Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 41

сторії яснїє характеристика Бопляна писана в переддень Хмельниччини: „Шляхта живе як в раю, а селяне як в чистилищі, а як ще селянам трапить ся попасти в неволю лихому панови, — їх становище гірше від ґалєрних невільників, і ся неволя багатьох з низ змушує до утечі, а найбільш відважні йдуть до Запорожцїв'' 4). Але — сам Бопбян не знайшов причинової звязи між сим, так сильно начеркненим образком і великим повстаннєм. Він трактує йрго просто як акт мілїтарної енерґії козаків, не поясняючи його соціального підкладу. І серед иньших письменників, чи українських чи чужостороннїх, не знайдемо нї одного, котрий би влучив в сей соціальний нерв: поневоленнє і експльоатація селянської верстви були занадто загальним явищем тодї скрізь.



Може ще найблизше підійшов до нього жидівський мемуарист, Натан Ганновер, характеризуючи те тло, на якім виникли козацькі повстання, вінчані Хмельниччиною.С пімнувши насамперед заходи Жиґимонта, якими він приводив до польщення і католичення українську аристократію, і орґанїзацію козацького війська, „вільного від податків і обдарованого такою вільністю, як шляхта", він так характеризує становище українських мас: „Решта бідного руського народу робила панщину у маґнатів і шляхти, а сї обтяжали його тяжкою працею, глиною і цеглою і всякою робоиою в дому і на полї (біблїйні фарби жидівської неволї в Єгиптї). Шляхта накладала на нього великі тягарі, а де-котрі шляхтичі страшними способами змушували до переходу на пануючу віру. І був він до тої міри понижений, що всї народи ,а навіть і той нарід з усїх найбіднїйший (жидівський) — теж панував над ним" 5).



Волинський Жид глубше вглянув в ті основи, з яких виростало повстаннє — дав ширший сінтез соціальних і національних причин йоог навіть, нїж свій „Самовидець", що не спиняючи ся гадкою на загальнім поневоленню підносить тільки де-які другорядні прояви й симптоми його: самоволю дердавцїв, особливо Жидів. Само по собі кріпацтво не ображає соціального почутя речника „статочного'' громадянства, він готов навіть припустити, що самому панови селянин не пожалував би податку — тількр паношеннє підпанків уїдало сч йому. Подібне поверховне спинюваннє на ріжних подробицях кріпацьких відносин, без заглублювання в самий принціпіальний, клясовий, чи національний антаґонїзм дуже характерпстичне; стрічаємо його і у иньших письменників.



Так Ґрондский напр. тим способом описує селянські кривди: „Нарід руський тим способом утїсняв ся — синів їх пани змушували до ріжнних служб, а тим часом від батьків їх звичайним способом вимагали роботи і чиншів. У кого було більше синів, то лишали батькови одного, аби з ним відбував звичайні повинности на пана, а з усїх иньших жонатих синів брали на тиждень одну монету звану „дудек", що варта 6 грошей угорських: Жиди сей податок збирали і виплачували. Крім того коли родила ся дитина, особливо хлопець, то наче на те, щоб пан потїшив ся збільшеннєм синів у селян своїх, і щоб запобігти аби вирісши той хлопець не подав ся до козацьких куп без відомости свого пана, — не дозволяло ся хрестити, поки такої ж монети не заплатять. Також коли дївчина віддавала ся заміж, не можна було побрати ся, не заплаиивши наперед того „дудка" панови. І се на перший погляд здавало ся легким, але потім, через жидівську хитрість виросло в важкий тягар. Бо коли приносили податок за хрещеннє сина або за вихід заміж дївчини, Жид, видумуючи ріжні перешкоди, не брав відразу, але з звичайним своїм дотепом ріжними викрутами примушував платити собі більше. Також иньші селянські повинности зростали з дня на день, по більшій части тому, що віддавали ся в аренду Жидам, а ті не тільки видумували ріжні доходи, з великою кривдою селян, але й суди над ними присвояли собі" 6).



