Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 47

і полковниках реєстрових, і чотири „казацькі” кварцяні хоругви з їх ротмістрами. 6) Між ними був і син гетьмана Стефан Потоцкий, „старостад еражинський”, котрому очевидно призначали ся лаври сеї експедиції, на яку дивили ся справдї як на якусь панську прогулку. Разом з ріжними волонтьорами, що впросили ся в експедицію гетьманича, польського війська могло там бути коло 1200-1500 7) та козацького 2000-2500. Більше польського війська гетьмани і не могли післати, бо їм самим в тім моментї зіставало ся мабуть не більше, як 2000-3000, а з ним треба було тримати в страху і послуху волость. Друга половина козацького війська з полковниками Бричевським, Вадовским і Ґурским 8), і обома осавулами військовими Іляшем і Барабашем, поплила Днїпром. Правдоподібно обидві партії мали зійти ся коло Кодака, щоб там дістати деякого воєнного припасу 9).



Сухопутна експедиція рушила 21 кяітня н. ст. і без перешкод пройшла протягом тижня на вододїл Інгульця і Днїпра, „дванадцять миль від Чигрина”, зближаючи ся до Кодака. Aж 29 квітня ударив на них Хмельницький з значним військом і частиною орди. Поляки заложили ся табором коло балки Жовтої Води 10) і боронили ся протягом двох тижнїв, чекаючи помочи від головного війська 11). Хмельницький, займаючи їх дрібними підїздами, не спішив атакувати, чекаючи Татар, що прибували до нього поволї, і головну увагу звертав на те, щоб не дати зійти ся разом так необачно роздїленим частям польського війська.



Післані ним люде збунтовали тим часом козаків, що плили Днїпром. От як оповідає про се комендант Кодака Ґродзіцкий в листї до Потоцкого, на підставі відомости, принесеної йому двома мушкетерами, що були післані до того козацького війська, з ріжним гарматним припасом: „4 мая (н.ст.) коло Камінного Затона все військо Запорозьке, що йшло водою, збунтовало ся і позабивало полковників і всю старшину. Почав ся бунт так: оден ухопив корогву і почав кликати до чернецької ради. З чернецької ради побігли всї за ним. Іляш осавул кинув ся до рушницї та до них, але його зараз почали бити обухами, вхопили і так само всїх иньших старших — побрали живцем і вже другого дня після ради повбивали. Вибрали старшину: гетьманом Джадалїя, а осавулом Кривулю. Була рада у них закликати 11) орду і хана, і йти разом добувати пана комісара, а поті на Кодак” 12).



Між удитими старшинами Радивил називав ще Калененка, Олеська, Гайдученка і Нестеренка 13). З козацьких полковників-шляхтчиів иньші згинули, Кричевський же, як осолистий приятель Хмельницького, котрого вважали його спасителем, був відставлений до козацького війська. Він пристав до нього і став одним з виднїйших полковників.



В головнім війську якийсь час потїшали себе поголоскою, що се збунтоване військо не прилучить ся до Хмельницкого, — бо його союз з Татарами не сподобав ся козакам, і вони нарікають, що він побісурменив ся 14). Але сї ілюзії були короткі: реєчтрові полки пристали до Хмельницького, і він з тим більшими силами міг тепер ударити на жовтоводський віддїл. Одначе — оповідали — якийсь час він що держав свої сили в резерві против головного віыська, що вирядивши козаків і дпаґонію наперед, поволї поступало за ними й собі, збираючи сили 15).



Гетьмани були вже за Чигрином, але не дістаючи відомостей від переднього війська, кінець кінцем завагались і, не рушаючи далї, стали табором тут та почали фортифіваційні работи. Тепер всього війська було з ними коло пяти тисяч: дневник, списаний з оповідання якогось мушкетера-участника 16), рахує кварцяного війська 3000, а 2000 помічних полків; з рахунку Белгацкого тих помічних полків виходить трохи більше; третїй участник Яскульский рахує всього війська не більше 4000 17). Значнїйші полки прийшли від Сєнявского, Дом. Заславского, з білтцеркіського староства Любомірского, а иньших ще чекали 18).



