Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 40

кругах сподївали ся його до останку і — полишаючи на боцї ріжнї мальконтентські круги вродї Копинського, — здаєть ся, ставили ся до нього з симпвтією. Сподївали ся з тим піднесення сили і значіння православної церкви, а не бояли ся з боку Могили унїатської інтріґи. Маємо цїкаве з сього погляду листуваннє між Могилою і виленським рбацтвом в осени 1646 р., на кілька місяцїв перед смертю Могили. Братчики, пишучи до Могили, потитулували його тільки екзархом патріаршим, і Могила дорікнув їм за таке укороченнє титулу. На се братчики поспішили пояснити, що вони поступили так зовсїм не для пониження Могилиної чести,, a futura providendo, і зробили се за порадою київського ректора, Ін. Гізеля, себ-то чоловіка з могилиного кружка, дуже до нього близкого. Значить — затитулували вони Могилу тільки екзархом патріаршим в надїї недалекого патріаршого титулу 50).



Приімтки



1) Архивь Ю. З. Р. І. VI ч. 311.



2) Акт соборний відомий тільки з видання Саковича Sobor kijowski schismaticki рrzеz оуса Mogile zlozony i odprawowany (було два видання, 1641 і 1642 р., передруковано в IV т. Рус. Истор. Библ.) Сакович, обмеживши ся полємічними примітками, самого змісту, очевидно, не зміня.в



3) Вираз очевидно популярний в сїм кружку, див. Патерик Косова, 1635 р., с. 181, і Тературґіму передм. в.



4) Що в соборі брали участь делєґати всїх чртирьох православних епархій, каже Галятовський, викладаючи науку про душі умерших (Мессія Правдивий, 1669, ст. 320). По його-ж словпм проводив собором яко „маршалок” його Самуїл Шицік, архим. слуцький, „писарями” були ректор київський Кононович-Гобрацький і тодїшнїй ректор гойський Інокентїй Ґізель. Текст кстехізіса був потім стверджений формально владиками: в київській лаврі переховувалась рукопись його підписана і припечатана Могилою, Пузиною, Гулевичом і Косрвим, про се говорить соборна грамота митр. Гедеона Четвертинсьуого — у Макарія XI с. 597.



5) Саме в осени 1643 р. появила ся в Вильнї книжка ново-наверненого католика Федора Скуминовича (Скумина-Тишкевича) Przyczyny porzucenia dieuniey przezacnemu narodowi Ruskiemu podane, де він доводячи, що православні не знають письма св., анї своєї власної віри, пускав (чи повторяв поголоски), що висланцї київські з Молдавії вернули ся нї з чим, і з Константинополя нема рішення справи — to jeno slyszec, iz Graecy sie tem odzywaja, ze nas Rus uczyc wiary nie bedzie (розд. V § 4).



6) Перше українське виданнє, з варіантами польського, передруковане у Голубєва П. Могила II дод. 81. На другий рік (1646) українське виданнє було передруковане у Львові в святоюрській друкарнї владики Желиборського (Зобран'є короткои науки), а в 1649 р. вийшов словянський переклад київського видання в Москві (перегляд його відмін у Голубєва І c.).



7) Досить докладна біоґрафія Саковича у Голубєва П. Могила II с. 321 і д. (теж в предмові до Архива Ю. З. Р. І. IX) і у Харламповича Зап.-русскія правосл. школы с. 402-4. Син православного попа з Потиоича, з теп. Галичини, учив ся в замойській академії, був „інспектором”” (ґувернером) Адама Кисїля, потім пробував на дворі Крупецького в Перемишлї, в 1620-4 рр. був ректором київської школи і став тодї ченцем з іменем Касіана (світське імя його було Калїст). Перейшовши звідси до Люблина, пристав тут до унїатів і дістав дубенську архімандрію по Смотрицькім, але з кінцем 1630-х рр. з неясних причин мусїв з неї уступити ся і тодї перейшов на латинство (1641). Помер р. 1647.



8) Книга носить безконечний тутул, якого шкода цїлого й виписувати: 'Е???o?????? аlbo perspektywa і оbiasnienie bledow, hеrezуеу і zabobonow w Grekoruskiey cerkwi disunitskiey tak w artykulach wiary jako w administrowaniu sacramentow i w inszych obrzadkach i ceremoniach znayduiacych sie..., в Кракові 1642. Виїмки і витяги з неї у Голубєва І. c.