Коховский завважає: „Що з україньким народом поступали не без певної несправедливости, не можу заперечити. Все залежало від суворої або мягкої вдвчї старост і панів тамошнїх і від вдачі самого народу — покірного супротив власти чи бунтівничого. Брали десятину зі стад кінських, податок від худоби, десятину з пасїк, і иньші підданські повинности, які здавна відбували ся і зносили ся. Але коли для збільшення доходів повинаходжено ще нові титули — шкіру за право ловити звіря, небувалі податки від риболовлї, замість денної панщини по три полтораки 7), вини і кари і всякі такі річи — на них нарікали і жалували ся як на незносні тягарі, тим більше як наставали немилосердні зборщики та немилостиво виконували панські накази. А найбільше обвинувачувано настирність Жидів, що з кривдою людности з прикрою своєю вигадливістю вишукували ріжні доходи, або брали на відкуп горівчану монополїю і стягали на себе ненависть, яку мусіли потім окупити смертю" 8).



Дуже характеристичне се особливе підчеркуваннє ролі Жидів між ріжними причинами роздражнення українського народу - аниисемітизм XVII в., на котрім сходили ся польські шляхецькі й українські козацькі круги.



Ми бачили вже, як Кушевич в змістї аґітаційних листів Хмельницького серед ріжних, переважно досить загальних нарікань на поневолленнє козаччини особливо підчеркує, що вона була віддана на самоволю королївських урядників і — чого не можна стерпіти — на немилосердність жидівську 9). В листах Хмельницького писаних по корсунськім погромі дїйсно вказуєть ся на кривди від Жидів як на прояв крайнього поневолення козацького 10). Кривонос в своїм звіснім листї до Заславського вважає їх головною причиною повстання („Жидів зволь ваша мил. до Висли завернути, бо та вина від Жидів зачала ся — вони то і вас з розуму звели") 11). Подібне буцїм то писав і Хмельницький львівському маґістратови стоячи під Львовом 12).



Московський конець Кунаков, по дорозї роспитуючи про причини козацького повстання, по свіжим слїдам його (зимою 1648/9 р.) в своїм донесенню правительству досить побіжно згадує про иньші причини („вже давнїйше, богато лїт велике утисненнє від Ляхів і унїатів — віру благочестиву ламали, церкви божі печатали і багато благочестивих церков повернули на унїю", далї — „самих Черкасів побивали, жінок і дїтей і маєток у них відбирали і всякі насильства і руїну їм чинили''). За те дуже спиняєть ся на жидівських неправдах: „Крім того була Черкасам руїна від Жидів, що держали в їх сторонах аренди від панів: ті Жиди Черкасів грабували і всяко над ними знущали ся, як тільки котрий Черкашенин викурить горілки або зварить пиво чи мід, не сказавши Жидови, або перед Жидом почне говорити не знявши шапки, — Жиди чіпляли ся до сього, кя за зневагу, грабували і руйнували, маєток відбирали, жінок і дїтей силоміць забирали на роботу. А як помер Станисбав Потоцкий (читай Конєцпольський), тодї Миколай Потоцький і кн. Ярема Вишневецький і Остророг і иньші пани до решти позволили Жидам Черкасів нищити" 13).



Єронїм Піночі, секретар королївський, як одну з важних причин козацького невдоволення теж підносить пагубні ради жидівські, що вони давали старостам на збільшеннє доходів — „обіцювали по 20 тис. золотих, аби тільки пан заборонив палити горілку і шинкувати крім них (Жидів арендарів), і се чинило великі прикрости козакам, особиво як на жидівське жаданнє підстарости посилали рубати казани і горнцї горівчані, як би де знайшли"; згадує также про великі доходи, які Жиди-арендарі вимишляли від судових справ 14). Подібно висловляєть ся й краковянин Ґолїньский, добачаючи в жидівських визисках найважнїйшу може причину повстання 15).



В кінцї як особливо різкий момент жидівського знущання над Русю вказуєть ся арендованнє Жидами православних церков. Безіменний автор мемуарів з XVII в., осуджуючи поневоленнє козацтва ординацією 1638 р. і добачаючи в тім тільки жадність до більших доходів старостів і дїдичів українних, докоряє їм, що вони „Жидів упровадивши, за для гроша все їм в аренду пустили, навіть церкви, так що Жиди мали від них церкви, і хто хотїв шлюбу, або хрещення, мусїв Жидови арендареви заплатити, аби відчинив церкву, так само в недїлю, або в святий день, і се так докучило хлопству, що вони теж наа бунт пішли разом з козаками і змивши шляхецькою кровю свої краї, наповнили Украаїну несчисленними юрбами хлопства, вирізавши своїх панів 16)".



