Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 45

им з тиж старостинських безправств, на які скаржив ся він і козаки. В данім разї ся безправність ослабляєть ся тою обставиною, що се дїяло ся підчас воєнного походу, що Хмельницький був обвинувачений в замислах против сього походу, що з Конєцпольским був безпосереднїй начальник Хмельницького — чигиринський полковник і иньша військова старшина. Арештований, і потім випущений був Хмельницькій мабуть за спільною порадою, і сей арешт міг трактувати ся як спосіб самооборони. Одначе справа кінець кінцем не могла бути порішена без висших військових властей - комісара і самого гетьмана Потоцкого, і Хмельницького віддано на поруку Кричевському — мабуть до дальшої волі Потоцкого. Хмельницький збирав ся їхати до нього і скарзити ся на безправний арешт. Але мабуть той же Кричевський, його приятель і зверхник, котрому сучасні чутки і пізнїйші лєґенди надали таке значіннє в історії Богданової утечі, — попереив його, що всї силування його знайти захист у гетьмана будуть даремні. А може остеріг його і перед якими-небудь роспорядженнями Потоцкого, виданими на некористь Богдана, тако що він залишив свої гадки скаржити ся Потоцкому і переконавши ся в безоглядности і всемогучости своїх ворогів, а безсильности тих, на котрих прихильність і лачку рахував, рішив піти пробоєм і пустити ся стрімголов на ту дорогу, на яку пхали його всї останнї пригоди — дорогу бунту і боротьби.



Се був страшний, критичний момент в житю Хмельницького. В душі його, в усїх єстві настав глубокий перелом, тим страшнійший, чим здержливійша і зрівноважена досї була ся незвичайно сильна і богато обдарована натура. Можна сказати, що Хмельницький перед сим і по сїм моментї се було двоє ріжних людей.



Ми не маємо достовірних характеристик його з-перед сього перелому. Зоссїм природно, бо тодї се був чоловік мало визначний, до котрого мало хто приглядав ся: такі напр. фрази, як Коховского, що се був чоловік на від привітний, згідливий і покірний, який ховав під усміхненим лицем свої внутрішні зворушення, — ледви чи оперті на дїйсних поміченнях. Описи з часів після повстання і доинокий цїнний портрет, ґравірований Гондїусом 10), малюють Богдана як чоловіка сильної фізичної будови, добре захованого, незважаючи на свої пятдесять-шістдесять лїт, сильного темпераменту, невичерпаної енерґії 11).



Призвичаєний дипльоматизувати, ховати свої дїйсні заміри під маскою згідливости й індіферентности — правдоподібно вихований в тім переконанню, що на світї, а особливо в полїтицї годї инакше жити і поступати, Хмельницький звичайно представляв ся добродушним, скромним, непретенсійинм. Очевидно любив навіть імпонувати сею крайньою простотою і невибагливістю свого особистого житя. Але легко запалював ся, уносив ся безпосереднїм почутями — радістю, гнївом, жалем, або фантастичними образами, які снувала перед ним жива уява і тодї доходивв до крайности: „кидав ся з лавки, волосє рвав на собі, ногами бив в землю”.



Говорив радо, багато. Любив дотепкувати, вразити слухача непсодїванкою. Взагалї бачимо мішанину щирої безпосередности з східнїм лукавством і вирахованним актьорством, де часто не можна відріжнити щирого пориву від зручно уданої сцени безміррного гнїву, роздражнення, жалю, і се сполученнє дрібношляхетської низькопоклонности, прщиіпленої вихованнєм і теж часами утрірованої умисно, з гордістю і свідомістю своїх сил, вірою в сврє щастє і провіденціальне призначеннє, розвиненою великими подїями, які йому прийшлось пережити, — роблять дивне вражіннє. Глубокі потрясення, які впали на Богдана, очевидно в сильній мірі захитали його духову рівновагуу. Правдоподібно в період своєї афери, серед тих бід, які спали на йогл, став він більше нїж коли небудь шукати в піятицї забутя, визволення з страшного нервового напруження. Але з другого боку тяжкі удари і зміни долї, сї неччувані напруження всїх сил, які йому прийшло ся пережити в сїй афері і потім в перших стадіях повстання, видобули з нього незвичайні прикмети і таланти, нежрівняну побудливість енерґії, дивну меткість, орґанїзаційний хист і нечувану силу впливу на людей, на маси, що незамітного сотника чигиринського поставила в ряді найвизначнїйших героїв історії,



