Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 50

ое описаніе“ в ріжних виданнях (Рубана, Шерера й ин.); користає також з Шевальє и Лїнажа. Не вважаючи на свою залежність від польських джерел стараєть ся знайти обєктивну точку для оцїнки подїй: ставлячи поруч себе посмертні оцїнки Хмельницького з „Краткого описанія'' й Коховского він, очевидно, вважає більш справедливим першу і підносить, що невважаючи на ріжницї в поглядах, всї мусять згодити ся на високій оцїнцї самої індівідуальности Хм., його зддібностей — dass er ein Genie, ein Mann von Kopf gewesen sey (c. 211).



Сею працею Енґля широко покористував с потім для історії Хмельниччини Дмитро Бантиш-Каменский в своїй „Исторії Малороссіи со временъ присоединенія оной къ Россійскому государству“ (т. І 1822). Відізвавши ся про книгу Енгля з великою похвалою, як про „книгу весьма любопытную и дЂлающую великую честь составителю“, Бантиш-Каменский широко користав з неї, замість звертатись безпосередно до польських і иньших заграничних джеел, котрими покористувавсь Енґель (безпосередно Б.-К. звертав ся тільки до Пасторія, маючи його в рукописнім росийськім перекладї). З українських лїтописей крім „Краткого описанія“, звісного Енґлеви, Б.-К. користував ся працями Грабянки, Симоновського, Мілєра й Ріґельмана. Центр ваги його роботи лежав одначе не тут, а в московських дипломатичних актах — документах архива загран. справ, почасти описаних батьком Дмитра Б.-К. Миколою Б.-К. (акти польські), почасти простудіованих ним самим („дЂла малороссійскія“).



Витяги з них почасти були подані в додатках до „Исторії“, почасти видані пізнїйше Бодянським („Источники малоросійской исторіи, собранные Д. Н. Бантышемъ-Каменскимъ'', 1858, з московських Чтеній).



Сї доти майже незвісні матеріали й надавали головну вагу й вартість працї Б.-К. взагалї й йото історії Хмельниччини з-окрема, досить блїдій і сухій, „мертво-холодной и небезошибочной“, яу характеризував її Максимович, — при тім і дуже коррткій: історія 16489- рр. подана у вступі на 20 стор. дуже розгонистого друку, трохи докладнїйше описані рр. 1651-7: освітленнє сильно офіціозне. Передмова до першого тому має дату 29 липня 1817 р., Полтава. Цїкава тут же замітка автора, що до написання сеї історії понудив його звісний малоросийський ґенерал-ґубернатор кн. Микола Рєпнїн, і він же написав істгрію Берестецької кампанїї (що справдї своїм стильом досить відбиває від Бантишевого оповідання).



Майже в однім часї з Бантишем-Каменским над історією Хмельниччини працював звісний український патріот Олексїй Мартос, що в перерві своєї дуже неспокійної службової карієри проживав тодї на Українї . Приступивши до писання своєї історії України десь в 1820 р., 1822 р. він мав уже три перші томи в цензурі, і в них історія України була доведена до смерти Б. Хмельницького, а в дальших двох томах (що в тім часї теж були вже написані). Мартос дійшов до скасовання гетьманства. Відомости про Бантишеву історію його не бентежили: він сподївався, що „дикое поле дЂеписаній Украины“ може вмістити „больше оратаевъ“. Се була надїя оправдана з того погляду, що Мартосова історія (перші томи) доповняла Бантишеву, розроблюючи ширше історію козаччини перед прилученнєм до Москви, а не витримуючи конкуренції з Б.-Каменским що до своєї документальности — розпоряджаючи тільки друкованими джерелами, і то небогатьма (Пасторієм, Шевсльє, Грабянкою), Мартос міг взяти гору більш живим лїтературним стильом — посвідченим видрукованими уривками.



