Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 56

отник Побуян, „що бував у всїх радах”, і він наговорив їм такого, що дуже збентежило польську старшину — мовляв, Кривонос сповняє накази Хмельницького, що теж не робить нїчого без ради Кривоноса; від Хмельницького чотири днї тому був лист з Паволочи, він іде з великою силою, а Кривоносови велїв затримати Поляків до його приходу.



Почувши се польські вожди від разу стратили відвагу. Вчинили раду, що робити: „порахували ся з собою, що Кривоноса, котрого рахують на 50 тис., ще можемо затримати, але з Хмельницьким міряти ся не можливо”, пише Осїньский. До того ж відчувала ся недостача провіянту і фуража, а в місті помічав ся зрадливий дух: міщане, як каже Машкевич, тїшили ся з приходу козаків і в ночи довозили їм потайки пиво, горілку, порох. Се дало Вишневецькому привід до екзекуції: він звелїв арештувкти підозрілих і сорок душ зараз стято; але се польських шансів зовсїм не поправило. З козацького війська приходили вісти, що там сили прибувають — прийшло знову 20 тис. „українного хлопства” і з ним „козаки старинні”, а Полякам помочи не було звідки сподїватись. Цїлий понедїлок пройшов у радах і ваганнях, і вкінцї таки рішено уступити ся до головних сил річи-посполитої та зєднавши ся з ними потім знову наступити на козаків.



18 (28) польське військо почало сей марш, виславши наперед обоз під Кульчин, яких півтретя милї від Константинова. Та Кривонос ударив на них знову — як говорили язики — хотїв конче затримати Поляків до приходу Хмельницького. Сю другу, вторкову битву польські реляції представляють так само нещасливою для козаків як і першу: перепустивши їх через Случ, Поляки, мовляв, з усеї сили вдарили на них, помішали, загнали до ріки — „за ласкою божою труп на трупі лежав густо аж до переправи, мов біле сукно вкрило поле'', пише Осїньский. Він признає однааче, що козацький табор державсь і Поляки не рішились добувати його, а пустили ся слїдом за своїм обозом далї — отаборили ся під Ляхівцями над Горинею, яких вісїм миль від Костантинова (на північний захід) і тут стали чекати Заславського 5). Прихильники Вишневецького, доказуючи, що їх герой мав усї шанси повної побіди, тільки вони були ударемнені иньшими комендантами, також дають зрозуміти дїйсну міру польських успіхів. Машкевич складає на Тишкевича всю вину, що кн. Яремі не вдало ся до решти розгромити козаків. По його словам, повстанцї по вторковій битві були так збентежені, що коли Вишневецький став по нїй наступати, „чернь уже вхопила Кривоноса й хотїла живцем видати князеви, складаючи на нього всю вину — що то він силоміць змусив її до того бою; але знов чорт припустив воєводу київського з його нечестивою радою: зі всеї сили почав відраджувати князеви тої битви і добив ся свого — рвучи на собі волосє, відступив князь з військом, пустивши з рук побіду через воєводу київського; дїйсно можна сказати старим прислівєм: князь золотом написав, а воєвода чимсь припечатав” 6).



Не вважаючи на всї силкування представити сї битви під Константиновом великим успіхом польського оружа, в дїйсности вони були ілюстрацією сили повстання і безсильности против нього польського війська. Не тільки самого Хмельницького, а навіть Кривоноса, проводиря повстанцїв „хлопів”, не удало ся не то що розгромити, а навіть стримати в його походї. Так се бул й оцїнено сучасниками 7). Польським військам, самому кн. Яремі прийшло ся ретірувати ся перед Кривоносим і поле битв зістало ся за повстанцями: зараз по виходї Поляків зайняли вони Константанів і вчинили погрьм католикам і Жидам, які не вийшли з польським табором, а зістали ся в містї. Кн. Ярема дав собі духа тільки, виславши підїзд, який в ночи несподївано наїхав на місто — богато нарубав і захопив „доброго язика”, і той оповів, що Кривонос всю здобич відіслав „ку Запорожу”, а сам рушив на Бар і Межибож 8).



