Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 53

ниаівз заднїпрянських куп, що бушували в Лубенщинї й Сїверщинї, і Хмельницький велїв з них двом голови стяти, а двох чи трох післати до Вишневецького, на доказ, що то не козаки своєволять, а його власні піддані. Про своєвільні купи принагідно відзивав ся, що як тільки посли його, вислані до Варшави, вернуть ся з чимсь добрим, то він зараз виступить против своєвільцїв і буде їх нищити, а тим часом посилає до них свої унїверсали, тільки вони на те не вважають.



Для такої тактики треба було певного опорного пункту. Предложення, з якими звернув ся до Хмельницького Кисїль, з поручення тимчасового правительства, наспіли для Хмельницького в сам час. Само по собі висланнє до правительства послів з козацькими домаганнями, як що воно стало ся перед посольством Кисїля, ще не давало Хмельницькому якоїсь підстави для переходу від операцій воєнних до дипльоматичних. Сидїти ж перед розбурханим народнїм морем і чекати далекої відповіди з Варшави, а заразом тримати на уздї величезне військо, стримуючи його від ексцесів, від участи в хлопськім повстагню — се як на довгий час бвло і незмірно тяжко, і навіть небезпечно. Тим часом татарська орда, обловивши ся здобичею, обтяжена ясиром, стомлена досить довгим походом, потрібувала зміни, повороту до дому, спочинку і відсвіження, і її однаково треба було відправити, властиво — погодити ся з тим, що вона однаково піде 8). Але пустити її не обґрунтувавши своєї позиції — зістати ся на довший час без татарської помочи в ролї петента, що здав ся на панську ласку й чекає резолюції на своє проханнє — се не годило ся з повагою козацтса і зі престіжом повстання, так високо піднесеним останнїми побідами.



З сього боку місія Кисїля, могло Хмельницькому здавати ся, давала доьрий — тому що не трудний, елєментарно простий вихід з сеї ситуації. Військо уступало ся на пів-офіціальне запевненнє тимчасового правительства, що козацькі домагання будуть задоволені -мета повстання буде осягнена. Чи Хмельницький при тім дїйсно вірив, що правительство сї домагання сповнить — се, розумієть ся, зістаєть ся під великим сумїнвом. Його благання до Кисїля, аби він його не вивів в поле, вибивши у нього з рук зброю, робить без сумнїву вражіннє іронїї козацького дипльомата з пихи свіжо-пошитого в маґнатії землячка. Але кінець кінцем ся середня лїнїя між великою народньою війною, в яку мусїв би Хмельницький пірнути, рущивши далї на захід, а не хотїв, - і повним уступленнєм з театру війни і полишеннєм його противникам, як радив дехто з старшини, — подобала ся Хмельницькому. Він прийняв пропозицію Кисїля як офіціальний перерив війни, перемирє, і „відправивши хана”, відступив сам під Чигирин, розложивши по городах невеликі козацькі віддїли. По словам Петронїя в Білій Церкві лишено було 4 тис. козаків під началом полковника Гирі, що держав тут скрізь сторожу по погранича козацької території. По иньших полкових городах, черрз які Петронїєви доводило ся переїздити, було теж по кілька тисяч козаків.



8 (18) червня Хмельницький був уже в Черкасах 9). 17 (27) о. Петронїй застав його в Чигринї 10)._З ним було тут, по словам о. Петронїя, 10 тис. козаків. Від хана був приданий йому слтан-мурза „в сро коней”; в усяких справах він з гетьманського двору давав відомости Тугай-беєви, що з своєю ордою кочував „на Синїх Водах”, а хан з усїм ясиром пішов до Криму. Оповідали, що він повів 200 тисяч навільника з України 11).



Примітки



1) Шайноха дод. 16 ,Чортор. 379 с. 82, Осол. 3564 л. 28); у Міхаловского з хибною датою 30 червня с. 65.



2) Памятники с. 225, Пам. кн. Міхаловского с. 46.



3) Памятники с. 231, Пам. кн. Міхаловского с. 50.



4) У Міхаловскаго с. 55.



5) Так перекащуєть ся зміст сього поручення в листї до Тишкевича (Шайноха дод. 25), з докладною датою — 7 червня, і в листї прімаса з 14 червня (у Кубалї с. 374).