Але в цїлости надрукувати своєї історії йому не вдаьо ся. В осени 1822 р. його кинули на службу в Сибир, вернувши ся відти по смерти Александра І, він знов вертаєть ся до своїх плянів видання історії. Сподїваючись, що може йому тим способом удасть ся дістати кошти від правительства, він предложив три перші томи мінїстрови освіти, просячи предложити їх цареви. Мінїстр Уваров передав їх на рецензію проф. Устрялову і той дав досить прихильний відзив, між иньшим піднїс „направительную идею'' працї - „что народъ сей и по происхожденію и по духу и по вЂрЂ своей всегда былъ частью великаго цЂлаго Россіи и силой естественнаго влеченія, долженъ былъ не смотря на временное свое отдаленіе отъ ней, опять воити въ историческую ея орбиту и составить съ ней одну душу и одну мощь“. Не вважаючи на сю похвальну ідею, коштів на виданнє Мартос, мабуть, таки не дістав, хоч і переробив свою історію по вказівкам Устрялова — додав напр. цитати на джерела, як того бажав рецензент. Вийшли тільки дві глави, для розбудження інтересу на виривки надруковані Мартосом в часоп. СЂверный Архивъ (1822, ч. 13-4 битва під Берестечком і в 1823 ч. 6 похід Тимоша й війна 1652-3 рр.), рукопись же цїло історії десь запропастилась. (Про сю історію у Лазаревського Очерик, зам. и докум. по исторіи Малороссіи, II — тут передруковано другий уривок, опублїкований Мартосом).



Ще меньше маємо понятя про історію Хмельниччини, що входила в працю третього історкиа України сеї доби Максима Берлинського. Його „Историческое обозрЂнніе Малороссіи и города Кіева“, судячи по главам, присвяченим часам Мазепи (надрукованим в „Молодику“) мусїло чимало місця удїлити Хмельнмччинї. Але воно досї не обслїдувано зовсїм.



З черги мусимо згадати тепер працю, яка не бувши історичною в властивім значінню солва, мала чималий вплив на дальший розвій української історіоґрафії сеї доби. Розумію „Запорожскую Старину“ Срезневского, що почала виходити 1833 р. (шість частей, від р. 1500 до 1707, 1833-1838). Інтерес її в тім, що вона вводила нову катеґорію джерел в студіюваннє української козаччини історичну пісню й думу. Коли ми і в українській історіоґрафії ХVIII в. можемо місцями підозрівати впливи української історичної поезії, а декотрі її репрезентанти в свій виклад, для оживлення його, залюбки вводять і взірцї поетичної віршевої лїтератури (Грабянка, Ріґельман), то все такі офіціально, так би сказати, українська історична поезія в круг джерел історичного дослїду досї не була введена. Свідомо й рішучо з такими замірами виступив Срезневский в отсїй своїй молодечій працї (пад своєю збіркою він працював маючи заледви 20 лїт). „Бідність історії_Запорожа (Запорожем він зве взагалї козаччину) в джерелах писаних змушує дослїдника шукати иньших джерел, і він знаходить для своїх дослїдів богату, невичерпану копальню в нарозній традиції“ — в піснях і оповіданнях бандуристів. Припускаючи, що в „зверхнїй історії'' тут можуть бути помилки в іменах, в порядку подїй, Срезневский вважає „рішучо дорогоцїнною“ їх традицію у внутрішнїй історії — що до побуту і звичаїв. В своїй книзї він і подає читачеви розложені в хронольоґічнім порядку тексти дум, і поруч історичну компіляцію, зложену з відомостей лїтописних і зачерпнених з поетичної традиції, аж до смерти Мазепи.



Ся проба історії за помічю народньої поезії зробила вражіннє. За Срезнєвским пішов не тільки Кулїш у своїй „Українї — од початку Вкраїни до батька Хмельницького“ (1843),-але також і Костомаров, що стояв взагалї під сильними впливами Срезневского в сих часах. Положивши проголошену Срезневским тезу основою своєї дісертації „Объ историческомъ значеніи русской народной поэзіи“ (1843), він і в своїй історії Хмельниччини, до котрої забрав ся по сїй працї, задумував ужитти народню поетичну традицію для доповнення й оживлення історичного обраэу Хмельниччини.



Навіть апокріфічні мотиви, введені до своєї збірки Срезнєвским, не зістались без впливу на пізнїйшу історіоґрафію, і деякі з ниэ покутують і досї в історії Хмельниччини (як напр. історія Линчая й Линчаївцїв).



