Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 51

r>


Головну ролю грає, очевидно, принціпіальний погляд на особу Богдана. Для Буцінского він богатий пан, Поляк і шляхтич,н авіть маґнат по перереконанням і звичкам, далекий від усяких національних та соціальних визвільних мотивів; з чисто особистих причин попавши в конфлїкт з польським режімом, він і далї не перестає стояти вповнї на ґрунтї панських поглядів і в своїй діяльности виявляє самі неґативні прикмети свого характеру. Все се перевшдить ся одначе самим примітивним способом, з повною байдужістю до вимог наукового методу. Автор ще раз повертає до апокріфічних відомостей „Історії Русів“ і „Запорозької Старини“, поводить ся з своїми джерелами незвичайно недбало, хибно інтерпретує їх і т. и.



З убійчою критикою поглядів автора й його наукового методу виступив Антонович — офиціальний рецензент дісертації (в Київ. Старинї 1883. ІІ) Рецензія цїкава заразом і як одно з небогатьох писань, де сей авторитетний історик України висловляв свої полляди на Хмельницького і Хмельниччину. Признаючи в Богдан ївисокі таланти вожда й правителя, він добачав у нього незрозуміннє сучасних анроднїх бажань і заперечував які небудь змагання до української державности. як вислів київських (українських) наукових кругів, має певний інтерес також статя про Хмельницького покійного тепер Ор. Левицького в книзї „Историческіе дЂятели юго-зап. Россіи“ (1885), ваписана за Костомаровим. Річ характеристична, що з київських кругів взагалї вийшло сорозмірно дуже мало про Хмельниччину: в Кіев. Старинї за 25 лїт її істнування лише кілька документальних дрібниць, і навіть на відкритє памятника Хмельницькому вона не відкликнулась нїякою значнїйшою статею про славного гетьмана.



Щоб довести сей перегляд до початків XX в., треба згадати ще II т. „Исторії запорожскихъ козаковъ“ Еварницького (1895). Хмельниччинї присвячено тут тільки оден роздїл, трохи більше як аркуш друку, коміплятивного характеру. Чимало присвятив він уваги історії Хмельниччини у вступнім викладї своїм: „ГлавнЂйшіе моменты изъ исторіи запорожскаго козачества“ (Рус. Мысль, 1897, І), але історія її оповідаєть ся по Величку (див. мою рец. в XXVI т. львів. Записок). Натомість з принціпіального погляду певний інтерес мали загальні погляди на сю епоху, висловлені Антоновичем в його „Бесїдах про козацькі часи“ (1897), і в ювилейній промові 1898 р. (опублїкованій одначе тільки в резюме). Наукове тов. ім. Шевченка з нагоди сього ж 250-лїтьного ювилея Хмельниччини видало спеціально присвячену Хмельниччинї збірку (т. XXII-XXIV Записок), між иньшим й моєю статею (Хмельницький і Хмельниччина, видана потім і осібно, 1901), студією С. Томашівського „Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.“, згаданою вище збіркою сучасних віршів про Хмельниччину, зібраною й обробленою пок. Франком, і т. ин. Але ся збірка по духу вяжеть ся вже з лїтературою Хмельниччини останнїх десятилїть, до котрої перейду слїдом, а тепер мушу сказати ще про Хмельниччину в історіоґрафії польській. Розвій лїтепатури про неї в історіоґрафії українській і росийській я оглянув всуміш, бо дїяльність істориків часто переходила з одної до другої й переплїталась тїсно, — польська ж історіоґрафія стояла більш відокремлено.



Довгий час одначе тут і не можна було одмітити нїякої важнїйшої працї для сеї епохи. Невиданою зісталась історія Радзіміньского — її знав і користувавсь нею Маркович, але ріжні полїцейські прикрости, які впали на сїмю Радзіміньского за сю історію (про них оповідає Костомаров, Литер. НаслЂдіе с. 57), мабуть мали своїм наслїдком, що далї про сю історію й слих загинув — минї принаймнї не довело ся стрінути близших відомостей про неї. Загальнїйші працї як K. Kwiatkowski Dzieje narodu polskiego za panow. Wladyslawa IV (1823), Balinski Dzieje panowania Jana Kazimierza od r. 1656 (1846), не дали нїчого важного для історії Хмельниччини, так само як і пізнїйші Dzieje rzeczypospolitej polskiej Морачевского (в VII томі, 1853, доволї богато удїлен місця Хмельниччинї), або Dzieje Polski Шуйского (III, 1864).