Такий перший удар, що викрісував палющі іскри з укритих потенцій сього великого духа, впав на Хмельницького в осени 1647 р. Розумієть ся, козацьке житє на україрськім пограничу не стелило ся рожами нїколи, але тепер захитало ся в житю Хмельницького все, що він вважав міцним, певним, безпечним. Заслужений козацький старшина, вибраний в повірники самого короля, був обрабованнй зі всього шляхеетським зайдою і не міг знайти помочи анї управи. Бездоганний, гордий своєю випробованою вірністю королеви і річипосполитій — попав в бунтівники і не міг виправдати ся від сього закиду. Його старого, шановного чоловіаа волочать по вязницях, трактують як яке небудь ледащо, і навіть самого житя він уже не певен.



В „реєстрі кривд” він згадує, що в бійцї з Татарами якийсь Дашевский — „як то вони звуть — лях”, то значить оден з нових польських ґвардійців, або з тих Поляків, що були вписані на козацькі місця в реєстр, — так рубнув його ззаду по голові, що тільки шишак охоронив голову від розрубання. Коли ж здивований Хмельницький питав, що йому стало ся — Дашевский виправдував ся тим, що взяв його за Татарина. Потім коли Хмельницький вибрав ся до Потоцкого з скаргами на старостинські кривди, — „по дорогах були засїдки на нього”, а про зятя Чаплїньского — Коморовского оповідали йому, що він не раз присягав ся пред козаками, що коли з Хмельницьким не дадуть собі ради, то мусять його вбити, і т. и.



Страх пред сим завзятим і неперебірчивим ворогом, і ще більше — гнїв обхопив Хмельницького, гнїв страшний, невблаганний, котрого не міг забути Хмельницький навіть пізнїйше, на верхах сво єї слави домагаючи ся від польського правительства голови Чаплїньского і не можучи заспокоїти ся, тому що той смертельний ворог не попав в його руки. Довідавши ся, що і військова власть настроєна рішучо против його і з сього боку йому також можна чекати самих прикрих несподїванок, Хмельницкий, як казав пізнїйше — „дїти свої віддав між добрих людей, хто мене жалував, і пішов на Запороже” 12.



Популярна лєґенда оповідає, що перед своїм виїздом Хмельницький „штучним способом” видобув королївські листи, переховувані у Барабаша. Мовляли упоїв його у себе на гостинї і з його поясом (шапкою або иньшою річею) післав свого хлопця до Барабашихи, а та на сей знак видала йому листи, які досї міцно ховав і таїв у себе Барабаш, і потім сих листів Хмельницький ужив на бунтованнє черни. Ми маємо се оповіданнє уже в зізнаннях козака бранця 1649 р. Воно повторяєть ся потім на ріжні способи у Поляків-сучасників і в українській традиції, оброблене в популярнїй народнїй думі, пройшло і в новійшу історіоґрафію. Але як реальний факт — воно дуже сумнївне і належить мабуть до лєґендарної, а не дїйсної Хмельниччини. Принаймнї тих привилєїв на власні очі у Хмельницького нїхто не бачив, і мотиви його аґітації, судячи по всьому, далеко відбігали від змісту королївського листу 1646 р.



Пимиітки



1) Думаю про Потоцкого тому, що Конєцпольский вище зветь ся „небіжчиком паном краківським”. Се давало б хронольоґічну точку опертя для перших зачіпок: поволовщину вибрано по смерти старого Конєцпольского, в серединї або другій половинї 1646 р.



2) Пам. кн. Міхаловскаго с. 5.



3) Реєстр кривд — в книзї Міхаловского с. 5, Пасторій c. 31 (посилаєть ся на лист Хмельницького до Потоцкого), Натан Ганновер 1. с., Ґрондский й ин.



4) Див. особливо у Грондского.



5) Акты Ю. Р. X с. 464.



6) Вище. с. 25.



