии серед православного громадянства захтди унїатів коло поширення своно володїння і поміч, яку давало їм правительство, — піддавали кінець кінцем теж гадки досить неприхильні до унїатської церкви. Чисто релїґійні мотиви, яким так повно і нероздїльно підлягало правительство Жиґимонта, не мали ткої сили над правительством Володислава, як ми вже знаємо. Навпаки воно мало нахил до релїґійної толєранції, і питання релїґійні оцїнювало перед усїм з становища полїтичного.



З полїтичного ж становища справа православної віри мала дві сторони, з котрих мусїла бути оцїнювана: нахил православних Польщі і Литви до Московщини, се одно, небажана залежність їх від царьградського патріархату що стояв на услугах турецького правительства — се друге. Унїя, не осягнувши сврєї мети — опанувати православну церкву і відчужити її зарівно від московських і турецьких впливів не тільки була ненаручна з становища релїґійної толєранції, служачи невгасимим огнищем релїґійних свар і нагінок, але і з чисто полїтичного погляду викликала небажані наслїдки, бо затїсняла ще більше звязки дізунїтів з патріархатом і Москвою.



Очевидна була річ, що власне в період творення унїї і підтримування її правительством ожили і зміцнили ся звязки дізунїтів з патріаръами, перед тим майже завмерлі. З другого боку — всякі успіхи унїї з тим більшою силою змушували православних шукати помочи і опори у єдиновірної Москви. І я думаю, що в польських правительствених кругах не від того були, щоб пожертвувати унїєю з усїми її католицькими перспективами за певні здобутки в тих полїтичних питаннях, з котрими була звязана православна справа.



З сього становища, правдоподібно, трактував ся в сих сферах і проєкт східнього патріархату Польщі і Литви, котрий очевидно не раз піднїмав ся в часах Володислава. Перед усїм з сього становища повинен оцїнювати ся і нами, хоч без сумнїву з ріжних, відмінних сторін трактував ся в сучасних польських і українських, клєрикальних католицьких і православних кругах. В сих супречаннях він заблудив ся і потонув, не бувши навіть вповнї виразно поставленим, так що й наші відомости про нього зістали ся дуже невиразні. Але для оцїнки тодїшнїх, відносин і настроїв він мав вагу, і мусимо коротенько спинити ся над виясненнєм сього моменту.



Найбільш інтересний з сього погляду обіжник короля, розісланий ним в осени 1636 р., серед жалїв і прикростей, які викликав роздїл володїнь між православнимт і унїатами. Король звертав ся до єрархії обох церков і до брацтв — „бо і від них немало залежить в релїґії вашій”. Вказуючи на те, що переведеннє в житє способів заспокоєння стрічає трудности і мабуть далї не лишить Річ-посполиту в спокою, король взиває їx, аби пред будучим соймом постарали ся порозумівшис я між собою, винайти певні способи релїґійної згоди і порозуміння, а від себе як такий спосіб висуває утворенннє осібного патріархату для православних і унїатів Литві і Польщі:



„Знаємо, що найважнїйшим питаннєм між вами і ними буде послушенство, котре віддаєте патріархови константинопольському. Але коли ви візьмете під увагу, що дїяло ся з тим (патріаршим) престолом і тепер дїєть ся, легко прийдете до того, що не нарушаючи прав патріарших можете ви, за прикладом Москви й иньших держав, мати дома те, що тепер звідки инде дістаєте. Учините річ Богови милу, Річипосполитій користну, народови Руському потрібну — особливо тому що в унїї пробуває, а нам про всяку нагоду — памятну” 35).



Заразом король через своїх післанців вів устні переговори в тімже наерямі, накликаючи обидві сторони до можливих уступпок. Заховала ся заява такого післанця в актах виленського брацтва. Король пригадував, що уступки православним були зроблені з огляду на обіцянку їx проводирів, що вони скоро приведуть до порозусіння з унїатами, і час би се сповнити. Вказував на прикрости, обмеження і пониження, які дають себе відчувати православним і грозять загибілю їх „такому гарному обрядови”, викликаючи все більше переходів на латинство. Заохочував до пооозуміння, поки час — поки унїати, не дочекавши від православних нїякого порозуміння, не перейшли ще з усїми церквами і маєтками на латинський обряд 36).