Львівський канонїк Юзефович в своїй пізнїйшій лїтописи міста Львова розвиває ширше сю дражливу подробицю жидівської експльоатації, не жалуючи Польщі, щоб дати волю свому ворожому настроєви до Жидів: „Чув я навіть від наших же Поляків, старших, таких, що знали сю справу, що панованнє Поляків в тих сторонах дійшло до такої нездержливости, що навіть над церквами давали вони власть сьому родови (жидівському). Священик козацький, попросту званий ,піп' не міг у своїй церкві удїлити своїм парохіанам таїнства хрещення, шлюбу й иньших, коли наперед не заплатив Жидови за ключі установленої паном плати, бо мусїв кождого разу від двррей церковних відносити їx і віддавати до рук Жидови. З якими се надужитямид їяло ся і зневагою таїнств і віри християнської, нехай судить потомство. По заслугах потерпіла ти біди свої, Польщо 17)".



Се все ті-ж мотиви, які оброблені були в звісній думі про поневоленнє козаччини Жидами і її повстаннє:



Як од Кумівщини та до Хмельнищини



Як од Хмельнищини та до Брянщини 18).



Як од Брянщини та й до сього дня



Як у землї кралевській та добра не було...



Жиди орендарі заарендували „всї шляхи козацькі" й заставили їх своїми шинками- „на одній милї по три шинаи становили", змушуючи козаків до купованння у них горілки і меду, за недозволеннєм варення тих напитків на власну потребу:



Як іде український козак тай корчму минає,



А Жид вибігає та українського козака за чуб хватає,



Та ще його двома кулаками по потилицї затинає



„Козаче-левенче, за що я буду рату платити,



Що ти мимо корчми йдеш, та й корчму минаєш19).



Заарендували Жиди „всї козацькі торги" і брали „мито-промито" від пішого і конного переїзжого, від усякого товару; навіть від старечої милостинї, хто собі що вижебрав, забирали що краще, немов від товару, —



І ще ж то Жиди-рандарі у тому не перестали —



На славній Українї всї козацкі церкви заарендовали:



Котрому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити,



То не йди до попа благословить ся,



Да піди до Жида-рендаря та полож битий тарель, щоб позволив церкву одчинити,



Тую дитины одружити.



Дума одначе не розвиває ширшк сього вдячного мотиву, нктомість з особливою любовю розробляє иншьий — побори з промислів і доходів, що так сильно звучить також і в иньших відгомонах сучасних невдоволень. Жиди-рандарі „всї козацькі ріки заорандували: Самару, Саксань, Гнилу, Пробійну, Кудеску" (вар.: Каїрку і Гнилобережку). Назви здебільшого реальні: Самара, Саксань — доплив Інгула; Гнила Саксагань її допливець: Каїрка — малий доплив Днїпра низше порогів; єсть також Перебійна — „вітка" Днїпра 20). Їх треба розуміти, очевидно, загально — як оранду поборів з степової рибної і ловецької здобичи, бо нї на Самарі нї на Саксагани, тим меньше на Каїрцї або Перкбійній жидівських комор нїколи не було.



Которий би то козак альбо мужик ісхотїв риби ловити,



Жінку свою з дїтьми накормити,



То не йди до попа благословить ся,



Да пійди до Жида-рандара, да поступи йому часть оддать,



Щоб позволив на річцї риби вловити,



Жінку свою з дїтьми покормити, —



инакше Жиди відберають здобич, а навіть і зброю (сюди очевидно належить подробиця з другого варіанта, де Жид „у українського козака всю зброю одбирає, а козак за Жидом походжає, ще його й вельможним паном називає"). І на ілюстрацію того образок:



Тодї ж то один козак мимо кабака іде,



За плечима мушкет несе,



Хоче на річцї утя вбити,



Жінку свою з дїтьми покормити.