Прочекавши так коло двох тижнїв і не дістаючи нїяких відмоостей від передового війська, гетьмани затрівожили ся ще гірше й кінець кінцем діставши візомість про бунт у війську, післанім Днїпром, рішили відступити назад на волость, мабуть побоюючи ся, щоб в таких непевних обставинах повстаннє не підняло ся на волости в тилу. 13 мая н. ст., по трох тижнях від виходу передового війська, вони рушили назад під Чигирин, а потім і далї на північ, на велике здивованнє і занепокоєннє свого війська.



Коли відомість прр сю ретіраду прийшла до Хмельницького, він всїми силами вдарив на жовтоводслкий віддїл, щоб з ним покінчити. За той час Поляки, не маючи на Жовтих Водах нїяких відомостей з головного війська, розпочали були переговори з Хмельницьким. Подробиці їx не певні, але результат був той, що Поляки видали козакам свою армату чи якусь частину її і зістали ся без армати і без пропуску 19). Потім мусли вигнати своїх коней з табора, зіставши ся без води, і зістали ся піші. А нарештї побунтовали ся їм реєстрові козаки, що були в їx таборі: довідавши ся про бунт реєстровцїв, післаних Днїпром, вони також передали ся до Хмельницького.



Кінець кінцем збентежене, до решти ослаблене польське військо рушило 16 мая н. ст. 20) табором назад. Але воно пройшло тільки дві милї, як цїлою хмарою впало на нього козацьке війско і вся орда Тугайебя — кількадесять тисяч, як оповідали. Розбили табор польський, почали рудати й хапати. Говорили потім, що при тім зрадили і драґони польського війська, набрані переважно з місцевої українскої ж людности, тільки повбирані в нїмецькі мундири — natione Rохоlаnі, religione Graeci, habitu Germani, як їх іронїчно називано по сїй афері, що зробила очевидно особливу сенспцію в польськім громадянстві 21).



Цїле польське військо було знищене. Стефан Потоцкий тяжко ранений дістав ся до неволї, алее вмер слїдом. Про Шемберґа оповідали, що козаки його замучили за всякі кривди, які від нього терпіли, і потім Хмельницький велїв прибити його голову на жердку й так носити перед військом2 2). З усього війська вирвав ся тільки один служка, що добіг до обозу гетьманів і оповістив про сей страшнй погром.



Примітки



1) Bardzo frasuie i pos;iesza, лист Мясковского з l7/II/ Z dziejow Ukrainy c. 490



2) Gorski, Historya jazdy polskiej c. 60.



3) Про сю присягу, крім анонїмного мемуариста (Памятн. с. 176) згадує Потоцкий в листї до прімаса з 17/V, що починаєть ся тими характеристичними, траґічними словами Po zlotym pokkoju, po swobodnych czasach burzliwa tempestas y straszne bellorum fulmina nastepuia: Kozacy zaporowscy post praestitum przed kilka niedziel fidelitatis juramentum starszyne swoje rozstrzelawszy, wyscinawszy, z chanem y ordami lego wszystkiemi zlaczyli sie i praeciwko panstwom i. k. mci we stu tysiecy ordy ida y czesc woyska naszego czescia dla poskromienia buntow kozackich, czescia dla strazy Zaporoza poslana u Zoltych Wod w polach oblegli (ркп. бібл. Чарторийських 379 л. 17, Нарушеввча l42, 73).



4) Див. цитату в попереднїй нотцї. Пор. листи Потоцкого на с. 180.



5) Nikt inszy przyczyna tego, powiadaia, nie byl, tykko pan komisarz, ktory y sam zgmal — Bog day zeby za wszystkich, завважає оден з меньших участників походу, Белгацкий в своїх листї (в збірнику Sprawy i rzeczy ukr., копія у Ґолїньского с. 51, дві в теках Нарушевича, No. 143).



6) Такі відомости маємо в листї Белгацкого з 13-20 мая — однім з найбільш цїнних матеріалїв до історії сеї експедиції.



7) Коло 1200 виходить з рахунку Белгацкого і также рахує Єрлич — з dwanascieset kwarcianego zolnierstwa (I с. 631; Кушевич (с. 20) і Пасторій (с. 12) — 1500; иньші рахують більше, але все се люде дальші від подїй, а Белгацкий був в гетьманськім війську і знав справу докладно.



8) Сих називає Радивил, рук. 118 л. 101.