Як підставу для порозуміння витягнено знову стару формулу, приготовлену для компромісових соборів 1629 р. Пункти про відміни доґматичні і обрядові обох церков, які мали тепер уважвти ся за такі що не підпадають суперечкам і осудам противної сторони, зіставлені тут без значнійших змін, тільки додано загальну замітку, що з тих пунктів дещом ожна й попустити. Натомість вся увага звернена на відірваннє Руси від патріархату. Крім того що зверхня власть патріарха над епархіями Польщі і Литви допускаєть ся під тою умовою тільки, що він викажеть ся правовірною сповідею своєї віри пред правительством польським (як в проєктї 1629 р.), — новий проєкт висловляє бажаннє, щоб раз діставши посвященнє від патріарха, митрополити руські потім уже не мусїли їздити з посвященнєм до нього і всї взагалї відносини до патріархату обмежили ся листуваннєм з питаннєм віри та поминаннєм патріарха митрополитом на богослуженнях.



Проєкт широко розводить ся над мотивами, з яких було б бажано занехати полорожі за посвященнєм до патріарха. Ударає в ріжні чулі струни — вказує на видатки, звязані з сими подорожами, на те що така залежність робить нечесть руській церкві: зайди Греки правлять Русинами по своїм примхам, і т. д. 37). Ясно відчуваєть ся, що тут лежить властивий нерв цїлого проєкту і взагалї всїх сих заходів — лїквідація звязків з патріархатом 38).



Про заснованнє самостійного патріархату для епархій Поллщі і Литви проєкт не згадує; недоговореність чуєть ся виразно в тих дуже складних, перемудрених і зовсїм очевидно — неможливих до переведення способах, якими проєкт хоче скомбінувати номінальну залежність від патріарха з признаннєм верховности папи і провести його в житє. Він немов полишає самим сторонам вибрести з сеї плутанини на твердий ґрунт — признати заснованнє самостійного патріархату за єдино можливий і бажаний вихід з усїх трудностей. В своїм обіжнику король, як ми бачили, вважав можливим вказати на сей вихід зовсїм виразно. Натяк, зроблений його уповажненим перед виленськими братчиками, що з сим компромісом треба спішити, поки унїатська церква ще істнує і не потонула і не роспустила ся безповоротно в морі римо-католицької церкви, дає зрозуміти, що по думцї короля православна церква не мала бути такою пасивгою стороною, як представляють собі деякі дослїдники: тільки прийняти унїатські доґмати, власть папи і т. д., одним словом за цїну патріаршого титулу для свого митрополита перейти властиво на унїю 39). Король давав зрозуміти, що православна єрархія і православна церква можуть дістати унїатів назад під свою зверхність за цїну певних уступок — головно за розірваннє свого підданства царгородському патріархови.



За сю цїну пожертвувати унїєю — віддати її назад під православну звенхність, з державного, полїтичного становища могло вважати ся річею зовсїм оправданою і мудрою. Унїя не сповняла свого призначення, не виявляла житєвої сили, служила тільки джерелом неустанного роздражнення і боротьби. Коли б, пржертвувавши нрю, можна було вирвати Русь Литви і Польщі з під впливів чужих держав — Туреччини і Москви, рахуючи, що утвореннє самостійного патріархата не тільки розіивало б залежність української-білоруської церкви від турецьких впливів, а викликало б і певнп нпаруженнє і прохоложеннє також і в відносинах місцевих православних до Москви, - можна було б сказати, що се здобуток не був дорого оплачений. Варто було задоволити національні домагання України і Білоруси, щоб знищити, або бодай ослабити їх нахили до Москви, і я думаю, що кружок Володислава з становища його московських і турецьких плянів мусїв се розуміти. Москва виростала знову і ставала знову небезпечним конкурентом.