То Жид-рандар у кватирку поглядає,



На Жидівку свою стиха словами промовляє:



„Ей, Жидівочко ж моя Рася!



„Що сей козак думає, що він у кабак не вступить,



,,За денежку горілки не купить,



„Мене, жида-рандара, не перепросить,



„Щоб позволив йому на річцї утя вбити,



Жінку свою з дїтьми покормити!



Тодї то Жид рандар стиха підхождає,



Козака за патли хватає.



То козак на Жида рандара скоса, як медвідь поглядає



Іще Жида-рандара мостивиїм паном узиває:



„Ей, Жиду, кaжe, Жиду-рандару мостивий псне!



,,Позволь менї на річцї утя вбити,



„Жінку свою з дїтьми покормити".



Тогді Жид-рандар у кабак вхождає,



На Жидівку свою стиха словами промовляє:



„Ей Жидівочко ж моя Рася!



„Буть мені тепер у Білій Церкві наставним равом -



„Назвав мене козак мостивим паном!"



Сї образи були, видко, мотивами широко розповсюдженими. Пишний Жид, що велить козаковп без шапки перед ним стояти (порівняти оповіданнє Кунакова) та каже себе (horribile dictu) мостивим паном називати, — і упокорений козак, що мусить зносити жидївські штурханцї і гнути ся перею ним (козак в сих образах українського поневолення виведений, очевидно, для сильнїйшого ефекту: коли рицарський гордий чоловік таке мусив зносити від Жида, що говорити вже про небораку-хлопа?). Дума, очевидно, тут черпає з устної, свійської традиції, і судячи по живости і силї сих образів, ся традиція була досить свіжа і богата в часї творення сеї думи. Натомість книжна українська традиція поза Самовидцем переважно мало самостійна і блїда.



Так Грабянка, для вияснення причин козацького повстання звертаєть ся до оповідання Коохвского, — хіба може для більшого переконання, щоб словами Поляка потвердити українські кривди! Переповідає його свідоцтво одначе досить свобідно, додаючи деякі подробицї, якими оживляє сухе оповіданнє свого джерела („иметъ ли кто звЂра? кожу дай пану! иметъ ли рыбу? дай урочную дань оттуда на пана! отъ воєнныхъ користей татарскихъ кьнь или оружіе въ козака будеть — двй, хлопе, на пана!") 21). На иньшім місцї 22), говорячи про порядки, які настали по Остряниновій війнї, переказує він оповіданнє Самовидця про тяжкі роботи і податки заведені державцями і орендарями — „дуди нЂякись, повивачноє, пороговщину, подимноє и поголовщину, очковоє, ставщизну, поємщизну, сухомелщину". Додсє арендованнє Жидами церков („таже церкви божіяЖ идомъ запродаяху и за дозволеніемъ жидовскимъ крещаху младенци, и всякіе обради церковніє благочестивыхъ поддаяху Жидомъ въ аренду"). А докидає ще тяжкі муки, задавані Поляками козакам і їх сїмям: „дЂтей въ котлахъ варяху, женамъ сосци древіємъ изгнЂтаху и иная неисповЂдимая творяху бЂды" —п опулярна фраза, яка потім парафразуєть на ріжні способи.



В аґітаційнім унїверсалї Хмельницького (фальсифікатї), взагалї риторичнім і біднім змістом (правдоподібно власної фабрикації), Величко згадує ще безчествовання священників („бючи, роскрівавляючи, волооси і бороди вириваючи і утинаючи") та заборону зборів — „до такои пришлы были єсте неволЂ у Поляковъ, же двомъ илии тромъ на мЂстЂ, на улицЂ или в дому своємъ зшедши ся заказано і неволно было вамъ зъ собою говорити и о потребахъ своихъ господарскихъ побесЂдовати, безъ чого и акти христинніи и веселніи быти не могутъ". 23) Лукомський в своїх доповненнях до дневника Окольского роозвиває мотиви оповідання Грябянки 24) і Величкового унїверсала 25), розмішуючи їх ріжними, часом дуже фантастичними подробицями. Напр. Поляки українських людей „шиями в колди або в плетнї в найтяжші морози саджали, так що їм руки і ноги відмерзали, а иньші на смерть від морозу повмерали; жінок козацьких в плуги запрягали — лїд орати або рисувати, а Жидам велїли їx канчуками поганяти; иньших на лїд поставивши, казали з прорубів воду брати й їх поливати, або в проруби окунати велїли" 26).



