Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 58

і тодї ж, мабуть, поставлено тут замочок. Перед тим імя Пиляви носило сусїднє село — теп. Пилявка. Від руїн пилявського замку з деякими звістками 1862 р. — Tygodnik. Illustrowany 1764; пізнїйший знимоок значно меньих уже останків — Klosy 1879; але все се руїни замку пізнїйшого. Про місцевість статя місцевого священика В. Симашеквича в Подольск. Епарх. ВЂд. 1874 No. 23 l 24: Историко-статистическое описаніе мЂстечка Пилявы прихода св. Георгіевской церкви Литинскаго у. (зовсїм не зла для такої непретрнсійної роботи).



31) Пам. к. Міхаловского с. 205.



32) Ганновер одначе оповідає, що Заславський був здав ся на пропозицію Хмельницького й уложив з ним перемиря, а Вишневецького стримував від битв, а потім, дочекавши ся Татар, мовляв, приятельськи радив йому утїкати, і той його послухав. Розуміється, все се тільки відгомони лєґенди, твореної для оборони Вишневецького коштом реґіментарів.



33) Dyaryusz errorow, — ширше росписують потім се Твардовский і Коховский.



34) Костомаров представив сього попа — висланцем Хмельницького і вложив до уст його відомости, котрих нема в джерелї сього епізоду — у Твардовского. Ржечицкий оповідає так: ktos — rozumieia, zе z naprawy kozackiey — poszeptal hetmanowi, zе na posluchach kilka, godzin sila horda srodze szeroko; imo mnie wiezien tatarski powiedzial, ze ich piecdziesiat tysiecy przyszlo zrazu, ale po chwili powiedzial, ze piec tysiecy y to tylko tysiac communika.



35) Твардовский с. 29-30.



36) Пам. кн. Міхаловского с. 376. Татарин взятий в неволю під Ярославом, опоідав про орду так: під ... попереднього місяця вона перейшла Днїпро коло Аслан-городка, Бог на Овечім бродї, ішла Кучманським шляхом повз Бар, поспішаючи, аби ще застати польське військо в обозї, а довідавши ся в дорозї про його утечу, пішла просто під Львів - ркп. Чортор. 379 с. 119.



37) Сей плян лєґенда потім перетворила в оповіданнє, як Заславський серед загальної панїки надумав передати провід Вишневецькому, але той не приняв — мовляв, запізно надумали ся. Патетично силуєть ся описати сей момент панеґірист Вишневецького Твардовский, вкладаючи своєму героєви до уст в хвилї коли він відрікаєть ся проводу в такім критичнім моментї, молитву до Бога, аби він, коли вже рішив покарати нарід польський, сам звернув на нього свої перуни, „а хлопам не дав тої слави й фортуни”.



38) Лист з Кремінця з 24. X. — Чортор. 143 с. 127.



39) Акти Ю. З. Р. III с. 283.



40) Найбільш популярне оповіщаннє про пилявецьку катастрофу — Коховского.



Пилявецька здобич. Пляни дальшого, козацькі повідомлення. Кушевич: Коховский про козацькі наради і мотиви дальшого походу: марш на Львів.



На жаль, не маємо ксільки небудь докладних і певних відомостей про те, що дїяло ся в козацькім війську під час польського наступлення і польської утечі. Всї хто пишуть про сї подїї — безпосереднї участники і свідки і пізнїйші сучасники (все з польської сторони, бо з української нїяких близших звісток не маємо) — всї захоплені сими незвичайно яскравими фактами небувалої, ледво зрозумілої панїки польского війська, що перейшла всяке сподїваннє самого Хмельницького, і величезної, нечуваної здобичи, згромадженої для нього Поляками в їх таборі:



„Дивив ся і дтвував ся такій великій добичі й богацтвам, що принесли йому, без працї, без битви, наші гріхи та доля сувора -хіба пьслужили якісь нечувані чари, з великої конюнктури, з видимих знаків, бо такий страх, така панїка обхопила наших, що доки тільки конї могли, чвалом бігли, твердячи, що Татари біжать за ними, а тим часом від тих нїчого наглого, з ласки божої, не стало ся” 1).



Коховский оповідає, що Осїньский і Арцішевский (начальник артилєрії), уступаючи ся з табору з пішим військом останнїми, повтикали на валах списи з привязаними до них запаленими кнотами, аби світили ся в потемках і надавали таборови вилляд порядку і охорони. Козаки, мовляв, і не підозрівали тому, що він стоїть порожнем, — аж місцеві селяне, що провозили туди з-рана всяку поживу, заставши пустку, донесли козацькому війську і воно кинуло ся грабовати табор, зовсїм безборонні, не даючи про охорону. Иньші представляють знов, що козаки довго не рушали поьського обозу, підозріваючи тут якусь хитру штуку, і тілько згодом побачивши, як „щиро” тїкають Поляки, — догледївши несчисленні вози, що позастрягали на переправах, кинули ся розбирати здобич у таборі: дорогу посуду, шати, убори, всякі запаси і страви: „Наче на весїлє вибрали ся, або на пишну вечерю, що справляв Антонїй Клєопатрі в Фаросї — що хто з можнїйших мав: призбирані річи, окраси старинних домів, а навіть з убожших не оден що було батьківського добра і крівавої заслуги, все сюди позвозили. Порахувати самі вози, котрих раховано сто тисяч кованих возів, коней і тягарі скільки то могло коштувати!” 2). „Оден мав сукню підшиту соболями, з діаментовими тороками, цїнену на 80 тис. зол. — хлопець татарський вхоривши положив її на спину коня, щоб укрити добичу; иньший мав узду скджену дорогоцїнним каміннєм, варту сто тис. зол. — розбійник козацький знайшов її сховану в торбі, у иньшого були литі з срібла лати й шолом, котрі козак, знайшовши, вважав за зброю св. Юрія, — бо ж вояки такої зброї не можуть мати; хтось привіз сорок бочок вина, дуже придатні Татарам на згагу від сонїшної спеки; иньший шовком і золотом вишивані шатри, забрані у Турків під Хотином -козаки подїлили їх на части, аби привезти своїм жінкам на память польської здобичи; иньший 20 тис. червоних приставив мабуть щоб викупити ся з неволї, котрої сподївав ся; котрийсь пртвіз карету вартости 30 тис. зол., надїючись їхати послом до Отоманськоі Порти після побіди над козаками” 3). „Було того стільки, що за чару горілки віддавали срібру посуду або дорогоцїнні шовкові шати” 4). Самі козаки рахували 6460 „скарбних” возів, захоплених тоді 5).