6) Шайноха дод. 30.



7) Шайноха дод. 36.



8) Деякі дослїдники (Шайноха, за ним Р. Ґавроньский) висловляли гадку, що хан мусїв покинути Хмельницького з огляду на дуже сердиті інструкції від султанського диванв: ще перше нїж наспіли скарги від Потоцкого, потім від Осолїньского на союз хана з козаками, візир уже заявив ханови своє рішуче невдоволеннє — так поинаймнї писав і він, і волоський господар (див. у Шайнохи дод. 2 і ркп. Осолїньских 225 л. 74). Припускаючи, що хан одержав сю сувору догану під Білою Церквою і через се мусїв покинути Хмельницького, в сїм фактї бачать причину наглого маршу орди і самого Хмельницького під Чигирин. Зістаєть ся одначе непевним і те, чи справдї султанська нагана була така серіозна — чи не зроблена була більше про око, — і тауже те, чи хан, діставши те султанське напімненнє, дійсно вважав потрібним розірвати спілку з козаками, не оглядаючи ся на нечувані користи, які дав Ордї спільний похід. Се друге особливо сумнївне. О. Петронїй оповідає, що під Чигирином Татари як раз намовляли козаків до нової війни з Польщею.



9) Лист Хмельницького з Черкасів з 8 червня в Актах Ю. З. Р. III. с. 207, 208, пор. тамже с. 215.



10) Пор. грамоти Хмельницького з Чигрина з 20. VII с.с. Акты Ю. З. Р. III с. 222, Акты Москов. госуд. II ч. 356.



11) Пам. кн. Міхаловского с. 39.



Перемирє і конвокація: радість з приводу перемиря і уступлення Хмельницького, атаки на Осолїньскооо, відправа козацького посольства соймом, виробленнє пляну супроти козаків, визначеннє комісарів, Кисїля і тов., і проголошеннє загального походу, оптимізм польських полїтиків і побоювання за Хмельницького.



Вісти про уступленнє Хмельницького напоынили польське громадянство здивованнєм і радістю. Вже як довідали ся про те лише, що він спинив ся під Білою Церквою і не рушаєть ся далї, тим часом як його вже сподївали ся на Волмни, сподївали ся у Львові, виглядали над Вислою 1), се було прийняте як Богом дароване щастє, трохи не чудо. „Надїї в милосердю божім, що Господь Бог, показуючи силу і милосердє над нами, того зрадника Хмеля трохи погамував і дальше Білрї Церкви йти не звелїв, а як би сам Господь Бог не стримав Хмелька, то запевно був би він досї коло самого Володимира”, пише оден шляхтич в перших днях червня н. с. 2). „Велика опіка божа над вітчиною нашою, коли він того неприятеля так заслїпив, що по такій великій перемозї 3) він побіди не використав, коли не міг би нїде стрінути опору”, завважає другий, — але не покладаючи ся на безпосереднїй наказ божий, розумує, що Хмельницький спинив ся, аби покінчити з Київщиною і Чернигівщиною, аби не лишати неприятеля в тилу. „А тепер прочувши про ту горстку людей, рушаєть ся обозом, і вже з тих країв не йдуть листи, тільки тестаменти з останнїм прощаннєм. 4).



Коли ж замість новаго маршу на захід прийшла вість, що Хмельницький відступив „на звиклі місця” козацькі, — суспільність польська „відітхнула свобідно” по всїх пережитих трівогах, і по звичайній реакції — наповнила ся спокоєм. Хмельницький, очевидно, не був такий страшний, як здавало сф, його заміри — не такі ворожі, та мабуть і побоюєть ся він ріскувати на ново. „Мусимо признати в тім чоловіку велику поміркованість, яку він справдї не по варварськи виявив, не наступаючи далї з своїм побідним військом, по тім як знищив майже до решти військо наше і довідав ся про смерть королївську; заявляє тепер і публично і приватно, що як з тяжкого мусу наступив на кварцяне військо, так тепер сердечно жаллує розливу християнської крови, складаючи вину на фатальну нашу малодушність і страх, з великим соромом нашого імени; заявляє, що щастєм своїм зовсїм не заносить ся, анї тїшить ся з нашого нещастя, знаючи вдачу фортуни, що як облесниця, а не щира приятелька, зваблюючи великими надїями зводить смертних на погибіль; прагне не знати чи щиро — спокійно сидїти собі за Днїпром і там при давнїх вільностях нести повинну службу й сповняти накази”, пише пильний глядач українських подїй львівський райця Кушевич 5).



