Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 42

ролї полковників і иньшої старшини була також поневоленнєм Ляхами українського „лицарства”. І так далї, без кінця.



Все звязувало ся в оден безконечний ряд національних кривд, в оден образ поневолення „руського народу'' Польщею, Ляхами, і даремно силкували ся тодїшнї полїтики, так як роблять се деякі нинїшні історіоґрафи, розбити сей образ на відокремлені недогляди чи кривди соціальні чи полїтичні, коли в почутях, в свідомости українських людей він зливав ся в одно нероздїльне понятє національного поневолення. Даремо хотїли вказувати на те, що подібні недогоди терплять і Поляки, а між українськими маґнатами і адмінїстраторами були не самі Поляки, а й Українцї... Польська національна полїтика, яка змагала до того, щоб спольщити верхнї верстви українські (твк само білоруські, або литовські), — взагалї все що підіймало ся над рівенем поневоленого люду, — тепер збирала гіркі овочі сих своїх успіхів. Все що пановало і утискало, було „лядське” — походженнєм, вірою, культурою, духом. Все „руське” було поневолене. Все що стояло в таборі пануючих, все що заступало ся за нього, — ототожнювало ся з польським, було „лядським” незалежно від свого походження.



Так козаки докоряли славному поборникови за благочестиву віру і випробованому українському патрітови Кисїлеви, що він відщепив ся від Руси, виступає пт сторонї противній козаччинї, як польський сенатор і оборонець інтересїв Річи-посполитої. Так пізнїйша дума прозиває „Ляхами” дуків-срібляників, українських патріотів, — тому що вони були противниками українських демократичних напрямів.



Ся загально-національна закраска боротьби — глубокий антаґонїзм польсько-український, який лежав в основі її, не був секретом і для сучасників. Польський капелян, свідок війни 1637-8 р., записав в своїх дневниках сї зловіщі слова, навіяні на нього образами сеї війни і тими рефлєксіями які будила вона серед польських участників: „як з природи своєї варвари вороги не-варварам, так само Русин Полякови” 1), а кільканадцять лїт пізнїйше другий польський очевидець вкладає в уста Хмельницькому подібну ж фразу про прирожденну ненависть Поляків до Руси. Антітезу „руського” і „польського” бачили ми на кождім кроцї в тих релїґійних і соціальних конфлїктах, котрими толковано вибух великої війни. „Вся надїя на наших людей католицьких”, пише польський маґнат, староста грубешівський Опалїньский на перші вісти про козацьке повстаннє. „Тілоки їм можна довіряти, бо їx козаки і чернь всякими способами гонять і чинять над ними найгірші тиранства, а до Руси нїякої не можна мати нїякого довіря, бо одним фанатизмом проклятої схизми дишуть, і так само ненавидячи завсїди кров шляхецьку, раді б шляхту викорінити” 2).



На сїм ґрунтї виростають поголоски і підозріння про участь в повстаннї православних владиків: що владика львівський Желиборський і луцький Пузина посилають Хмельницькому порох і кулї: що Кисїль „яко Русин” спочуває повстанцям і за помічю Хмельницького хоче бути королем руським, і т. и. 3).



Не диво, що дуже скоро — як тільки війна розвинула ся відповідно широко, втягнувши великі маси народу і суспільности української, з поза спеціальних рахунків і домагань виступила і усвідомила ся її кінцева мета, як сінтез сих спеціальних домагань — національне визволеннє Руси. Поголоски про пляни Хмельницького на заснованнє української „удїльної держави” пролїтають уже в перших місяцях. Їх можна б не рахувати серіозно, як і всякі говорення про змагання до українсткої державности Косинського, Наливайка, Павлюка, з огляду що вони раз-у-раз мішають ся з справою козацької теріторії, козацької юрисдікції і т. и. Але на початку 1649 р. Хмельницький зовсїм виразно говорить про визволеннє „всього руського нароу”, про свою „держмву”, і сей властивий характер українсько-польської боротьби представляєть ся зовсїм ясним і її стороннїм свідкам. А ось напр. як характерізує її з своєї перспективи Рудавский в своїй історії сих років: Хмельницький підіймає „руський нарід надїєю свободи”, розсилає аґітаційні листи по головнїйших руських містах, накликаючи їх старшину, аби не занедбувала справи свободи і віри, не позволяла шляхтї гнїтити Руси, і ся оборона їх справи була вдячно прийнята від Хмельницького „і по всїй Руси був він проголошений батьком вітчини, реставратором грецької віри, відновителем давньої свободи” 5).