7) Ганновер каже, що Хмельницьким розжаленим на Конєцпольского за забраннє його оселї, остеріг Татар про похід Конєцпольского і сей похід тому не вдав ся. Конєцпольский не знсв причини, аж згодом сам Хмельницький вимовив ся по пяному в шинку, як він „пімстив ся панови за те що забрав йому худобу”. Жид шинкар підслухавши донїс Конєцпольскому той звелїв увязнити Хмельницького і хотїв скарати на смерть, але приятелї Хмельницького випросили його на поруки. Пер. Балябана с. 60-1.



8) Памятники київ. ком. І с. 174.



9) Ми бачили вище (с. 25), що Потоцкий 20 жовтня н. ст. мав звістку про заграбленнє татарських стад Азалатом — останню стадію в операціях походу Конєцпольського; по сїм зачав ся поворот, і на Базавлуку Крнєцпольслкий міг бути в 20-х днях жовтня н. ст.



10) Портрет сей звісний досї в трьох варіантах, які всї мають дату: Гданськ 1651 р. На однїм Хмельницький підписаний як бунтівник: exercitus Zaprovien. praefectus, belli servilis autor, rebellium сьsассоrum et plebis ukrainen. dux, на другім — офіціальним титулом як ехесrіtus s. r. mtis Zaporohsciensis praefectus, третій варіант — карікатурний, з ослячими ухами і козячими рогами. І. C. Block Das Kupferstichwerk des Wilhelm Hondius, Danzig, 1891: W. Bartynowski Wspomnienie o rytowniczych pracach W. Hondiusa, Przeglad bibliogr. archeol. 1897: Смирновъ Pисунки Кіева 1651 г. (Труды XIII арї. съЂзда II, 1908); Г. Хоткевич Альбом історичних портретів, 1909. Смірнов здогадував ся, що портрет сей зарисував Абрам ван-Вестерфельд, прибічний маляр Януша Радивила під час візити Хмельницького в польськім таборі 18 (28) вересня 1651 р., або ранїйше дещо (ор. с. с. 310-312).



11) Венецький посол Віміна, що був в товаристві Хмельницького кілька разів, так описує його: „На зріст скорше високий, нїж середнїй, широкий в костях, сильної будови. Мова його і правлїннє показують зрілий суд і тонкий розум. Хоч трапляєть ся йому сильно пити, але справ він не залишає; тому здаєть ся, нїби в нїм містять ся два єства: одно дїяльне, тверде, віддане правлїнню, иньше сонне, уттоплене в піянсрві. В поводжінню ласкавий, простий і тим зискує любов вояків, але з другого боку тримає їх в карности тяжкими карами”. — Rеlаzіоnе del'origine e dei costumi dei cosacchi, — рідке виданнє 1890 р., переклад в Кіев. Старинї 1900, І.



Архидиякон Павел, бувши теж в гостинї у Хмельницького лїтом 1654 р., так описує його: „Сей Хмель чоловік в старих лїтах, але багато надїлений дарами щастя: простий, спокійний, мовчазний, людяний; всїми справами він займаєть ся сам; в їжі, питю і одежі скромний. Кождий побачивши його скаже: так ото сей Хмель, котрого слава й імя рознесли ся по всїм світї! Та хоч його вигляд не показний, з ним Біг, а се велике дїло! Молдавський господар Василь був великий на зріст, вигляду суворого і поважного... але се все не помогло йому. Як аж протилежність між твоїм іменем і зверхнім виглядом, Хмелю!” (II с. 34).



12) Акты Ю. З. Р. VIII, с. 349.



ПОВСТАННЄ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО: ЛЄҐЕНДИ ПРО ЙОГО ПОЧАТКИ, СУЧАСНІ, НАЙБІЛЬШ ПЕВНІ ВІДОМОСТИ, ПЕРШІ ВІСТИ ПРО БУНТ, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ОПАНОВУЄ СЇЧ, РЕЛЯЦІЯ ПОТОЦКОГО, ОПОВІДАННЯ ЗІБРАНІ КУНАКОВИМ.



Перші кроки Хмельницького на новій для нього і чужій — як він запевняв — аренї бунту і аґітації, взагалї оповиті густою пітьмою. Нїхто з близьких до нього людей не подумав списати перші початки повстання, не заховало ся взагалї нїякого докладнїйшого оповідання з його сторони, і сам Хмельницький в пізнїйших розмовах збував їх короткими, загальними фразами. В польських реляціях теж довго не знаходило ся докладнїйших відомостей про перші його кроки. І за недостачею їх в науковій лїтературі загнїздила ся і поширила пізнїйша лєґенда, навіть і не лєґенда, а белєтристична фантазія Величка.