9) Трактат має теж довший титул ???o? albo kamien z procy prawdy cerkwie swietey prawoslawney ruskiey na skruszenie falecznociemney perspectiwy albo raczey paszkwilu od Kassiana Sakowicza bylego przed tym kiedys archimandrite dubienstaego unita, iakoby o bledach, hаеrеsiасh y zabobonach cerkwie ruskiey w uniey nie bedacey tak w artikulach wiary iako w administrowaniu sakramentow y inszych obrzadkach y ceremoniach znауduіaсусh sie.. , 1644 ст. 424 Передрукований з примітками Спковича в ч. І т. IX Аржива Ю З. Р. Автором її Сакович (в своїх критичних замітках) і православні вважали Могилу — так само як називали його автором і катехізіса і требника. Але правдоподібнїйше вважати всї сї видання колєктивним дїлом Могилиного кружка з більшою або меньшою участю самого Могили.



10) От напр квітка полєміки, яка може характеризувати сей полємічний тон обох сторін на глузуваннє Саковича з земних поклонів православних, що вони glowe na ziemie polozywszy owdzie iako dziala narychtowane nazad powystawula, Лїтос відповідає Na ciebie to i na podobnych tobie, ktorzyscie z cerkwi uciekli y z niеy szydzicie, Bogu glowe sklaniaiac, dziala rychtuia. Рrzуmiz wdziecznie wet za wet.”



11) Ще більш рішучо, розумієть ся, наставав на тім Сакович в своїх замітках до Лїтоса; чи випустив їх друком, зістаєть ся неясним. В історії польської лїтератури Вишнєвского фіґурує відповідь його п. з : Oskard albo mlot na skruszenle kamienia shizmatyckiego, rzuconego z larwy kiiowskiey ріесzаrskiеу od nieakiegos Euzebia Pimina... wykonany,... w Krakowie, 1646, але істнованнє такого друку зістаєть ся непевним, і ми маємо тільки рукописні замітки Саковича, часто дуже інтересні, пороблені на примірнику Лїтоса і видані тепер разом з ним (Архивъ Ю. З. Р. І. IX).



12) Памятники кіев. ком. І 2 с. 152.



13) Галятовський каже навіть, що на сїи соборі був предложений до потвердження пізнїйший требник (Мессія правдивий с. 321). Але се дуже сумнївно — хіба якісь начерки його, або части могли там бути, декотрі ж без сумнїву пізнїйших років.



14) Він має два варіанти: повнїйші примірники, з додатковими статями для монастирів мають 1759 карт in folio, коротші звичайні — 1655 листів. Титуловий лист має дату 16 грудня 1646 р.; ґравюри, робота славного Ілїї, датовані 1644 р. (завважу, що в реєстрі його праць — в Словарі Ровинского поминенї сї ґравюри Требника — численн їі дуже інтересні). Зміст требника (оглав) передр. у Сопікова Опытъ рос. библіографіи V, дод. Про його також у Макарія Xl с. 604 і д.



15) ???????? albo zywoty ss. oycow pieczarskich, obszyrnie slowenskiem iezykiem przez sw. Nestora... napisany, teraz zas z graeckich, lacinskich, slowianskich i polskich pisarzow obiasniony... przez S. Kossowa, ep. mscislawskiego. Витяги в Архиві Ю. З. Р. І. VIII.



16) ???????????? lubo cuda, ktore byly tak w samym swietocudotwornym monastyru Pieczarskim, iako y w obydwu swietych pieczarach... wierne i pilnie teraz... zebrane y swiatu podane praez w. o Athanasiusa Kalnofoyskiego. zakonnika tegoz s. mon. Pieczarskiego. 1638 (виїмки тамже). Друге анальоґічне виданнє, випущене також Кальнофойським, як додаток до Тературґіми, але меньшого значіння Parergon cudow swietych.. w monastyru Kupiatyckim, napisaanych od wiel. o. Hil. Denisowicza igumina.. przez eiusdem Teraturgunatsi autora w. o. At. Kalnofoyxkiego przydane... Київ, 1638.



17) В Архиві Ю. З. Р. ч. І, т. VII.



18) Про обидва видання особливо у Голубєва П. Могила II с. 268 і д.



19) C. 103-4, 111-3, витяги у Голубева І. с.



20) Див. т. VII с. 418 і д.



21) Ехеgеsis — передр. у Голубева Ист. Кіев. акад. дод. 12 і знову в Архиві l. VIII.