З другого боку такий проєкт, що обіцював повну перевагу над унїєю, підданнє її під власть православної єрархії. скріпленнє православної церкви і піднесеннє її престіжу, без порушення доіґматичної сторони, — міг рахувати і на спочутє Могили і православних. Могила, безсумнїву, бажав можливо сильної, самодержавної власти в українсько-білоруській церкві. Вмішування патріархів у внутрішнї справи її він уважав небажаними, шкідливими, і опираючи ся на свою гідність патріаршого екзарха змагав до того, щоб мати під своєю властю і юрисдікцією владиків і ставропіґіальні інституції, не допвскаючи безпосереднього відклику їх до патріарха.



Се становище він зазначив виразно, виступаючи против відклику до патріарха перемиського вибранця на владицтво Ів. Попеля. Він заявив, що він не посвятить його, як кандидата неканонїчного, навіть як би патріарх на те дав свій наказ: „ижъ мы таковоє отъ свят. пастыря нашого кvръ Кирилла кшнстантинопольского патріарха право и листь маємо, абы нихт зъ народу нашего россійского нЂчого приватне и потаємне безъ нашоє митрополитанскоє и всеє церкви нашоє россійскоє вЂдомости и благословенія себЂ отъ святЂйшихъ патріарховъ выправовати не важил ся, єсли жъ што такового и выправилъ безъ благословенія насъ митрополита и безъ вЂдомости всеє церкви, — абы то у насъ православныхъ всЂхъ не важно и не принято зоставало” 40).



На сій підставі Могила претендував на дісціплїнарну власть над владиками, на право цензури видань, на безпосередню зверхність над брацькими церквами і монастирями. Напр. він слїдить за шафованнєм владиків і монастирів їх маєтками, боронить від розтрати, звертає увагу і навіть наказує заняти ся реставрацією упущених церков і т. д. 41). З львівським брацтвом у нього вийшла суперечка з справ друкарських. За те що львівське брацтво не піддавало своїх видань його цензурі і друкувало видання конкуренційні, приспогяючи тим утрати київській печерській друкарнї, Могила виступив против брацьких видань, заборонив братчикам друкувати книги без його відому, а всїм вірним „під клятвою” заборонив купувати брацькі видання, і для сильнїйшого натиску благословив львівського друкаря Михайла Сльозку друкувати церковні книги. Брацтво звернуло ся до тодїшнього патріарха царгородського Партенія і той наказав Могилї відібрати від Сльозки даний йому дозвіл, але Могила не послухав, можливо — опирав ся на права дані йому попереднїм патріархом Кириллом, — чи сподівав ся взагалї покінчити з залежністю своєю від патріарха.



Партеній вислав до нього грамоту, доказуючи, що він не сповняє прийнятих форм покори супроти патріарха, як совго зверхника — не поздоровив його, коли він засїв на патріаршім тронї, і тепер входить в патріаршу власть, змушуючи львівську ставропіґію до послушности собі. Патріарх велїв не зачіпати ставропіґії, під грозою великого невдоволення, але Могила таки не послухав і далї добивав ся від братчиків, щоб вони рахували ся з його зверхньою властю 42).



При таких тенденціях Могили, при таких його поглядах на становище митрополита, придбаннє патріарших прав, безсумнїву, мусїло йому дуже усміхати ся. Прецедент з недавнїм московським патріархатом, заснованим правительством і признаним східнїми патріархами, промовляв за можливістю такої реформи — недурно король в своїй грамотї вказував на нього. Що власне Могила мав при тім зайняти сю поицію патріарха, се було ясно для всїх. Нїхто в тім не міг зробити йому конкуренції, і з становища правительства був се кандидат вповнї відповідний. Імя Могили як будучтго патріарха ходило по устах.