9) На Кодак, як на цїль днїпрового походу вказують в своїм оповіданю в Нїжинї „пахолки” Потоцкого — Акты Моск. Гос. II ч. 346.



10) Місцевість сю і останки окопів описує Дубєцкий в справозданню: Pole bitwy u Zoltych Wod, stoczonej w maju 1648 r. (Rozprawy i sprawozdania wydz. hist. filozof. XII), а Еварницький при т. II своєї Исторіи Запорожскихъ Козаковъ подав і знимки їх; се досить типовий „майдан” („роблена омгила”, як називали її місцеві люде).



11) Вар.: перевезти через Днїпро.



12) Памятники, І, ч. 6 (відмінна, трохи повнїйша копія в ркп. публ. бібл. пол. No. 129, я користаю і з неї).



13) Ркп. 117 л. 100 об.



14) В шляхетських кругах навіть обертав ся текст промови нїби-то якогось козацького бесїдника против союзу з Татарами: „Пане гетьмане (варіант: „отамане”) і панове молодцї Вольно, що воля гетманськая і ваша але не знаю, чи будеть то гаразд, щобисьми мали поган собі за опікунів брати. Бог дасть, і військо наше може то справити, що без тих поганцїв можемо Ляхам боронити ся і у короля пана нащого кривд своїх доходити”. На що всї: Гаразд, Бігме гаразд говорить”. Ся промова широко ходила по руках, в дещо спольонїзованій формі (я поправив в нїй форми й вимову, не зміняючи слів, або краще — пнїв їx). Але походженнє її доволї непевне: „Mowa kozaka jednego gdy ssie buntowaly, zaciagaiac Tatarow do wojska Zaporoskiego, gdy Tatarowie poslali do nich, aby im dopomogli przeprawy, abo przewozu do Polski 1648 (вар. Mich.: kiedy Tatarowie do Dniestru (Чорт.: Dniepru) sciegali, a do kozakow wzgledem pomocy przystali). Містить ся в збірнику Ґолїньского с. 110, Міхаловского (ч. 8), Осол. 225 (л. 56), Чортор. 379 (л. 16).



15) Лист Велгацкого, згаданий вище.



16) Пам кн. Міхаловского, с. 38.



17) Пам. кн. Міхаловского, с. 21, про джерело сього дневника низше.



18) Белгацкий рахує тисячу люда Заславського, тисячу Сєнявского (в друкованім Сєнявский пропущений), білоцерківських людей 400.



19) Про се в листах зі Львова Остророґа (копія в ркп. Осолїньских 3564 л. 28) і Кушевича с. 108 (П. кн. Міхаловского ч. 16) — сї два листи з датою 4 червня сходять ся місцями буквально, мабуть черпали з одної реляції. Коротко у Пасторія, Веllum, с. 12. Більше оповідає анонїмний мемуарист (Памятники с. 176): роспочавши трактати, обидві сторони дали закладнїв, але козацькі закладнї від Поляків утїкли і щоб дістати своїх назад, Поляки мусїли дати Хмельницькому свою армату. Ґрондский каже, що на переговори з польської сторони був висланий славний потім Чарнєцкий; Хмельницький затримавши його у себе, обіцяв випустити Поляків з жовтоводської облоги, коли вони видадуть йому армату, і Поляки на се пристали (с. 58-9).



20) Сю дату погрому дають згідно Белгацкий, Кушевич, Остророґ — у Щайнохи II дод. 4.



21) Сей іронїчний каламбур про тих домородних Нїмцїв, що так скоро виявили свою українську природу, широко ходить по сучасних листах — листи Кушевича, Мясковского, Ocтpopoґa і Кисїля — Жерела с. 108, у Мїхаловского с. 26, у Шайнохи дод. 4 і 5. Пасторія с. 11. Певних подробиць битви взагалї не маємо; оповіданнє Самовидця про рови, пороблені козаками в Княжих Байраках (с. 9), очевидно переносить подробицї корсунської битви нм жовтоводську. Relatia o bitwie pod Zoltymi wodаmi, котру цитує Костомааров без всякого близшого означення (витягає з неї другорядні подробицї), досї не віднайдена.



22) Лист Остророґа — Шайнохм І. с.