22) Др. Щурат (Українські жерела до історії фільософії с. 29) в латинській рукописи XVII в. (Magna ars disserendi de qualibet materia) знайшов згадку, що Могила був учеником Варона (per summum nefas vituperatur, Varonem enim praeceptorem habebat eminentissimum), а патер Впрон в 1609 р. був професором фільософії в єзуїтській колєґії la Flесhе в Парижі, відси здогад що й Могила був її вихованцем.



23) Фундаційний акт в Архиві Ю. З. Р. І. VI ч. 303.



24) Звісні такі курси сеї доби. Orator mohileanus, курс реторики, читаний Йос. Кононовичем-Горбацьким в р. 1635/6. Liber artis poeticae, читаний 1637-8 р., Котковський, як можна думати. Subsidium logicae, курс Кононовича-Горбацького 1639-40 р. Opus totius philosophiae, курс Ін. Ґізеля, читаний в р. 1645/6 і 1646/7 (два роки) — містить діалєктику, льоґіку, коментар до Аристотелевих трактатів про метеори, фізику, метафізикц і трактат De Deo et angelis. Єсть крім того початок подібного-ж курса, може читаного Ґізелем в 1647-8. Нарештї Реторика Лазаря Барановича, на польській і латинській мові, читана мабуть в р. 1646-7. Див. у Петрова Кіевская академія во второй пол. ХVII в.



25) Памятники кіев. комиссіи II с. 190-3, про заходи Могили у Макарія XI с. 131. Варлаам Лащевський в передмові до своєї грецької граматики, виданої в 1746 р., каже, що грецької мови в київській академії не вчили сто лїт, але не знаємо, чи мав він докладні відомости про науку в могилянській добі.



26) Єзуїт Ціховский, що виступав в сїм діспутї против Ін. Ґізеля, видав потім друковану історію його н. т. 1649.



27) Нове виданнє Exegesis-a в Архиві Ю. З. Р. І. VIII с. 422, виписка також у мене в т. VII с. 477.



28) Тексти у Голубєва П. Могила ІІ с. 227. Православну правовірність Могили проти таких підозрінь боронив Галятовський в своїй книзї Stary kosciol zachodni (1678)



29) Яблоновский в своїй моноґрафії про київську академію, говорячи про особу Могили, зіставляє як відкрите питаннє, навкільки вірно подозрівав Рутка в Могилї потайного католика (с. 130). А Кулїш в своїм Отпаденіи, дуже різко осуджуючи Могилу, як „Поляка въ православномъ облаченіи” (1 с. 186), вважає церковну полїтику могилнського кружка свідомо латинофильською: „Представители церкової ієрархіи, съ Могилой во главЂ, стали внушать, что церковь католическая отличает ся отъ православной только нЂкоторыми обрядами. Это отличіе Могила всячески сглаживалъ въ издаваемыхъ имъ требникахъ, приспособляя православное къ католичеству”, і т. д.



30) Див. в т. VI c. 478.



31) Strony obiedwie w zgodzie v pokoiu zachowac sie maja, nie nаstерuiaс iedna na druge. Pisma y controwerdie, ktore miеdzу soba mieli, suррrimеrе у nаpotym zadnych, ktore zwykli еxасerbowac, nie wydawac — nanka y przyklady dobrymi zgode i milosc iednac — пункти 1632; в конституціях 1635 р.: wsystkie processy i litispendycye, miedzy nimi z obudwa stron wszczete, in perpetuum abolemus.





32) Harasiewicz Annales ecclesiae ruthenae c. 352.



33) Передрукована у Голубєва П. Могила II дод. с. 323 і д.



34) Zwierciadlo albo zaslna od prew. i. m. oyca Р. W. Oranskiego… naprzeciw…, 1645.



35) Supplementum ad historica Russiae monumenta ч. 72 — лист адресований до львівського брацтва, з датою 5 вересня. Подібний же лист з датою 31 VIII був адресований до унїатського митрополита — див. у Голубева П. Могила II с. 122 (в друковану опись митрополичого архива не війшов).



36) Деклярація ся була друкована у Лукашевича Dzieje kosciola wyznania helweckiego, і з другої рукописи у Голубева П. Moгила II дод. 30, Голубєв (с. 142) наводить і дату сих переговорів - 1636 р., тим часом як Лукашевич клав їx на останнї роки Володиславового панування — як і у Єрлича переговори про компроміс положенї під р. 1647.