Се була правда. Кривонос пересунув ся на подільське пограниче. Насамепред приступив до Межибожа, укріпленого замку Сєнявских, добре захищеного природними обставинами. Поголоски оповідали, що його здобуто приступом і вирубано 9). Але краще освідомлений кореспондент 10), навпаки, пише, що Кривонос не вчинив місту нїякої шкоди — з огляду на пп. Сєнявских: відомість далеко правдоподібнїйша, яка ще раз остерігає не дуже покладати ся на сучасні звістки про козацькі погроми. По сїм Кривоносові козаки обложили Бар, далеко важнїйшу твердиню, що служила ключем до східнього Подїля й уважала ся за незвичайно оборонну позицію. Вона була сильно обсаджена і на неї дивились як на заставу всеї західньої України: „якби взяли Бар — нї одно місто не остояло ся б перед ними, якби забрали таку армату і такі воєнні апарати”, заздалегідь писав підстолїй львівський 11). І дня 25 с. ст. липня ся твердиня впала в руки Кривоноса.



„В пятнмцю неприятель здобув Бар приступом, від землї й води 12). На сплаах з розібраних домів і дворів поробив штахети і обступивши наоколо, спалив і зруйнував. Не міг і замок утримати ся через зраду Руси. Найбільш шкодили московські гуляй-городи 13), за котрими зрадники велїли йти селянам. Коли дано огня з гармат і Нїмцї вистрілили, одних положили, иньші припади, а саме гультяйство під дим скочило. Драґонія королевича вся полягла, але й поганства того лягло не машо”. 14)



Через кілька день описуючи сю катастрофу докладнїйше на підставі зібраних відомостей, той же кореспондент додає деякі подробицї: самого Кривоноса в приступах не було, проводили його „полковники” — „Кушка, шляхтич браславський, другий піп (очевидно той піп браславський, про котрого ми вже чули), третїй Габач (?), четвертий Браславець, пятий Степка”: військо характеризуєть ся як „богове і днїстрове гультяйство”. Здобувши місто „за зрадою Руси”. обіцяли польському війську випустити його цїло з замку, коли піддасть ся, але коли те справдї почало виходити, і їх „забравши все, стинали і мордувалп без ріжницї всїх”, тодї иньші почали боронитись, але замок здобуто, „по части силою, по части через зраду Руси” 15).



Твардовский, описуючи сю катастрофу, каже, що польська воєнна залога прислана Заславським для охорони замку, встигла наприкрити ся міщанам і ті самі відкрили брами міста Кривоносови, коли він, мовляв, присрупив з своїми козаками, — помагали їм громити польських вояків і „Ляхів”, що поховались у містї, а Жидів, котрих назбирало ся сюди з цїлої України — найбільше хорих і ранених, нїби то над пятнадцять тисяч (!) загинуло при сїм погромі; потім, по кількох днях здобуто й замок і вирізано всю тутешню залогу 16).



Подїя ся зробила сенсацію й викликала новий пароксізм панїки. „Така значна твердиня і так марно перейшла до рук неприятеля”, завважає Кушевич 17). „Не бракувало нїчого: досить було гармат, пороху і олова, поживи, людей служебних нїмецьких кількасот. Се якесь фатум ворже річи-посполитій помішало все, і нас привело до шкоди й сорому”...



Полковники, здобувши замок, по словам Мясковского, посилали до Кривоноса з запитаннєм, що мають робити з усею тою арматою — тисячами мушкетів і всякого струменту, що там переховував ся 18), запасами пороху, олова, і значнїйшими полонянниками. Самі рушили далі на захід. Приходили оповідання про ріжні ексцеси повстанцїв; казали, що в Воньківцях вони повикидали з гробів кости шляхетські, приказуючи: „Збиткували ся Ляхи над нами живими, а ми тепер над кістьми, і над дїтами (дїдами) вашими будемо” 19).



Цїле Поділє вважало ся тепер страченим. Козаків з дня на день сподївались уже в Камінцї. Страшенна трівога огорнула тутешню шляхту. „Вже у мене правдива Україна з тої сторони від Бара, Сатанова: перша у мене свобідна служба божа — там уже нї костела, нї ксьондза, нї Жида не знайдеть ся, а навіть Густяин такий порожнїй, що ледве кількадесять людей у нїм”, пише 8 (18) серпня підстароста теребовельський 20).