Розкриваючи старійші і новійшї оброблення Хмельниччини, навіть писані під зоаком суворої критики і поборювання лєґенди, стрічають ся, хоч і з ріжними відмінмаи, все з тими ж в основі своїй відомостями: Хмельницькій, викравши від Барвбаша королївські листи в Чигиринї, в день св. Миколая, 6 грудня с. с., другого дня рушив з Суботова на Запороже і був дня 11 грудня в Сїчи. Там оповістив козакам королївські привилеї, проголошений був гетьманом і так зачало ся повстаннє. На вість про утечу Хмельницького з королївськими листами заметушила ся польська адмінїстрація на Українї, наказуючи не пускати людей за Запороже, не дозволяти нїяких зібрань людей по селах і містах, і т. д., Хмельницький же, щоб на якийсь час приспати увагу Поляків, росписував листи до всякої польської і козацької старшини зі скаргами на кривди свої й козацькі, роспускав відомости, що він буде посилати посольство до короля і сенату, сам же потайки готував ся до війни, а в перших числах марта виїхав до Криму. Там завів переговори з ханном, довів до союзу з ним, і зіставивши закладнем сина Тимоша, дістав пмоічне татарське військо під проводом Тугай-бея. З ним він вернув ся на Запороже дня 18 квітня. По сїм скликано в Сїчи раду, вибрано Хмельницького гетьманом уже формально, передано йому клейноди, і тодї визначено похід на Україну 1).



Я предав тільки схему сього просторого оповідання, прикрашеного ріжними подробицями подорожей, прийнять, нарад, дарунків, з великим богацтвом дат, цифр, заведеннєм листів Хмельницького і т. д. Се богацтво при піснїм хлїбі иньших, певнїйших джерел робило неперебориме вражіннє на поколїння істориків, навіть довго потім як уже зазвучали перші рішучі остереження від користання з Величкових матеріалів. Під ріжними більш і меньш скромними формами, не раз узяті з других і третїх рук, вони сидять в лїтературі по нинїшнїй днь 2).



Отже щоб виключити рішучо сї впливи і відмежуватии ся від них, треба сконстатувати, що дата викрадення листів від Барабаша і утечі Хмельницького на Запороже — се виключна власність Впличка, який дуже любить імпонувати читачеви докладними датами, цифрами, подробицями і без церемонїї їх видумує. Подробиць утечі з иньших, певних джерел не маємо нїяких. Листи Хмельницького з Запорожа, наведені Величком, безсумнївна белєтристика.



Оповіданню Величка можемо противставити такі авторитетнїйші звістки:



В т. зв. реєстрі кривд, витягненім з листу Хмельницького до Потоцкого, сказано, що Хмельницький, не маючи у кого шукати оборони, „удав ся на Низ до иньших, подібно як він покривджених (котрих в тих низових сторонах і на островах морських немале число) і вони вибрали Хмельницького своїм проводирем” 3).



Перед Унковським Хмельницький пізнїйше (1650) оповідав, що він, віддавши дїтей в опіку своїх приятелїв, „пішов на Запороже, і всього нас війська в зборі було півтретяста чоловіка, як на нас Потоцкий післав свого сина і комісара, і як би тільки я не згодив ся з царем кртмським і не перейшло б до мене від Потоцкого наших реєстрових козаків шість тисяч, не знати, щоб було й робити” 4).



Курчанин Гридин, що по його словам був на Запорожу під час утечі Хмельницького, оповідав перед воєводою в липнї 1648 р., що Хмельницький „прийшов у Запорозьке військо з королївськими листами за три тижнї перед масницею 5), і посилав гетьман Хмельницький двічі послів до кримського царя — кликатп його з усею ордою в поміч на Ляхів, за повелїннєм королївським, а кримський хан з усею ордою прийшов над Днїпро на четвертім тижнї по Великоднї 6), а перевозило його, кримського царя, з усею ордою, запорозьке військо при нїм низше Бургуни 7) і Тавани на човнах, а конї плили” 8).