КОРСУНЬ, ВІСТИ З КОДАКА, ТРІВОГА ГЕТЬМАНІВ, ВІСТЬ ПРО ЖОВТОВОДСЬКИЙ ПОГРОМ, УСТУПЛЕННЄ ПІД КОРСУНЬ, НАСТУП КОЗАКІВ, УСТУПЛЕННЄ ГЕТЬМАНІВ, ПОГРОМ В ГОРОХОВІЙ ДІБРОВІ, ВРАЖІННЄ ВІД НЬОГО У СУЧАСНИКІВ.



Гетьмани, як сказано, почали свою ретіраду 3 (13) мая, з становища свого за Чигирином („пятнадцать миль від Жовтих Вод”), де вже розпочали фортифікаційні роботи і заложили укріплений табор. Мотиви такої наглої зміни пляну не були війську обявлені і викликали очевидне здивованнє і непевгість. Її толкували вістями про велику силу ворожу, що приходили до табора, і бажаннєм, відступивши в глубину волости, зміцнити свої сили помічними полками, що громадили ся в околицях Білої Церкви. Здогади мабуть були вірні, а безпосереднїй привід до повоороту дав мабуть згаданий лист кодацького коменданта Ґродзіцкого про зраду козацького війська, висланого Днїпром. Лист сей, висланий ним 9 мая, мусїв два-три днї пізнїйше дістати ся до рук гетьманів, тільки мабуть не був ними обявлений війську, щоб не псувати настрою. Пересилаючи сей лист канцлєрови, Потоцкий додав звістку про страшенно великі 1) орди татарські, що перевозять ті повстанцї, і радив збирати загальний похід та наймати військо на гроші воєводств, вважаючи ситуацію незвичайно критичною 2).



Хоч як силкувались гетьмани польські затаїти свою трівогу перед військом, воно очевидно переймало ся нею. Сама вже хиткість і непевність стратеґічного пляну, яка виявляла ся з таких змінних і суперечних роспоряджень, не могла не вшивати лихо на настрій війська.



Наступила муддрість по шкодї. Не вважаючи на всї попередні остереження, громаджені Потоцким перед королем, тільки тепер перед очами самого його і його товаришів виступила з повною силою небезпека можливої стрічи, при таких малих силах і в такій висуненій і відірваній позиції, з переважними силами ворога, коли вони, зломивши передове військо, упадуть на військо гетьманське. „З такою малою горсткою війська противстати поганській силї і хлопському бунтови, котрого жатва многа — нема що й думати”, пише канцлєрови Потоцкий. „Коли ваша милость не порадиш королеви мудро роздумати ся над сим, кінець державі (actum de republica)”.



Трівога за долю сина мусїла уступити обовязкам начальног овождя. В інтересах головного війська Потоцкий рішив лишити на ласку божу передові полки. Але — рішив тільки на половину, чи — уступив наляганням своїх товаришів лише про око. Наказавши марш назад, в дійсности відступав дуже поволї, робив кількаденні перестанки і вичікував далї вістей від передового полку і від висланих на розвідки вістунів. За цїлий тиждень пройшли тільки від Чигрина до Чераксів, і тільки як тут, 9 (19) мая наспів до війська недобиток з передового полку та оповів про безповоротну загибіль передового війська, Потоцкий перервав стоянку і став відступати вже спішно, через Мошни і Сахнівку на Корсунь і Богуслав, в напрямі до Білої Церкви 3). Та страченого тижня нагородити вже не можна було, і хоч розумієть ся, можна сумнївати ся, чи скора ретірада могла б спасти гетьмарське військо, то в кожнім разї ся проволока ще більш погіршила його шанси, давши спромогу Хмельницькому захопити гетьманів неприготованими.



Першого дня з тяжкою бідою дістали ся до Мошен, уйшовши „великі три милї українські, великими пісками, злими переправами через три ріки, прикрими лїсами, лїсовими дорогами і вкінцї довгим мошенським мостом”. Другого дня дістали ся до Сахнівки, стративши день і ніч на переправу через Рось, бо сахнівський міст поломив ся. З тяжкою бідою стали недалеко Корсуня. Але тут гетьмани збентежили ся знову. Під Сахнівкою догонив їх післаанець Яреми Вишневецького з-за Днїпра, з листом, котрим сей заднїпрянський королець віддавав в роспорядженнє гетьманів своє військо, числом 6000, для боротьби з кшзацтвом і питав ся тільки, куди має з ним ставити ся 4). Очевидно, рішили зачекати його під Корсунем. Дали наказ заложити табор і окопувати ся тут. Був там кавалок старого вала і його велено поправити, а до нього приробити з иньших трьох сторон нові вали. Військо взяло ся до роботи і поробило окопи, і потім тільки розглянули ся, що позиція для оборони зовсїм не підхожа.