Поява „Б. Хмельницького“ Косомарова викликала цїкаву статю Єжа-Мілковского в львівській часоп._Dziennik literacki (1861). Не дуже входячи в фактичну сторону працї, він головно виступав против провідних гадок Костомарова, доказуючи, що Русь не можна противставляти Польщі, що Хмельниччина була конфлїктом соціально-економичним, боротьбою з щляхецтвом і т. и. — погляди взагалї дуже поширені в польських кругах.



Чотири роки пізнїйше зявила ся рец. Шайнохи. Він дуже вдаряв на некритичність твору Костомарова, але заразом — всупереч Мілковскому — закидав брак всякої провідної гадки, повний індіферентизм, і ще більше -недостачу артизму і всякого темпераменту в викладї: „zadna iskra doowcipu, zadne uderzniace porownanie lub dostrzezenie nie strzeli w dziele . . . Dzieje te plyna jak cicha, leniwa rzeka, po ktorei zsdna fala nie plusnie nad powierzchnia, zaden promien slonca nie odbije sie na falach rozigranych“ (Czas, 1865, передр. в IV т. збірки Szkice historyczne). Шайноха мав до певної міри право се казати: він писав се, коли вже були надруковані його статї, видані того ж 1865 р. осібно під назвою Dwa lata dziejow naszych (друковались з початку в Bibl. Warszaw., 1862-3). Другий том сеї працї містив історію війни 1648 р., написану живо, талановито і з різко переведеною антишляхетською тенденцією. Як я вже сказав (с. 196), Хмельницький для Шайнохи був знарядом суду божого над еґоістичною, отяжілою польською шляхтою, що не послухала рицарських покликів Володислава. Праця Ш. була також свобіднїйша від апокріфічного елєменту, нїж твір Костомарова — хоч повною свободою таки не могла похвалитись (навіть від Величкових апокріфів вона не була чиста), а при тім мада й свої хиби — не мала напр. нїяких цитат, та й провіденціальне освітленнє цїлої історії не причинялось тех до її наукової вартости.



Більш для куріозу, а в тім — і як певний симптом польських настроїв на Українї, згадаю сильветку Падурри, Bogdan Chmielncki, надруковану в одній з львів. часописей в 1874 р. і потім включену в його Pysma — повну ріжних фантазій, з котрих деякі знайшли одначе місце і в новійшій польській „моноґрафії“ Р.-Гавроньского. Але в тім же часї, від р. 1873 почавши, в львівській же час. Przewodnik nauk. i literacki почали виходити писання иньшого калїбру — студії Л. Кубалї з часів Яна-Кажимира, зібрані потім разом в два том п. заг. Szkice historyczne (1880-1, четверте вид. 1901). Значна частина її безпосередно входила в історію Хмельниччини (Oblezenie Lwowa w r. 1648, Oblezenie Zbaraza i pokoj pod Zborowem, Bitwa pod Beresteczkiem, Krwawe swaty, Wyprawa zwaniecka). Студії гарні, солїдно і досить обєктивно зроблені, по части на підставі невиданих джерел. Про їx продовженнє — третю серію, що стала виходити після 1900 р., скажу щп низше, тепер хочу покінчитиз лїтературою минулого столїтя. І вже небтгато зісталось тут одмітит чогось важнїйшого.