Пішли вже навіть чутки, що й Камінець здобуто і в пень вирубано. Але се були фальшиві поголоски: Кривонос — так писали до Львова — пустив ся був дїйсно на Камінець, навіть повіз з собою якись „апарати до розривання скал”, але раптом завернув ся — „за одержаннєм заборони від Хмельницького, в очікуванню результатів переговорів, що зачали ся 24 серпня (с. ст.) 21).



Примітки



1) Див. вище с. 518.



2) Ркп. Чортор. 142 с. 511.



3) Так виходить з чисел поданих Осїньским і Машкевичом: Осїнський каже, що з Суходольским було 2500, з Корицким 1500, з самим Осїньским 1200; військо Вишневецького Машкевич рахує на 4000 („бо по переходї за Днїпро богато людей розїхало ся з тих що з князеп тїкали за Днїпро”); мусїв мати також щось і Тишкевич. Тому коли Машкевич все зібране тут військо рахує на 6000 або мало що більше (с. 106), то се неймовірно мало.



4) Див. вище с. 46.



5) Реляція про сї битви, найбільш офіціальна, але коротка, підписана Тишкевичом, Вишневецьким, Лащом, Осїньским і свояком воєводи Тишкевича Криштофом підсудком браславсьпим в обозї під Кульчином дня 20 (30) у Міхаловского с. 98, Памятники с. 258. Просторе справозданнє Осїньского Осолїньскому два днї пізнїйше з Ляховець — Міх. 145, Пам. 265. Інтересне оповіданнє — але з помилкою в днях (спізняєть ся о оден день, в мемуарах Машкевича с. 106 і д. З становища Вишневецького ж дуже детально оповідає Твардовский (с. 21 і д.), але з порівняння з Осїньским і Машкевичом виявляєть ся, скільки в тій детальности баламуцтва. Рапорт Заславського, з долученим листом Кривоноса до Корицкого, переказаний в листї з Варшави 4. VIII в. ст. ркп. Чортор. 379 с. 58. Коротка реляція його прімасови у Міхаловского с. 97.



6) Наведемо ще варшавську поголоску, пущену тодїж прихильниками кн. Яреми „Післав (Хмельницький) десять відважних вояків, аби вбили кн. Вишневецького. Прийшли і в дарунку кількс монстранцій принесли, просячи милосердя — а хмельницький в двох милях з військом своїм чекав. Князь слухав їх здалека. Здивував ся посольству і дарункам, велїв їх відвести й частувати, і оден упивши ся видав себе: напевне князь сеї ночи буде в наших руках і ви всї, Ляхове”. Довідавши ся про се, князь казав кождого осїбно взяти й питати, і всї на однїм зійшли ся конче мали його забити. Тодї князь велїв усїх вбити на палю, а сам пішов до Збаража”. Лист з Варшави з 2 серпня — ркп. Чорторийських 379 с. 57.



7) „Наші небожата, бачучи слабі сили свої, мусїли рушити з Константинова... Спирали їх, поки могли, а як уже не могли витримати, — бо їх дуже з гармат биро, прийшло ся їм радити про себе””, пише Заславський (с. 97). Ганновер оповідає: „І побояв ся князь щоб мешканцї міста Русини не збунтували ся на вид ворогів, що обложили місто, і покинув місто весь блиск — кн. Вишневецький з військом і Жидами; хто мав коня з возом, рушив за князем, хто не приготовував коня з возом, покладаючи ся на князя, мусїв зїстатись у Константинові” (с. 174).



8) Пам. кн. Міхаловского c. 148.



9) Тамже с. 151.



10) Кущевич с. 62; Сєнявский був староста львівський і про долю його маєтностей мусїли у Львові мсти добрі відомости.



11) ркп. Осолїн. 3564 с. 58.



12) Охорону барського замку і міста становило широке ложе Богу, умисно загаченого й розлитого в широкі стави.



13) Рухомі, на колеса поставлені деревлені щити.



14) Пам. кн. Міхаловского с. 150, Памятники с. 272; подібного змісту лист того ж Мясковского, писаний день пізнїйше — в ркп. Чортор. 142 с. 611.