37) У Гарасевича Annales c. 452.



38) Cя обставина потверджує, що проєкт в сїй формі належить до сеї стадії компромісових заходів, так каже й Гарасевич, не пояснючи одначе, чи се його здогад,- чи копія, яку він мав, давала якусь вказівку в сїм напрямі.



39) Так власне розуміє справу Голубєв і припускає, що Могила відразу ставив ся неприхильно до сього пляну (ІІ с. 146-9). Я думаю, що король і його дорадники не були так наівнї, аби думати, що в сей момент піднесення православної церкви її можна звабити на унїю патріаршим титулом.



40) П. Могила І дод. с. 557.



41) Див. у Голубева І c. 407 д., 510-11 й ин.



42) П. Могила II дод. 62. про суперечку сю тамже с. 502 і далї.



43) Акты Ю. З. Р. III с. 5, 7-8.



44) Акты Ю. З. Р. III ч. 2 і д.



45) Relacye nuacyuszow II с. 272.



46) Тhеinеr Vetera monumenta Poloniae III ч. 369.





47) Ibid. ч. 375 (1643).



48) Theiner III ч. 374, П. Могила II дод. 69.



49) Relacye nuncyuszow II с. 286.



50) П. Могила II дод. 83 і 84.



СТАНОВИЩЕ ЄРАРХІЇ СУПРООТИ ГРОМАДЯНСТВА, БАЙДУЖІСТЬ ДО БРАЦЬКОГО РУХУ, НЕПРИХИЛЬНІСТЬ ДО КОЗАЦТВА, ЛЄҐЕНДИ ПРО ЗВЯЗКИ МОГИЛИ З КОЗАЦЬКИМ ПОВСТАННЄМ. НА ЧІМ ЖЕ ОПИРАЛИ ТОЛКОВАННЄ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ ЯК БОРОТЬБИ ЗА ВІРУ? ЗАГАЛЬНІСТЬ ТАКОГО ТОЛКОВАННЯ.



Можна таким чином з усею рішучістю сказати, що доба Могили, або — правлїннє Володисьава IV, була апоґеєм сили і значіння православної церкви в Польській державі, епохою великої самопевности, свідомости своєї сили і далекосяглих надїй православної єрархії.



Сї надїї свої вона будувала одначе не на збудженню громадської інїціативи, не на орґанїзації опозиційних сил серед українського громадянства, як представники українського відродження XVI в. і їх наступники в першій четвертиої XVII в., а на помочи і прихильности правительственних кругів. Як строгий канонїст, проповідник упорядкованнф православної церкви відповідно до її канонїв і віками усвячених прпктик, оборонець високого престіжу і сильної власти єрархії, Могила не був прихильним до тої широкої участи громадянства в церковних справах, яка витворила ся в попопередню епоху змагань.



Цїнячи напр. брацтва в теорії, або коли приходило ся обстоювати безпосередню залежність їх від митрополїї супротив претензїй владичих — бо се було в інтересах повноти і сили його власти 1), Могила різко виступав против участи світських членів брацтв в справах церковних. „Дивуємо ся, що милость ваша не тільки не віддаєте охотою того, що нам самим, архієреям божим, шафарям таємниць його власне належить, але й сурово видираєте — будучи простими ляіками, которим право боже в церкві і в справах її мовчати наказує, підноситесь і важитесь над самий церковний і духовний уряд митрополитанський і екзарший, не то що архимандричий' — писав Могила львівським братчикам, коли вони відставили ігумена Йосифа Кириловича від завідучання онуфрейським монастирем. „Ви тих осіб, котрих ми властю Бога і найвищої зверхности церковної нам даною благословили, подали і настановили за вашим прошеннєм і причиною, — скидаєре з урядів духовних своєю безвладною якоюсь властю, щоб не сказатти — сліпим поривом. Викидаєте з монастирів і з спокійного монашого мешкання, докучаєте словами неналежнтми і нешановними”, і т. д. 2).



Тим меньше міг Могила бути прихильником участи в церковнпх справах елєментів революційних, яким була українська козачина, до котрої опіки і участи звертали ся бувало його попередники. Не тільки мотиви тактичні — огляд на правительство — не дозволяли сього тепер, коли на ласку правительства так богато рахувало ся. По самому складу ідей і почувань сих „за ласкою божою шляхетно уроджених” і єрархічним консерватизмом перейнятих представників Могилянських кругів було їм противно вхдоити в близькі зносини і солїдаризувати ся з козацьким елєментом. Оповідання пізнїйших письменників, що представляють Могилу прихильником Хмельниччини, опирають ся на очевиднім і повнім нерозумінню Могилиної доби, хоч перейшли навіть і в новійшу історіоґрафію 3).



