Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 48

вже се знаємо, зібрав досить значне військо і зберав ся з ним іти в поміч гетьманам. Він шукав переходу через Днїпро, порозсилав своїх драґонів до ріжних надднїпрянських місточок, але нїде не було поромів; зараз в ночи по погромі гетьманів потоплено всї пороми на Днїпрі, аби не дати переходу. Вишневецький, „побачивши, що сидить за Днїпром як у пташій клїтцї з своїм людом”, став радити ся своїх офіцерів, і рішено тїкати за Днїпро, куди-небудь, поки ще не збунтовали ся заднїпрянські (правобічні) хлопи: иньшого виходу не бачило „тільки одну діру для утечі — Чернигів”, і рушили на Чернигів з усїм військом. По дорозї приставала до них ріжна шляхта, шукаючи захисту. В Чернигові також застали шляхту, що поховала ся туди від козаків. Вишневецький радив їй, аби йшла з ним, але вона лишила ся, надїючи ся, що „тут за лїсами” буде безпечна. За Днїпро удало ся перейти аж під Любечом — під Брагин, і в сам час, бо не вважаючи на значні сили Вишневецькоро, козаки йшли за ним слїдом, і тільки через те, що заняли ся були облогою Чернигова, дали змогу Вишневецькому перейти за Днїпро і через Полївє пройти на театр війни, в Браславщину 10).



Разом з ним ішов табор утїкачів польських і жидівських, що встигли прилучити ся до його війська, в біблїйнім стилю описані Ганновером:



„Всї панове, що рядили по місточках за Днїпром і по сей бік Днїпра, аж до Полонного, утїкли, рятуючи душу. І коли б Господь не зіставив нам останку, були б ми як Содом. Підпорою в бурі був покійний князь Вишневецький з військом своїм на Заднїпровю: він кохав нарід ізраїльський незмірно, був сильний в бою, як нїхто иньший в держжаві. Він рушив з своїми людьми в напрямі Литви, а з ним коло 500 обивателїв (Жидів), кождий з жінкою і дїтьми. І нїс їх як на крилах орлиних — поки не довів куди хотїли. Коли їм грозила небезпека з-заду, казав їм іти перед собою: коли грозила з переду, йшов перед ними як щит і заслона, а вони за ним ставали обозом” 11).



На правім березї, де не було такого непереможного барієру, як Днїпро з його перевозами, утеча шляхти і всього звязаного з польським режімом розвинулс ся ще ширше і повнїйше. Не пробували нїде боронити ся і відсиджувати ся, тільки тїкали куди видко далї від театру повстання.



„Як тільки пішла та страшна і жалісна чутка, що вже війська і гетьманів нема, а орди 60 тисяч іде з козацьким табором, зараз уся Україна — воєводство Київське і Браславське утїкли перед такою перемогою і силою неприятельською, покинувши доми свої і найдорожші заклади свої”, писав Кисїль з Волини в 10 день по Корсунськім погромі. „Не тільки волости, але й всї міста: Полонне, Заслав, Коець, Гоща, стали україною (пограничем), а иньші обивателї, не задерэавши ся й тут, повтїкали до Олики, Дубна, Замостя. Нї одного шляхтича не зістало ся, сама тільки чернь (plebs), з котрої частина пішла до Хмельницького і військо його з кількох тисяч до кількадесяти підняла; а друга — певна, що їй нїчого не станеть ся, безпечно зістала ся в домах. Але і тих орда, як вони на її привитаннє з місточок повиходили, так привитала, що по багатьох місцях в пень вирубила, отже й хлопи почали від того добра утїкати” 12).



„Як тільки шляхта — обивателї київські довідали ся про погром гетьманів і коронного війська”, — записує Єрлич, - „зараз тої ж години почали на вози пакувати ся з жінками і дїтьми, відбігаючи домів і всього, хто куди міг, ледве з душами своїми, покинувши свої оборонні замочки по місточках і селах, оборорно збудовані двори” 13). „Кождий хлоп або вбив свого пана, або вигнав в одній одежі з душею і дїтьми — повнїсенькі польські міста тої шляхти”, — пише иньший шляхтич серед сеї утечї, очинивши ся в Дубнї 14).



Загалом одначе треба сказати, що на які-небудь кріваві ексцеси козацького війська Хмельницького скільки-небудь конкретних показів не стрічаємо. Хмельницький безсумнївно прикладав усе до того, щоб затримати його в можливих границях воєнної коректности, — щоб не загострювати і так дражлмвої ситуації.