Смиренний лист Хмельницького до короля, одержаний в Варшаві в середнїх днях червня с. с., письменні інструкції козацькі і устні пояснення послів додавали ще кращого настрою. Просять милосердя, оправдуючи ся незносними кривдами державцїв і Жидів переказують варшавські кореспонденти — бо так були притиснені, що вже нїчого свого не мали, а коли хотїли поскаржити ся на Жида, то тільки більший клопіт на голову; „не маючи чим платити горілки та меду, дочок заставляли, і ті побахуровали ся”. Жалять ся на Потоцкого, що зруйнував їм два міста власн ікозацькі і церков спалив кілька, а иньші коло Київа і Білої Церкви відібрав з великою кривдою і віддав унїатам; просять амнестії Хмельницькому, привернення давнїх свобід, виборної старшини, побільшення реєстру до 12 тисяч згідно з королївським привилеєм 1645 р.; жадають привернення церков і спеціально люблинської 6).



І забувши недавно пережиті страхи, шляхта вже не спішила з виконаннєм прийнятих на останнїх зїздах ухвал що до збору грошей, найму війскьа, мобілїзації шляхти і т. ин., натомість з тим більшою енерґією взяла ся до критиковання алярмових роспоряджень тимчасового правительства, властиво його spiritus movens, всїм явного і переважній більшости сильно антипатичного канцлєра Осолїньского. Цїлий ряб соймиків опротестував варшавський зїзд нотаблїв, як факт противний конституції, і поручив послам зажадати скасовання його постанов. Велике невдоволеннє викликала, як я вже згадував, і гадка про скороченнє процедури королївського вибору, і визначеннє тимчасових вождів воєнних сил Заславського, Остророґа і Конєцпольского. Ображали ся на поминеннє при тим порученню ріжних далеко більше славних і популярних людей, як старий Любомірский, або Тишкевич; цїле в. кн. Литовське було розгнїване тим, що команда не була поручена, за неприсутністю гетьманів короннпх, гетьманам литовським. І цїлком забуваючи про небезпеку, про повну непевність хвилевого перемиря, шляхта і маґнати спішили на сойм з наміром вивести на чисту воду немилих інтриґанів та їх потайні ходи. Декотрі посли мали спеціальне порученнє добивати ся, щоб сойм викрив властивого провинника козацької війни, а ним уважали не кого иньшого як канцлєра 7).



Та всї пляни і заміри бкли помішані зручними ходами старого дипльомата. Коли його вороги, щоб зняти маску з потайних зносин покійного короля з козаками, що мовляв привели до козацького повстання, розмахнули ся прилюдно читати листи, прислані козаками до ріжних маґнатів, роспитувати козацьких послів і всїх хто міг про се щось знати, виявило ся, що нїякого доводу на участь канцлєра в потайних зносинах і листах королївських знайти не можна. Тим часом Кисїль (котрого Осолїньский висував на перший плян, як знавця страви і спасителя вітчини, сам не виявляючи нїякого заінтересовання козацькою справою виступив перед соймом з рефератом про причини козацького повстання, можливо випрравдуючи козаків: підносив незносні кривди, яаі терпіло козацьке військо, нерозважне завзятє і безоглядність Потоцкого, а інїціаторами походу на волость представляв Татар, що мовляв потягли за собою козаків. Прімас по сїм рефератї, складаючи величезні похвали Кисїлеви, висловив ся за амнестію козакам, щоб разом з ними ударити против Татар. Такі гадки висловило богато й иньших сенаторів, поттху оброблених Осолїньским (між иньшим в промовах сих підчеркувано й фатальні наслїдки, які дала „опресія” хлопів, викликавши се повстаннє). А тим часом старанно уданий індіферентизм Осолїньского збивав з пантелику тих, які мали охоту за всяку цїну контрувати його плянам.