Нї, Могила не був прихильником козаччини, від котрої прийшло ся йому зазнати таких бллючих прикростей ще перед свої виступом на митрополїї. Її опіки і помочи шукав його противник Копнський, Могила натомість служив своєю помічю Кисїлеви, як треба було всякими хитрощами заспокоюваии козаків 4). В могилянській лїтературі не знайдемо нїыкого спочутя погромови козаків в 1637-8 рр. і тим бідам, які впали на них тодї, навпаки знайдено досить зневажливі відзови про сих „ребелїзантів”. В „Тературґімі” виданій могилясньким кружком в 1638 р., в присвяті кн. Ілї Четвертинському з спочутєм і похвалою згадують ся його подвиги в рядах польського війська в кампанїях против кзаків — куруківській, переяславській і кумейській, убійчі удари, що падали з його руки на козацькі голови, козацькі трупи, що стелили ся під кінські коппта польського війська, і кріваві тріумфи гетьм. Потоцкого „над гордими ребелїзантами козацькими'' 5). Але вее таки тут вирази ще досить здержливі в порівнянню з тими фарбами, якими описував козацько-польські конфлїкти київський ректор Оксенович-Старушич кілька лїт пізнїйше (1641) в надгробнім слові над тим же кн. Ілєю Четвертинським:



„Высоце славный богатирь нашъ князь Илія, будучи барзо лЂтъ молодыхъ гдЂ послышалъ, ижъ козацкій ребелизантъ Голіадъ, ласкою королевскою и волностю золотою утучоный, порвался на власного своєго пана руку подносячи — при иншихъ многихъ сердечныхъ миосникахъ отчизны, сынахъ коронныхъ... порвал ся з одважнымъ анимушомъ молодымъ на застарЂлыє въ бурдЂ и крнобрности козацкиє Голіады на Курукови, на которыхъ каркахъ первястки мужества своєго досыть славне милой принеслъ и офЂровалъ отчиэнЂ. — А гды ребеллія своволныхъ козаковъ запорозскихъ межи БЂлозеромъ и Кумейками в немалую прибрали ся купу, тамъ... при боку ясновельможного є. м. пана Миколая Потоцкого... яко добрый ротмистръ станолъ и крнобрность днепровыхъ ребелизантовъ, дурную буту ушикованую, з сердечными кавалерами полскими, братією своєю помешалъ, стелючи поля на милю бездушнымъ трупомъ козацкимъ. А потымъ лЂтомъ тогожъ року в открытомъ полку людій власныхъ ясне освецоного родича прибылъ одважный тотъ богатыръ на Старецъ противъ своволному ребеллизанту Остренину, гдЂ прнд очима ясне велм. є. м. п. гетмана полного досыть одважне и мужне ребеллизанты громилъ днЂпровыє и богатырскій свой анимушъ милой отчизнЂ ясне освЂдчилъ” 6).



Могилї й його товаришам могло зовсїм щиро здавати ся, що православна церква вже не буде потребовати тих днїпрових ребелїзантів і не повинна компромітувати своєї справи, поручаючи її козацькій опіцї. Без сумнївв такого погляду держав ся і насттупник Могили, оден з найблизших йому людей Сильвестр Косів, з епископів білоруських вибраний на митрополїю з оглялу „на значний і старинний його рід, високі прикмети, побожність і розумність, а також ревність і постійність в релїґії нашій” 7). Переговори в справі релїґійного компромісу, ведені з ним зараз по тім як вступив він на митрополичий престіл, зробили дуже приємне вражіннє в польських кругах 8).



Нїчим не виявив він свого спочутя і солїдарности з великим повстаннєм, котрого свідком судила йому доля бути: навпаки весь час до його помочи і поради звертаєть ся в козацьких справах Кисїль - як і до його попередника. Ся двозначна роля сього льояльного духовенства поясняє різкий викрик чигиринського полковника Вешняка підчас комісарських переговорів 1649 р.: „і ваші ксьондзи і наші попи — всї ... сини!” 9)



І не вважаючи на се все першим окликом, під котрим загреміло повстаннє і з котрим потім пішло воно в традицію — все таки був оклик „за віру!”