Тим часом не здїйснений Мартосом план видання живо й лїтературно написаної історії козаччини сповнив в самий рік його смерти (1842) иньший український патріот, поет і аматор української старовини Микола Маркович (Маркевич). Досї ми не маємо якої небудь авторської сповіди його, котра б пояснила, що подало йому гадку написання історії України, які завдвння він ставив собі при тім, і т. и. Але з того, яке значіннє має в його історичнім апараті „Історія Русів“, можна здогадуватись, що одним з головних мотивів в тім була обставина, що таке дорогоцїнне джерело, яким М. уважав „Історію Русів“ — така богата скарбниця лїтературних і патріотичних мотивів, зіставалась не використаною в українскій історіоґрафії. Перші чотири томи його „Історії Малороссіи“ мають цнзурний дозвіл 7. V. 1840, тааим чином їх написаннє припадає на 1830-і роки. Історія починаєть ся коротким поглядом на минувшину України до початків XVI в. — близше нею займатись автор не вважає потрібним, тому що вона містить ся в „історіях Росії, Польщі й Литви'' (с. 5). Потім в девяти роздїлах (с. 27-145) оповідаєть ся історія від першого виборного гетьмана Лянцкороньского до повстання Хмельницького, в даальших дванадцяти (с. 149-387) історія Хмельницького й Хмельниччини, що таким чином займає в сїй працї центральне місце. Науковий апарат, з котрим Маркович приступив до оброблення сеї епохи, не підіймавсь над рівенем Бантиша-Каменского і Маркович також пильно використовує Енґля і з його рук бере цитати на лїтературу, коритсуєть ся Бантишем і головно — щедро розписує своє оповіданнє „фактами“ Історії Русів.



Невважаючи на сей апокріфічний елємент, що мусїв будити сильні підозріння навіть при тодїшнїм стані історичних відомостей (навіть Срезневский в Запорожскій Старинї ставивсь до екстраваґанфій „Історії Русів“ досить скетично), — історія Марковича мала в українськім громадянстві визначний успіх. Суровий документалїст Максимович при кінцї 1850-х рр. похваляв його „живой и увлекательный разсказъ о гетьманст†Хмельницкаго, напоминяющій иногда художественность первоначальника малороссійской исторіи Конисскаго“, хоч і не вважав оправданим занадто вже велике довірє до сього „Кониського“ (Історії Русів) Чарновский переробив історію Марковича по польськи (Ukraina і Zaporoze czyli historya kozakow ... wedlug najlepszych zrodel napisana, 1854, цпнзурний дозвіл 1852). Але в сїм часї вже готовилась до виступу на публичну арену иньша праця, що мала безповоротно вирвати з рук Марковича пальму історика-артиста — була нею історія Хмельниччини Костомарова.



В автобіоґрафії своїй Костомаров каже, що він узявсь до сеї праці ще в Харкові, весною 1843 р., скоро після своєї історичної траґедії з епохи Хмельниччини — „Переяславська ніч“. Потім він працював над нею в Київі, і Максимович згадує, що вже на початку фатального 1846 р. Костомаров читав йому вступ до Хмельниччини — правдоподібно те, що потім (1856) вийшло під назвою „Борьба украинскихъ козаковъ съ Польщею въ первой пол. XVII в. до Б. Хмельницкаго“. Але його коханнє, арешт і висилка перебили сї занятя, і він вернувсь до них згодом на засланню, виписуючи книжки від К. Свідзіньского. Дїставши при кінцї 1855 р. дозвіл на приїзд до Петербурга, в формі ще відпустки з заслання, Костомаров поставив своїм завданнєм за сю відпустку довести до кінця свою працю над Хмельницьким, і за чотири місяцї книга була справдї готова й віюдана до цензури. Потерпівши доволі від цензурного олївця, вона все таки була дозволена і віддана автором до друку часописи „Отечественныя Записки“, де й зачала ся друком від першої книжки 1857 р. (друковалась в книгах 1 до 8, разом коло 450 стор.) Рік пізнїйше вийшла осібним виданнєм, справлена й доповнена, в двох томах (1859), а в 1870 р. вже в трьох, з додатком вступу — про історію козаччини до Хмельницького, і збіркою поетичних творів про Хмельниччину при кінцї працї. Потім ще раз за житя автора вона була перероблена й вийшла 1884 р. як виданнє четверте.