Старий знавець української кольонїзації Едвард Рулїковский в варшавськім вид. Slownik geograficzny (т. IX, 1890) під формою статї про Суботів дав невеличку, але інтеересну біоґрафійку Хмельницького, за якою потім пішов А. Роллє в своїх статях про приватне житє гетьмана. Полєміка Кулїша-Карпова викликалв інтересну статю Корзона О Chmielnickim sady Kulsiza і Karpowa (Kwartal. historyz. 1892), де він висловляє власні погляди на Хмельницького, його характер і полїтику, її мотиви й змагання. В 1893 р. вийшли згадані начерки А. Роллє: Kobiety na dworze Czehrynskim (Biblioteka warszawska, 1893, кн. VII і далї) — проба близше війти в інтімне житє гетьмана — інтересна, хоч написана більл белєтристично, нїж документально; за житя авторови не вдалось докінчити свою роботу, і частина її вийшла вже по його смерти п. з. Chmielnicki w Czehrynie в часоп. Praeglad Роlski (т. 119. 1896, лютий). В 1895 р. зявила згадана вище (с. 197) цїнна студія Чермака про воєнні пляни Володислава, що вводила в перші початки Хмельниччини.



В двох останнїх десятилїтях ся богата і інтересна, не тільки з чисто історичного, а і з суспільного погляду лїтература, в якій так сильно і симптоматично відбивались ріжні полїтичні й національні змагання і орієнтації дослїдників українських, росийськмх, польських, оживилась ще більше, збогативши ся цїлим рядом праць, які з ріжного становища і з ріжних сторін підходили до Хмельниччини, чи то стараючи ся збогатити фактичний матеріал для її пізнання, чи то пробуючи дати їй нове освітленнє. Вихідним моментом їх можна прийняти 250-лїтє великого повстання 1648 р., що зазначило ся згаданою ювилейною промовою Антоновича, ювилейним збірником Наукового тов. львівського і виданнєм галицьких актів Хмельниччини в його „Жерелах“, за котрими потім пішов мій проєкт корпусу матеріалів до історії козаччини — на жаль здїйснений тільки в части (т. VIII і XII Жерел).



Др. Кубаля поновив свої студії над Хмельниччиною (Zajecie Kijowa рrzеz Moskwe w r.-1654 i zatarg prawoslawnej cerkwi ruskiej z patriarchem moskiewskim, 1901, Przysiega w Pereislawiu i stati B. Chmielnickiego, 1904, Zaprzepaszczona kraina, 1907) і вінчав їх виданою 1910 р. суцїльною історією прилучення України до Москви і польсько-московської війни (Szkice historiczne, sеrуа traecia, Wojna, moskiewska r. 1654-1655). По мислп автора вона мала послужити першою частиною історії „семилїтньої північної війни“ 1654-1660 рр.: друга частина її вийшла в переддень війни — Wojna szwecka w roku 1655 і 1656 (Szkicow histor. serya IV, без року).



Др. Кордуба дав ряд розвідок і матеріалів по історії дипльоматії Хмельниччини (Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р., в львів. Записках т. 78, 1907, Проба австрийського посередництва між Хмельницькими і Польщею, тамже т. 84, 1908, Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV, в Жерелах т. XII, 1911).



Ів. Каманин паралельно з публїкованнєм матеріалів до Хмельниччини присвятив їй ряд розвідок і заміток, котрі маю нагоду нераз згадувати при текстї, останнї мині звісні: Походженнє Б. Хмельницького в київ. Записках т. XII, 1913. Участіе южно-русскаго населенія въ возстаніи Богдана Хмельницкаго въ т. IV части III Архива ЮЗР., 1914, і Договоры Б. Хмелницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей въ II т. Сборника кіев. ком., 1916.



Ів.. Франко в своїх Студіях над українськими піснями (див. вище с. 207) забрав ся до розслїду лєґендарної Хмельниччини, але через свою недугу не міг допровадити до якихось позитивних результатів.



З загальних праць більші або менші роздїли присвятили Хмельниччинї курси історії України іР осії сих років: мій „Очеркъ исторіи украинскаго народа“, 1 вид. 1904, Ол. Єфименкової „Исторія украинскаго народа“, 1906, Іловайского „Исторія Россіи“ т. V, 1905, M. H. Покровского „Русская исторія“, т. III, 1911.