„B Польщі і Литві всїх Ляхів побити за те що віру християнську ламали і богато християн побивали та силоміць до лядської віри приводили”, описує проґраму повстання московський вістник Климів, на початку червня побувавши в таборі Хмельницького 10), і так переказує_секретну місію від Хмельницького: „як будуть тебе роспитувати царські приказні люде, ти їм потайки скажи, що королеви смерть учинила ся від Ляхів: довідали ся Ляхи, що у короля з козаками зносини: послав король від себе грамоти на Запороже до попереднього гетьмана, щоб вони самі за віру християнського грецького закону стояли, а король їм буде на Ляхів помічник”...



Тут можна б бачити умисно для московського ужитку приготовлену лєґенду. Але про війну за віру говорять і иньші, зовсїм припадкові вістники. „Запорозькі Черкаси бють ся за віру”, оповідає в листї чоловік з Вязьми, побувавши за границею, на Білоруси. „Свара і бої з Поляками й Литвою у Черкас вийшла за віру”, толкує иньший, довідавши ся вістей з Вильна. „Ляхи бють ся з Запорожцями за віру”, поясняв якийсь Жид-митник в Дорогобужі. „Кажуть, що за віру у козаків з Поляками така війна, і перед тим була у них така війна”, пише з Ріґи Нїмець Вольмар свому знайомому до Пскова 11) і т. д..



Досить се несподївано по тім всїм, що ми бачили вище — але кінець кінцем не буде дивним, коли ми пригадаємо, з одного боку — цїлий ряд огнищ релїґійної боротьби, особливо на білоруській і західнїй українській теріторії — дрібної місцевої війни, яка місцями безпосередно перейшла в повстання і війну Хмельниччини. З другого — візьмемо на увагу те, що з ріжниэ мотивів роздражнень і невдоволень, які підіймали людність против польського режіму і шляхецьконо пановання, — релїґійний мртив був найбільш популярний, найбільш ідеальний, який найкраще міг служити для оправдання і усвячення повстання в очах своїх і чужих 12).



Примітки



1) Iakoz by nie ten kleynot stauropigiey zostawal w bractwach po te сzаsу, iubzy dawno apostatowie z swoia unia wszedzie choragwie porozwiali, писав могила владицї білоруському Косрву, боронячи незалежности могилївського брацтва від нього і своєї безпосередньої власти над брацтвом (П. Могила II дод. 42). Цїкава се кореспонденція між владикою і митрополитом, ведена по-польськи!



2) П. Могила II дод. 23.



3) Ґрондский, нїби то з слів Виговського, оповідає, що Хмельницький прийняв гетманський уряд тільки з благословення митрополита, що не лише благословив козаків на повстаннє, але й загрозив анатемою всїм, хто маючи змогу чимсь помагати йому ухилив ся-б від участи (Historia belli c. 50). Енґель, переповідаючи се оповіданнє приложив його без усяких остережень до Могили (Geschichte der Ukraine. вид. 1796 ст. 152). У Срезневського в Запорожській Старинї Хмельницький розсилаючи унїверсали по Українї, пише до митрополита: „Настає час волї божої, молите ся за нас і за вітчину”, і „митроп. Петр положив церковну клятву на всїх хто не стане одностайно з Хмельницьким, і по всїх церквах звелїв молити ся Богови, аби спас православіє”, і по см завважаєть ся, що унїверсали Хм. мали скрізь успіх. Костомарів у своїм Б. Хемльницькім (1 виб. с. 237, вид. 1859 р. с. 177) повторив се оповіданнє в приложенню до Могили, з тою тільки поправкою, що Хмельницький, „конечно, совЂтовался съ нимъ еще въ 1646 году”. Пізнїйше він (вид. 1884 с. 249) висловляв здогад, що Хмельницький міг щось таке говорити на помершого для осмілення козаків, але в каждім разї вважає Могилу безсумнївним прихильником козаків („былъ къ нимъ благосклоненъ и постоянно находился съ ними въ пріязнениыхъ отношеніяхъ'', с. 116). Такою вважає його репутацію у сучасників, а низше, говорячи про Косова (с. 361), противставляє його Могилї, кажучи, що Kociв не подїляв „православно руських ідей незалежности, які одушевляли його попередника”. На неправдоподїбнсїть сеї характеристики Могили дуже різко вказав Кулїш у своїй Истонії отпаденія, І с. 187.