Публїкою і ширшими науковими кругами твір Костомарова був прийнятий незвичайно прихильно, можна сказати — ентузіастично. Костомарова проголошено незрівняним істориком-артистом, якого досї не бачила росийска, а з нею й українська історіоґрафія, порівнювано його з Амедеєм Тьєрі, і як головний твір в сїм напрямі вихвалювано „Б. Хмельницького“. Але серед істориків спеціалїстів поруч похвал артистичній сторонї почали слїдом висловлятись і більше або меньше різкі оцїнки фактичної, наукової сторони твору, які не зістались без впливу на самого Костомарова і його дальшу роботу над „Б. Хмельницьким“. Він, очевидно, прийняв до серця поклик Максимовича — наново переглянути критично свій матеріал, зібраний для Хмельниччини, аби живість і мальвоничість оповідапня не осягались коштом фактичної вірности, і хоч не зробив своєї працї на-ново, але при кождім новім виданню старав ся наблизитись до наукових вимог. Кінець кінцем одначе не дїйшов кінця сього завдання й зіставив свою працю на дорозї між півбелєтристичним образом, яким задумував його з початку, і чисто науковим твором, якого хотїв від нього Максимович.



Власне, при оцїнцї „Б. Хмельницького“, навіть таким, яким він лишивсь по смерти Костомарова, після кількох основних ревізій, переведених над ним покійним істориком, не треба забувати того початкового пляну, з яким забирав ся він до сього твору, — бажаючи дати оповіданнє для широкої публїки, можливо живий і яскравий образ, а не ґелєртерський твір. В передмові до вид. 1859 р. він поясняв, що свою книгу писав „не въ видЂ систематической исторіи, а разсказа, не для ученаго круга спеціалистовъ, а для публики“. Вона стояла в генетичнім звязку з одного боку — з пробою поетичного відтворення драматичного конфлїкту Хмельниччини („Переяславська ніч“), з другого боку — з ідеєю історичної вартости народньої поетичної традиції („Мысли“). Супроти „мертво-холодної“ історії Б. Каменського, що в тім часі, до 1842 р. (себто виходу Історії Марковича) все ще була одиноким підручником українскої історії (в 1842 р. вона вийшла новим виданнєм), Костомарову, очевидно, усміхалась гадка — дати громадянству щось зовсїм протилежне: живий суцїльний образ, оповитий красою й поезією народньої традиції.



Як бачммо з його автобіоґрафії, в сїй першій, харьківській стадії своєї роботи він головно оперував українською традицією ХVIІІ в. — тими памятками її, які кілька лїт пізнїйше опуьлїкував Бодянський в московських „Чтеніях“. Але до „Історії Русів“ Костомаров, правдоподібно, вже тодї ставив ся досить критично, під впливом скептичних заміток Срезневского, і тому появв історії Марковича, де на „Історію Русів“ була положена головна вага, а народна поетична традиція грала ролю зовсїм малозначну, не могла відвести Костомарова від задуманого. Навпаки, поява сеї книги могла ще більше заохотити його до пляну дати образ сеї центральної доби історії козаччини, свобідний від апокріфів псевдо-Кописького, а за те перейнятий елєментами суто-народньої поезії.



Потім перейшовши до Рівного, а потім до Київа (1844-5), Костомаров мав змогу підійти близше до польської історичної традиції, досї чужої йому, як і всїм попередникам його в новій українській історіоґрафії (з росийською разом). Тим часом як всї вони черпали польські звістки з Енґля, Костомаров звернувсь до польської історіоґрафії безпосередно, і не міг не почути також і в сїм своєї переваги над попереднипами. З другого боку в Київі в його руки попала що йно відкрита лїтопись Величка, поручена йому до видання київською комісією. Вона зробила на Костомарова сильне вражіннє і до певної міри заступила в його матеріалї те місце, яке для Марковича в рядї йогоо джерел займала „Історія Pyciв“.