Таким чином пройшли рішення. Перед усїм відпраавити козацьких послів, що все ще сидїли без відповіди в Варшаві. Правда, ще по першім вислуханню принесених ними листів сенатори були приготовили лист до Хмельницького і війська: припускаючи, що заявлені ними льояльні почутя звернені не до самого тільки покійного короля, але й до всеї річи-посполитої („котра від панів своїх королїв невіддїльна”), вони подавали їм надїю на ласку і пробаченнє річи-посполитої, а полагодити справу козацьку обіцяли на конвокації -„тим більше що тодї прибуде й ясновельм. п. воєвода браславський, колєґа наш ,що має докладні відомости про ваші кривди і справи” 8). Але лист сей не був, очевидно, висланий тодї — справу відложено до сойму, і аж тепер дано послам вже від сойму лист в тім же дусї: подавала ся їм надїя на пробаченнє, коли розірвуть і запишать на далї всякий союз з Татарами, видадуть взятих в полон і приложать всяке стараннє коло приборкання своєвільнихх куп, що збирають ся й бушують по ріжних місцях. В такім разі, мовляв, річ-посполита хоч властиво повинпа була помстити ся на козаках, і має всяку певність, що Бог би їй у тім поміг, щоб не розливати далї християнської крови, готова зглянути ся на їх покірні прошення. Уставленнє відносин на дальші часи відкладаєть ся до приїзду кмісарів, „людей великих”, що будуть спішно вислані до козаків, а козаки тим часом нехай у всїм заховують ся скромно, не чинячи більше нїяких шкід в краях держави.



Лист сей адресовано анонїмно: „старшому отаманови, осаулови, полковникам, сотникам і всьому війську Запорозькому”. Ґолїньский переказує погоолску, що на сю тему були довгі „діскурсії”, як його заадресувати, — аж згодили ся на таку формулу. Послам обяснено при відправі, що проволока вийшла тому, бо чекало ся, аж стани зберуть ся в комплєктї, і ще на словах обіцяно їм скору присилку комісарів. Даний їм лист старший з послів поцілував і перехрестив ся ним, потім усї „облапили”, прощаючи ся, арцибіскупа, що теж з ними прощав ся „і по голові гладив” і т. и. 9). Осібно з тими ж послаами післав свого листа Осолїньский, в малозначущих, формальних виразах 10).



Відправивши так іділїчно козацьких послів, сойм приступив до вироблення властивого пляну супроти козаків. До сього була вибпана осібна секретна комисія з сенаторів і послів. На першого оратора Осолїньский запросив Кисїля і той ще раз роспустив ся в безконечних резонах, які на його гадку промовляли за тим, щоб з козаками помиритись — „вибачити, але щиро вибачити”, щоб знайти в них щирих союзників, і ударивши спільно на Татар, погромом Орди змити неславу, задану Польщі козаками. Ятрити далї козацьку війну незвичайно небезпечно, бо вона може втягнути і невдоволені елєменти річи-посполитої, заохотити до участи ріжних ворожих сусїдів, тим більше, що війну прийшло ся б вести в дуже трудних обставинах, з огляду на безкоролївє, а новий погром військ, які тепер удало ся б зібрати, поставив би Польщу в зовсїм уже безвихідне становище. Тому радив дати комісарам повну і необмежену власть постановляти з козаками, і доконче дійти з ними кінця: навіть якби Хмельницького не стало — вбито, або скинуто його, навіть якби козаки уступили ся на Запороже, все таки доходити кінця трактатів: як не можна на пдіставі кумейської угоди 1637), то куруківської, а навіть переяславської (1630).



Сї виводи члеои комісії — правдоподібно в значній мірі теж дібрані Осолїньским — прийняли з спочутєм. Рішено дати комісарам повну і необмежену власть на трактати — не годити ся тільки на відірваннє від річи-посполитої якоїсь козацької території. Місцем переговорів визначено Київ. Але заразом ухвалено збирати військо коло Константинова — аби зробити вражінє на козаків. Сей плян прийняв і сойм.