Весною 1638 р. втєвода волинський Сангушко мав писати Ісайї Копинському, що Могила призначений на „патріарха християнської віри”. Так як Копинський про се сповіщав своїх прихильників, заднїпрянських старцїв, і як потім ігумен лубенський Пафнутій оповідав про се перед московським воєводою, цїла справа представляла ся як одна інтриґа на православну віру. На соймі порішено, щоб православної віри в Польщі і Литві не було — „християнські церкви” зруйнувати, книги руські виести, і перевести сей плян має Могила. Він відступив від „християнської віри” (православної себто) і папа благословив його бути патріархом нїби то в християнській вірі (заховати вид православного), а він присяг королеви і сенатови, що віру християнську „ученьемъ своимъ” знищить і всю службу церковну звведе по волї папи римського, церкви всї поверне на лядські костели і книги руські ввиеде. Казали, що місце Могили в Печерськім монастирі і на митрополїї звйме Корсак, що саме настав (1637) митрополитом унїатським, в монастирях київських осядуть латинські черці, а Могила буде мати резіденцію в Вильнї 43).



Очевидно, Ісайя в значній мірі сам приодяг одержані звістки про будучий патріархат в таку сенсаційну форму, щоб докучити свому суперникови, а решту докінчила стрівожена уява заднїпрянських старцїв, і без того підозріло настроєних до Могили.



Тодїшня польська кампанїя також давала привід до трівожних поголосок. Оповідали, що з польського табору були вісти про унїю: вже вона порішена, і тільки нинїшня війна перешкодила вїздови Корсака на київську митрополїю. Під впливом сих поголосок і в звязку з тою загальною еміґрацією, яка почала ся, коли кампанїя взяла некористний для Українцїв оборот, старицї і старцї заднїпрянських монастирів — лубенського Мгарськьго; Густинського і Ладинського рішили мандрувати також за московську грааницю, і весною 1638 р. післали своїх післанцїв до пограничних воєво ддо Путивля, просячи прийняти їx з оглящу на небезпеку їx вірі. Справа ходила до самого царя і велено було їх прийняти, і по сїм ченцї зладили ся до переселення з усїм добром монастирським. В остатнїй хвилї одначе відстав від сеї змови лубенський ігумен Калїстрат з частиною старцїв і пробував і иньших відмовити від мандрівки, заявляючи, що поголоски про унїю невірні. Се викликало цїкаву полєміку між ним і иньшими ігуменами, вже з-заграницї: ті докоряли Калїстратови, що він вирік ся Ісайї та його благословеніє і клятву поплював, війшов у зносини з латинниками і іронїзує_з унїї, що її так настрашили ся: „чи з рогами чи голинатими ногами, чи з усом чи з бородою великою, чи піша, чи їздить?” На закиди Калїстрата, що ігумени позабирали добро і пограбили монастирі, вони пригадали йому й то, що він „козорезского роду” (козоріз) і певно не пррнїс в монастир великого вкладу, тим часом як вони „по ласцї божій шляхтою породили ся”. Кінець кінцем за границю перейшло півтораста черцїв і черниць, з кільканадцятьма селянськими сїмями, підданими монастирськими; майно монастирське одначе переважно відібрали від них пограничні аґенти польські. Московське правительство розмістило еміґрантів в далеких монастирях, теп. Нижегородської й Симбирської ґуб. 44)



Ся аґітація і мандрівка черцїв, а також велика еміґрація пограничної людности за границю, що теж ішла під окликом небезпеки православній вірі, або принаймнї в московських кругах представляла ся в сїм освітленню (див. вище с. 74), викликала трівогу в правительственних кругах. Сї факти дїйсно давали серїозну осторогу против усяких експеріментів на некористь православної віри. Король, і ще більше Могила мали научку, щоб плян українсько-білоруського патріархату не будувати на яких небудь унїатських підставах, коли він мав бути здїйснений, — і думаю, що ся научка не пішла в лїс, не тільки для Могии, а й для короля. Але трудність лежала в непримиренім становищі римської курії, дуже підозріливо настроєної до толєранційної полїтики короля і противної яким небудь уступкам чи компромісам коштом унїї.