Під такими впливами і настроями виробляв ся „Б. Хмельницький“. Ми не будемо іпсля сього дивуватись, що Костомаров не тільки полишав в устах своїх героїв ті промови й діальоґи, які повкладали їм, за клясичними взірцями, ріжні історики XVII в., але творив і нові від себе, з ріжних джерел, і вкладав в уста своїх дїячів: перетворював в діальоґи те, що джерела оповідали в формі описовій, свобідно складав образки з ріжних побутових подробиць, перемінював історичне оповіданнє в белетристичну повість, драматизував його розмовами й висказами дїячів, подаючи їх в зовсїм катеґоричній формі, зіставляючи читача-неспеціалїста в переконанню, що він має до дїла з джереловим матеріалом.



В своїм матеріалї Костомаров шукав, очевидно, не стільки фактичної достовірности, як лїтературної повноти — змісту для живого й повного образу, поводячись крттеріями не стільки наукової, як поетичиоі творчости.



Під впливами критики ж власних помічень він пізнїйше старав ся пересїяти сей матеріал через густійше сито. В однім пізнїйшим листї (1880) він згадує, як його „Б. Хмельницкій“ „очищался, очищался отъ этого навоза... и все-таки до сихъ поръ, послЂ третьяго изданія не совершенно очистился“. (Р. Архивъ 1890, Х с. 218). Він говорить се про впливи „Запорожскої Старини“, але се можна б повторити взагалї про ті апокріфічні елєменти, котрими був переповнений „Б. Хмельницкій“ в своїх перших редакціях і не увільнив ся від них і до кінця.



Так само незмінним зіставсь і загальний характер працї — більш епічний, нїж критичний — повість про подвиги героя Богдана, в дусї української традиції ХVIII в., а не образ полїтичних, тим меньше соціальних і економічних обставин і змагань його доби. З сього становища треба й оцїнювати сей славний твір, і не жадати того, чого й не мав заміру дати в нїм автор.



Правда, що сам Кострмаров инакшими очами задивляв ся на свою книгу по новій ревізії, яку дав їй перед виданнєм 1870 р. Він пропустив уже тут рекомендацію „Б. Хмельницького'' як твопу для публїки, а не для учених, згазку про обмеженість своєї знайомости з джерелами. Близше познайомивши ся з московськими актами архиву загран. справ в 1860-х рр., використавши деякі збірники польських листів і актів в пет. публ. біблїотеці і переглянувши дещо гострійше свій давнїйший матеріал, він, очевидно, готов був дивитись на свій твір як на працю вповнї наукову. І треба сказати — такий був чар його таланту, що при всїх своїх слабих сторонах його книга на довгі часи зістала ся не тільки артистичним образом, але й головною науковою працею про сю добу, не вчажаючи на всї критики і поправки, і на появу новійших праць, які мали дати „поправлений“ образ сеї доби й головного її героя.



Першим зробив ряд поправок до „Б. Хмельницького“ Максимович при виходї його осібною книжкою в 1859 р.,-в улюбленій своїй формі — лїтературних листів. Перші чотири були надрукованні п. т. „Письма о Б. Хмельницкгмъ къ M. П. Погодину“ в Максимовичевім збрінику „Украинецъ“ 1859: пятий — „О пріЂздЂ Б. Хмельницкаго въ Кієвъ изъ Замостья'' в час. „Рус. БесЂда“, 1859: решта, числом 13, були вже адресовані самому Коатомарову й друкувались з початку в Спб. ВЂдомостях (1860), а потім в „Основі“, як та стали виходити. Зібрані вони разом в І т. „Собранія сочиненій“ Максимовича.



В першім листї він висловлює свій принціпіальний погляд на Б. Хмельницького — з становища полїтичного унїтаризму („Д†стороны одного Русскаго міра, надолго разрозненныя и даже противстоявшія другъ другу, сошлись воедино — усиліями Богдана. Его постоянное устремленіе къ Московской Руси... и то что въ 1654 г.... положено было счастливое начало великому историческому дЂлу — возсоединенію всей Владимировой Руси, и понынЂ еще не оконченному: все это даетъ Богдану полное право, чтобы память его была драгоцЂнною и для Великороссіянина, и для всей Руси“).