15) У Шайнохр II дод. с. 380-382.



16) Woja domowa ч. 24-25.



17) Жерела IV с. 62.



18) ркп. Осолїн. 3564 с. 58.



19) У Шайнохи тамже.



20) Ркп. Осолїн. 225 л. 130.



21) Кушевич 1 с.



Хмельницький під Паволочею, дипльоматичні заходи — унїверсал на Литву, переговори з Кримом і Туреччиною. Марш під Константинів.



Хмельницький досить довго зістававсь у Паволочи. Звісні листи його звідти обіймають час включно від 17 до 24 липня с. ст. 1), а цїлий пробуток був очевидно ще довший 2). Чекав ще своїх послів з Варшави і відповіди сойму (ми так-таки й не знаємо, колп йому стала звісна та відповідь і яке вражіннє на нього зробила). Заразом робив заходи, щоб на випадок війни розєднати і так слабкш координовані сили свого противника. Висуваючи як головного привидцю нового походу кн. Вишневенького з його нелюдскими екзекуціями над повстанцями, придобрював ся до Заславського, як ми бачили, примилював ся до декотрих иньших маґнатів (згадаймо тут і звістку про помилуваннє Межибожа з огляду на його власника Сєнявского) — підмінював свою боротьбу з польським режімом боротьбою з певними маґнатами, від котрих, мовляв, пішло все зле і вся причина: було се вповнї в дусї шляхетсьуих понять, де властиво все і завсїди зводило ся до суперництва й боротьби маґнатських котерій — чи дійсної чи вифантазованої. Таким же чином пильнував він затримати в нейтральности маґнатів литовських. Власне з Паволочи маємо інтересний унїверсал, звернений нїби то до козаків,_але в дїйсности написаний на абресу литовських панів. В нїм Хмельницький згадує давню прихильність козаків до литовських панів, пригадує їх воєнне брацтво в спільних походах і заявляє, що козацька війна, розпочата з польськими панами через козацьких неприятелїв, що наступали на козацтво, не має дотикати панів литовських: „Напоминаємо всякого козка, аби в маєтностях ясновельможних і вельможних і. м. пп. сенаторів в. кн. Литовського, панів наших милостивих, від війська Запорозького, себ-то від козаків не дїяла ся нїяка кривда — під страхом кари військової на своєвільного” 3).



В лптовських кругах справді констатовано, що козацькі війська були відкликані з литовської території, і через се була захована нейтральність вел. князївства: литовські війська не взяли учаси в осїннїй війнї 1648 р. і в козацьких кругах Литву вважали навіть союзною 4). Московському поcлови говорили весною 1649 р., що минувшого року Литва не помогала Польщі своїми людьми на козаків, бо між ними була така змова, щоб гетьманови й війську Запорозькому і Ордї не ходити війною на Литовську землю, а литовському війську не помагати Ляхам 5).



Мусїли йти також жваві пересилки з кримською ордою, мабуть і з Константинополем, — але про них, на жаль, не маємо нїяких певних звісток, тільки далекі і баламутні поголоски. Так з приводу двірської революції, що стала ся в Царгородї лїтом 1648 р. і на місце нездалого і всїма зненавидженого султана Ібрагима висадила його малолїтнього синка Магомета (а в дїйсности віддала правлїннє його бабцї, матери Ібрагима), в Польщі оповідали, що революцію сю зробич Хмельницький 6). Він, мовляв, хотїв иньшого правительства в Царгородї, бо Ібрагим не поксзав охоти помагати козакам против Польщі, хоч Хмельницький обіцяв піддати під його власть всю Русь, подавав надїї на завоюваннє Польщі, а собі в нагороду просив тільки господарство волоське. Султан не схотїв звязувати ся з таким малозначним чоловіком, що зломив віру свому володареви, до того ще в такий час — безкоролївний. Тому Хмельницький звернув ся до яничарів — їм поновив свої обіцянки, виясняючи всї вигоди даного моменту для війни; в тім же напрямі, мовляв, повела аґітацію й Венеція, бажаючи відвернути від себе на Польщу енерґію й сили турецькі. Яничари зробили революцію й скинули Ібрагима, а нове правительство хоч теж не хотїло помагати козакам безпосередно, „яко голотї і гультяйській своєвільній купі”, але пообіцяло післати в поміч Татар, щоб Хмельницкий з ними здобув Камінець і передав Туркам разом з усею Русю: в такім разї дістане нову поміч і буде настановлений господарем волоським. Поки що иньші джерела не дали нїчого для потвердження сього оповідання, звісного тільки з збірки Ґолїньского.