Нарештї автор „Исторіи Русовъ" 27) вінчає сей цікль в розвою лєґенди, оповідаючи, як розіслані по Українї після погрому 1638 р. польські вояки виробляли „всЂхъ родовъ безчинства, насилія, грабежи и тиранства, превосходящія всякое понятіе и описаніе". Варили в кітлах і пекли на углях дїтей на очах батьків, а сих теж найлютїйшими карами замучували. Церкви пограбили і віддали в аренду Жидам, а церковні річи і шати тимже Жидам попропивали і пороздавали, ті з церковного срібла робили собі посуду, а з риз і стизарів перешивали спідницї своїм жінкам. „А сіи тЂмъ передъ христіанами хвастались, показывая нагрудники и исподницы, на коихъ видны знаки нашитыхъ крестовъ ими сорванныхъ".



Яка саме фактична основа лежить під сими, як бачимо, досить розгалуженними оповіданнями про арендованнє Жидами церков і побираннє з них доходів 28), зістаєть ся неясним. Документальних звісток про арендованнє Жидами церков і які небудь конфлїкти на сїм ґрунтї досї не викрито, невважаючи на деяке заінтересованнє сею справою 29). В самій традиції обвинуваченнє Жидів в таких знущаннях, як бачимо, зявляєть ся досить пізно — але за те займає показне і міцне місце між арґументами сього історичного антисемітизму 30).



оЩ до переказів про муки задавані Поляками Українцям, то вони розвивають звістки сучасників про нелюдські вчинки над українською людністю жовнїрів — чи то під час повстань, чи то під час кватировань жовнїрських: на ґрунтї ріжних суперечок і просто наслїдком недостачі карности серед польських військ. Ми знаємо, що з сього становища польська сольдатеска була одною з єгипетських язв Польщі навіть у внутрішнїх провінціях. В східнїй же Українї, фактично позбавленій публичної, державної власти 31), вона дїйсно могла доходити до крайностей.



Бачили ми вище оповіданнє Коховского, що з поголосок, які доходили до нього, споминає про екзекуції чинені польськими військами з поручення дїдичів і старост, про вирізуваннє ними цїлих сїл наслїдком фальшивих обвинувачень в непокірности. Ґрондский, бувши з Любовіцким в посольстві у Хмельницького, оповідає, як Хмельницький нарікав на немилосердні своєвільства польських вояків. Вони прозивали козаків хлопами, били їх, грабили їх майно, безчестили їх жінок, полишених чоловіками, а потім, відходячи, замикали їх в хатах разом з дїтьми „і обложивши соломою, так палили, немов щурів". „А як могли зловити козака, що зброїв щось против пана, сажали його на найвищу палю, аби перед всїми як можна явно показати свою прирожденну ненависть до Русинів — немов би не досииь було потиху кинути ворога в мішок та в воду..." Все се говорило ся з приводу подїй по 1648 роцї, але малює нам той загальний образ жовнїрських і панських насильств і екзекуцій, які робили саму згадку жовнїрських леж ненавистною для людности.



В звісній думі про замиреннє Хмельницького з Поляками сї жовнїрські лежі взяті з комічного боку — як польські жовнїри, маючи наказ не вимишляти великої стації



По козаках і мужиках поставали,



Да великую стацію вимишляли -



Од їx ключі поодбірали,



Да стали над їx домами — господарями



Хозяїна на конюшню одсилає,



А сам з його жоною на подушках почиває.



То козак альбо мужик із конюшнї прихождає,



У кватиру поглядає,



Аж Лях мостивий пан іще з його жоною на подушках почиває,



То він оден осьмак у карманї має,



Піде з тоски з печали у кабак, та й той прогуляє.



То Лях мостивий пан од сна уставає,



Юлицею йде, казав би — як свиня нескребана попереду духом веде,



Іще слухає-прослухає,



Чи не судить його де козак альбо мужик



У кабак ухождає,



То йому здаєть ся, що його козак медом шклянкою або горілки чаркою витає.