До суцїльного оброблення Хмельниччини взяв ся Фр. Равіта-Ґавроньский — 1906 р. випустив він перший том п. т.: Bohdan Chmielnicki do elekcyi Jana-Kazimierza, a 1909 вийшов друий і останнїй: В. Chmielnicki od elekcyi Jana Kazimierza do smierci. Джерелового матеріалу, особливо нового, автор до сеї працї принїс небогато, очевидно — його завданнєм було дати своє освітленнє Хмельниччинї й її головному героєвм. Становище автора др крайности неприхильне Хмельниччинї. Хмельницькому і цїлій козаччинї, яку він вважав елєментом виключно руїнним — зібраннєм всї неґативних сторін немилої йому української стихії. Заразом дуже різко вдаряє він на українську історіоґрафію, особливо на Костомарова, котрому закидає тенденційне й аґітаційнп фальшованнє історії. Сам одначе не грішить нї трохи нї обєктивністю нї точністю і критичністю, уживаючи й апокріфічного елєменту, де він йому подобаєть ся, і більш нїж свобідно поводячи ся з своїм матеріалом. Коли я ширше спиняюсь над сею зовсїм слабою з наукового і несмачною з лїтерарурного погляду працею, то роблю се головно з огляду на те признаннє, яке вона при тім усїм знайшла в польських кругах, — нагорожена премією краківської академії наук! . . .



Повним контрастом до неї зявилась польська студія Вячеслава Липинського Stanislaw-Michal Kryczewski, разом з кількома меньшими статями уміщена ним в збірнику Z dziejow Ukrainy, 1912. Праця ся інтересна і з чисто наукового становища, бо порушує досї мало освітлене питаннє про участь шляхти в Хмельниччинї і вплив на її полїтичний характер, і спиняючись на визначнїйших шляхетських участниках, вносить чимало нового і користного в студіюваннє добр. Але особливу увагу звернула вона на себе як відгомін старої традиції — як голос нащадків тої шляхти, що в конфлїктї-козаччини з польським режімом стала по її сторонї. Останнїми часами автор приступив до нового оброблення свого матеріалу, випустивши в 1920 р. книгу: Україна на переломі, 1657-1659, як т. III своїх „Студій“ і заповів як II т. нове виданнє студій про участь шляхти в Хмельниччині і Стан. Кричевського.



Апольґетичний, а навіть ентузіасричний характер що до Хмельнисчини і особливо самого Хмельницького мала також иньша праця з тих лїт — С. Томашівського „Перший похід Богдана Хмельнмцького в Галиччину. Два місяцї“ української полїтики 1648 р.“ (в VI т. Жерел і осібно, 1913).



Прихильником полїтичних завдань Хмельниччини висткпив також і І. Розенфельд в працї: Присоединеніе Малороссіи къ Россіи (1654-1793), 1915, в роздїлї присвяченім її полїтичним здобуткам: що до наукового свого переведення праця одначе стоїть не високо, бо не оріентуєть ся в джереловім матеріалї.



Таке оживленнє студій над Хмельниччиною, очевидно, має всї шанси відновитись ще раз з відновленнєм більш сприятливих для наукових занять обставин, і дати ще богато нового і цїнного для зрозуміння сеї доби, для котрої наука далеко ще не розпоряджує всїм потрібним. І на сю свою працю я дивлюсь тому тільки як на ступінь до тої історії Хмельниччини - очищеної від кори лєґенди і уоруженої всїм наукових матеріалом, який зістав ся нам в спадку, — а може бути результатом тільки дуже інтенсивної колєктивної роботи. Уважливий читач помітить, яку непропорціональну частину працї мусїв я віддати очищенню Хмельниччини від хащів лєґенди і тій передвступній роботї над необробленим нацково матеріалом, яка властиво повинна бути удїлом студій приготовчих.



Примітки



1) Біблїоґрафія, подана тут, була зроблена в першій полов. 1914 р.; продовжити й доповняти її новійшими публїкаціями скільки небудь повно я потім не мав уже змоги.



2) У Костомарова в його реєстрі джерел до історії Хмельниччини фіґурує ще кілька друків з перших років Хмельниччини, навіть з звіздкою (знаком історичної вартости); тому зазначу тут, що деякі з тих писань не мають нїякого історичного інтересу. І так книжечка Planctus Poloniae super ingenti suorum clade a kozacis rebellibus illata Сим. Вонхоцкого (1649) се школярська перерібка Горацієвих віршів злегка притерта до обставии 1648 р.