Незвісний на імя мемуарист, що служив мабуть сам в якійсь польській хоругви, оповівши про видачу Хмельницького на поруку Кречовському, оповідає, що по виїздї Конєцпольского до Бродів, до Лаща, що зіставав ся в Стеблеві, прийшла вість, що Хмельницький утїк з своїми приятелями з поруки на Запорлже і прийшовши туди бунтує козаків. Кречовський поїхав в степи, аби доідати ся, що дїеть ся на Загорожу, стрітив в степу висланих від Хмельницького двох козаків і двох бутів 9), вхопив їх і питав, що дїєть ся на Запорожу. Відповіли, що бунти великі, все Запороже збунтувало ся і вже з Татарами Хмельницький трактує, абби помогли йому на Польщу: посилає з Запорожа Книшу (sic) козака свого і сина свого Тимоша на переговори з Татарами”. Кречовський прилетїв з тими язиками до Потоцкого, що був у Барі, той зараз скликав на раду ріжних військових з поблизьких місць і по радї видав листи до свого війська, аби як найскорше збиралось під Бар. „Знову приходить вість, що Хмельницький уже умовив ся з Ордою і дав в застав свого сина Тимоша. Тодї гетьман, зібравши військо рушає в февралї к Корчуневи” 10).



Все се оповіджене без дат, і тільки судячи з того, що Потоцкий коло 10 лютого н. ст. вже береть ся до рішучої боротьби з повстаннєм, а 15 лютого рушає сам на Україну, можна приблизно вивести, що перші вісти (від язиків) Кричевський міг дістати в 20-х днях сїчня ст. ст., а другі вісти — про довершений союз з Татарами могли прийти коло 15-го лютого ст. ст.



Найбільш докладно переказує вісти про бунт на Запорожу Лукаш Мясковский судя подільський в листї з Балабанівки (в Брасоавщинї) писанїм 16 лютого н. ст. (6 ст. ст.). Комісар козацький дав знати, що дня 4 лютого (н. ст.) „на Сїч, де відбував сторожу черкаський полк, — напав зрадник Хмельницький, захопив всю живніссть і забрав усї човни. 5 лютого пан Вадовский полковник черкаський і пан Кречовський чигиринський — що то через кумівство випустив Хмельницького на поруки — вислали против нього кількадесять козаків і по двох з товаришів своїх на сторожу. Але той їх заскочив, зловив і коли післали до нього — не схотїв випустити, кажучи, що взяв їх війною — ще й тих вабив до себе і гукав: ,Ви Ляхів потопіть та приставайте до нас!' Про нїяку покору анї думав, бо з ,пластунів, луковників, лисичників' значно збільшив число свого гультяйства, приваблюючи їх до себе корогвою червоною з білих орлом і якимись привилеями нїби то від короля — як він каже — даними торік на вільности поля і моря”.



15 лютого н. ст. Мясковский одержав звістку від того-ж комісара, „що той зрадник дня 9 сього місяця, маючи очевидно потайне порозуміннє з усїми козаками, вступив в отверту боротьбу і о півночи ударив на Запороже, на згаданих полковників і табор їх. Тут виявила ся зрада всїх реєстрових, бо самі-ж до них [полквоників] стріляли, так що ті з корогвами й бубнами лебви поуходили до Крилова, стративши 20 і кілька драґонів і більше як 10 тьваришів”. Потоцкий „тому кілька день” послав ротмістра Хмєлєцкого з унїверсалами й інструкціями для козаків, але після сеї останньої реляції рушив 15-го на Україну визначишви війську збірними пунктами Рокитну і Ольшанку на день 23 н. ст, і розіслав листи до панів просячи помочи війскьової — „не маючи вже нїякої надїї на вірність всїх реєстрових, коли зрадили черкаські'' 11).



Меньше значіння супроти сеї новознайденої реляції має звісна давнїйше коротенкьа сучасна записка про те ж у Машкевича, дворянина Єр. Вишневецького, під днем 15 лютого: „Князеви дано знати, що якийсь Хмельницький, зібравши трохи гультяйства, прогнав з Запорожа корсунський полк, що стояв залогою, і прогнавши, став скликати на своєволю, і до нього почало горнути ся що лиш живо”. Вишневецький другого дня післав Машкевича з відомістю про се до Потоцкого, що був тодї (в 20-х днях лютогг ст. ст.) в Богуславі, на похоронї Ад. Казановского 12). Се, як бачимо, не було тодї для Потоцкого нїякою новиною.