Аж його козак межи очі шклянкою шмагає,



Іще стиха словами промовляє:



„Ей Ляхи ж ви, Ляхи, мостивиї пани,



„Хотя ж ви од нас ключі поодбірали



„І стали над нашими домами господарями, -



„Хотя б ви на нашу кумпанїю не нахождали!." 32)



Натомість у книжній традиції, як бачимо, розвинено траґічні мотиви спх жовнїрських своєвільств і нелюдських ексцесів, до крайніх фантастичних побільшень, що в кождім разї дають нам понятє того ужмтку, який робив ся з сього мотиву задля аґітаційних цїлей.



Примітки



1) Про сей процес монополїзації землесолодїння східньої України в маґнатських руках і випирання маґнатами дрібнїйших власників див. в т. VI с. 286-5. Ноту дрібношляхецького вдоволення з поскромлення маґнатської пмхи Хмельницьким будемо бачити виразно в сучасній віршевій лїтературі про Хмельниччину.



2) Участи в Хмельниччинї шляхти й її значінню присаятив особливу увагу Липинський в своїй моноґрафії про Кричевського (Z dziejow Ukrainy c. 157 і д.). В козацькім реєстрі 1649 р. він нарахував представників 750 шляхецьких родів в числї 1500 осіб (с. 490) — перед ним подібною статистикою зайняв ся був А. Ролє (Powstanie nazwisk rodowych u ludu maloruskiego. Sylwetki historyczne, т. VIII) і нарахував представників 450 родів в числї 2500 душ. З сучасних звісток про Хмельниччину є дві такі що дають цифри шляхти в рядах повстання (розумієть ся без всякої претенсії на докладність). Анонїмна реляція з Варшави про облогу Замостя переказує звістку, що в війську Хмельницького є 7000 Поляків, себ-то шляхти (рукп. Чорторийських 379 с. 134). Кунаков розвідуючи про Хмельницького зимою 1649 р., чув, що в його війську „польскихъ и литовскихъ шляхты, которые учинены были банитами, 6000 человЂкъ" (Акты Юж. и Зп. Рос. III с. 404).



3) Див. в т. V с. 216 і д., т. VII с. 225 і д, і в сїм (VIII) томі І с.277 І вид.



4) Description. вид. 1861 с. 24.



5) Найновійший переклад — М. Балабана (Sprawy 13-4).



6) Op. c. с. 32.



7) Так мають в сїм місцї Pamietniki.



8) Climacteres І с. 27, пор. Pamietniki c. 274-5.



9) Вище с. 82.



10) Michalowski c. 42, 44.



11) Michalowski c. 89.



12) Жерела IV с. 101.



13) Акты Ю. З. Р. III с. 279.



14) Oyezyste spominki І с. 141.



15) Kdysz tesz niemal Zydzi prziczyna tey woyni y rebely kozaczki, bo po Ukraynie wszedy niemal po Russy Zydzy u panow poaredowoli maietnoscy, browary, gorzalni, mlyny, pasieky, czla, myty, kedy czieskosc sroga czinieli nad poddanemi, danine i roboczizne wieksza podnoszac, czego Rus y kozaczy nie mogli tego znossicz, bo niewolno w miasteczku y we wssi nikomu sobie piwa warzic ieno Zydowi, a u Zuda na sink bracz, gorzalki i miodu robic nikomu ieno Zudowi. hoc (хоч) mieli prawa y wolnosczi swoie, to Zidzi odiely y ubogich sczisnely przez winiosle arendy — panom ykazjiacz wielkie pozytky a ubogich ludzi lupiacz y ciemiezacz (c. 108). Подібні ж гадки повторяє він потім ще раз — с. 18.



16) Pamietniki do panowan. Zygmunya III etc. I с. 254-5, пор. 274-5: я збираю до купи cї два тексти, що повторяють себе з деякими відмінами.



17) Сборникъ лЂтоп. Юж. и З. Рос. с. 121-2.



18) Правдоподібно: Бряниччини.



19) Збираю характеристичні подробицї з обох головних варіантів думи — Аннтонович і Драгоманів II с. 20 і д.