Грізні вісти про успіхи народнього повстання на Полїсю і на Волини, що наспіли до Варшави за той час, зробили сильне вражіннє і позбавили всякої енерґії супротивлення навіть найбільш завзятих і непримиренних оборонцїв полїтики пімсти. Треба було думати не про караннє козацького війська, а про те щоб за всяку цїну приєднати його і задержати при собі. Коли проєкт інструкції для комісарів, виготовлений соймовою комісією, предложено посольській палатї, посли під вражіннєм останнїх вістей з Волини і фвльшивих поголосок про союз Хмельницького з Москвою не здобули ся на нїяку опозицію і разом з сенаторами благали Кисїля, щоб узяв ся ратувати вітчину трактатами з Хмельницьким. Кисїль, перед тим дуже огірчений і знеохочений недовірєм, яке покаузвано йому і його заходам з боку прихильників непримиреної полїтики, не витримав характеру, як йому почали кадити як спасителеви вітчини (між иньшим на його жалї на брак засобів, підірваних повстаннєм, надїлив його Осолїньский що-йно отриманим староством Богуславським, яке не варте було тепер і того аркуша, на котрім можна було написати се наданнє). Разом з двома депутатами з посольської палати Кисїль взяв ся комісарити.



Ухвалено загальний шляхетський похід — але теж тільки для постраху ворогів, бо в секретній постанові рішено того походу не скликати. Провід війська полишено тим самим трьом провідникам вибраним варшавським зїздом, на котрих так нарікано, тільки додано їм ще 33 комісарів — дорадників, аби — боронь Боже -без когось не обійшлось.



В інструкції даній Кисїлеви з товаришами висловляли ся більш меньш ті ж дезідерати, що і в листї до козаків з 22 червня: щоб козаки розірвали союз з Татарами, віддали полоненників, захоплену армату, не рушали Кодака і не претендували на ньооо (саме тодї мобілїзували ся нові сили козацькі з-Заднїпровя під проводом нїжинського полковника Шумейка для облоги Кодацької твердинї).



Права козацькі комісарам поручало ся звести по можности до куруківських або переяславських постанов, а зрештою як там уже їм удасть ся. Збільшеннє реєстру рекомендувало ся по можности не доводити до такої великої циифри, як хотїли козаки 12 тис., але теж кінець кінцем полишало ся обставинам, — тільки щоб реєстр дїйсно був списаний і реально переведений і нїхто з-поза реєстру не вживав козацьких прав, а всякі своєвільні купи реєстрові козаки самі приборкали і знищили. Питаннє про незаплачений жолд вважало ся похованим козацьким повстаннєм — тим більше що й гроші були їм післані, тільки вони їх розграбили в корсунськім погромі. Відібрані від козаків грунти комісари мали право повертати їм назад. Час зїзду з Хмельницьким визначено на день 23 серпня н. ст.,_щоб скінчмти сю комісію протягом двох тижнїв, завчасу перед елєкційним соймом, визначеним на день 6 жовтня.



Взагалї інструкція вся перейнята таким оптимизмом, що аж дивно, коли зміркувати, серед яких грізних відомостей з театру повстання вона укладалась. Віє з неї глубока певність, навіяна очевидно найбільше Кисїлем, — що Хмельницький нїчого не бажає як тільки покорити ся й помирити ся з річю-посполитою, — що він нїчого не має спільного з самовільними купами, що бушують на Волини і деинде, але справдї їх нищить і буде нищити — як то оповідав о. Ласко, і як сам Хмельницький при ріжних оказіях хвалив ся 12). Закрадало ся хіба побоюваннє, щоб сама своєволя не перескочила через голову Хмельницького — як на сю можливість вказували помічення Ласка („так кажуть, що своєвільники — хлопство збунтоване — хочуть іти всї за Днїпро і другого собі вибрати старшого”). Вираз сим побоюванням дала й інструкція: якби, Боже того борони, козаки поєднали ся з своєвільними купами й узяли собі иньшого страшого”, — і наказувала комісарам навіть при таких змінах доаонче привести умову з козаками до кінця 13).



Примітки



1) Nieprzyiaciela iuz ieno nad Wisla wygladamy — лист з Варшави з 6 червня н. с. Осолїньск. 3564 л. 30.



2) Теки Нарушевича 142 с. 145.



3) В копії слово зіпсуте, доповняю з контектексту.