Сам Потоцкий відповідаючи на лист короля, що дорікав йому зп непотрібний похід на Україну, про свої заходи проти Хмельницького писав королеви 21 (31) марта 13),, що рушив на Україну по зрілій розвазі, з огляду на панїку, яка підняла ся там. Сили Богдана в момент походу, як видко з листу, Потоцкий рахував тільки на 500 люда, але вважав вказаним рушити ся і против сих 500, „бо сї 500 підняли бунт з конспірації всїх козацьких полків і всеї України”. Не має заміру розливати крови. „Кілька разів посилав [юо Хмельницького], аби вийшов з Запорожа, — обіцяв йому ласку і пробаченнє його вчинків, але нїщо його не зрушить. Послів моїх затримав. Нарештї піславв я з війська пана Хмєлєцкого ротмистра вашої кор. м., чоловіка справного і добре свідомого гуморів козацьких, умовляючи його [Хмельницького] словом моїм, що й волос йому з голови не спаде. Але він, не порушений і такою моєю поблажлиыістю, відослав до меое послів моїх з таким посольством: насамперед, аби я з військом уступив ся з України, по друге — аби я полковників і всю їх асістенцію вдіставив від полків, по-третє — аби я скасував ординацію Річипосполитої, так щоб вони зістали ся при таких вільностях, як тодї коли вони нас не тільки сварили з постороннїми, але і на маєстат покійних попередників і предків вашої кор. мил. підносили свою безбожну руку. В тих часах післав він [Хмельницький] на Низ, щоб дістати поміч від Татар, що чекають коло Днїпра. Посмів їх кілька сот перевезти на сей бік, аби вони зганляи наші сторожі, розставлені по ріжних шляхах, на те али своєвільні не збирали ся до нього”. Ладить собі і укріпляє „город” на Будках, на Низу, і звідти збираєть ся „боронити ся силою”; а сили його „в тих часах” (написання листа) рахують уже на 3000 14).



В иньших листах ріжних осіб, писаних в тих днях з України, на підставі, очевидно, відомостей, привезених Хмєлєцким, теж знаходимо звістки, що Хмельницький стоїть на Днїпровим острові званім Буцком чи Буцкою, дві милї від польської сторони, і робить собі на нїм укріплєннє з ровів і палїсадів. Має дуже багато живности і пороху; людей з ним рахують 2500, в тім 500 Татарів 15).



Про переговори кьзаків з Кримом московські посли доносили з Криму, на підставі звісток від якогось „полонянника'' з дня 5 с. с. марта, що до Криму приїхало до хана „з Днїпра запорозьких Черкасів чотири чоловіки” з прошеннєм, аби хан прийняв їх у підданство [въ холопство]. Стоять вони на Днїпрі і єсть їх в зборі пять тисяч, і просять хана дати їм своїх людей, щоб іти їм на польську землю війною за свою черкаську обиду, А за те, упоравши ся з королївськими людьми, обіцяюиь служити навіки ханови і на всяку війну з ним быти готовими”. І хан тих послів ударовав кафтанами і тримав у себе в Бахчисараї тиждень і відправляючи дав по коневи, а кримським людям і чорним (простим) Татарам звелїв годувати коней і готовити ся на королївську землю, і до Перекопу до князя ширинського Тугая написав готовити ся на війну. І Татари та руські полонянники кажуть явно, що хан наказав кримським і ногайським людям готовити ся на королївську землю 16).



До сих певнїйших звісток, поданих людьми близшими до справ, додам ще де що з переказів, записаних Кунаковим зимою 1648-9. Се розумієть ся, лєґенда, але жива, реальна, а не вифантазованї довільно пізнїйші оповідання Ґрондского про наради Хмельницького з козаками, або історії Величка.