20) Див. у Величка Реєстръ рЂчок и прикметъ по обоихъ сторонахъ реки Днепра зостаючих, 1697 р., т. III с. 471, також у Еварницького Вольности запорожскихъ козаковъ sub vocibus. Д. Єрофеїв висловив підозріннє, що реєстр річок въ кращім варіантї вставлений Кулїшем (Записки київські VІI c. 45), але я не бачу причини так думати, тим більше що назви річок позмінювані супроти реальних.



21) ЛЂтопись с. 32.



22) с. 29-30.



23) ЛЂтопись I с. 83-4.



24) Коховского при тім він, цитуючи за Грабянкою, зробив Ваповским.



25) Невідомі руки додали курьозний коментар до ріжних поборів, вичислепих (за Грабянкою-Коховским) у Лукомського: Изъясненіе даней Жидами взииаемыхъ — отъ игранія на дудкЂ (хибне толкованнє „дудка"), на сврЂли, на скрипцЂ и прочую 4, отъ дЂтей новорожденныхъ за повіячъ 200, овсяныхъ, садовыхъ и огороднихъ плодовъ 200, отъ кождой хаты 5, подушенній окладъ 10, отъ вступающихъ въ бракъ 6, отъ улія пчолъ 2, отъ рыболовнЂ изъ ста долЂ 10, отъ вЂтраныхъ млиновъ и жорновей 20, суднія посулы то єсть на... позвахъ для судящихъ 200, і т. д. Валюта не показана.



26) Видано при лїтописи Величка IV с. 302.



27) с. 56.



28) До всїх иньших традицїй про се пробувано додати ще звісну галицьку гаївку про Жельмана: „Іде, їде Жельман, іде, їде його брат": в нїй бачили память про Жида-арендаря ,котрого люде виглядали, щоб відчинив церкву й можна було почати великодню відправу (Шийковського Бытъ Подолянъ II с. 73-4). Етноґрафи-записувачі посвідчають, що таке толкованнє істнує і мiж народом — див. записку в Матеріалах до укр. етнольоґії XII с. 54 (тамже і лїтература сеї гаївки); але воно могло поширити ся новійшими часами з книжних джерел. Р. Кайндль в статї друкованій в Leipziger Zeitung 1892 і в перекладї в Буковинї 1896 ч. 67, потім Ф. Зих (F. Zych, ZelmanWolfowicz, 1899). M. Балябан (M. Balaban, Zelman, Nasz Kraj, 1909) пробовали звязати сї перекази з популярним в XVIII в., дуже прикрим дрогобицьким орендарем Зельманом Вольфовичом. Але се здогад сам по собі мало ймовірний, а для питання про аренду церков Жидами і зовсїм нїчого не приносить: в документах про Зельмана Вольфовича нема мови про церкви.



29) Одинокий документ, що бодай наближаєть ся до сеї сфери, се заставний контракт 1596 р. села Слуща в Холмщинї шл. Миклашевському і Жидови Песахови разом, між всякими приналежностями і доходами села згадують ся тут також „церкви і їx подаванє" (Памятники кіев. І ч. 11); звідси деяка теоретична можливість надужить для Жида-орендаря в ролї заступника колятора-патрона. І. Каманїн, застановляючи ся над сим мотивом в обробленню Гоголя, висловив здогад що факт виарендовання церкви десь трапив ся виїмково і зробив таке вражіннє, що з нього утворено популярний аґітаційний мотив (Научныя и литер. произведенія Гоголя по ист. Малороссіи — київські Чтенія т. XVI с. 107). Крамер в своїх записках про Галичину (Briefe uber den itagen Zustand in Galizien, 1786, II c. 15) дає инакшу версію традиції: що церкви арендовали Жидам за польських часів самі священики і такі Жиди-орендарі переховували у себе церковні апарати і видавали ключі від церкви не инакше як за певну оплату. Тут стара традиція подає руку практицї заставлювання Жидам певних церковних річей, що місцями входила в свого рода звичаєве право (напр. дячок мав право заставляти Жидови під Великдень певні книги, не уживані в церкві на світлїм тижнї, і потім громада мусїла їx викуапти своїм коштом).