Так само звістки сучасників говорять, що він не скільки не інтересував ся розвоєм чисто селянського і підданського повстання, і не приймпв до свого табору селянських юрб. „Вибраних тільки людей приймає, мотлох до роботи і податків привертає”, записує один кореспондент з місця 15). „Хлопів не приймає, навпаки відсилає до дому, поучивши”, — вторує йому князь Заславський в листах на сойм, і така опінїя являєть ся загальною — її записує в своїм дневнику і Радивил. „Всї піддані на Руси до козаків пристали і збільшили військо козацьке до 70 тисяч, і ще більше хлопів руських до них прибувало, але Хмельницький їx до плуга назад видсилав”, пише він про перші стадії повстання 16).



Надмірне розколиханнє народних мас було явищем небезпечним для самих проводирів козацтва, котрі ще зовсїм не думали про яку небудь народню війну з Польщею, — як побачимо далї.



Примітки



1) Див. відомости про Татар в Пам. кн. Міхаловского с. 38, у Шайнохи дод. 13 (тут докладна дата, що потвержує дати попередньїо реляції — 1 червня нового стиля татарські загони під Радомислем), відомости з листу до Тишкевича в теках Нарушевича с. 145.



2) Так оповідають московські вістники на Українї, ще з мая: „уговоръ де межъ Татаръ съ козаки: воевать имъ сообща польскіе города и губить Поляковъ, а мелкихъ бЂлорусскихъ людей не воевать и не рубить” — Ауты Моск. с. II ч. 338, пор. 346. І теж оповідають з польської сторони: Kondycya druga zeby ludzi religii grecikej nie brali, ale Lachy tylko — jakoz stali pod Berdyczowiem, a nie wzieli nic a nic р. wojewodzie kijowskiemu — лист Жолкєвского у Шайнохи No 17.



3) Згаданий лист в теках Нарушевича с. 145 і д.



4) Пам. кн. Міхаловского с. 96.



5) Tryumf tamze po wygraney odprawowal, wszystkich trebczow, szurmaczow zwiodlszy do kupy z hukiem wielkim; interim tumult sie miedzy niemi stal, czterech pulkownikow swoich miedzy soba zabili — так оповідав шл. Вєйский, товариш з хоругви Калїновского, висланий ним зпід Білої Церкви (теки Нарушевича 144 с. 324, з ркп. несвиж.). Він каже тпкже, що мiж ханом і Тугай-беєм вийшли суперечки про здобич: хан хотїв собі долї, а Тугай бей не давав. Такі поголоски про свари й бійки, які вийшли при паюванню здобичи, пішли потім в побільшених поголосках між шляхтою. Ґолїньский (с. 185) переказує такі новини, що ходили в Варшаві перед приїздом козацьких послів: козаки розжалені, що Татари, грабуючи Україну, не перепускають і їx домам і сїмям, uczinieli rebelya swoie, na Chmelniczkiego skladacz poczeli, wziowszy go do sequestru, dobrze opatrzeli straza і вислали послів до сенату, виправдуючи ся, що Хмкльницький змусив їх до повстання, тероризувавши приведеною ним татарською ордою.



6) Лист Кисїля з 31 мая — Пам. кн. Міхаловского 28.



7) Zbior, раm. о dawnej Роl. V с. 92-3.



8) Zdrajca ten rozsylq wszedze po miastach clam listy swoje, gdzie jenokolwiek staje Rusi-сi zas dementes drudzy exacerbati reciprunt zgube swoie pro summа felicitate — пише Кисїль 31 мая (Памятники с. 212, у Міхалов. попсовано).



9) Звісний білоцерківський унїверсал 28 мая, поданий Величком і Історією Русов, повторений Марковичем й ин., видрукований в Актах Запад. Рос. V ч .23 як автентичний документ — безсумнївний фальсіфікат, хоч його ще Кубаля вважав певним в своїй основі (І. Ossolioski II c. 375-6). Томашівський противставив йому як достовірний „перший зазивний лист Хмельницького” переказаний в orаtiо оbliquа в записках Кушевича (Записки тов. ім. Шевченка т. XXIV). Але сей риторичний і бідний змістом текст без сумнїву являєть ся теж тільки лїтературним утвором. Рішучо фальшивий і унїверсал чигиринський без близшої дати (але очевидно з другої, осїнньої кампанїї), звісний з збірника петерб. публ. бібл. No. 129 л. 370 і віданий Ор. Левицьким з пробою реконструкції українського ориґіналу в Кіев. Ст. 1888 кн. VII с. 15. Досить одного титулу: В Chmielnicki wieliki hetman woyska zaporoskiego y caloie woysko boze zaporowskie.