Вийшовши нарештї з Паволочи, Хмельницький з своїм штабм так само поволї посунув повз волинсько-подільську границю. В сучасній кореспонденції маємо деякі звістки про срй його марш. В останнїх днях липня с. ст. Хмельницький стоїть на Гончарисї — то значить на верхівях Тетерева, коло Янушполя, i з ним, мовляв, 120 тис. війська 7). Кілька день пізнїйше пишуть про становище Хмельницького під Острополем, яких чотири милї на захід від Гончарихи, над горішньою Случею 8). З дня 29 с. ст. липня маємо в ориґіналї лист Хмельницького до одного з пограничних московських воєвод кн. Болховского, писаний „с-под Конъстантинова” 9). Протопоп з Константинова, від котрого буши вісти в глинянськім таборі, казав, що того дня (29 с. ст.) Хмельницкий став табором під Маркушами, пять миль від Константинова (тепер Маркушівці або Маркуші коло Хмельника), на полуд. схід від Острополя 10). Тут, на „Скаржинськім полї”, як се становище означає Мужилївський 11), Хмельницький зістаєть ся потім довший час. В листї його до Кисїля, писанім коло 10 с. ст. серпня, коміcapaм визначаєть ся зїзд під Константиновим 12), i пізнїйше в листах писаних 18 i 19 серпня в обозї під „Команівцями”, „за Константиновим” (очевидно Куманівцї коло Синяви, в сусїдстві Паплинець, зазначених як дальший етап походу у Мужилївського), — зїзд знову визначаєть ся під Константировтм, „поблизу від себе'' 13). Константинів, як бачимо, зістаєть ся все тільки загальним орієнтаційним пунктом штабової квартири, i в самім Константинові Хмельницького не бачимо нї разу, а все на полудневий схід від нього, на подільській границї (Маркуші Скаржинцї, Паплинцї — Куманівцї, Пилява) - може щоб близше бути до сподїваної Орди.



Вперед себе, на поміч Кривоносови, гетьман, по словам Мужилівського, вислав з початку Гирю, потім — з Гончарихи, чигиринський полк Вешняка, а сам поволї рухав ся під Константинів.



Примітки



1) Див. вище с. 50.



2) Одначе в останнїх днях липня с. ст. гетьман в кождім разі був уже на Гончарисї — див. низше, с. 60.



3) Дві копії сього унїверсалу в ркп. Чорторийських 142 с. 531 і 533, мають дату 17 липня, мб. старого стилю (див. вище с. 50). Можливо, що про роспубликовангє саме сього унїверсалу (а може й якогось ще иньшого анальоґічного) оповідав в Москві післанець Хмельницького Мужилївський: гетьман посилав на Литву грамоту, щоб Литва була в згодї з „Черкасами”, і „Черкаси” в такім разї не будуть зачіпати Литви, а коли Литва почне їх зачіпати, то їй в домах своїх не зістанери ся. Див. тим часом переповідженнє актів посольства Мужилївського в статї Востокова: Первыя сншенія Б. Хмельницкаго съ Мрсквою, Кіев. Старина 1887, VII с. 719.



4) Підстароста пинський 20 н. ст. серпня доносить підканцлєрови: Lubo za uniwersalami Chmielenka swego pulki kozackie retyrowali sie do koczowiska iego, iednak gromady nie male banitow i roznego hultaistwa w Polesiu zasiadly popom ani ochedostwom cerkiewnym nie folguia (Осолїн. 225 л. 131).



5) Виїмок з посольського справоздання Унковского у Смірнова: Рисунки Кіева 1651 г. с. 232.



6) У Ґоліьского с. 141: Fortelna і przemislna zrada В. Chmielniczkiego рrincipala rebelizanta starszego kozakow zapor.: виглядає як звідкись жереписана повість.