Коли король по соймі 1638 р. вислав до папи лист просячи папського дозволу на скликаннє собору унїатів з православними, папська курія, невважаючи на всї старання короля представити сю справу в можливо користнім світлї, поставила ся дуже неприхильно до сього проєкту. Король запевняв, що на сїм соймі він уже так обробив православних, що можна сподївати ся їх приступлення до унїї, коли їх закликати на унїатський собор, вияснити їм справу прилучення і ті умови, на яких вони могли прилучати ся до унїї. Він представляв, що собор буде властиво унїатський: православних треба запросити, щоб вияснити їм справу і договорити ся, що до способу їx приступлення.



Але курія, мабуть, мала реляції унїатської або латинської єрархії в сїй справі, і ті представляли собі-її инакше. Не вважаючи можливим вияснити справу листами, курія рішила вислати до Польщі нуныія, аби на місцї пильнував спрви, і поручила йому противити ся рішучо скликанню мішаного, унїатськл-православного синоду і обговорюванню яких-небудь конфесійних компромісів. Арґумент мав бути той, що канонїчне право не допускає такиъ мішаних синодів з католиками, і церковна практика вважає нетактовним наново діскутувати ращ порішені річи. Унїя може бути переведена тільки на основі постанов фльорентийського собору, під тими умовами, як переведена була в 1590-х рр., і нема чого тут діскутувати і вимишляти щось нове. Поза собором можна переговорювати ся з дізунїтами, витолковувати їм, — а як би вони ставили якісь нові умови, належить їх переслати на розгляд папи 45).



Нунцій Фільонард, висланий до Польщі, в дусї сих інструкцій зайняв дїйсно дуже непримирене становище супроти всяких компромісових плянів. Собрр, заповіджений ще в 1636 р., прийшло ся відложити. Нунцій на ново опротестував уступки зроблені православним, і те саме зробили, з його інїціативи очевидно, католицькі сенатори 46). В своїх реляціях до Риму він описував короля прихильником єретиків і схизматиків і непохвально відзивав ся про Поляків взагалї. Одна з таких реляцій була перехоплена і крроль, користаючи з загального роздраження на нунція, не залишив виявити йому як найсильнїйше своє невдоволеннє та зажадав від папи, аби його відкликано. Папа відкликав, але нового нуеція на його місце не прислав, відносини зістали ся напружені, хоч папа все таки не зклишав листами своїми намовляти короля до більшої прихильности до унїї 47). Були листи від папи і колєґії de propaganda fide з заохотою до унїї також до Могили і до Кисїля, котрих добрі заміри їм рекомендував владика Терлецький 48).



Коли настав новий папа (1644), Володислав через свого аґента патра Валєріана капуціна попробував наново порушити справу компромісу. Патер Валєрїан приложив всї старання, щоб представити пред папою справу в найкористнїйшім світлї. По його словам Могила був вповнї готов поширити унїю в своїй єпархії, і дізунїти не настоюють уже на соборі. Курія, з огляду на таку добру нагоду до прилучення дізунїтської Руси, рішила вислати нового нунція, звістного вже нам Торреса. Одначе і йому дано булг в науку інструкцію, виладжену свого часу для Фільонарда, і взагалї Рим далї міцно стояв на єдино можливім для нього становищі — що иньшої унїї не може бути як тільки на підставах фльорентийських. Що до проєкту патріархату, то сю справу трактовано досить ухильчиво, не відбираючи надїй і очевидно рахуючи, що за-для сеї мети Могила піде на все. Крім нього нунцієви звертали особливу увагу на луцького владику Пузину, про котрого взагалї йшла слава, що він тайний катоолик і свого часу (мабуть при одержанню владицтва) зложив унїатську сповідь віри 49).



З такими інструкщями Торресу трудно було помагати королеви в його плянах заспокоєння православної справи, але справа компромісу і засновання православного патріархату не вгасала. В православних
Страница 39 из 77 Следующая страница