Dyszkurs jednego milosnika оуczуznу naszey, w ktorym sie pokazuie dowodnie, zе z wieczna hanba tego zacnego krolewstwa Pan Bog skaral woysko nasze potezne tego rok8 czescia pobite czescia rozproszone od kozakow dla tego ze ich mоsс panowie zolnierze y kwarciani y insi rozmaicie krzywdzieli poddane osob duchownych y w Litwie y w Mazowszu y w Polszcze y na Ukrainie i yndziey — не має в собі нїчого історичного, а містить тільки канонїчні міркування на тему недотикальности церковних маєтностей.



3) Лазаревський навіть сумнївав ся в автентичпости сього імени, поки на саої очі не побачив копії, спорядженої 1756 р., з іменем Гр. Грабянки — див. його замітки в Кіев. Старинї 1894. XI і 1897. II.



Частина третя: Хмельниччина в розцвіті (1648-1650).



Розділ XI. Проби компромісу (лїто 1648).



Вступне слово



Під Білою Церквою: Панїка після Корсуня, безкоролївє, роля Осолїньского, його роспорядження, дипльоматичні азходи на ізооьованнє Хмельниччини в Ордї і в Москві, Хмельницький пробує полагодити конфлїкт.



Лист до підстарости Чорного, відомости про козацькі жадання, козацьке ”удїльне панство“, дїйсні жадання козацькі. Посольство до короля — лист Хмельницького, козацькі домагання передані через послів, иньші листи з того дня, 12 червня



Посольство Петронїя Ласка до Хмельницького, порозуміннє Кисїля з Хмельницьким, реляції Ласка, настрої в війську, становище Орди. Хмельницький уступаєть ся з-під Білої Церкви під Чигирин.



Перемирє і конвокація: радість з приводу перемиря і уступлення Хмельницького, атаки на Осолїньского, відправа козацького поаольства соймом, виробленнє пляну супроти козаків, визначеннє комісарів, Кисїля і тов., і проголошеннє загальнгоо походу, оптимізм польських полїтиків і побоювання за Хмельницького.



Розвій повстання. Задніпровє, чутки про місію Кривоноса, автоматичний розвій повстання в дїйсности, вісти з Чернигова, Стародуб, проби боротьби з повстаннєм.



Київське Полїсє. Браславщина, знищеннє Немирова, Нестервар-Тульчин, лєґенди про тутешню різню, перші виступи Кривоноса.



Кривонос і Вишневецький: прихід Вишневецького з-за Днїпра, карательна експедиція на Немирів, погром Поляків, похід на Махнівку, погибіль Полонного, вражіння від виступів Вишневецького, Кривонос як местник, відомости про нього, його ідеольоґія, чутки про рівалїзацію Кривоноса і Хмельницького. Хмельницький виходить з дотеперішньої резерви, його марш з Чигрина, мотиви походу в листї до Заславського: нкступ Вишневецького і затриманнє послів.



Польська мобілїзація і крах комісії: висилка війська на Українк, операції Заславського. Кривонос заповідає війну, битва під Константиновим. Вишневецький і його уступленнє. Кривонос на Подїлю, Межибож і Бар, поголоски про Камінець.



Хмельницький під Паволочею, дипльоматичні заходи — унїверсал на Литву, переговори з Кримом і Туреччиною. Марш під Константинів.



Подоріж польських комісарів, силкування навязати переговори з Хмельниыьким, неприхильність польського війська до перемиря і комісарської акції, розірваннє перемиря, справозданнє Кисїля.