Тим часом висланий на розвідку ротмістр привіз відомість, що бачив неприятеля на переправі через Тясмин і він на вечір, а найдальше на ранок, вже буде під Корсунем. Справдї над вечер показали ся передові ватаги козацькі, а рано можна було бачити, як козацьькі і татарські полки надходять над Рось і переходять під Корсунем: „в перспективу” бачили кінних людей „в білих сермягах'', і здогадували ся, що то козаки.



Щтб ворог не покористував ся з запасів сусїднього Корсуня, Потоцкий ще з вечора позволив свому війську пограбувати місто. Тепер як неприятельське військо стало напливати до міста, велїв запалити найблизші фільварки, і від них місто запалило ся і вигоріло. При зближенню неприятеля польське військо вийшло перед табор, і так день пройшов в дрібній стрілянинї і гарцях татарських.



Але що до тактики між гетьманами не було згоди. Польний Калїновский, як оповідали в війську, стояв за те, щоб дати битву неприятелеви і цїлий день „прикро напирав в тім на пана краківсткого”. Але той не годив ся: не хотїв, мовляв, ріскувати останнїм військом річи-посполитої, „і те пригадував, що скільки разів пробував — нїколи в понедїлок не мав щастя”. Може бути, що хотїв таки підождати приходу Вишневецького, що збільшив би його сили майже удвоє.



Тим часом над вечір захопили кількох язиків татарських і „бута або товмача козацького”. Потоцкий звелів узяти їх на муки,о собливо бута, випитуючи прш неприятельські сили, і той сказав, що Татар стоїть понад сорок тисяч, хан в степах ще з більшою силою, а козаків прийшло того дня 15 тисяч з ріжною зброєю і хоругвами. Крім того принесено вістку, що козаки щось роблять з рікою, переймають воду під Стебловим. Справдї помічено, що вода нагло спала в ріцї.



Се зробило вражіннє. В вечері скликано воєнну раду, як бути: чи боронити ся далї на сїй позиції, чи відступати. Супроти переважних сил неприятеля і всяких небезпечних вістей дальшу оборону признано вповнї безнадїйною; відступленнє ж ще лишало деяку надїю, і так рішено відступати табором другого дня. Дано знати по табору, щоб тяжчі вози кидали, брали що лекше. Кожда хоругов мала взяти з собою тільки 15-25 возів. Їх розставлено в вісїм рядів, а між ними розміщено військо і армати, числом 12 разом — на передї, в серединї і ззаду по чотири.



На світанню польський табор рушив по дорозї до Богуслава, горі Росею. Козацькі і татарські війська пропустили Поляків, провожаючи їх оподалїк, поза віддалю стрільби, поки вони не вввійшли в зарослі лїсом яри. Тут користаючи з сього недогідного для Поляків місця, вони почали сильно тїснити їх табор. Той посував ся якийсь час, але все урвало ся, коли за півтори милї від Корсупя, в Гороховій діброві 5), саме в полуднє польськев ійсько попало в болотисту долину між двома кручами. Козаки в сїм місцї перекопали і зарубали дорогу, запрудили воду, поробили з боків шанцї, і коли польське військо з своїми возами й арматами попало в сю долину, опинило ся немов у матнї. Вози й гармати позастрягали. Козаки й Татари обпали з усїэ боків. Завязала ся бійка, в страшній тіснотї — „так що рура (рушницї) трохи до боку не діставала”. Постріляно коней возових і гарматних. Розірвано табор.



Потоцкий, що був на передї, вирвав ся був наперед з сеї матнї, але його обскочили і взяли з його двором в неволю; сам дістав шаблею два рази по голові, але уцїлїв. Польний гетьман, ранений кулею в локоть, попав ся також у неволю. Найдовше боронила ся середня частина табору, не знаючи, яка біда спіткала вождів. Коли довідали ся, хапали один у одного коней і гонили куди видко. Маса погинуло, иньші попали в неволю.