10) 1. с. с. 97-9.



11) Пер. Балябана с. 152.



12) Шайноха дод. 16.



13) 1. с. 65.



14) Шайноха дод. 17.



16) Теки Нарушевича с. 145



16) Pam. II c. 292.



Примітки.



1. Десятилїтє перед Хмельниччиною. 2. Українська кольонїзація на схід від Днїпра (Лївобереже і Слобідщина). 3. Джерела до історії Хмельниччини й історична традиція її. 5. Наукова лїтература Хмельниччини.



1. Десятилїтє перед Хмельниччиною.



Десятилїтє перед повстаннєм Хмельницьеого й ті зміни, які проходили в українськім житю протягом його, досї не звертали на себе уваги самі для себе, а трактували ся головно як прелюдія Хмельниччини.



Особливо яскраве освітленнє з сього становища дав йому Кароль Шайноха в своїй працї Dwa lata dziejow naszych (друковала ся в 1862-1863 рр., осібно вийшла в 1865, мала потім кілька видань). Книга богата змістом, написана талановито і мала великій вплив в історіоґрафії (між иньшим і на Исторію возсоединенія Руси Кулїша), не вважаючи на свого суто-шляхецькі, провіденціяльно-романтичні провідні гадки. Для Шайнохи Хмельниччина була відплатою історичної Немезіди (або по термніольоґії самого Шайнохи — Opatrnosci, Провидїння), за поневоленнє козацтва, заведене 1638 р. і підтримуване маґнатами й цїлою шляхтою всупереч всїм змаганням короля-лицаря Володислава. Даремно силував ся він вирвати шляхту з її господарських і кольонїзаційних інтересів, які нероздїльно опанували її в сїм періодї польського житя, а козаччину — з того поневолення і омужичення (schlopienia), до якого довели її пани. Матеріялїстичні, аґрарні інтереси взяли гору над ідеальними: над лицарською місією шляхти і козацтва.



В сїм освітленню Шайноха виходив почасти з своїх власних поглядів, що лягли основою його гадок про конфлїкт рицарської й господарської стихії в житю шляхти і боротьбу справжньої, польської шляхти з шляхтою молодшою, козацькою, зрівняною з шляхтою польською. Але заразом стояв під безперечним впливом старої лєґенди польських роялїстів 1648 р., які оправдували неконституційне поведеннє короля в 1646-7 рр. тим, що король мовляв уже тодї мав секретні відомости про приготовання до союзу козаччини з Кримом і своєю війною з Туреччиною хотїв відвернути від нього козаччину, а маґнати своєю опозіцією знищили сї спасенні королївські пляни і стягнули на Польщу козацьке повстаннє. Як було вказано в тексті (с. 141), таку гадку розвиває в своїх записках Освєнцїм, і вона, очевидно, не була його власним домислом, а обертала ся в ширших кругах людей перейнятих піетизиом для покійного короля й противставляла ся наріканням шляхетських опозіціонистів на тайне порозуміннє короля з козаками задля зроблення державного перевороту. По думцї Освєнцїма звістка про змову козаків з Ордою, донесена королеви Конєцпольским, послужила приводом до плянів Конєцпольского про війну з Кримом і королївських замислів що до війни з Туреччиною, і під впливом сих відомостей зложились, очевидно, погляди на сї подїї і у Шайнохи. Він дає паралєлю королївських плянів 1646 р., розбитих шляхецькими аґраріями, і козаацької пімсти 1648 р. Відти титул працї: „Два роки“, 1646 і 1648.



Під значними впливами Шайнохи була напсиана друга твлановита польська моноґрафія про сї часи — Людвіка Кубалї, Jerzy Ossolinski (I-II, 1885). Тут одначе королївські пляни турецької війни і його зносини з козаками взяті були під докладнїйшу аналїзу в порівнянню з дуже мальовничою, але не надто точною працею Шайнохи (Шайноха подав дещо документального матеріалу в додатках, але джерел своїх при текстї не цитує нїде).