Богдан Хмельницький, оповідає Кунаков, будучи за вартою, підмовив 300 козаків, і в відповідну хвилю разом з ними і з вартовими утік на низ, взявши, з собою з дому тільки бранця Татарчука, сина одного мурзи, що дістав ся йому при подїлї добичі і жив в його домі як свій. Потоцкий післав за Хмельницьким на здогін 500 коэаків, а з ними „для вірности” 300 Ляхів. Коли вони догоняли Богдана в степу, він післав до них козаків від себе і ті почали козакам промовляти до сумлїння: невже вони піднесуть руку на своїх товаришів, що хочуть постояти за благочестиву віру? І козаки, вислані наздогін ,відставши від Ляхів і поговоривши між собою, половили тих Ляхів, що були з ними післані, а котрі противили ся — побили, і пристали до Хмельницького. Той дуже радїв і велїв і тих взятих в неволю Ляхів теж постинати - нема чого, мовляв, ворогів божих і гонителїв християнства в живих тримати. І так Хмельницький уже з 800 козаками пішов по Днїпру вниз „в лукоморьє” (над морську затоку). Укріпивши ся тут, післав до Криму 20 козаків, а з ними написав до того мурзи, котрого сина мав у себе, що він йому віддасть сина без викупу і обміну — нехай приїде до нього „в лукоморьє” і візьме сина, а коли хоче мати закладнїв, нехай лишить з тих козаків, що він послав. Мурза з сотнею Татар приїхав до Богдана, і той йому показав велику честь, вернув сина і умовив ся з ним, що той підмовить иньших мурзів з Криму і 15 тис. Татар. Весною з першою травою вони мають іти з Криму і зійти ся з Хмельницьким коло Жовтих Вод. На тім вони присягнули: Богдан присягою, а мурза „шертью” (магометагською присягою). Тим часом до Хмельницького стало приїздити багато козаків, шляхти і вільних людей, і Богдан почав з них „строїти” полки і настановляти полковників, а як прийшла до нього вість, що мурзи вийшли з Криму, — Богдан, упорядкувавши полки, пішов з усїми полками на Жовтї Води, щоб зійти ся з Татарами. А всього з Богданом пішло „з лукоморья” в восьми полках коло 6 тис. козаків, шляхти і вільних людей 17).



Як бачимо, сї оповідання, при своїй лєґендарности, сходять сы по-декуди досить близько з тою схемою подїй, яка вирисовуєть ся з наведенрх вище звісток.





Примітки



1) Величко І с. 28 і д.



2) Див. в четвертім виданню Б. Хмельницького І с. 255 р. замітку, котрою Костомарів ратує наведені Величком листи Хмельницького; в цїлости лишила ся і в сїм виданню і хронольоґія Величка і ріжні подробицї Богданового побуту на Запорожу і в Криму. Cyворий документлїст Соловйов теж не устеріг ся від Величка, хоч сї запозичення і закриті — припадково мабуть — дуже авторитетною цитацією польськиз актів московського архива заграничних справ (X с. 1562). Шайноха, хоч дорікав Костомарову некритичністю, сам обома руками черпав з Величка (ІІ c. 4 і д.), зовсїм серіозно трактував Богданові листи Величка, і т. д. На Шайносї, не провіряючи його підстав, опер ся Чермак въ хронольоґії і подробицях Богданової утечі (І. с. 336-7), не кажучи вже про Ролє (Kobiety). З другої сторони на Величку, його оповіданню й листах опер своє оповіданнє про початки Хмельниччини Еварницький. A нарештї й Р. Ґавроньский, хоч як ворожий українській традиції, на дїлї вповнї підпав впливам оповідання Величка.



3) Michalowski с. 6, Памятники с. 196; про автентичність див. вище с. 81. Взяті в скобки слрва можуть бути поясненнєм того, хто робив сей витяг.



4) Акты Ю. З. Р. VIII c. 349.



5) Масниця в 1648 р. була 5/II ст. ст., три тижнї перед масницею -15 сїчня ст. ст.



6) Великодень 2/IV, четвертий тиждень 23-29/IV с. ст.



7) В вид.: Бургана; р. Бургунь кілька кільометрів вище Тягини.



8) Акты Моск. госуд. II ч. 357.



9) Buta alias tiomaczа kozackiego, так толкує се слово сучасник — у Міхаловскоро с. 23.



10) Памятники І с. 175.



11) Лист в збірнику Z dnejow Ukrainy c. 497-8.



12) Раm. o dawnej Polsce т. V.



13) Дату сю справедливо вказав Шайноха II с. 19.



14) Michalowsk. ч. 4 = Памятники ч. 3.