Образ національної війни виступає тут з усею ясністю.



Примітки



1) Див. вище в гл V.



2) Лист з Ритвян 2 мая (хіба червня) 1648 — теки Нарушевича 142 с. 67.



3) Michalowskiego Ksiega Pamietnicza c. 91-92.



4) Ibid. c. 178, 180 і низше.



5) Historiarum 1. IX с. 7.



ПОКРИВДЖЕННЄ РЕЄСТРОВОГО КОЗАЦТВА, ЯК БЕЗПОСЕРЕДНЇЙ ПРИВІД: НАДУЖИТТЯ ПОЛЬСЬКОЇ СТАРШИНИ, НЕЗАПОВНЮВАННЄ ВАКАНСІЙ, КРИВДИ ВІД СТАРШИНСЬКОЇ АДМІНЇСТРАЦІЇ, ЖАЛЇ КОЗАЦЬКІ В ПЕТИЦІЇ 1648 Р., ИНЬШІ ВІДОМОСТИ ПРО КОЗАЦЬКІ КРИВДИ, СКАРГИ ОКЗАЦЬКІ 1639-1640 РР., РОЗСЛЇДУВАННЄ 1643 Р., ПРЕДСТАВЛЕННЯ ПОТОЦКОГО Й КИСЇЛЯ.



Серед сього загабьного раздраження і гнїву з мотивів соціальних, національних, релїґійних палющий матерімл збирав ся головно наоколо козацької справи, а ролю запалу грали незносні відносини, витворені ординацією 1638 р. серед осередку козачини, її реєстрової частини.



Як ми вже бачили вище, на „волости” ся ординація була переведена з усїма її загостреннями. Правда, невважаючи на все заінтересованнє, яке будили сї часи в науцї, ми й тепрр все ще роспоряджаємо досить скупим сучасним матеріалом про житє козачини на волости в сих роках, так що приходить ся його освітлювати і доповняти пізнїйшими, рестроспективними характеристиками, щоб в сумі зложити скільки небудь суцїльний образ. Але кінець кінцем можемо собі здати справу з тодїшнїх відносин досить докладно.



Бачимо, що постанова ординації, яка не допускала самоуправи козацької і виборної адмінїстрації, додержувала ся вповнї. Маємо з сього часу грамоти королївські, которими іменували ся комісари і полковники „до живота свого або до іменовання на иньший уряд”, і з них бачимо, що військові уряди козацькі в сїм часї стали звичайними польськими діґнїткрствами, трактованими зарівно з всякими иньшими адмінїстраційними урядами 1). З сього становища стають нам зрозумілі пізнїйші нарікання на останнього з комісарів, Шемберак, на которого взагалї валили всю біду, як на головну причину повстання, що він купив собі у короля комісарство над козаками за 30 тис. золотих, як иньші куповали староства та всякі иньші уряди, і потім старав ся вернути собі ті гроші з лихвою всякими здирствами з козаків 2). Низші уряди: сотництва, осаульства, отаманства і т. и., роздавали ся безконтрольно комісаром і стояли в повній від нього зклежности. Ґрондский між надужитями козацької адмінїстрації згадує, що комісари роздавали сотництва не по заслугам, але тому хто більше давав, а потім незадовго відбирали, аби тільки знайшов ся хтось, щоб дав за се якогось хабарця 3). Самовидець теж з притиском підносить се, що сотники були креатурами полковників, які добирали собі „зичливих людей”, і з ними як він каже - дїлили ся платою козацькою, що прихожила з скарбу.