Потім, десять лїт пізнїйше, ще докладнїйшим розслїдам пляни Володислава і його полїтику 1640-х рр. піддав краківський професор Чермак в книзї: Plаnу wojny tureckiej Wladyslawa IV (Rozprawy wydzialu hist.-filozof. akademii, т. XXXI, 1895). Не вдоволяючи ся запискою Тьєпольо, на котрій опирали ся попереднї дослїдники, він простудіював невидані депеші його й иньшу дипльоматичну кореспонденцію сих років (на жаль, не видав її, вповні-тільки дрібні, більш меньш припадкові виривки). Таким чином він мав спромогу констатувати значні недокладности в оповіданню Тьєпольо, і взагалї поставити подїї 1646 р. в відповідній перспективі й звязку з иньшими полїтичними плянами й інтересами Володислава. Для сих справ його книга й досї зістаєть ся підставьвою. Проба нїби самостійної ревізії сих питань, піднята Р.-Гавронським в його книзї про Б. Хмельницького (див. прим. 5), не має нїякої вартости.



Ранїйшим стадіям полїтики Вошодислава (кінчаючи р. 1637) присвячена книжка А. Шельонґовского Rozklad rzeszy i Polska za panowania Wladyslawa IV, 1907. Сюди ж належить статейка Чермака: Polska wobec wyniku wojny 30-letnej (передр. в його Studya historyczne, 1901). По-за тим до польської полїтики тих часів іще: Szelagowski, Uklady krolewicza Wladyslawa i dyssydentow z Gustawem Adolfem w r. 1632 (Kwart. hist. 1899). Ottman, Legacya di Turek W. Miaskowskiego (Klоsу, 1883). Waliszewski, Polsko-francuskie stosunki w ХVII w., 1889. Kraushar, Samozwaniec Jan F. Luba, 1892.



З публїкацій матеріялу для сього часу крім згащаних уже додатків Шайнохи треба згадати Skarbiec historyi polskiej Сєнкевича, 1839 (посольство д'Аво до Польщі 1635 р.); Podgorski, Pomniki do dziejow Polski, 1840; Relacye nunciuszow. 1643-м р. починають ся дуже важні, тільки що згадані записки Освєнцїма, тепер видані в цїлости Чермаком (Scriptores rerum роlоnісаrum, XIX, 1907) (перед тим Антонович видав витяги з нього в перекладї, Кіев. Старина, 1882), а також записки Богуслава Машкевича (тальки старе видаенє в Zbior pamietnikow V). Богато цїнного при загальній бідности матеріялів для наших справ дають московські акти, особливо Донскія ДЂла т. II і III.



Спеціальної лїтератури для історії козаччини або українських відносин сиэ років не маємо, тільки загальнїйші працї, вичислені в прим. 1 і 2 частини І. Лїтературу української еміґрації сих лїт див. низше.



2. Українська кольонїзація на схід від Днїпра (Лївобереже і Слобідщина).



Історія східнього українського розселення в XVI-XVIII вв. не богата лїтературою, і на жаль поступає вона дуже поволї. Лїтература до історії заселення лївого берега Днїпра в XVI і XVII вв. в звязку з загальним розвоєм кольонїзації польської України була вказана в т. VII прим. 1. Належить до неї додати новійшу роботу: П. Клепатскій Очерки по Исторіи Кіевской земли, т. І, Литовскій періодъ, 1012. Автор збирає тут відомости про заселеннє заднїпрянських волостей Київа до 1569 р.



Найважнїйшою працею на сїм полї, при всїх своїх недостачах, зістаєть ся Ukraina Ол. Яблоновского (в XXII т. Zrodla dziejowe, передрукована в його Pisma-х т. III, 1911), але вона обмежаєть ся теріторією Київського воєводства і не сягає далї першої четвертини XVII в. Перед смертю пок. польський історик носив ся з плянами подібної працї про Сїверщину, але видко, н евийшов за приготовчі работи. Надрукований був тільки коротенький ойго огляд кольонїзації Чернигівщини під словом Zadnieprze в Slownik geograficzny ziem polskich (передрукований в III т. Pism). Пок. Лазаревський замишляв перегляд історії кольонїзації лївобічної України як вступ до історії її житя в козацькій добі, але обробив тільки частину її по сьому пляну: Сїверщину (полки Стародубський і Чернигівський) і частину заднїпрянської теритопії Київського воєводства — Прилуцький полк (не цїлий) в III т. Описанія Старой Малороссіи, „Лубенщина и кн. Вишневецкіе“ (Кіев. Старина 1896, I-III), та „Историческій очеркъ мЂстности составлявшей Полтавскій полкъ“ (тамже 1900, IV) — статя зістала ся недокінченою з смертю автора.