15) Michalowsk. ч. 5 і 6 = Памятники 4 і 5.



16) Акты Ю. З. Р. III ч. 178.



17) Акты Ю. З. Р. III с. 281.



ПРЕДСТАВЛЕННЄ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЙОГО ПЛЯНИ, МОТИВИ АҐІТАЦІЇ, ЛЄҐІТІМНА ЛЄҐЕНДА.



Застановимо ся тепер трохи над сею схемою.



Перед усїм насуваєть сы питаннє, якими мотивами поводив ся Богдан, тїкаючи на Низ при кінцї 1647 р. 1). Чи хотїв він тільки сховати там у безпецї голову свою, не маючи вже заисту нїде на волости? В таку ноту ударяє він у своїм листї до Потоцкого („реєстрі кривд”), представляючи що се зовсїм не було в його плянах — збирати козаків, а вони його самі впбрали привідцею і тим самим дали мандат заступати взагалї покривджене козацтво. Та не легко увірити, щоб старий сотник, заможний і шановний, мав вдоволити ся ролею неприкаянного низового лугаря без усяких дальших плянів .



В пізнїйшім листї до короля Володислава (по корсунськім погромі). описуючи ті кривди і утиски, які мусїли козаки зносити на волости від державцїв і своєї шляхетської старшини, Хмельницький представляє дїло так, що певна частина козаків, не можучи далї жити на волости під таким безправєм, рішила шукати прибіжища „бодай головам своїм з самими душами” — „не де инде як на звичайних місцях наших на Запорожу”, що служило одвіку таким пиибіжищем — „звідки предки наші з довгих віків звичайно оказували річи-посполитій і вашій кор. милости своє вірне підданство і служби”. „Але і тут на Запорожу не дали нам спокою! Не вважаючи на привилеї, які маємо від вашої кор. милости, вони в нїщо обернули ваші військові вільности і нас самих, маючи нас не за слуг вашої кор. милости, а за своїх невільників власних”. Без усякої причини з їх сторони гетьман Потоцкий наступив на них навіть і на Запорожу. Зпразом і Україну став нищити, „мабуть задумуючи саме наше імя козацьк викоріняти або з землї зігнати”. Тодї козаки рішили бороти ся з ним, маючи те переконаннє, що все се дїєть ся против волї короля („против волї і наказу вашої кор. милости на здоровє наше з великими військами наступили''), — що козаки терплять взагалї від панів за свою вірність і прихильнівть королеви, і гетьман Потоцкий не поступає в інтересах короля. Через те, против свого бажання, щоб тільки оборонити ся від Потоцкого, мусїли козаки ужити собі помочи хана кримського — „дав він нам поміч, памятаючи, що ми також помагали їм кілька разів против їх ворогів, в таких ж пригодах”2 ).



Хмельницький, очевидно, не договорює умисно, — щоб часом не скомпромітувати короля перед ворожими йому панами надмірно щирими виявами його порозуміння з козаками. Але кінець кінцем, коли згадаємо те, що знаємо про зносини короля з козаками і по ту аґітацію, яку Хмельницький вів між козачиною, — зміст його листу стає зрозумілим. Невдоволена шляхетським режімом козаччина зробила сецесію на Запороже, щоб там орґанїзувати ся незалежно від режіму уставленого ординацією 1638 р. і служити королеви, — котрий дав немов свою згоду на орґанїзацію такого свобідного козацького вїйська своїми переговорами і листами 1646 р.



Се було не те, що містило ся, правдоподібно, в королївськім листї. Володислав хотїв від козаків морської діверсії, і тепер, одержавши перші відомости про утечу Хмельницького на Низ і якісь заворушення там на Низу, він, очевидно, представляв собі, що се козацькі заходи до морського походу, про котрий він колись з ними домовляв ся. В листї до Потоцкого (звісного нам, на жаль, тільки з відповіди Потоцкого з дня 31 марта н. с.) король очевидно стримував його від усяких воєнних кроків против козаччини і радив дати їй свободу рушити ся на море, коли вона того хоче. Потоцкий в відповіди заявляє згоду свою з королївською гадкою, що козакам добре дати дорогу на море — не для того, мовляв, що вона того хоче,, а тому що се діктують інтереси рі
Страница 45 из 77 Следующая страница