4) Ibid с. 205.



5) Жерела IV с. 38 (лист з 13. VII н. с.).



6) Шайноха дод. 20, ркп. Чорторийських 379 л. 19 (вісти з Варшави з 25 червня).



7) Дневник окнвокаційного сойму у Міхаловского с. 101 і далї, досить докладні відомости у Радивила: Memoriale ркп. 117 с. 104 і далї, Pamietniki II с. 295 і д. (з скороченнями).



8) ркп. Осолїньских 225 л. 84. з датою 8 липня, також ркп. 231 л. 178 (без дати).



9) Ґолїньский с. 127.



10) Лист соймовий друкований в Пам. кн. Міхаловского ч. 44, в Памятниках ч. 30, ркп. Осолїньск. 225 л. 99, Чортор. 379 л. 51 (тут дата 29. VII.). Лист Осолїньского в ркп. Ocoл. 225 л. 84 і 231 л. 173 має дату 9. VII (в Пам. Міхалов. 22. VII).



11) Сї виводи Кисїля, коротше подані в дневнику Радивила, повнїйше читають ся в ркп. Осолїньских 3564 л. 49 п. з. Rationes veniam dandam (sic) cosacis rebellibus z sentimentu i msci p Kisiela w bracl.



12) В листї до Дом. Заславського з 30 червня: і tak swych ustawicznie od czat i szarpaniny niczem inszem tylko mieczem hamuie (Міхал. c. 96).



13) Інструкція в Supplementum ad hist. Russiae mon. c. 179.



Розвій повстання. Задніпровє, чутки про місію Кривоноса, автоматичний розвій повстання в дїйсности, вісти з Чернигова, Стародуб, проби боротьби з повстаннєм.



Сї побоювання про долю Хмельницького з польського боку не повинні нас дивувати. Коли вірило ся, — на підставі реляція Кисїля й иньших — в миролюбивість Хмельницького й охоту до порозуміння з річю-посполитою, то з другого боку страшний образ стихійного народнього повстання, що розвертав ся все грізнїйше під час сих самих соймових нарад, ставив питаннє, чи зможе Хмельницький, навіть при всїй охотї до трактатів, продиктувати їх сим покозаченим, збунтованим масам. Не Хмельницький, і навіть не козаччина рішали тепер; треба було рахувати ся не тільки з козацькими верхами, але і з настроями широких мас. „Своєволя вже не тільки козацька, але й хлопська що-раз далї ширить ся в нутро річипосполитої, велико гору беручи”, писав в середині липня с. ст. Заславський 1), і приъодило ся сппавдї побоювати ся, що се народнє повстаннє може кождої хвилї перескочити через голову Хмельницького, коли він схоче сильно його гамувати. Тому весь сей час, поруч із страшними вістями про поступи і нові вибухи по ріжних місцях народнього руху, ідуть трівожні поголоски про непевне становище Хмельницького, про роздвоєннє серед війська, непослух полковників, навіть — що Хмельницького вже скинуто, або й убто.



„Розписав до полковників, що ті дива виробляють, аби вертали ся до нього, але Кривонос йому відписав: ,ти нам не присяглий гетьман, я так само можу ним бути, як і ти, і тебе слухатт не буду' ”, писали з Варшави в перших днях серпня н. ст. 2). А місяць пізнїйше сповіщали зі Львова, що тут таке переконаннє, що Хмельниыького вже нема, убито, і між козаками велике замішаннє: чернь не хотїла приставати на трактати анї на нїякі „паціфікації”, і Хмельницький, кажуть, виступив против бунтівників, богато їх порубав, але й сам мав зістати ся на місцї 3). Се толкованнє повторяв потім і сам Кисїль, не можучи діждати ся своїх послів від Хмельницького: „Більш того що Хмельницького нема на світї, і моїх послів з ним” 4), і такі вісти ходили пш Варшаві в перед-день Пилявецької катастрофи: Хотїв Хмельницький згоди, чернь відмовила ся, і такі були між ними розрухи, що аж до кровопролитя дійшло. Не знати на-певно, але богато кажуть, що Хмельницького в тих розрухах забито, иньші знов — що утїк з одинадцятьма тисячами козаків і війна з козаками тепер буде напевно 5).