Ф. Николайчик, видавши вибірку документів з „румької метрики“ до історії маєтностей Вишневецьких п. з. „Матеріалы по історіи землевладЂнія князей Вишневецкихъ въ лЂвоберпжной УкраинЂ“ (київські Чтенія т. XIV, рр. 1578-1647), зібрав небогатий матеріал сих актів для історії тутешнього землеволодїння в статейфї; „Начало і ростъ полтавскихъ владЂній кн. Вишневецкихъ по даннымъ Литовской Метрики“ (Труды XI археол. съЂзда, II, 1902). Пізнїйше в сї питання війшла ще книга Л. Падалки. Прошлое Полтавской территоріи и ея звселеніе, 1914.



При убожестві иньшого матеріалу чимале значіннє мають для історії тутешнього заселення старі мапи сеї країни, і їм присвячено кілька видань остапнїми роками. В. Ляскоронскій, Иностранные карты и атласы XVI и XVII вв., относящіеся къ Южной Россіи (київські Чтенія XII). Матеріалы по Исторіи русской картографіи, вып. II, 1910: збірка старих мап України, XVI-XVII вв. — З них особливо важні мапи Боплянна, спеціальні й ґенеральна, також Меркаторові й Мик. Радивила (друге виданнє ґенеральної мапи Бопляна в І вип. Матеріалів, пізнїйші перерібкки при статї Ляскоронского). Пізнїйщі публїкації Л. Падалка Карта Боплана о заселеніи Полтавской территоріи во второй четверти ХVI в., 1916 (перерисована мапа Бопляна, без коментаря). Кілька пізнїйших репродукцій боплянових й иньших мап подано в публїкації ґр. Михайла Тишкевича: Documents historiques sur l'Ukraine, Льозанна, 1919.



Для історії заселення України зарубежної, тої що входила в склад Московської держави, головна праця — Д. Багалїя, Очерки изъ исторіи колонизаціи степной Украины Московскаго государства, 1887. По нїй в значній мірі стратили своє значіннє ранїйші роботи, з котрих варто згадати: „Топографическое описаніе Харьковскаго намЂстничества“; Квітки Ілїї „Записки о слободскихъ полкахъ“, 1812; Срезневского „Историческое изображеніе гражданскаго устроенія Слободской Украины“, 1839 (нове вид. 1883); Григ. Квітки „О слободскихъ полкахъ'', 1840; БЂляева, О сторожевой, станичной и полевой службЂ на польской УкраинЂ Москоаскаго государства до царя АлексЂя Михайловича, 1846 (московські Чтенія — більшу половину займає тут актовий матеріал, не заступлений і досї якимсь иньшим виданнєм), Филарета „Историко-статистическое опмсаніе Харьковской епархіи“, 1850, друге виданнє 1859 р. (праця богата фактичним, документальним матеріалом по історії поодиноких осад, до котрого й тепер приходить ся звертатись); Гербеля „Изюмскій слободской козачій полкъ“, 1852; Германова „Постепенное расширеніе однодворческаго населенія въ Воронежской губ.“ 1861 (Записки Географ. общ. XII); Ласковского Матеріалы для исторіи инженернаго искусства въ Россіи (в т. І, 1858, про степове пограниче і його укріплення ХVII в.); Второва, О заселеніи Воронежской губ. (Воронеж. БесЂда); Головинского „Слободскіе козачьи полки“, 1864 (на обгортцї 1865).