30) В українській історіоґрафії міцно вірив сим переказам пок. Костомаров, що за молоду і обробив сей мотив в своїй драмі „Переясьавська ніч" — див. його замітк в Рус. ист. въ жизнеописаніяхъ II (вид. 1886) с. 365. Новійше до сеї справт: Галаитъ Арендовали ли евреи церкви на УкрайнЂ (Еврейская Старина 1909, I, і з деякими доповненнями осібно, Київ, 1909), та ряд заміток в київській пресї з приводу сеї брошюри, особливо Олена Пчілка, „Історія-брехня" (в оборону тражиції) — Рідний Край 1909 ч. 30, і замітки в Кіев. ВЂстяхъ ч. 278-9 M. Василенка і Ол. Салїковського в обьрону поглядів Галанта.



31) Див. в т. V с. 337-8.



32) Антонояич і Драгоманів II с. 110-1. Закінченнє сього образка не підійде може під пригнїчений стан козацтва перед 1648 р., а поза тим се образок жовнїрського господарства для всїх часїв.



НАЦІОНАЛЬНИЙ МОТИВ В ХМЕЛЬНИЧЧИНЇ: НАЦІОНАЛЬНИЙ СІНТЕЗ АНОМАЛЇЙ УСТРОЮ РІЧИ-ПОСПОЛИТОЇ, ПАНСЬКЕ ЛЯДСЬКЕ, ПІДОЗРІННЯ НА ВЛАДИКІВ, ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ.



Заразом, як я вже сказав, — споза сих найбільш різких і дражливих, підхоплених аґітацією анормальоостей соціальних і релїґійних, з повною виразністю вирисовуєть ся мотив національного поневолення, національної кривди. В чистій, абстрактній формі сей національний момент як причина повстання, як аґітаційний його мотив майже не виступає. Але він переходить через всї отсї моменти пониження і покривдження украаїнського елєменту на ріжних полях і з ріжних поглядів, — загострює їх прикрість і болючість та звязує в оден ланцюх, в оден образ гіркого, до пімсти вопіющого поневолення Українського народу.



Кінець кінцем до кождого з тих оскаржень, тих аномалїй, які витикали ся в тій чи иньшій сфері українського житя, можна було б навести анальоґію з відносин чисто польських — Поляків между собою, і толкувати все те як аномалїї польського устрою, які мовляв давали ся в знаки Полякам так само як і Українцям. На се звичайно і кладуть натиск новійші польскі історики. Дісіденти Поляки підпадали в той час ріжним переслїдуванням, які змушували їх переходити навіть на сторону ворожих Польщі держав. Польський хлоп угинав ся так само або й ще гірше під ярмом панщинної неволї, як і український. Польський міщанин терпів безправє і всякі недогоди економічної анархії Польщі, нарікавн а жидівську язву, підтримувану можними панами і адмінїстрацією. Жовнїрські лежі були так самою „пляґою житя” чисто польських земель. Се вірно. Але в українськім житю, в почутю Українцїв, в їх відносинах до Поляків і Польщі всї сї гріхи польського соціального і полїтичного устрою, польсько їполїтики, польскої адмінїстрації звязували ся в оден національний сінтез, незвичайно дражливий і боючий.



Релїґійні конфлїкти реалїзували ся в утиску „руської віри” „лядською вірою”. Унїя була лядською інтриґою против руського благочестя. Всякі прогріхи і своєвільства адмінїстрації були паношеннєм і знущаннєм Ляхів над українським людом. Драчі і вимисли панів дїдичів і старостів та їх урядників були не просто поневоленнєм хлопства шляхтою, поміщиками-дїдичами, а поневоленнєм українського люду панами-Ляхами та їх підпанками. Роздражненнє на Жидову, на її величаннє над українським селяниеом чи козаком ішло також на рахунок польського пановання, бо се воно якому небудь „Жидовинови спросному”, як висловлюєть ся Самовищець, давало міць і змогу коверзувати над християнським українським людом. Поневіряннє людности жовнїрами тут було також „фараонським мучительсьвом лядським” над українським людом. Панованнє над позбавленим самоуправи українським козацтвом польських ротмістрів і жовнїрів в
Страница 41 из 77 Следующая страница