Козаччина таким чином мала против себе одну збиту лаву маґнатських клєвретів і не мала супроти неї нїякого захисту і опертя, тим більшещ о за сею старшиною стояла оружна сила польського жовнїрства. Конституцїя 1638 р. заводила прибічні жовнїрські ґвардії при комісарі і полковниках 4), і очевидно про такі жовнїрські віддїли згадують козацькі скарги 1648 р., говорячи про жовнїрів як участників старшинських кривд. Але Кунаковъ оповідає ще иньше — що польських жовнїрів вписувано в самі козацькі полки: „ті Ляхи служили в Черкаськім війську в полках - в однім полку Ляхів 200 чоловіка, а Черкасів 800 чоловік, а в чотирох полках Ляхів по 100 чоловіка, а Черкасів по 500 чоловіка 5)”. Звістка виглядає занадто докладно, щоб уважати її простим непорозуміннєм. Числві дані натякають ще на щось иньше: на те що вакансії козацькі взагалї не заповняли ся і козацькі комплєкти не були повні. Тими грішми, які припадали на таких недописаних козаків, могли справдї дїлити ся козацькі зверхники, як їм закидає Самовидець, а крім того було се вповнї в інтересах всього українського маґнатства — дїдичів, старост і державцїв, щоб в реєстрі було як найменьше козкаів: щоб можливо мале число людей користувало ся козацькими правами.



В таких обставинах, опанувавши впочнї козаччину і позбавивши її всякої можности супротивлення, шляхетська старшина зробила з реєстрових козаків рід своїх підданих і визискувала їх в своїх інтересах, роблячи з них джерело ріжних доходів. Обертала козаків на свої приватні послуги і роботи, їх степові промисли не тільки перетворила, на взір давнїх поднїпрявських старостів, в рубрику своїх доходів, але навіть в рід оподатковання козаків, жадаючи від них певних поборів незалежно від того, чи мали вони таку здобич, чи нї. А за всяку тїнь непослуху, навіть видуману, карала провинних чи нелюбих козаків всякими карами, вязницями, забираннєм майна і т. и.



З другого боку — і се було навіть ще прикрійше — вся ся шляхетська старшина, тїсно звязана, або залежна від українських маґнатів, дїдичів і державцїв, не тільки не стерегла прав реєстрового козацтва від надужить старостів тих королївщин, де козаки проживали, і всяких їх підстаростів і урядників, а навпаки держала їх сторону в усяких конфлїктах з козаками. На комісарстві козачого війська засїдали або члени мґанатських родів, що держали тутешнї королївщини, або люде вповнї від них залежні. На полковництва попадали ріжні креатури тих же маґнатів, їх повільні слуги. Так власне відзиваєть ся про них Хмельницький в своїм листї до кор. Володислава, толкуючи ся з свого повстання: „Панове полковники наші, будучи рукодайними слугами панів сенаторів, не тільки щоб мали боронити нас від таких бід і напастей [які чинили козакам ,п. старости й державцї українські'], але ще против нас же помогають п. урядникам” 6). Вони не тільки не противили ся, а навпаки — служили шляхетським тенженціям — можливо знївелювати козачину з рештою підданської людности, щоб козачина стратила ту ролю соціального фермента, джерела підданської свободолюбности і непослушности, котрою вона перебивала економічнї пляни і проєкти української шляхти, вносила напевність і хиткість в тутешнї відносини.



Се найбільше гнївало і дражнило козаків. Старий, одвічний спір козаччини з місцевою адмінїстрацією і шляхтою за козацькі права і привілєґії, виграний з кінцем XVI в., обертав ся тепер на користь шляхетської сторони, і як виграннє його була вихідним моментом зросту і сили козаччини, так тепер програннє грозило позбавити її всякого значіння. Замкнене в тїсні межі реєстра, невеличкого самого по собі, а до того може справдї дуже скупо поповнюваного і через те розрідженого — так що сини родовитих козаків зіставали ся поза межами реєстру (диви підчеркненнє сього моменту у Самовидця), козацтво малїло і вироджувалось. Подавлене своєю шляхетською старшиною, експльоатоване і поневіряне нею, з одної сторони, а з другої — затиснене в тїсні крипи адмінїстрацією королївщин, воно тратило всяке значіннє і всякий престіж.