Став ся сей погром дня 16 (26) мая, „в годину по полуднї” 6).



Козацьке військо дістало богату здобич. „Над сподїваннє взяло здобич”, записує іронїчно Машкевич, „бо панове коронні, як люде високого духа, вибрали с ябули на війну з усїма достатками. А найбільше стратив пан Сєнявский, що хотїв показали ся своєю першою службою в тій експедиції як найдостойнїйше — набрав воєнного прибору дуже багато, серебра столового для гощення рицарства в обозї і всякого иньшого богацтва — коней, убрань і т. и. страшенну силу, й зовсїм непотрібно: все те неприятель в одну годину так ,уходив', що й вида не зістало ся”. Невільників повіддавано Ордї — обох гетьманів і всяку иньшу маґнатерію з ними.



Всякі неприхильнипи старого гетьмана і дрібношляхетські вороги маґнатської пихи і зарозумібости мали тепер нагоду дати волю своїм антипатіям. Той же Машкевич записує, що в війську не могло нїякого порядку, бо Потоцкий тягом заливав ся горілкою і під час останнього маршу пяний сидів в каретї, а Калїновского не слухали, та до того ще він не бачив добре і на стріл з лука не міг пізнати, що то чоловік стоїть 7). Єрлиич в своїх записках росписуєть ся, що корсунський погром став ся через несправність гетьмана Потоцкого, що більше пильнував чарок і шкляниць, як добра річи-посполитої й цїлости її, і по ночах думав про панн і дївчат молодих та жінок гарних, невважаючи на свою старість, а не радив ся нї товариша свого Калїноаского, анї полковників, ротмистрів і товариства” 8). Він записує і сатрричні вірші на останнїй погром — характеристичні як вислови дрібно-шляхетських настроїв:



Глянь — оберни ся, стань — задиви ся і скинь з серця буту,



Наверни oкa — котрий з Потока. Ідеш до Славути -



Невинні душі береш за уші, вольность одеймуєш,



Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш.



Гей поражай ся, не запаляй ся — бо ти рейментаруєш



Сам булавою в сїм польськім краю як сам хочеш керуєш.



Мій Бога в серцї, а не май в легцї шляхетської крови,



Бо світ чорнїєть, рпавда нищієть — а все ку твоїй волї.



Гей каштеляне, коронний гетьмане, потреба нам чола



Ще памятати і поглядати на заднії кола,



Жони і дїти де ся подїти мають наші на потом,



Гди нас молодцї ті Запорозцї набавять клопотом?



Глянь - оберни ся, стань задиви ся, що ся д їєть з нами,



Поручниками і ротмистрами, польськими синами?



Глянь - оберни ся, стань — задиви ся, видиш людрй много:



Чи ти звоюєш, чи їм зголдуєш — бо то в руках Бога.



Чини трактати, a кажи брати гроші на заслугу -



Бо то єсть здавна заслуга славна Запорозького люду 9).



Примітки



1) Haniebnie potezne.



2) Лист в додатках у Шайнохи (ч. 1).



3) Докладно описує сей марш реляція, списана з слів мушкетера з полкуДенгофа: в Пам. кн. Міхаловского скорочена копія під ч. 11; ширша, з датою 5 червня і докладнїшим описом в ркп. Публ. бібл. No 129, тепер видана в Архиві Ю. З. P. III. VІ; є копія і в теках Нарушевича.



4) Так каже сеї післанець, Машкевич, в своїм дневнику, — що він догонив військо під Кумейками на Сахновім мостї (Zbior Pamietnikow V с. 92), і се мабуть правда, хоч дати, подані ним при тім, спізнюють ся значно супроти дїйсного маршу.



5) Назуа „Горохової” або „Горохівської” діброви, як називає сю місцевість реляція мушкетера, в теперішнїх описах минї не стрічалась. Припадає вона на околицю с. Виграєва над безіпенним потоком, що тече до Роси. Похилевич в своїх Сказаніях о населенныхъ мЂстностяхъ Кіевской губ. (с. 581) і каже, що „по словамъ жителей”, на місцї сього села був безіменний хутір, прозваний Виграєвим після побіди, „виграної” тут Хмельницьким, але трудно покладати ся на істнованнє дїйсного переказу про сю місцевість як місце славної битви. На иньшім місцї (с. 972) той сам Похилевич називає міцем погрома т. зв. Різаний Яр над Росю проти села Яблунівки, але се занадто близько до Корсуня.