А поруч того иньші поголоски і переконання: що Хмельницький безвладний і безсильний, хочби й хотїв, не міг би стримати черни.



„Радо б сам Хмельницький і з старшиною та реєстровими козаками покій учинив, та чернь на те не хоче дати й слова сказати, але тільки аби бити ся”, пише боожний Осїньский перед осїнньою війною 6).



Лїто 1648 р. справдї було моментом найбільшої екстензивної сили повстання. З страшенною швидкістю опановувало воно все нові простори і мобілїзувало все нові маси збунтованого народу, захопивши всю східню й центральну Україну, від московської границї до Волини і Побужа включно.



Заднїпровє, як ми бачили, вже від перших початків повстання було віддане на волю його і страчене для річи-посполитої. Чули ми оповіданнє дворянина Вишневецького, Машкевича, як той в момент корсунського погрому почув себе мов замкненим в клїтцї з своїми тисячами війська (Машкевич рахує його на 6 тис.), і по перших же крівавих пробах зневіривши ся в можливости боротьби на місцї з повстаннєм, яке нищило все дїло його житя — всї його заднїпрянські лятіфундії, що становили його фортуну 7), думав уже тільки про те, як видобути ся з сеї клїтки за Днїпро, і то не міг перейти Днїпра на цїлїй лїнїї від Переслава до устя Припяти, бо скрізь уже збунтований нарід понищив пороми і перевози, і аж під Любечом тільки міг пробити ся на правий бік 8). Таким чином все полудневе Заднїпровє аж до глубшої, змдесенської Сїверщини було захоплене повстаннєм уже в перших стадіях руху, і про якесь гамованнє або караннє повстанцїв більше не могло бути й мови. Все що встигло, винесло ся разом з Вишневецьким за Днїпро; що зістало ся — мусїло підлягти повстанню, впасти в те страшне знищеннє, яке на підставі перестрашених і розумієть ся — в значній мірі побільшених поголосок описує: Ганновер:



„Богато громад, що лежали за Днїпром, поблизу місця війни, як Переяслав, Баришівка, Пирятин, Лубни, Ляхівцї, не встигши утїкти, були вимордовані за імя боже і полягли серед мук страшних і гірких. З одних здерто шкіру, а тїло викинено псам на жир, иньшим обрубано руки і ноги, а тїло кинено на дорозї — через тїла перевозили вози і топтали їх конї . . . Богато Жидів забрали Татари до неволї. Безчестили жінок і дївчат; з жінками спали в присутности їх мужів; гарних жінок і дївчат брали собі за слуги і кухарки, за жінки або підложницї. Чинили се всюди, куди тільки доходили, а не инакше робили і з Поляками, а особливо з ксьондзами. Вимордували на Заднїпровю тисячі душ жидівських, а силу Жидів змушено до зміни релїґії. Звитки письма св. порізали на кавалки і робили з них міхи і чоботти; ременями від богоміля (філяктерій) обвивали собі ноги, а самі богоміля кидали на вулицї” і т. д.