Вступне слово



Останніми часами так богато писали про Хмельниччину, так чаcто посилались на неї, на потвердженнє своїх поглядів, теорій, провіщувань, обвиоувачувань, так часто прикладались її подїї та ситуації до нинїшнїх, що не тільки сппеціалїстови, а й просто інтелїґентній людинї варто зазнайомитись з науковим станом річи: з тим що ми дїйсно знаємо про тодїшні подїї та ситуації. І се спонукує мене передрукувати сю мою книгу, котрої - не знаю, чи не єдиний примірник маю в руках. Вона представляє в можливо повнім виді і можливо обєктивнім освітленню період найвищої сили і розцвіту великого українського руху, після блискучих, цїлком несподїваних тріумфів жовтоводських та корсунських, коли Хмельницький і його товариші стали заходитись коло закріплення та використання несподївано осягнених здобутків і поволї дійшли до тих високолетних плянів соборної, незалежної України і широких полїтичних комбінацій для її забезпечення, які нераз так чарують нас з далекої перспективи. Для можливого вияснення сих вікопомних хвиль перевів я детальну критику всього ранїйше звісного матеріалу і притяг також богато нового, передтм незвісного, що кидає зовсїм нове світло на деякі важні моменти в розвою сих подїй — скажім на зборівське замиреннє й його умови. Тому, не вважаючи на свій суто науковий характер, ся книга, кажу я, мабуть з користю й інтересом буде прочитана кожним, хто цїкавить ся нашим минулим — і нашим сучасним.



Вона становить третю (остатню) частину VIIІ тому моєї „Істопії України-Руси”, присвяченого другій четвертинї ХVII віку (1626-1650) — великої, переломової епохи в житю нашого народу. Перша частина, написана в 1909-1911 р., була мною випущена на початку 1913 р. окремо, тому що я не міг в тій хвилї докінчити цїлого тому. Вона обіймала подїї від куруківської війни 1625 р. до упадку великого повстання 1637-1638 р. та приборкання козаччини новою ординацією. Була випущенаа в більшім числї примірників; ся книга розійшла ся ще перед війною і доволї звісна. Роботу ж мою над другою половиною сього тому пеиервала війна, — на початку останнього роздїлу отсеї книги. Арештований і всаджений до вязницї, а потім засланий до глухого Сімбірска, я не мав змоги докінчити сеї працї, і щоб вона не пропала, випустив в 1915 р. другу частину, яка обіймала огляд десятилїтя перед Хмельниччиною (між иньшим цїлого великого українського розселення в Слобідщинї, що особливо сильно розвинуло ся в тім часї), та початки повстання кінчаючи битвою під Корсунем. Книга ся була видрукована тільки в числї 500 примірників і стала тепер уже великою рідкістю. Потім, коли мене переведено на житє до Москви, на осїнь 1916 р., стало для мене можливим довести роботу до межі, котру я поставив для VIII тому: до того моменту, коли вияснилась безвиглядність зборівського компромісу й перспектива нового і безповоротного відірвання від Польщі стала неминучою (весна 1651 р.). Не вважаючи на дуже трудні обставини мого засланського житя, а за зиму 1916/1917 р. довів до кінця сю працю й почав її друкувати В.Москві — саме коли почалась революція й покликала мене до Київа. Книга друкувалась потім цїлий рік, і незадовго перед зірваннєм зносин між Україною й Московщиною пішли її останні коректи. Потім я довго не мав про неї вістей, і тільки підчас мииових переговорів, лїтом 1918 р., через імпровізованих поштарів, які возили пошту з Київа до Москви і назад, я передав наказ друкарнї випустити книгу — і дістав разом з рахунком оден примірник з друкарською розцїнкою. Не знаю, чи випустила друкарня книгу до книгарень: не бачив і не чув я нїде її слїду, і передруковую тепер з того єдиного примірника, який тодї отримав. Не роблю в нїй змін, щоб не вносити до викладу нїякої „полїтики”, навіяної подїями останнїх лїт. Нехай буде такою , якою писалась тодї, коли Українцїв ще не дїлила нинїшня полїтика.



1/XII. 1921.



Під Білою Церквою: Панїка після Корсуня, безкоролївє, роля Осолїньского, його роспорядження, дипльоматичні заходи на ізольованнє Хмельниччини в Ордї і в Москві, Хмельницький пробує полагодити конфлїкт.



Панїка, що обхопила польську шляхту під першим вражіннєм корсунської катастрофи і нсроднього повстання на Україї, була тим більша, що разом з вістями про такий страшний, небувалий поргом гетьманїв росходила ся по Українї вість про несподївану смерть короля. Він умер 20 мая н. с., кілька день перед корсунським погромом в глухім місточку на Білій Руси, так що відомість про його смерть разходила ся з деяким опізненнєм і ширила ся п оУкраїнї разом з вістями про погибіль польського війська.