6) Користую ся реляціями учасників, написаними по горячим слїдам: анонїмного мушкетера (як вище). Кр. Раєцкого (в Пам. кн. Міхаловского ч. 10) і стражника Яскульского (визволеного і висланого з неволї Потоцким, щоб він міг дати правительству докладні відомости про подїї, а головнїйше — постарати ся про викуп для Потоцкого — кн. Міхаловского ч. 18, дещо відмінні копії в теках Нарушевича ч. 142 с. 115). Вони дають в головнім згідний образ сього погрому і з ним згоджують ся ріжні реляції, оперті на звістках з других рук, як напр. оповіданнє нїжинських пахолків Потоцкого (як вище с. 183), листи Кушевича в Пам. кн. Міхаловского ч. 16, оповіданнє Машкевича й иньш., і пізнїйші лїтературні описи. В науковій лїтературі пощастило особливо живому і драматичному оповіданню Машкевича, але він не був свідком битви, оповідає з чужих звісток, і при тім не конче обєктивно, як показує його відзив про Потовкого.



З ріжних прдробиць дальших джерел звертають на себе увагу поголоски про зраду. Одні складають на провідників-козаків, що мовляв звели військо на бездороже (анонїмний мемуарист знає навіть імя сього провідника — Самійло Зарудний: він за добру нагороду взяв ся вивсети польське військо до Паволочи, а сам дав знати Хмельницькому, кудою поведе військо, і там зарубано дорогу — Памятники с. 177). Запор. Старина подібну історію оповідає про Микиту Галагана (Костомаров, переповідаючи її, посилаєть ся на Історію о през. брани). Иньші говорять про зраду козаків, які були в польськім війську (Памят. кн. Міхаловского с. 25, пор. у Пасторія Веllum 5-6). Але значнїйших козацьких контінґентів в війську Потоцкого не знаємо, так що се виглядає як шабльоновий мотив, перенесений з попереднїх битв.



7) L. с. с. 95.



8) І с. 64.



9) І с. 115; дещо справляю.



ТАТАРСЬКІ ЗАГОНИ. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПІД БІЛОЮ ЦЕРКВОЮ, ЙОГО СИЛИ, РОЗВІЙ ПОВСТАННЯ, ВІДОМОСТИ З ЗАДНЇПРОВЯ, УТЕЧА ПОЛЯКІВ І ЖИДІВ, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ СТАРАЄТЬ СЯ ЗАТРИМАТИ ПОВСТАННЄ В МЕЖАХ МОЖЛИВОЇ КОРЕКТНОСТИ.



Між тим як поодинткі віддїли козацького і татарського війська займали ся ловленнєм втїкачів і збираннєм добичі, головний штаб козацький і татарський кіш відступили по погромі до Корсуня і тут перепочили, а далї стали посувати ся поволї тою ж дорогою, котрою мало верстати польське військо — на Богуслав і Рокитну під Білу Церкву. Орда, половивши корсунських втїкачів, кого де запопала, не задовольнида ся сим полоном і з-під Рокитни роспустила загони по сусїднїх околицях Київщини, по київському Полісю 1). Тим часом кіш татарський підійшов під Білу Церкву і став тут, а другого дня прибув сюди з новим полком татарським сам хан, що вибрав ся особисто по таких щасливих початках розпочатої кампанїї. З ним, як каже очевидець, було 11 тисяч Татар.



Коли обловивши ся здобичею, перші загони вернулись, нові полки Татар рушили на захід, Чорним шляхом на полудневу Волинь і сусїднї часті Поділя. Поставлено було їм умовою, щоб брали тільки чужих, а „своїх” православних не рушали 2)), але се праыило, розумієть ся, не дотримувало ся дуже ріґористично. В однім листї з київсько-подільского пограпича оповідаєть ся шляхетський анекдот про те, як „з одного міста з-під Хмельника” Татар прийняли процесією як свободителїв України. Піп вийшов їм на зустріч з хрестом і церковними корогвами, і поспільства до трьохсот, приймаючи Татар хлїбом і пирогами; але ті кинули ся рубати сих своїх союзників і брати в ясир, так що тільки три утїкли до міста 3).