Далї М. подає загальну характеристику твору Костомарова і в делїкатній формі закидає йому, що в своїм півбелєтристичнім трактованню теми він нагорнув богато подробиць непевних, які характеризують польсько-український конфлїкт взагалї, а не мають фактичної певности. По сїм переходить до детальних прикладів ріжних недокладностей в „Б. Хмельницькім'', але при тім обертаєть ся пернважно в дрібних подробицях: невірних іменнях, датах і т. п. Питаннє достовірности ріжних джерел, ужитих Костомаровим, зісталось майже незачепленим: Максимович напр. теж з повним довірєм приймає відомости Величка і з спочутєм повторює ріжні апокріфічні звістки, внесені в своє оповіданнє Костомаровим. Круг джерел, в котрім обертав ся Максимович, взагалї був досить тїсний — хоч він і звав зате свої_джерела дуже добре. Ще більше може нїж Костомаров, обома ногами стояв він на українській традиції ХVIIІ в., на її фактах і поглядах, і з сього боку нїчого нового й не міг вказати Костомарову. А його наклик до критичнїйшого оброблення матеріалів, супроти тих конкретних поправок, які подавав він сам, для Костомарова мусїв звучати як заохота до „крохоборства“ — точрїйшого провірювання дат, імен, цитат, і тому не міг зробити на нього особливого вражіння, бо для всякої такої дрібязковости Костомаров меньше всього мав і хисту і охоти.



Але разом з „листами“ Максимовича (1860) вийшов десятий том „Исторії Россіи“ Соловьова, де останнї роздїли були присвячені Хмельниччинї. Як бачимо тут з збірної нотки про джерела для історії війн 1648 і 1649 рр., круг історично-лїтературних джерел Соловьйова був не великий, значно меньший від Костомарова (з українських Самовидець і Величко, з польських Єрлич, Твардовский, Рудавский, Коховский, з деякими перерібками їх, і збірник актів київської археоґраф. комісії). Але Соловйов використав московвькі акти далеко ширше, нїж сого часу зробив се Бантиш-Каменский, і положив їх основою своєї працї; завдяки тому вона становила на той час важне і цїнне доповненнє до твору Костомарова і правдоподібно — не зісталась без впливу на новий напрям його занять. Власне в 1861 р., ставши членом археьґрафичної петерб. комісії, він прийняв на сеюе видаваннє московських актів до історії України і виписавши їх собі в археоґрафичну комісію до Петербурга, за помічю Кулїша приступив до їx видавання. Третїй том, присвячений Хмельниччині, вийшов в українській друкарнї Кулїша 1861 р. (том перший „Актів“ вийшов пізнїйше, в 1864 р.).



Своїм звичаєм Соловьов в своїй працї не входив в нїяку полєміку з Костомаровим: за нього до певної міри зробив се, в дуже різкій формі його ученик Ґенадій Карпов з нагоди нового видання „Б. Хмельницького“ (1870). Того ж року він випустив книжку „Критическій обзоръ разработки главныхъ русскихъ источниковъ до исторіи Малороссіи относящихся за время: 8.1.1654 до 30. V. 1672“. В нїй вказує він як на хибу всеї дотеперішньої української історіоґрафії на мале використаннє московських актів, і то тільки частинне — поминеннє матеріалів архива мін. юстиції, вперше вказаних Соловьовим. Обнижаючи джерелову вартість лїтописної й мемуарної лїтератури, він підносить, що „аъ момента соединенія Малороссіи съ Великою Россіею для исторіи первой нЂтъ другихъ главныхъ источниковъ кромЂ дЂл ънашихъ архивовъ“ (c. 126). Суворо розкритикувавши „Історію Русів“ і Марковича, він также суворо взявсь і за Костомарова, закидаючи йому, що він „сочинилъ“ свого „Б. Хмельницького“ подібно як автор „Історії Русів“ „сочинялъ“ свою історію (с. 128). Дорікав йому не тільки за неповноту і недокладности його працї, але й за тенденційність — не тільки в представленню й освітленню подїй, але навіть і в виборі й видаванню матеріалів: що Костомаров, сам не працювавши в архиві, виписував акти для видання по вказівкам історії Соловйова, і ще й сих вказівок не вмів використати, та нквмисно упускав те що не підходило під його та Кулїшів український, антимосковський патріотизм, і т. д. В тім дусї відповідав він потім і на замітки Костомаровва, що вийшли в часоп. БесЂда (1870, І) під заголовком „ОтвЂтъ г. Карпову на егр статью ,Критическій обзоръ“. Карпов випустив против них брошюру: „Г. Костомаровъ, какъ историкъ Малороссіи (1871), написану навіть ще різше нїж „Обзоръ“.