„Гірше становище козаків анїж хлопів”, писав Кисїль Потоцкому серед перших вістей про повстаннє — „A безпечно найбільшою прикрістю для них се що вони написали з Запорожа: що полковник се слуга, обовязаний перед тим же паном, чиє єсть староство. Свідчу ся святою душею покійного пана краківського (Конєцпольского), — що весь начерк нової ординації війська Запорозького я подав йому, і там ми каждого полковника робили сторожем вільностей і ненарушимости козацької против кривд, які б могли бути від панів старостів. Бо між ,моїм' і ,твоїм' завсїди мусять бути спір, a коли щось виникне між козаком і підданим старостинським, як можливо полковникови-слузї наражати ся на неласку пана свого і козака боронити”? 7)



А ось який образ свого пониження і покривдження дає козацьке військо в голосній петиції переданій на конвокаційний сойм 1648 р. 8): „Скаржимо ся на панів державцїв і уряди українні, що вони, хоч мають нас в повній послушности 9), поводять ся з нами не так як би годилось поступати з людьми рицарськими, слугами королївськими, але гірші чинять нам збитки і незносні кривди, нїж невільникам своїм, так що ми не тільки в майнї своїм, а і в самих собі не вільні.



„Хутори, сїножати, луки, ниви, рілї, стави, млини — щоб тільки панови урядови сподобалось у нас козаків — силоміць відбирають, нас самих безу сякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць сажають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили і покалїчили.



„Десятину пчільну і поволовщину беруть у козаків зарівно з міщанами — хоч вопи мешкають в маєтностях королївських.



„Синам козацьким не вільно тримати при собі 10) старих матерей анї батьків рідних в старости їx; вигоняти їх від себе також не годить ся і гріх, і так мусить неборака козак за них давати чинш і всяку повинність міську.



„Жонам козацьким, зіставшись по смерти чоловіка, не то що трох років, а хоч би й одного не вільно прожити — хоч би яка стара була, зараз її підтягають під податки панські зарівно з міщанами і без милосердя граблять.



„Панове полковники теж поводять ся з нами не так як обіцяють і присягають: не то щоб мали нас боронити в наших кривдах від пп. урядників, а ще їм помогають проти нас з пп. жовнїрами і драґонами, которих при собі мають. Щоб тільки у нас котрому сподобало ся — чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щост иньше — відступай йому, нїби то продажею, але пів-дурно; а не відступив — тодї журись, неборако-козаче, собою!



„Віл або яловиця на осібнім місцї челяди жовнїрській не попадай ся 11); сїно в стиртах і збіже зжате в полях забирають силоміць як своє власнее.



„Коли йдемо на звичайну залогу на Запороже, і там, на Днїпрі пп. полковники чинять нам внлику неволю в вільнім уживанню нашім. Тепер не можучи бувати на здобичі морській, мусить убогий козак працею своєю ратувати ся: хто звірем, хто рибою ратуєть ся. Тим часом з тих, що лисів ловлять, беруть по лису від каждої голови, хоч би їх (козаків) і пятьсьт було; а як не спіймав лиса, відберають за лиса від козаків самопали. Хто риби ловив — улов 12) на пана полковника, а як не має коня, щоб їx відставити, — тодї ,водою підводою' — плечами своїми вивезти. З добичи, як Бог часом пощастить, — половину, не кажучи про ясир — Татарів старих і малих Татарчат, що властиво до війська належали, і з того бідний 13) козак приодягти ся міг, — і то все від нас повідбирали, так що нема за що й пацювати.



„Також коли часом трапить ся зайняти 14) стада коней, худоби, овець, пп. полковники з жовнїрами разом позабирають що краще, скільки потрібно, а нам бідеим козакам і по одному не зістанеть ся, та й то саме гірше, з браку. Тільки працюємр та горло наставляємо 15).



„Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до вязницї, давши аби яку причину: викупай тодї, козаче-небораче, душу свою до наготи — давай своє в нагороду 16).



„Иньших незносних кривд — як до своєї роботи і на підводи виганяють, івиписати трудно 17): як з нами немилосердно поступають, знущаючи ся над нмми останнїм способом, маючи нас з аостаннїх — нарід од віків вільний і Полякам прихильний і помічний 18).



„Про платню теж заслужену, котрої вже за пять лїт не бачимо, унижено просимо, аби нам при комісії сповна виплачено”.