7) Пам. кн. Міхаловского с. 151 i 152 (Памятники с. 270 i 273): відомости з одного дня з двох ріжних кінцїв дуже докладно сходять ся на означенню місця пробування Хмельницького, тільки в листї Мясковского помилкою замість Янушполя стоїть Ямпіль (Ianczarucha читай Гончариха, вона ж під іменем Janczarki у Міхаловского с. 176); про становище під Янушполем ще в листї Кушевича з 13 серпня, с. 56. Про Гончариху див. мою замітку в Записках львівських т. 10. Треба ще завважити, що до сього становища Хмельницького під Гончарихою причіпилось оповіданнє про бурливі ради i важні постанови що до дальших плянів, що, мовляв, стали ся тут — див. у Костомарова с. 357 i новійше у Липинського с. 390. Основою його послужила коротка фраза Грабянки (с. 58) про прийняту козацьким військом постанову рішучої війни з Польщею. Та ся постанова у Грабянки має місце після вістей про смерть кор. Володислава i тільки через брак у сїм місцї хронольоґічної перспективи вона повішена так, що Костомаров перенїс її на серпень. Лист Кисїля, на який він посилаєть ся при тім (Памятники 1 вид. ч. 38, 2 вид. ч. 45), зовсїм не вказує на становище на Гончарисї, так само i наведена Липинським звістка з листу з 24 серпня.



8) ркп. Чорторийських 143 с. 613, лист з Збаража з 12 серпня н. ст.



9) З ориґіналу в другім вид. київських Памятників I с.253.



10) У Шайнохи II дод. с.379.



11) С. 38; Скаржницї в сусїдстві з Маркушами, на півн. захід.



12) Зміст сього листу в листї Кисїля — Міхалов. с. 165.



13) Cї листи Mixaлов. с. 166-8, Памятн. 276, копії в Осолїн. 225, Чортор. 379, збірцї Ґолїньского — в них дати другого листу по старому стилю, як i в Памятн., див. низше, с. 63.



Подоріж польських комісарів, силкування навязати переговори з Хмельницьким, неприхильність польського війська до перемиря і комісарської акції, розірваннє перемиря, справозданнє Кисїля.



Під час сього повільного маршу Хмельницького волинсько-подільсбкою границею соймові комісари, з сумним рицарем польсько-українського порозуміння Кисїлем на чолї, робили з свого боку героїчні зусилля, щоб пробити ся до Хмельницького i розпочати з ним переговори. Соймова інструкція наказувала їм зїхати ся для сих переговорів з Хмельницьким у Київі дня 13 (23) серпня, аби полагодити справу до елєкційнооо сойму. Коли одначе комісія прибула в волинські сьорони, ся задача — зїхати ся з Хмельницьким, показала ся доволї небезпечною. Вся східня Волинь була вже тодї в огнї: Полонне, Корець, Гоща (маєтність Кисїля) були в руках повстанцїв, що не пошанували не тільки пивниць пана воєводи, але й його післанця, о. Ласка, висланого з новими листами до Хмельницького 1): вибили його так, що ледви жив зістав ся, й забрали від нього всї листи. Цїла Погорина була спустошена — двори, корчми, Жиди, які ще зістали ся, погинули тепер. По сїм з полудневої Погорини повстанцї рушили до Кривоноса під Межибож, але в Степани лишив ся полковник черкаський i розсилав відси свої ватаги по цїлому Полїсю, а не бракувало їx i дальше на полудне 2).



Спинивши ся в Луцку, Кисїль з товаришами 3) вислали перед себе на підїзд одну з хоругов, i вона стріла ся з повстанською ватагою, добула язиків i від них комісари довідали ся про становище Хмельницького під Янушполем, про його приготовання до війни i т. и. Одержавши cї відомости, комісари вчинили в Луцьку нараду з місцевиии панами, які тралились (між иньшими був тут i другий православний сенаттор Корони — каштелян київський Максимілїян Бжозовський). Рішено вислати до Хмельницького листа від Koмicapiв з жалями на такі ворожі вчинки, допущені серед перемиря, i з жаданнями ґарантій безпечности для дальшої своєї подорожи, коли він хоче з ними трактувати. Разом з тим Кисїль ще звернув ся до посередництва митрополита i дістав від нього якісь обіцянки в сїй справі та навчений гірким досвідом поспішив повідомити про се оба польські табори, щоб не мали підозріння i не чинили перепон зносинам з ним митрополита 4).