Але власне сей занадто гострий тон, се втяганнє до наукової полєміки полїтики і одностороннїсть поглядів до решти ослабили все тп значіннє, яке самі по собі, очищені від всякої ненукової домішки, могли б мати критичгі замітки Карпова. Від його книги й брошюри відвернулись взагалї як від чогось негідного, „чорносотенного“ по теперішньому кажучи. Не зробила після сього користного вражіння й проба Карпова по свтйому критично розібрати історію Хмельницького. В 1873 р. вийла його книжка „Начало исторической дЂятельности Богдана Хмельницкаго, историко-критическое изслЂжованіе“, де огляд подїй доведено до походу Хмельницького з Низу, а властиво дано критику української традиції й поглядів українських істориків на житє і діяльность Хмельницького до сього моменту. Критика була б користнїйша, колиб не знижала її вартости велика обмеженість власного наукового апарату Карпова, що полишив на боцї все польське з виїмком самих „Памятників київ. комісії“, і не було б знов того неможливого „полємічного“ тон уз натяками на „неблагонадьожні“ тенденції противників. А так книга була, можна сказати, страчена для науки, і одиноким позитивним вкладом, прийнятим науковими кругами від її автора, зістались його додатки до збірки Костомарова в Актах ЮЗР., згаданї вище (с. 208).



Не завкдить одначе навести принціпіальний поляд на Хмельниччину, котру сей крайнїй оборонець московської традиції хотїв противставити українській автономистичній точцї погляду Костомарова: „Вся Малороссія, народъ и козаки, воевали съ Польшею, но только, какъ всЂмъ извЂстно, не изъ-за правъ, а для защиты гонимой вЂры. Условія, на которыхъ Малороссія соглашалась подчиниться ПольшЂ, были обыкновенно двоякія: всенародныя и козацкія. Всенародное требованіе было только одно, которое и стояло всюду на первомъ планЂ — это свобода православія. Такое условіе Польша менЂе всего могла исполеить, — и Малороссія отложилась отъ нея. Переяславская рада, 1654 года, была дЂломъ не однихъ казаковъ, но всего народа. Нужно было малороссійскому народу на этой радЂ читать какія-либо права и предлагать какія-либо условія Великой Россіи? Малороссія могла только одного желать, чтобы ея не выдавали ПольшЂ. Но это само собою разумЂлось изъ рЂшенія Великой присоединить къ себЂ Малую. Да ибольшая разница Польша и Россія: отъ Польши отбивались, а къ Россіи христа-ради просились въ подданство“. (Г. Костомаровъ какъ ист. Малор. с. 18). Самого Хмельницького, як дїяча, Карпов цїнив дуже високо, ставлячи поруч Вільгельма Оранського і Вашінґтона, і тільки наставав на невідповідне освітленнє його дїяльности.



З иньшого становища — різко осуджуючи Хмельницького як дїяча і як індівідуальність, і так само й викликаний ним рух і цїлу козаччину, виступив против Костомарова й його твору Кулїш. Уже в своїй популярній книжцї „Хмельниччина“ (1861) він, кажучи його пізнїйшими словами (Наршд, 1892 с. 248), „вироьив иньшого Хмеля Хмельницького“, нїж яким представив його Костомаров в своїм творі. Кулїш мав на метї внести поправки в погляди Костомарова, дати иньше освітленнє тим фактам, на котрих спиняв ся Костомаров, з котрими він тодї був ще в добрих відносинах і разом працював над виданнєм актів Хмельниччини. По словам Кулїша, на критику Костомарова підбивав його тодї Максимовмч, але Кулїшеви нн хотїлось критикувати, тільки дати свою конструкцію сеї епохи. Він задумує велику історію України за козацьких часів „проникнутую идеею сліянія русскаго народа“, від перших конфлїктів з Польщею в XVI в. до подїлу її. Історія ся представлялась йому в трьох тритомових трильоґіях, з котрих першу становила „Исторія возсоединенія Руси“, середню історія Хмельниччини, названа ним „Исторіею отпаденія Руси оть Польши“, і останню історія пізнїйших часів „до царицї Катерини і лядської халепи“. Тап начеркує Кулїш плян сеї працї в листах 1874 р., відкриваючи при тім і пров ідні мотиви сеї роботи: розвінчати в другій трильоґії Хмельницького, як розвінчав уже в „Исторії Возсоед.“ К. Осирозького, „аби стидно було йому ставити памятник“, і заразом — знищити Костомарова, що, мовляв, як чужеплеменник, орґанїчно був нездібний зрозуміти й відповідно представити українську історію (листи до Хильчевського, К. Старина 1898, І с. 137 і д.)