В сїй петиції бачимо зібраний до купи образ козацької кривди, який стрічаємо поза тим в цїлїм рядї сучасних і пізнїйших реляцій і оповідань, що вказують тут одну з найголовнїйших, чи таки найголовнїйшу, найреальнїйшу причину великогг повстання — безпосереднїй імпульс до нього. Тоум сей документ набрав великого розголосу і популярности. В коротшім зібранню подібні ж жалї знаходимл в иньших звістках сучасників.



Так Мясковский в листї з 16/II. 1648, переазуючи причини повстання, як про них приходили вісти, поруч незаплачення грошей вказує також се, „що їх страшина гнобить, зневажає, бє, бороди вириває, старовти і підстарости беруть всякі десятини і поволовщину деякі 19)”. Вкоротцї переказує їх бранець Друшенко в осени 1648 р.: „причина повстання — утиски козакам від комісарів, що велїли козакам що тижня давати лиса, або грішми по 3 зол., з риби хоч би найбільшу зловив — то козакови плтиця, а головнїйша — панови” 20). Подібне ж знаходимо в цитованім листї Хмельницького до короля, писанім при висиланню першого посольства, і в його жалях перед комісарами в Переяславі — як то Конєцпольский молодший „Україну лащовичикам (воякам Лаща) роздавав, а ті молодцїв Річи-посполитої в хлопів повертали, грабували, бороди обривали, в плуги запрягали” 21). Досить близько підходдять до сього і начерки поневолення козацького у Ґрондского 22) і ще близше — козацька традиція у Самовидця наведена вище.



Де що тут витїкало з самої ординації 1638 р., як тїсне обмеженнє реєстра і трактованнє зарівно з піддансьеою людністю козацьких синів, вдів і батьків: ординація сама мала тенденвію затиснити як тїснїйше границї привілєґіованої козацкьої верстви.



Далеко більше було надужитя старостів і державцїв, що почали зводити свої рахунаи з козаччиною, уповаючи на її приборканнє, на поміч козацької старшини і жовнїрських контінґентія. Така була „реґуляція” козацького землеволодїння, відбираннє „безправних” козацьких ґрунтів (як фатальне відібраннє від Хмельницького його хутора), ріжних козацьких розрібок, про котрі згадує Хмельницький, і т. и. Далї — беззаконне підтяганнє козаків під ріжні підданські побори, як поволовщина, десятини від пчіл й ин., хоч козаки реєстрові, проживаючи в королївщинах, повинні були мати свободу від таких данин. В кінцї — неправне виконуваннє юрисдикції над козаками з боку старостинської адмінїстрації, самовільні росправи й караннє козаків.



Козацька старшина при тім не тільки не уступала ся за козацькі права, а з свого боку нагинала козаків до послуху тим старостинським претенсіям. Се при вічнім антаґонїзмі козаччини і старостинської адмінїстрації витворяло відносини справдї незносні, гірші від неволї турецької, як висловляв ся Хмельницький в своїм листї. Коли і давнїйше надужитя старост і державців були вічним предметом козацьких скарг правительству, — тепер в тім пригнетенім становищі козаків, стає се дїйсним криком розпуки, що обиваєть ся о уха всїх близше поставлених до козацтва людей. Хмельницький в своїй скарзї до Потоцкого (т. зв. реєстрі кривд) пригадував часті, але безуспішні накази його до українських державцїв — наслїдком козацьких жалїв очевидно, аби не кривзили козаків; в цитованім листї до короля він теж згадує часті скарги, котрими козаки надокучали королеви. Перед Марком Собєским висловлював ся, як каже той, що козацьких скарг до короля „зібрало ся-б цїле пуздро” 23).



Дїйсно, заховало ся чимало козацьких скарг, або слїдів і рефлєксїй їх за сї роки. Козаки скаржили ся то на свою нову старшину, то на старостинську адмінїстрацію, або і на одну і на другу разом (наслїдком тїсних звязків і залежности, яка була між козацькою старшиною і старостинською управою се все так перемішуєть ся, що й не розбереш часом де кінчить ся одно, а починаєть ся друге). Часто підіймають ся прошення про приверненнє старих порядків.