4) Див. в ч. І с. 231, 1 вид.



5) Передмова л. СЗ.



6) „Казанє погребовоє над тЂлом ясне освецоного князя є. мл. п. Иліи Святополка на ЧетвертнЂ Четвертинского, ротмистра войска кварцыного єго крол. млти” і т. д. — виїмки в замітцї проф. Перетца: Къ характеристикЂ общественныхъ отношеній въ Малороссіи XVII в. (ИзвЂстія акад. отд. рус. яз. 1903).



7) Акт вибору з дня 25/II 1647 — в Архиві Ю. З. Р. II. І ч. 28, тамже (ч. 27) акт вибору на печерську архімандрію Йосифа Тризни, довершеного 25/I. Небезінтересно поглянути на світських участниках обох виборів, представників православних ще родів. Першим стоїть Адам Кисїль в чині каштеляна київського (одинокий православний сенатор), далї земські достойники: Максиміліан Бжозовський підстолїй київський, Семен Вигура городничий київ., Данило Воронич скарбник київ., Федір Сущанський Проскура писар зем. київ., Олександр Кисїль підстолїй чернигів., Самійло Воронич чашник черниг., Криштоф Кильчицякий скарбник черниг., Прокіп Верещака коморник черниг., Борис Грязной (з московських еміґрантів) ловчий новгород-сїверський, Григ. Четвертинський підкоморій луцький, Захар. Четвертинський підсудок луцький, Гаврило (Наurуlо) Коритинський бурґрабій луцький. Понадто члени таких шляхетських родів: Тиші Биковські, Ставецькі, Єрличі (Йоаким, звісний мемуарист, оден з кількох що й підписали ся по-руськи), Трипольскі, Виговські, Дублянські, Щеньовські, Невмирицькі, Олексичі, Павші, Третяки, Султани, Сурини, Скипори, Савицькі, Шанявські, Голубі, Липлянські, Филиповські, Стривязькі (sic), Ставецькі, Пеньковські, Важинські, Масальські, Черчицькі, Хлопецькі, Оболенські, Соколовські, Волковицькі, Кердеї, Мадаленські, Гладуновичі-Дубіські, Понорівські, Дмоховські, Ледуховські, Злотолинські, Городиські, Стрільницькі, Затиркевичі.



8) Див. низше, в останнїй главі.



9) Michalowsk. c. 373.



10) Акты Ю. З. Р. III с. 216.



11) Акты Ю. З. Р. III с. 212, 27, 229, 231, пор. тамже 213, 230, 237, Акты М. гос. II с. 222 й ин.



12) Досить влучно, під очевидним вражіннєм сучасних релїґійних війн, завважає з поводу релїґійної аґітації Хмельницького Коховский (с.27): sueto rebellis genu more, qui nunquam regionem invasit, nisi prius enthesi ustitata religionem obtenderet — не підійметь ся повстаннє, поки не ужиє собі за покров релїґії.



СОЦІЯЛЬНІ МОТИВИ ПОВСТАННЯ: ЙОГО ДЇЙСНИЙ ХАРАКТЕР І МАСКОВАННЄ БІЛЬШ КРИКЛИВИМИ ГАСЛАМИ. ВОРОЖНЕЧА ДО МАҐНАЦТВА І ДРІБНОШЛЯХЕЦЬКИЙ ЕЛЄМЕНТ В ПОВСТАННЮ. АНТІСЕМІТИЗМ XVII В., ВІДЗИВИ ПОЛЬСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, ЧУТКИ ЗІБРАНІ КУНАКОВИМ, ОПО ВІДАННЯ ПРО АРЕНДОВАННЄ ЦЕРКОВ ЖИДАМИ, ПОЕТИЧНА ТРАДИЦІЯ ПРО КРИВДИ ВІД ЖИДІВ-РАНДАРІВ, ОБРАЗИ ЖИДІВСЬКОЇ ПИХИ В ДУМАХ; ОПОВІДАННЯ КОЗАЦЬКИХ ЛЇТОПИСЦІВ, НОВІЙША ПОЛЄМІКА ПРО АРЕНДОВАННЄ ЦЕРКОВ. НАСИЛЬСТВА ВІД ЖОВНЇРІВ.