Від Хмельницького довго не було нїякої вісти нї відповіди, і комісари, покладаючи ся на свою оружну охорону, зважили ся вкінцї рушити йому на зустріч на власний ріск 5). Приходило ся йти пробоєм, серед крівавих бійок з повстанськими ватагами. Але вісти, які доходили до Кисїля про прихильну стрічу, що мали його післанцї y Хмельницького, відогріли на-ново весь його оптимізм: він спішить донести канцлєрови, що наслїдком самого приїзду його післанцїв Хмельницький велїв арештувати Кривоноса і пустити на волю всїх Кривоносових бранцїв-шляхтичів, а сам спинив свій похід і чекає приїзду Кисїля. Тому Кисїль благає канцлєра дати наказ польських військам, аби не зачіпали ся з Хмельницьким і залишили всякі підїзди під його війська 6).



Офіціальнв відповідь прийшла тиждень пізнїйше — принесена Кисїлевими післанцями. Хмельницький заявляв, що кріваві подїї підчас перемиря стали ся не від нього, але від своєыільника Кривоноса, з одного боку, і Яреми Вишневецького — з другого; сам він бажав спокою і чекає комісарів. Але устно висловив він післанцям своє невдоволеннє з невірної поведїнки Кисїля: по його словам, якась велика особа остерігала його, що Кисїль тут до козаків примилюєть ся, а в Варшаві заходив ся против них, а крім того удалось йому дістпти Кисїлевого листа до московських властей, де той настроював Москву против козаків 7). Така утрата довіря у Хмельницького дуже збентежила Кисїля. Він поспішив пустити в рух всю свою красномовність, щоб заспокоїти розгнїваного гетьмана. Але тут став ся епізод, який поставив бідного вістника згоди в ще більш клопітливе і неприємне становище.



Комісари рушили з своїм полком під Константинів, де Хмельницький визначив їм зїзд, і в дорозї дістали відомість, що козаки чи повстанські купи (сї дві катеґорії не розрізняють ся, розумієть ся) напали на Острог, і там грабують. На сю вість комісари поспішили до Острога — не знати, чи на те щоб приборкати ті грабувапня, чи щоб проскочити скорше до Хмельницького, поки дорогу не залягли більші сили. Але під Острогом їх стріло цїле військо: коло трох тисяч козаків, піших і кінних. Бити ся з ними Кисїль не відважив ся і вислав парляментарів, жадаючи пропуску до Хмельницького. Козаки й згодили ся пустити їх, з тим щоб Кисїль їм дав заставу дестяь шляхтичів, а вони дадуть їм десять своїх і проведуть до Хмельницького. Але тільки що Кисїлеві закладнї приїхали до Острога, до козацького табору, аж напав на Острог підїзд з польського війська, з-під Ляховець. Козаки не розібрали, що се за військо, і думаючи, що се Кисїлеві вояки під покривкою угоди хочуть їх пгромити, були тим дуже роздражнені і почали рубати голови комісарським закладням. Потім справа вияснилась і козаки заявили, що пускають їх до Хмельницького, тільки щоб вони обійшли їх у право, по-за Острог на захід. Комісари пішли, тільки вислали до Хмельницького ппред себе листи з жалями на острозьких своєвільників, і заразом до польських проводирів, благаючи не зачіпати ся з козаками, аби дійти до переговорів з Хмельницьким.