В хронольоґічнім порядку треба почати з козацької петиції висланої до короля в осени 1639 р., під тодїшнїй сойм, з огляду що попереднього року король де-які з ктзацьких прошень, внесених по капітуляції, обіцяв полагодити на найблзишім соймі, — та ще й польське уккраїнне військо тьдї вислало туди депутацію 24). Тексту сеї козацької петиції не маємо, але її зміст можемо досить ясно собі представити з королївської відповіди на неї.



Посли іменем війська просили вернути і заховати їх при давнїх правах і привилеях козацьких, віддати війську назад Терехтемирів, відновити плату війську і старшинї, не позбавляти козацьких прав вдів і синів козацьких, не давати шляхтї і державцям кривдити їx — відбирати хутори, ґрунти і сїножати козацькі, не боронити самарських, а мабуть і иньших степових уходів і промислів, не обтяжати лежами жовнїрськими, а особливу увагу мати на товаришів ранених і покалїчених в війнах.



Було се, як бачимо, повтореннє з де-якими додатками торішнїх, несповнених прошень козацьких. Тодїшнїй комісар козацький від себе дав козацьким послам лист до короля, де просив його, з огляду на вірність і опамятаннє козацького війська, не відмовляти їм сього привилея, обіцяного торік 25).



Не ввсжаючи одначе на сю рекомендацію, король позбув козацькі прошення незначущими фразами і обіцянками. Обіцяв свою ласку і прихильність козацькому війську, коли воно буде вірним і послушним, одначе відзивав ся незнаннєм, в чім полягають права і вільности козацькі, „котрих їм не відбирав, а велїв тільки привести до слушного порядку. Бажав отже „докладної інформації” що до тих прав і вільностей. Обіцяв „подумати” над приверненнєм війську Терехтемирова, над „уконтентованнєм” ранених і повалїчених козаків і обороною від кривд урядників вдів козацьких — тих, котрих чоловіки згинули в службі королївській, і синів козацьких — коли під їх фірмою їx батьки не ухиляють ся від підданства. Позволяв уживати самарських уходів і риболовель — тільки аби на тій підставі „не присврювали собі станів тутешнїх і не претендували на Поднїпровє як свою власність”. Що до кривд, які дїють ся війську „від стану шляхетського”, обіцяв вислатти з будучого сойму комісарів, котрі мали вглянути в сї кривди і заборонити їx на будуче, та розібрати претенсії козацькі на забрані ґрунти 26).



Всї сї ласкаві слова і обіцянки одначе зістали ся безплодні. Не знаємо, чи козаки посилали знову під сойм 1641 р. своїх депутатів — пригадати королеви його обіцянки, але в кождім разї сойм сей нїчого не ухвалив в тих справах, про які просили козаки. Маємо натомість звістку, що при обїздї України гетьманом Конєцпольским, в осени 1643 р., козаки заносили йому скарги на свою старшину: козаки чигиринського полку обжалували свого полковника Закшевского „за великі кривди і несправедливости, котрі поносили від нього незгідно з своїм рицарським станом”, як записує дворянин Конєцпольского Ст. Освєнцїм у своїм дгевнику. Наряджений був зараз на місцї суд і обвинувачення козацькі справдили ся, з огляду на давнї і великі заслуги Закшевского його тільки відставлено від полковництва, не караюси більше нїякою карою, а полковником на його місце визначено звісного Кричевского 27). Дїяло ся се в резіденції молодого Конєцпольскооо, гетманича Олександра.



Коли не стало старого Конєцпольского, козаки внесли дт короля „жалісну суплїку на кривди і несправедливости, які терплять від намістників” гетьманича. Король в сїй справі писав до нього, звертаючи увагу на служби, які поносять козаки державі, і жадав, щоб Конєцпольский стримав своїх урядникіс від таких надужить і полишив козаків при їх правах, бо право допустило караннє тільки своєвільних з-поміж них, але заслуженим козакам і суд і справедливість наказують їх заслуги нагороджувати” 28).