Неприхильний осуд, яким стріло українське громадянство „Исторію возсоединенія“, очевидно, на якийсь час прохолодив сї пляни, і в споминах своїх друкованих 1885 р. (Новь ч. 13) Кулїш навіть покаяв ся прилюдно в своїх замислах: на Костомарова. Але три роки пізнїйше (1888) в московських Чтеніях таки появились, рецензовані Карповим, перші томи Кулїшевої історії Хмельниччини, перейняті незвичайним завзятєм і против Хмельницького і против української історіоґрафії (або як він її прозиває - „одичалой въ нашей украинщинЂ Кліо“ III. 394), а конкретно — против Костомарова. Заразом вийшли сї томи й осібно (Отпаденіе Малороссіи отъ Польши 1340-1654, три томи, 1888-9). Але спочутя нї в росийських, нї в українських кругах вони не знайшли — хіба в польських. Гострі атаки на Костомарова, тодї вже покійного, викликали неприємне почутє (вираз йому дав напр. Пипін. Исторія рус. этноґр. III с. 211). Карпов раззом з третїм томом „Отпаденія“ надрукував в „Чтеніях“ простору статю „Въ защиту Богдана Хмельницкаго“, де оправдував надрукованнє Кулїшевої працї тільки негативною користю, яку вона може мати для розсвітлення Хмельниччини, і т. и.



В межичасї між виходом „Исторіи возсоединенія“ й „Исторіею отпаденія“ вийшли ще дві росийські працї до історії Хмельниччини, котрі мусимо тут принотувати. Одна — „Польская анархія при ЯнЂ-КазимирЂ и война за Украину“ Н. Павлищева (1878, друге вид. в Сочиненіях, 1887), робота компілятивна, головно на підставі Костомарова й Соловйова, також Шайнохи. Більш претенсіозна була друга книга, що правда — не звернена так гостро против Костомарова, як Кулїшева, але також обрахована на те, щоб розвінчати Хмельницького й змінити загально приняті погляди на нього — себ то костомарівські перед усїм. Була се дісертація харківського професора П. Буцінского: „О. БогданЂ Хмельницкомъ“ (1882). Свою працю він мотивував тим, що акти польської метрики моск. архиву загран. справ — між ними кореспонденція Хмельницького, захоплена Поляками під Берестечком, і деякі иньші акти того ж архиву, „які, здаєть ся, не попадали в руки нїодного з наших істориків“, кидають зовсїм нове світло на особу і дїяльність славного гетьмана“, і се нове освітленнє мала дату книга Буцінского — перевести нову ревизію дїяльности Богдана на підставі сих матеріалів. Одначе сї маьеріали, особливо в тій мірі як їx використав в своїй книзї Буцінский, нїякого перевороту в поглядах на Хмельницького не спроможні були зробити. (Треба одмітити, що на особливо сенсаційну група сих матерімлів, що в інвентарях архиву загр. справ носять назву „перехоплених Поляками“, і Буцінским були ототожнені з „шкатулою листів“, захопленою під Берестечком, звернув увагу сам же Костомаров в своїй статї: „Б. Хмельницкій данникъ отоманской Порты“, ВЂст. Европы 1878, і можливо, що ся статя дала привід і Буцінскому до його книгии.) Страница 50 из 77 Следующая страница