Коли таким чином мотив релїґійний усильно підчеркував ся, розширяв ся і роздував ся нерозмірно з своїм реальним значіннєм в данім моментї, — навпаки мотив соціальний, безсумнївно дуже реальний і могутнїй, губить ся по-за ріжними спеціальними загостреннями, так що нїде майже не виступає у весь зріст, а мотив національний, теж без сумнїву дуже напружений, підмінюєть ся конфлїктами релїґійними або соціабьними і зрідка лише прохоплюєть ся афорізмами, які дають нам зрозуміти той властивий сполучник, який обєднував ріжні клясові чи конфесійні суперечности на спільнім національнім ґрунтї.



В попереднїх роздїлах сеї працї ми слїдили з можливою докладнїстю за соціальним процесом, як він розвивав ся на українськім ґрунтї в останнїх столїтях. Бачили, як він переводив величезні маси українського народу в становище повного безправя, переймаючи їх гнївом і ворожнечою против польськго режіму, вигоняв з насиджених місць найбільш енерґічні й непримирені елєменти й переслїдував крок за кроком далї, на нових осадах, поднїпрянських і заднїпрянських, — на останнїх границях Річи-посполитої, де вони сподївали ся бути безпечними від панських претенсій. Ми бачили, як на сїм ґрунтї виросла козаччина як велика соціальна сила, завдяки своїй непримиреній опозиції шляхецько-маґнатському режімови, і в міру її зросту на неї звертали ся очі і надїї ріжних преріжних елєментів, притисненрх шляхецько-маґнатським панованнєм. Не тільки селянство, а й міщанство і дрібне шляхецтво, притиснені тяжкою рукою старостинської адмінїстрації, і православне духовенство, і православна, національно-настроєна шляхта, і просто шляхта місцева, незалежно від свого походження (навіть з родів західнїх, щиро-польського походження), що напливаючи все в більших масах протягом першої половини XVII в. до східньої України, не мирила ся з монополїзацією тутешнього землеволодїння і тутешнього хозяйства в руках самих маґнатів 1), — всї вони виявляли свою солїдарпість і свої внутрішнї звязки з козацькою опозицію.



В ріжних моментах сї звязки виступали сильнїйше, в инших слабше, більше або меньше виразисто й яскраво. Хмельниччина потягнула всї сї елєменти протесту з особливою силою, викресала з них максимальну іскру боротьби. Але з другого боку, розумієть ся, мусїла на собі показати і ріжні впливи та змагання сих опозиційних елєментів, які втягнула в свій вир. І сила та виразистість сих впливів, витиснених на характері і фізіономії великого і складного руху 1648 р., залежала, розумієть ся, не від чисельних пропорцій тих складових елєментів, а від засобів їх інтелїґенції і степеня усвідомлення, конкретизації ними своїх цїлей.



От тим власне пояснюєть ся, що на перший плян в ідеольоґії впликого повстання висунено усвячені віками мотиви релїґійної боротьби. Другим завданнєм його проголошено і всякими способами підчеркувано — боротьбу з маґнатським режімом, з купкою погтаничних королевят, що мовляв захопили в свої руки державу і правлїннє, обезыладнили короля, напосїли ся на козаччину. Се теж був мотив дуже зручний, з становища державного лєґітімізму, а заразом найбільше близький тим шляхецьким (почасти і козацьким) елєментам, які в таких значних масах вступили в ряди повстання і надавали також тон його ідеольоґії, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи так би сказати — його мозок 2). А народнї маси, що давали головну чисельну силу повстанню, ту стихійну силу, яка заливала українські землї, підкопуючи, обрушуючи всї позиції шляхецького режіму, — все таки переважно зіставали ся в ролї пасивній супроти провідників повстання — хоч і уносили їх нераз проти їх волї. Особливо ж в ідеольоґії повстання, в його мотивованню, в формулованню його завдань вони проявляли себе незмірно слабо в порівнянню до своєї стихійної динамічної енерґії.



Сю енерґію ми вже могли помітити в попереднїм повстаннї.



Ми бачили відзиви польських полїтиків і адмінїстраторів, які оцїнювали зовсїм справедливо всю останню поднїпрянську кольонїзацію, як велику масу запального матеріялу для зломлення польського шляхецького пановання 3). Розвій шляхнцької кольонїзації і шляхецького господарства в тих кільканадцяти лїтах, що пройшли між повстаннєм 1637-8 р. і Хмельниччиною, ще збільшили сю масу енерґїі і її напруженнє. Як огненні букви на сїй сторінцї птльської і
Страница 40 из 77 Следующая страница