Наступник Стан. Конєцпольского гетьман Потоцкий в листї до канцлєра Осолїньского, в осени 1647 р., домагаючи ся вислання „сурового унїверсалу'' до державців та їх підстарост, або й комісії з правом слїдства про кривди козацькі і судження підстарост та иньших кривдників, згадує „трохи не що-денні суплїки Запорозького війська” на невимовні кривди державцїв і їх слуг. Висловлює побоюваннє, що се військо, як не оборонити його, то або переведеть ся до решти, або при перший нагодї підійме пренебезпечне повстаннє 29).



З рештою кривди, які поносили козаки від своєї старшини і від старостинської адмінїстрації, були річю загально відомою.



„Що то наробила жадність полковників і тиранське поводженнє з козаками”, пише Мясковский з нсгоди звісток про утечу Хмельницького на Низ. А Кисїль, сам бувший комісар, пише в листї до прімаса: „Бачив я козаків придавлених гірше нїж простх хлопів і негідно убиваних. Скільки міг, радив пану краківському не шукати одного козака по днїпрових сплавах, а краще всїх затримувати в послушности і потїшити хоч трохи в їх кривдах...” 30). Та мудрість ся вже прийшла по шкодї.



Примітки



1) Королївське наданнє комісарського уряду Станїславу Потоцкому, 1646 р. в теках Нарушевича 140 с. 375; витяг з нього подав тепер д. Липинськи в своїй книзї (с. 332), тому вже проминаю його. З тогож року маємо наданнє за воєнні заслуги ротмістрови Самуельови Залєскому: urzad pulkownkostwa kaniowskiego po urodzonym Ierzym Holubie wakmacy z powinnosciami i obwencyami do mego wynalezionemi i postanowionemi — do ostatnich dni zywota swego albo poki od nas inszey nie otrzyma funkcyi і urzedu-dozoru iednak i czulosci wszelakiey okoll pomienionego urzedu przestrzegac bedze powinien (140 c. 105).



2) Relatia polska o smierci krola Wladyslawa oraz o klesce woysk kоrоnnych na Ukrainie, l червня (з Варшави) — з нагоди звістки про смерть Шемберка Раn Szemberk commissarz byl przyczyna tey rebelliey, bo przykladem mszych dokupuiac siе starostw y urzedow kupil byl to commissarstwo u krola imci za 30000 fl., chcac wybrac swoie pieniedze nieznosne lupiestwa y zdzierstwa wymyslal nad kozakami: nie dal im szynkowac gorzalek, miodow, tlyko Zydom arendowal, y temu Chmielnickiemu wzial mlynik, — ztad rebellia. (Натомість про Зацивільковського, що був ранїйше комісаром, оповідаєть ся, що козаки кілька разів просили п. краківського, щоб поставив їм комісаром, але той не годив ся). Ркп. Осолїньских 3564 (з збірки Миїшків) л. 16. Вдячні спомини Хмельницького про недовге комісарство Зацивільковського див. Michalowsk. c. 451.



3) Hist. belli c. 31.



4) Див. ч. І с. 286.



5) Акты Ю. З. Р. III с. 280.



6) Michalowsk. c. 44.



7) Лист друкований в часописи Rus с. 303, передр. в Sprawy і rzeczy ukr. Р. Ґавроньского.



8) Два тексти в збірцї Міхаловского — повий і скорочений, с. 74-5. Повний текст також в збірках Осолїн. 225 л. 78, Чорторийських 379 л. 41, Петерб. Публ. бібл. Пол. IV 129 (тут, в петерб. копії, текст починаєть ся в першій особі: Uskarzamy sie na ich m. рр. dzierzawcow, а підписано Bogdan Chmielnicki starszy z woyskiem i. k. m. Zaporowskim, c. 160; мабуть сей текст цитує Костомаров, Б. Хмельницкій І с. 307-3 рукописи Публ. бібл., тільки з хибною сіґнатурою, якої в біблїотецї нема). Чотири копії сього повного текста в теках Нарушевича 142 с. 219, 143 с. 507 і 641, 144 с. 525; пероа з них (джерело не вказане) має дату 16/VІ. Підписи козацьких послів: Chwiedor Iakubowicz Wiesniak. Lukan Mozera, Hrehory But, Iwan Petruszyna, є в кількох копіях (Ос., Чорт., Нар. 143). Свій переклад даю на підставі всїх сих текстів, виказуючи подекуди і варіанти.