Новійші роботи: Петровъ, Къ исторіи колонизаціи слободской Уараины (Кіев. Старина, 1883). Оглоблинъ, ОбозрЂніе историко-географическихъ матеріаловъ ХVII и XVIII в., заключающихся въ книгахъ разряднаго приказа, 1884 (Описаніе докум. и бумагъ архива юстиціи, IV) — спеціально гл. III, про пограничну соужбу: детальнїйші описи матеріалів особливо важного з сього погляду „білгородського розрядного стола“ в Описаніи докум. и бумагъ т. XII-XIV, 1901-5. Вейнбергъ, Воронежскій край, вып. І, 1885, його ж Матеріалы по исторіи г. Острогожска, 1886. БагалЂй, Краткій историческій очеркъ торговли, особеннт ярмаросной въ Харьковскомъ краЂ въ XVII и XVIIІ в. (Харьк. сб. II, 1888). Миклашевскій, Къ исторіи хозяйственнаго быта Московскаго государства — Заселеніе и сельское хозяйство южной окраины XVII в., 1894. Альбовскій, Исторія Харьковскаго полка, 1895 (з ІХ т. Харьков. Сборника) і новійше обробленнє тої ж теми: Харьковскіе козаки, вторая половина XVII ст., 1914 (тут чимало про Острянинову еміґрацію і московську „жесточ“ як причину її крахы); його ж: Валки, украинный городъ Москов. госуд. 1905 (Сборникъ харьк. ист. фил. общ. XVI). І. Левицкій, Городъ Путивль, 1902 (Труды XII арх. съЂзда) і його ж: Историческое прошлое г. Сумъ, 1905 (Труды XIII арх. съЂзда). БагалЂй и Миллеръ, Исторія г. Харькова за 250 лЂтъ его существованія, т. І, XIVI-XVIII, 1905. Рябининъ, Исторія о ПутивлЂ, уЂзд. гор. Кур. губ., 1911 (безвартісна компіляція). В часоп. Україна (1914, ІІ) надрукований був витяг з отсього тому п. заг. „Український рух на схід — розселеннє за московською границею до 1648 р.“ В книжцї Василенка, Очерки по исторіи Зап. Руси и Украины, остання глава присвячена кольонїзації Східньої України, вона збирає результати дотеперішнї дослїдів її. Нарештї дісертація А. Яковлева, ЗасЂчная черта Московскаго государства в XVII в., 1916 (головно про нову орґанїзацію „черти“ 1638 р.).



Важнїйші збірки матеріалів по історії зарубежної української кольонїзації крім згаданих публїкацій Беляєва і арх. Філарета: Второва й Александрова-Дольника Древнія грамоты касающіяся Воронежсой губ., I-III, 1850 до 1853. Зайцева Царскія грамоты на Корочу, 1859 (моск. Чтенія). Де-Пуле Матеріалы дляя исторіи Воронежской губ., 1861. Холмогорова Акты относящіеся къ Малороссіи, 1885 (москов. Чтенія). Вейнберга Воронежскіе акты т. І, 1887. Багалїя Матеріалы для исторії колонизаціи и быта степной украины Московскаго государства въ XVI-XVII ст. т. IІ-І 1886-90, ЗамЂтки и матеріалы по исторіи Слобод. Украины, 1893, і Матеріалы по исторіи г. Харькова въ ХVII в., 1905 (з Сбор. ист-фил. общ. т. XVI).



3. Джерела до історії Хмельниччини й історична традиція її.



Хмельниччина як рідко богата джерелами й лїтературою. Почавши від перших початків її, по горячим слїдам плдїй, зявляють ся в значнім числї записки й лїтописи, які дають їй дуже богато уваги, переходять далї вс пеціальні працї присвячері їй і близько звязаним з нею подїям, а незадовго починають зявляти ся й більш або меньш наукові розвідки, які або спеціально займають ся нею, або ставлять її в центрі сучасних подїй. .Повна біблїоґрафія Хмельниччини дала б цїлу книгу, яка могла б мати чималий інтерес, тому що на відносинах істориків до сеї доби, на тих точкках поглядів, з яких розглядали вони її, дуже характеристично відбивалась історична і національна ідеольоґія тих кругів. Я ж, не претендуючи нї на біблїоґрафічеу повноту нї на всестороннє освітленнє історичної лїтератури в рамках сих невеликих приміток, зберу тільки дещо важнїйше або цїкавійше з становища могт розслїду фактів і відносин Хмельниччини.



Починаю від писань сучасників. З-поміж мемуарів приватного характеру, які присвячують більшу увагу Хмельничччинї, насамперед треба пригадати кілька вже принотованих попереду:



Записки Якима Єрлича Latopisiec albo kroniczka roznych spraw i dziejow dawnych i terazniejszych czasow z wieku i zycia mego, інтересні особою свого автора, православного українського шляхтича, і місцем написання (в Київі, в захистї київських монастирів). Освітленнє дане тут подїям має через се свою спеціальну цїкавість як голос певної суспільної верстви. Записки були розпочаті 1620 р., доходять до 1672, досї маємо їx тільки в доволї лихім виданню Войціцкого Latopisiec J. Jerlicza, I-ІІ, 1853, нове виданнє було приготовлене пок. Орестом Левицьким, в збірцї лїтературних матеріалів XVI-XVIII, розпочатій київською археоґрафичною комісією. Друковані аркуші були прислані мині покійним до Москви в 1916 р. Випущеним сього тому я не бачив.