Кисїль мав звідкись звістку, що Хмельницький по корсунськім погромі вислав за Днїпро Кривоноса з десятьма тисячами, наказавши йому прибрати друге стільки ж козаків (очевидно на місцї, за Днїпром), щоб знищити Вишневецького 9). Поголоска мабуть фальшива або недокладна, бо в тім часї було вже відомо, що Вишневецький сам уступаєть ся з-за Днїпра. Взагалї повстаннє розвивало ся на стільки успішно само з своєї власної потенції, що ледво чи потрібувало спеціальних заходів. Сїверський шляхтич Криштоф Силич, з Новгород-сїверського повіту, що в серединї червня ст. ст. утїк на московську границю, оповідав, що в Сїверщинї („въ Литовской землЂ, въ НовгородкЂ и подъ Стародубомъ”, як записує його відомости московське донесеннє) „воюють вольные охочіе люди”, „охочіе всякіе зборные люди, а не Черкасы” (не псравжнї козаки) — вони то приступали під Новгород Сїверський і Стародуб 10). Се вносить поправку в картину заднїпрянського повстання, намальовану иньшим московським вістником, що в тімже часї переїздив через полудневу Сїверщину, з Черкас на Конотоп до Путивля: „Військо своє Хмельницький роспустив за Днїпро к путивльскій границї на маєтности Потоцкого, Вишневецького і Адама Кисїля; а які були слеяне Потоцкого, Вишневецького і Кисїлеві, ті стали з ними також козаками, і ппиступивши взяли Новгородок Сїверський, а від Новгородка Сїверського пішли до Чернигова, а Ляхів скрізь побивали. А скільки війська, того сказати не можна, бо що далї йдуть, і в який гороод прийдуть — богато до них війська прибуває, всякого стану руські люде, окрім тільки Ляхів: і Жидів богато вихрещуєть ся і пристає до їх війська, а Лях хоч би й схотїв вихрестити ся, то їх не приймають, а всїх побивають” 11). Тут без сумнїву реальна вказівка, що по роспущенню козацького війська з-під Білої Церкви козаччини на лївім боцї прибуло сильно і се вплинуло на покозаченнє тутешньої людностм, але досить мало імовірно, щоб Хмельницький, котрого вся увага була тодї звернена на розвязаннє відносин до польського правительства, вважав за потрібне висилати своє військо на бунтованнє лївобічної України.



Можна навести ще одну ілюстрацію того, що лївобічне повстаннє, після того як звідти забрав ся одинокий нкбезпечний чоловік, Ярема Вишневецький, Хмельницький лишив його власним силам — се оповіданнє Петронїя Ласка, згадане вже вище, з його побуту в Чигринї на Петра (ст. ст.):



„Приведено з Заднїпровя кілька своєвільників, з тих що зібравши ся в числї 15 тис. з волостей кн. Вишневецького і волости Переяславської, також з Нїжинської й иньших, здобули штурмом Лубнї, зруйнували, отцїв бернардинів вирубали, також богато шляхти й шляхтянок: Хмельницький велїв двом голови стяти, а двох або трьох післати до кн. воєводи руського (Вишневвецького), на доказ того, що то чинять не козаки, а побунтовані власні піддані княжі” 12).



Певно не зробив би сього, коли б заднїпрянський бунт орґанїзовано його висланцями, його військом. Дїлом його висланців могло бути орґанїзованнє козацьких кадрів з сих покозачених мас, але сї кадри він використував на властивім теаьрі війни. Так під час мобілїзації до другого походу покликано майже всї козацькі сили з Заднїпровя: „полковник борзенський, полковник іченський, полковник прилуцький, полковник миргородський зо всїм військом своїм пішли за його мил. п. гетьманом під Паволоч, а полкови нїжинському казав й. м. пан. гетьман піти під Кодак, замок лядський”, опрвідав Мужилівський, рахуючи всеї заднїпрянської козаччини на 80 тисяч 13), — і Самовидець памятає про сей похід, що Шумейкові нїжинські козаки по дорозї робили людям великі кривди, а коло Рашівки тутешнї люде погромили деякі їх сотнї, подумавши, що се литовське військо йде в поміч Кодакови 14).



Взагалї в Сїверщинї, не захоплюваній попереднїми козацькими рухами, — так що козаччина була тут дїлом новим, шляхта і сим разом уважала себе досить безпечною з початку і зібравши ся по замках, сподївала ся тут відсидїти ся. Ми вже чули, як шляхта зібрана в Чернигові в останнїх днях мая с. с., не прийняла ради Вишневецького — йти разом із ним за Днїпро, бо вважала себе безпечною за тутешнїми лїсами 15). Але скоро прийшлось їй пожалувати сеї відваги, бо слїдом повстаннє затопило полудневу Сїверщину, і тутешнїй людности католицькій і жидівській не бушо ратунку.



„Дає знати п. воєвода троцький (Абрамович), пише незвісний кореспондент з Варшави, — „що в Литві, в Сїверщинї козаки нечувані муки вимишляють над людьми. Пішли під Чернигів і заскочили чималу громаду шляхтянок, що втїкали до Чернигова з дїтьми: забравши їх усїх повкидали до криниць і привалили каміннєм і землею. От уже два тижнї штурмують в Чернигові замк — місто піддало ся їм за
Страница 53 из 77 Следующая страница