Ся сторона одначе меньше цїкавила шляхетських кореспондентів: сучаснї листи їх повні оповідань про високих шляхетських і маґнатських невільників татарських, про побут їх в неволї і всякі пригоди, високі викупи, подиктовані за них, і т. и.



Хмельницький з своїм військом рухав ся разом з татарським кошем: Перепочивши після битви в Корсунї, прийшов разом з ним під Білу Церкву і тут став на кілька день, гучно, з музикою святкуючи перемогу 4), паюючи здобич, а заразом приглядаючи ся наслїдкам руху, тао рґанїзуючи своє військо.



Польські звістки оповідають про розрухи, які повстали в козацькім таборі при паюванню здобичи — з Татарами і між козаками самими, про незадоволеннє на Хмельницькогь за татарські рабунки й ексцеси (в родї наведеного хмельницького) 5). В сїм може бути дещо правди, і всї такі прояви слабої орґанїзації змушували Хмельницького і старшину до негайної енерґічної орґанїзаційної роботи.



З Хмельницьким рахували тодї тридцять тисяч козаків: додавали, що він міг би мати далеко більше, та приймає з розбором. Козаки захоплені в полон в липнї, коли війська Хмельницького раховано на 80 тисяч, казали, що доброго війска в тіс не більше 20 тисяч. І сей контінґент міг зявити ся тільки після сильних орґанїзпційних заходів. „Золотий спокій” не пройшов дурно для козацьких сил. Правда, Кисїль, страхаючи прімаса перспективами українського повстання, підносив, що „се вже справа не з тою давньою Русю, що тільки з луками та з рогатинами сїдали, але з жорстоким, огнистим військом, котрого собі так мусимо пропорцію рахувати, що на одну голову кожного з нас стане тисяча голов хлопських зі стрільбою”. Про те від сього оружного народу, хоч „він і завсїди мав дїло з зброєю, раз своєвільно, другий раз на службі річи посполитої” 6), все таки була чимала дістанція до вишколеного, дисціплїнованого війвька, якого треба було на випадок дальшої віййни з Поляками. Всї попереднї бійки, проскріпції, репресії останнього десятилїтя звели до дуже малих розмірів і роспорошили старі козацькі контїнґенти тридцятиэ років, і не мало треба було часу і заходу, щоб визбирати його останки і доповнити новими відповідними елєментами.



Матеріалу, що правда, не бракувало. Ми бачили, як уже по перших вістях про заходи Хмельницького на Запорожу, а особливо по погромі сїчевої залоги пішов рух по Українї, і по слоыам Потоцкого, вже в мартї місяцї прибрав вигляд дуже серіозний. Поворотний марш геьманів з під Чигирина в маю послужив сіґналом до явного повстання. Звісний нам Машкевич, переїздячи навздогін за Потоцким через Черкащину, чув себе вже в великій небезпецї серед симптомів повстання. „Скоро тільки виїхав з Днїпра, надибав громади хлопські в містечку — вони всї кобильницї позапускали і коли б не вискочив в поле, помітивши дїру в плотї огородовім, певно б нас зловлено. В милі від Сокирної мусїли ночувати через непогоду, хоч усї [очевидно Поляки] повтїкали з міста, і як би хлопи не чули поблизу коронного війська, не лишили б нас живими” 7).



Так було ще перед корсунським погромом: по погромі повстаннє вибухнуло відразу полумєм нестримно і страшно. Не знати справдї, чи Хмельницькому треба було аж розсилати які-небудь проклямації, як оповідають деякі сучасники 8). Автентичних унїверсалів з покликом до повстання в кожнім разї від нього не маємо, і лишаєть ся під сумнївом, чи були вони дїйсно 9). Україна підіймалас я і без них сама стихійно.



Шляхта і все що з нею, вже перед тим настрашене, почало без памяти тїкати куди видно — оскільки можна ще було продерти ся серед лави збунтованого народу. Оповіданнє того ж Машкевича про мандрівку Яреми Вишневецького з Заднїпровя дає доаить виразистий і характеристичний образ тодїшньої хвилї. Ярема — ми
Страница 47 из 77 Следующая страница