Коротший текст (витяг) крім Міхаловского в Памятниках І с. 245, Осол. 3564 л. 21, Нарушевича 143 с. 535.



Завважу, що недавно пок. Франко в своїх Студіях над нар. піснями (Записки т. 106 с. 52) назвав сю петицію фальсифікатом, посилаючи ся на те, що в відповіжи сенаторів сказано, що посли козацькі не принесли zadnych listow аni przywilejow, о ktorych wzmianka w instrukcyej waszei byla (Michalowski c. 86). Але тут мова про „листи і привилеї”, на які козаки покликували ся як на ґарантії своїх прав, на те щоб петиція не була правдива, нїщо не показує.



9) Маіa nas po woli swey.



10) Розумій — не відбуваючи за них повинностей.



11) Nie nawijaj sie, y Mich. хибно nie zawieraj sie.



12) Mich ulno.



13) Chudsina.



14) Zaiac — не „заяць”.



15) Gаrluiemу.



16) Останнє реченнє тільки в петерб. копії.



17) Слїдує точка про збільшеннє реєстра, відповідно до волї кор. Володислава, коьру тут упускаю, як і иншу точку, — про релїґію.



18) Докінченнє сьього параґрафа тільки в Наруш. 143 с. 643.



19) Z dziejow Ukrainy c. 498.



20) Michalowsk. c. 300.



21) Zrodla Грабовского І c. 6



22) З відмін оповідання Ґрондского варто зазначити — два закиди. Оден — що комісари козацькі инодї немов через неувагу позволяли козакам ходити в походи в ворожі краї, а потім їx суворо карали при поворотї і відбирали від них здобич, — але се мабуть память давнїйших практик. Другий — що козацька старшина при всяких сварках або бійках між козаками не давала кінчити справи полюбовно, але накладала конче грошеві кари (с. 31).



23) Michalowsk. с. 120 (тут замість puzdro як у Ґолїньского — скринка, піхви, сховок, стоїть: pudlo), Темберский с. 101, Ґолїньский с. 125.



24) Ркп. петерб. публ. бібл. Пол. F. IV. 94 с. 71.



25) Тамже 94 с. 699.



26) Тамже с. 721.



27) Dyaryusz Oswiecima c. 15.



28) Копія в теках Нарушевича 141 с. 269 (24/VI. 1647, має поміту, що списана з ориґінлау архива Любомірских), друга в збірцї Пшіленцкого в бібл. Осолїньских ркп. 2280 с. 237.



29) Woysko zaporowskie malo nie codziennie supplikuie mi, iz nieslychanna i niewypowiedziana krzywde od panow podstaroscich i slug ichmc. рр. dzierzawcow ponosi: pola, sianozeci, pasieki, gumna i cokowiek sie tylko u kozaka podoba, odbieraia, samych zas biia, zabijaia, zaledwie nie przyidzie do tego ze ta milicya zginie albo wiec iako na oyczyzne z pdzyczyny intestini belli zwali tempestatem, bo zaprawde uprzykrzyc sie im takowe praeiudicia musza i z zalu extrema tentabunt: albo sie dzierzawcom swoim w poddanstwo oddadza albo tez do iakiego rzuca sie buntu — копія з бібл. Залуского, No. 424, в теках Нарушевича 141 с. 135, дата: Бар 21/XI 1647.



30) Michalowsk. c. 10, 28.



Розділ IX. Повстаннє Хмельницокого.



Трівожні погооски і знаки: побоювання Конєцпольского, вісти про зносини козаків з Кримом, смерть Конєцпольского й ”іскра“ в козмцькім війську, зносини Володислава з козаками, його привилей козакам і бунтівничі поради, пасивність козацької старшини, королївські пляни, козаки не сповняють королїського поручення, подоріж на Україну Осолїньского, переговори в релїґійній справі.



Афера Хмельницького: походженнє Хмельницького, соціяльне становище його родини, йоого вихованнє, цецорський похід і неволя, дїяльніс
Страница 42 из 77 Следующая страница