Хмельницький відписав, знов складаючи все на Вишневецького та на його нелюдські і нерозважні зачіпки з козаками: ті козаки, мовляв, приходили під Острог не війною, а за „борошном” 8), а вояки Вишневецького почали їх добувать, і сусїднє місто Межирічі в пень вирубали. Ще ширше розводив ся він над сими зачіпками Вишневецького в другім листї, писанім кілька день пізнїйше:



„Нерозважно і неоглядно пірвав ся на нас Вишневецький, не по християнськи і не по рицарськи починив над народом нашим християнським, над невинними душами: не тільки невинних християн, але й духовних наших казав на паль саджати. Не диво б, як би то якийсь простак робив — як з нашої сторони не міг собі з тим ради дати Кривонос (котрому ми нїякої шарпанини не позволяли, анї до руйновання і палення міст дозволу не давали). Але ж то двоє ріжних людей! Ми будучи тому всьому головою, хоч низші уродженнєм, більше памятаємо Господа Бога, і з тих Поляків, що до наших рук прийшли, не згинув нї оден, всі живі, кого тільки я при тих полках застав, — старі й молоді, і всїх хто хотїв би з вашими послами їхати, всїх я пускав вільно” . . .



Заявляв готовість до переговорів і згоди, просив стримати польські війська від зачіпок, на стриманнє своїх своєвільників обіцяв вислати канївського полковника пана Семена, а для трактатів просив прибувати до Константинова 9).



З польського табору, де про Кисїля без церемонії говорили як про зрадника, а про його перемирє і переговори як про нове нещастє наслане на Польщу 10), Кисїль дістав теж кислу відповідь, де йому робили ся закиди за проволїканнє справи, жадалось, аби вже раз довів до кінця і розвязав їм руки і т. д. 11). А тим часом з Табору того йшли далї підїзди н козаків, і оден з таких підїздів найшовши на обоз Кисїля, вхопив трох закладнїв чи бранцїв козацьких, що мав у себе Кисїль, і велїв їх стяти перед самим наметом воєводи.



В козацькім таборі, по всїх даних осторогах, сї факти приймано як розірваннє перемиря і переговорів. І Хмельницький, очевидно, в даних обставинах і при таких настроях сторін по щирости більше не вважав можливими нї тактатів нї перемиря, і тому нїчого не робив, щоб справдї дати змогу комісарам зїхати ся з ним. В польських круагх правдоподібно не помилялись думаючи, що в сїм моментї хоч би сам Хмельницький і хотїв згоди, настрій „черни” і війська був настільки безоглядний, що з тим не можна було рискувати. З польської сторони далї йшли не перериваючи ся ворожі виступи, і Хмельницький видимо рішив признати їх за відповідну підставу для розірвання переговорів. В 20-х днях с. ст. серпня він затримав у себе післанцїв, присланих Кисїлем, і перервав дальші зносини.



Кисїль з товаришами тим часом прибив ся до обозу Вишневецького і компанїї, що стояли в тім часї під Чолганським Каменем, яких дві милї на полудне від Ляховець, на полудневих допливах Горини 12). Прийняли його тут неприязно — нїхто не виїхав його привитати, ставили ся до нього з підозріннями і закидами. Домінїканин Цєклїньский, що був в обозї, каже, нїби то Вишневецький закинув Кисїлеви, що він стоїть в порозумінню з козаками — що вони з Тарарами разом обіцяли помагати йому стати польським королем: зложити по таляру від коня і дати в поміч 16 тис. війська; Кисїль, мовляв, не дав на се нїяких оправдань, і тодї хто ще був з Кисїлем покинули його хоругви, як чоловіка підозрілого, і він зістав ся тільки з кількома десятками своїх дворян 13). Се побільшені оповідання ріжних підпанків, але в кождім разї Кисїль з товаришами опиинив ся в незвичайно прикрім положенню між двома воєнними таборами, що вели між собою безнастанну дрібну, підїздову війну, а він сам тепер нї до Хмельницького не мав відваги їхати анї до польського війська не рішав ся пристати. Коли Хмельницький не випустив від себе його післанцїв до крайнього визначеного ним терміну, 25 серпня. Кисїль запитав коронних вождів, що має робити — чи вважати вже сввою місїю скінченою? Дістав порученнє ще післати Хмельницькому ультіматум — аби вернув назад послів, инакше комісари залишають свою місію 14). Кисїль рішив сповнити се і прочувши, що в таборі Хмельницького пробуває тепер митрополит, схотїв ще раз попробувати його посередництва: післав до нього якогось попа з листами 15). Але і ся проба очевидно не дала нїяких результатів, бо тим часом головне польське військо вже почало наступати на Хмельницького. Кисїль зістав ся в тім переконанню, що кінець кінцем
Страница 56 из 77 Следующая страница