Записки Альбрехта Радивила, канцлєра в кн. Литовського — Memoriale rerum gestarum in Polonia, morte Sigismundi III inchoatum, доведене до р. 1655 (в польськім друкованїм текстї — див. ч. 1 прим. 2, вони кінчать ся 1653 р.). Ориґінал мемуарів в бібл. Чорторийських в Кракові, копія в Бібл. Осолїньских — з неї я користував ся. Плянувалось нове, наукове виданнє при краківській академії.



Записки Станислава Освєнціма, про котрі була вже мова вище. Автор — маршалок двору Ст. Конєцпольского, ум. 1657 р. Записки дуже цїннї, але заховали ся в фраґментах (рр. 1643-1647 і 1650-1), в одинокій рукописи бібл. Осолїоьских, з котрої й видав їх Чермак, з пропусктм тільки меньше важних встваних виписок (Stan. Oswiecima Dyaryusz 1643-1651).



Анонїмні лїтописні записки 1647-1656 рр., опублїковані в новім виданню київських „Памятників изд. кіев. комиссіею“ (т. І, 1898, с. 173). Вони не мають нї заголовку нї ймення автора, про походженнє їх знаємо тільки, що рукопись ся була передана до київської археоґрафічної комісії з тульчинського архиву Потоцких, письмо „кінця XVII, а не пізнїйше поч. XVIII в.“ Може бути, що се тільки уривок з яких небудь більших мемуарів, або вибірка фактів виключно воєнних і полїтичних. В авторі часто видео близького участника подїй: правдоподібно, се Поляк-військовий невисокої ранґи. Про сю лїтопись статейка Каманина: „Къ подробностямъ о началЂ войнъ Б. Хмельницкаго“, в київ. Университ. Изв. 1905 і в збірнику Еrаnоs, 1906.



Меньш інтересні анальоґічні записки Миколая Ємельовского земянина Белзького воєводства, „товариша“ польських військ, участника війн — обіймають рр. 1648-1679; видав їx у Львові 1850 р. Авґ. Бєльовский п. т. Pamietnik Mikolaja Jemiolowskiego.



Записки Мартина Ґолїньского, райцї казимирського під Краковом — починають ся компіляцією з старших історичних писань, потім перехдять в замітки сучасника, пересипані сучасними документами й лїтературними творами, які попадали до рук автора. Перша частина, доведена до 1648 р., остаточно zterminowana і przepisana 1658 р. Друга частина — Termina roznych rzeczy, ktore sie dzialy r. 1648 do r. 1664, споряджена 1665 р. Записки сї досї не видані і навіть мало використовувані, але мають інтерес як своїми вставками, так і замітками, що віддають поголоски, які ходили в тодїшнїй Польщі. Автоґраф в бібл. Осолїньских, ч. 188 і 189.



В дечім споріднена з cими записками — бо також відбиває в собі краківські настрої, погляди й чутки — лїтопись Станислава Темберского, уже не приватна хоч і не призначувана до друку — ведена при краківській академії, з спеціального фонду призначеного для такого академічного історіоґрафа. Заховала ся в двох частях, які обіймають рр. 1647-1656 і 1667-1672. Перша частина виготовлена була коло р. 1670, на підставі матеріалів збираних разом з подїями; її видав Чнрмак в видавн. Scriptores rerum polonicarum, т. XV: Stan. Temberskiego roczniki 1647-1656,1897.



Маємо також опублїковану — переважно в вибірках, серію монастирських хронїк — католицьких кляшторів м. Львова. Садок Баронч в своїм Pamietnik-y zakonu ww. oо. Bernardynow w Polszcze (1874) видав хронїку бернардинського кляштора, Антонович в Сборнику лЂтописей къ Исторіи Ю. и. З. Россіи (2888) виїмок з лїтописи кляшиора, кармелитів, Томашівський в VI т. Жерел виїмки з хронїк єзуїтської колєґії, кляштора францішканів і домінїканів.