В рішучий момент українського повстання Польща зістала ся без війська, без гетьманів і всього воєнного штабу, без короля і правительства, бо по польській конституції компетенції мінїстрів вигасали разом з смертю короля, і їх місце мала заступити тимчасова орґанїзація безкоролївя, котру треба було доперва наладити. Як пильно не обмежувала польська шляхта протягом цїлого столїтя права, впливи і компетенції короля, все-таки його особа значила дуже богато, а особливо така сильна в кождім разї індівідуальність, такий популярний і необррний в своїх чарах державець, як король Володислав. Спеціально звісна була його незвичайна популярність в козацьких і взагалї укпаїнських кругах, теплі симпатії серед них і привязаннє до нього; на се можна було богато рахувати, і справдї все се могло богато помогти в сїм небезпечнім моментї. Але власститель усїх сих чар відійшов, і нїкому було промовити з тою самопевністю, якою так часто володїють прирожденні династи, і до сих збунтованих українських мас, до грізних козацьких військ, і до самої польської шляхти, взиваючи її до оборони, до відпору, до віри в себе і свої сили.



Короля не стало, і його місце, по польській конституції, мав заступити серед таких нечувано грізних обставин церковник, прімас польської церкви, ґнєзненський арцибіскуп, сїмдесятилїтнїй старець, взагалї нїчим не визначний, а тепер ще до того зломаний хоробою, що тримала його в ліжку в момент смерти короля. Канцлєр Осолїньский, в дорозї до короля, на границї в. кн. Литовського довідавши ся про його смерть, поспішив сповістити прімаса, але той з причини хороби не міг приїхати до столицї. Прийшлось їхати до його резіденції, і тут спільною радою були поробленї перші роспорядження. Скликано на день 25 червня н. с. повітові соймики, що мали вислатп депутатів на конвокаційний сойм, призначений на день 16 липня. Тим часом для оборони річи-посполитої від грізного повстання рішено було рушити королївську ґвардіб і артілєрію, а Потоцкого уповажнити на вербованнє нових контінґентів (про погром війська ще не знади 1). Шляхту візвано приготовити ся до загального походу. Повітам на соймиках порручено зібрати гроші на оборону. або наняти військо і вислати його на театр війни.



Фактичний провід справами перейшов до канцлєра Осолїньского, хоч його мінїстерські функції формально вигасли. Амбітний, енерґічний, він свідомий був хисткого становища серед несчисленних ворогів, які завидували його карієрі, впливам, богацтву, і використовував тепер всї засоби власти, щоб можливо зміцнити свою позицію. Та се, розумієть ся, відчувало ся його неприятелями, і роспорядження тимчасового правительства, котрого душею був Осолїньский, оцїнювали ся крізь прізму його особистих плянів і амбіцій, викликали підозріння й інсінуації у неприхильників, і се збільшало розстрій і почутє безрадности серед шляхти.



Потім, я кприйшли відомости про корсунський погром, вважали неможливим чекати до соймиків. Визначено пів-офіціальні зїзди по провінції; до Варшави Осолїньский зібрав на нараду сенаторів і ріжних нотаблїв, на яких покладав ся. Місцеві зїзди виявили велику жертвенність і енерґію в ухвалах,, признали великі кредити на наєм війська: по підрахунку дослїдників, якби зреалїзувати всї сї постанови і ухвали, якби стягнути всї панські контінґенти, річ-посполита роспоряджала б 70 тисячами війська 2). Такі перспективи дуже підняли настрій шляхти. Але з тим більшим невдоволеннєм приймала вона рішення і роспорядженнф самозваеного правительства Осолїньского.