Переходячи до більш моноґрафічних оброблень чи цїлої історії Хмельниччини чи певних стадій її, треба насамперед згадати такі річи, як приготовані і обговорені тексті в ч. III с. 86, 2 вид., сучасні історії облоги Львова Кушевича й Чеховмча. Вони не були сучасно друковані, хоч Кушевичева призначала ся для публичної відомости й широко популяризовала ся. Новійше виданнє її — Томашівсьуого в IV т. Жерел. Реляція Чеховича, меньш популярна, видана під іменем Ґросвайєра Зубрицьким в його Kronika m. Lwowa. Сучасно друкована була анальоґічна історія облоги Замостя Obsidio Zamosciana quam perduelles Cosachi iunctis viribus Tartarorum... tempore sub interregnum a. D. 1648 fecerunt, a m. loanne Bytomski phil. et i. u. professore et canonico zamoscensi, tantae calamitatis consorte et spectatore ехhibitа Zamoscii a. D. 1649 mense ianuario, передрукована недавно в VI т. львівських Жерел. Вона досить богата фактичним змістом. Натомість иньша брошюра з тої хвилї Fawor niebesky m. Lublinu czasu gwaltownego niebespieczenstwa od swawolnych kozakow pokazany, 1648, — не має в собі нїчого історичного2).



Офіціальна реляція про Зборівську кампанію Relatio gloriosissimae expeditionis, victoriosissimi progressus et faustissimae pacificationis cum hostibus... Ioannis Casimiri regis Р. була виготовлен ав двох редакціях. З них одна призначалась для заграничних дворів: relatio altera quae ad exteros missa est, Оcолїн. 225 л. 262; 1649 р. видрукований був її латинський текст, а 1650 р. польський переклад п. т. Relacya chwalebney ехpeyciey — те і друге без імени автора. (Порівняннє обох редакцій у Кубалї, Szkice І, дод. 2). Про історичну вартість див. в ч. III с. 198.



De rebus аnnо 1648 et 1649 contra, Zaporovios cosacos gestis, Vilае typis Academiae, 1651. (Автор називає себе в присвятї — Albertus Wiiuk Koialowicz). Се збірка статей: Copiarum magni ducatus Lituaniae adversus Zaporovianos cozacos anno 1648 et 1649 gesta соmр. narrata (становить половину книжки); Ducis in Wisniewiec et Lubnie Hieremiae Michaelis KoribuL... contra Cozacos Zaporovios a. 1648 gesta соmр. narrata; Regii exercitus cum Taurikani principis copiis anno 1649 ad Zboroviam congressus соmр. nar.



Статї сї предруковано потім в Віднї, 1653 р. п. з.: Іоаn. Lobzynski Epitome de rebus 1648 et 1649 contra Zaporovianos cosacos in Polonia et Lithvania gestis, з додатком статї: Appendix relationis aliquanto plenior eiusdem gloriosissimae expeditionis.



Невеличка брошюра з безконечним титулом: Grundliche und denckwurdige Relation der newlichen Cosaken-Unruh wider die Cron Polen unter commando gen Chmielnicki als gen. Hauptman, Putorock Cosaku Obristen, und Krziwanos Obristen als vornemsten Hauptern der Cosaken von Anfang bis zur newlichen (Goth sey Lob!) unverhofften Friedens-Composition, so hiebei gefuget und darzuf ertheilten Kongl Perdon, nach bewusten und zum Theil selbst erfahrnen Umbestanden kurtzlich verfasset durch einen namhafften Officirer jedoch dabey des Friedens Liebhabern, anno 1649 — дуже баламутно оповідає про повстаннє 1648 р., дещо докладнїйше про подїї 1649 р., кінчаючи зборівськтю угодою.



Rerum in magno ducatu Lithvaiae per tempus rebelliojis russicae gestarum commentarius, in quo obiter ets uccincte attinguntur quae in annexis regno Polono provinciis eodem tempore evenerunt, перше виданнє в Кшролевцї 1653 р., друге в Ельбінґу 1655, з деякими відмінами — книжка написана в кружку Януша Радивила і має головною метою дати образ його заслуг; кінчить ся білоцерківським трактатом.



Натана Ганновера, Жида-еміґранта з Заслава „Явейн-Мецула“ — двозначна назва: глубоке болото, і заразом: козацьае болото. (болото в значінню біди, а козаків автор зве біблїйним іменем Яван-Ионяне), описує головно подїї 1648-9 рр., коротко 1650-1. Дуже популя
Страница 48 из 77 Следующая страница