Зібраний ним зїзд нотаблїв 9 червня н. ст. проєктував скороченнє процедури вибору корлоя — щоб соймики позволили перевести вибір на соймі конвокаційнім; накликав шляхту висилати гроші і повітове військо, а тимчасовими провідниками воєнних сил, в заступство гетьманам, визначив Домінїка Острозького-Заславського, воєводу сендомирського, Миколая Остророґа, підчашого коронного, і Олександра Конєцпольского, хорунжого коронного 3). Все се викликало сильне і місяцми дуже різке невдоволеннє. Шляхта не хотїла пристати на скороченнє елєкційної процедури, різко критикувала вибір воєнних вождів, прибраних собі під мисль Осолїньским, і протестувала против такої самозванної інституції як варшавський зїзд нотаблїв: сенаторів і ріжної припадкової публики. Кінець кінцем інїціатива повзята Осолїнським в порядкованню справ викликала тільки ще більшу анархіж і дезорґанїзацію, яка з повною очевидністю виявила ся вже на соймиках перед-конвокаційних.



Не дуже вдатні були і дипльоматичні ходи, пороблені Осолїньским на перші вісти про побіди Хмельницького. Заскочений несподїваними подїями, він пустив в рух всї пружини своєї дипльоматії, але власне може для того, що пущені вони були всї на-раз, без певного ясного пляну, їх рухи помішались і не дали нїякого позитивного результату.



Першим дїлом Осолїньского було постарати ся розвести Татар з козаками. Не звернув ся він одначе з тим до хана безпосередно. Правдоподібно, в дусї замірів покійного короля він ще сподївав ся використати татарський виступ як причину війни против Криму, з тим щоб потягнути з собою на Кримцїв і козаків з Хмешьницьким. Натомість постарав ся використати миролюбиві настрої турецьких полїтиків, щоб через Порту натиснути на хана, аби покинув козаків. З другого боку з недавнього союзного трактату з Москвою задумав скористати, щоб напустити на Крим московське військо. До турецького правительства він уже перед тим поручив удати ся Потоцкому, а тепер на вість про жовтоводський погром поспішив з безпосереднїми представленнями візирови, домагаючи ся, аби ханови зараз наказано вертати ся до дому, покинувши забрану здобич 4). З московським правительством попросив війти в переговори Кисїля, признаного спеціалїста в московських справах. Поручив йому пригадати недавню умову і нахилити „московських вождів”, аби ударили на Крим, користаючи з того, що сили татарські рушили на Польшу, і Крим стоїть пустий 5). Заразом — поручав Кисїлеви війти в переговори з самим Хмельницьким „так через духовенство своє, як і сам через себе”, аби того „bezecnego Chmielnickiego” привести до того, щоб він розірвав свій союз з поганами і не бушував так против вітчини і крови християнської, а за те обіцяти йому пробаченнє його вчинку.



Кисїль на се придавав ся справдї добре, не тільки з огляду на знаннє справ московських і козацьких — як автор останнього союзного трактату з Москвою і довголїтнїй комісар в козацьких справах, а як і однодумець канцлєра що до його плянів і маневрів. На вість про жовтоводський погром він розвиває в листї до короля (не знаючи ще про смррть його) подібні ж пляни, що й Осолїньский. Ставить ділєму — або приложити всї старання, щоб відтягнути Татар від козаків, при помочи Порти, і тодї з усїми силами ударити на козаків; або — як він каже „проковтнути як найскорше, хочби і з гірким жалєм, те що спіткало нас з боку коазків, погодити козаків як небудь, якимсь розумним трактатом, і викинути їх на море, — щоб тим способом залагодити внутрішню війну”. 6). Але судячи з того, як старанно розвиває він власне сю другу половину, ледви згадавши, для повноти, про першу, не можна мати сумнїву, що в дїйсности всї його симпатії лежали по сторонї другого пляну. Сам бувши завсїди прихильником порозуміння з козаками, Кисїль до того, очевидно, сподївав ся попасти сею радою в тон королеви, знаючи його старі пляни турецької війни, і не залишає піднести їх спасенність. Та слїдом він довідав ся про смерть короля, і ті ж самі пляни розвинув тодї перед прімасом, як головою тимчасового правительства 7). Коли ж потім з листу Осолїньского побачив созвучного своїм плянам чоловіка у всевластнім — як тоді здавалось — канцлєрі, під протекторатом которого міг їх повести повним ходом, — він з усею енерґією взяв
Страница 51 из 77 Следующая страница