Всї ті богацтва, постягані немов умисно з цїлої Польщі, віддали тільки ту прислугу бідному рицарству, що значно ослабило охоту до погонї у побідників. Поки козаки розбирали панські скарби та паювали їх межи собою, польські утїкачі, гонені панїчним страхом, встигли позаганяти ся далеко — хіба татарська орда, прибувши вже по погромі, зривала серце на них. Скільки небудь певних звісток про масове побиваннє утїкачів властиво нема — тільки загальні фрази, в той і другмй бік: одні загально кажуть про побиваннє, иньші — як то ми вже бачили, навпаки кажуть, що нїхто не гонив так дуже, навіть Татари 6). Наш український лїтописець, пишучи з пізнїйших оповідань, згадує, що до неволї тодї мало хто дістав ся, бо орда не брала полону, аби не обтяжатись, і кого догонила, того рубала; під Константиновим утїкачі обломили ся на мостї й не можучи переправити ся, мусїли погибати, а котрі дістали ся до Константинова, „пішли в Польщу різно” 7). Се ж, ще більше катеґорично кажуть деякі польські письменники: Твардовский каже, що тяжко було тіььки дістати ся до Константинова, а там не було чого дуже й тїкати, бо нїхто не гонив — все було зайняте грабуваннєм табору. Темберский каже, що навіть Татари сим разом відступили від свого звичаю і не вважали на невільника, а пильнували заховати ріжну здобич, яка попала до їх рук, і хто тїкв, тих нїхто й не догоняв 8). Все се в кождім разі виключає яку небудь велику різню польського війська, і тільки про нїмецьку піхоту, що не могла утїпти кінно і боронила ся на переправах та в Константинові, оповідають, що вигинуло її дуже богато, майже до ноги — за те провідник її Осїньский отримав однодушні похвали за свою відвагу — в докір малодушним реґіментарям.



Вожди козацькі мали перед собою важнїйші сппави, нїж нищеннє і побиваннє польських недобитків. Поки чернь займала ся роздїлом, торгами й обміном здобичи, полонянників і т. и., належало подумати, що зробити тепер з усїми сими змобілїзованими силами, коли не стало раптом противника, і тяжко замахнена пясть козацька повисла нагло в повітрі, не знайшовши, кого хотїла вдарити. На превеликий жаль, не маємо з козацької сторони нїякої авторитетної відомости , яка б обяснила нам мотиви і настрої її. За браком того можемо навести хіба оповідання двох козаків-бранцїв з полків Гладкого і Кривоноса, що впали в польські руки два тижнї по Пилявецькій катастрофі.



Одпн, „козак сенчанський”, що відійшов від армії Хмельницького в Константинові, оповідав, що Хмельницький іде на Львів, з 120 тисячами — не рахуючи полків Гладкого й Кривоноса, що пішли на Люблин. Татари пішли по Вислї, але козаків з ними не пішло нїчого 9). Хмельницький має здобувати Львів і туди мають обернутись і Татари: їх Хмельницький задержав тільки на місявь, бо сподіваєть ся трактатів. Взяти хоче тільки по Вислу, за Вислу не піде. Зимувати хоче в Польщі. Буде під Замостєм. Чернь задержує при собі й нїчого її до дому не відошле.



Другий козак, Мартин Зміна, „з полку Головацького”, потвердив заміри Хмельницького що до Львова і Замостя, але про дальші пляни сказав, що їх не знає, крім того, що хоче доконче добути Вишневецького. З своїм товаришом недолї розійшов ся в тім, що Татар, по його гадцї, Хмельницький „затягнув на зиму” 10).



До сього можна додати інтересну подробицю від бранця-Татарина, взятого в тім же часї, — що козакки не позволяють Татарам вертатись тим самим шляхом, яким пройшли (себто через Поділє), „бо називають уже ті краї своїми”, — хочуть, аби вертали ся Волощиною, а Татари тудою йти боять ся, аби не мати клопоту від Порти 11).



Не перебільшуючи значіння сих безпретенсійних зізнань, не можна все таки поминути без уваги сих переконань, що західня Україна стала вже козацькою власністю, і Хмельницький меньшим як „по Вислу” при трактатах не задовольнить ся.



Стільки поки що з української сторони. З польської маємо аж два оповідання, які ммють претенсію ввести нас в самі глубини козацьких плянів, і через те мають повагу в новітній історіоґрафії.



Одно маємо у Кушевича. В своїй історії козацьких війн, писаній кілька лїт по подїях і недокінченій, він оповідає, що Хмельницький, приступивши по польскій утечі під Константиніч і вибивши звідти недобитків , що пробували боронитись під проводом Осїньского, опинив ся перед двоиа плянами на дальше. Кривонос, ранений в останнїх битвах, з иньшими полковниками був тої гадки, що тепер треба стати над Случею, подїлити здобич, і полишивши Поляків їх утечі, занятись увріпленнєм переправ по обох боках ріки, що мала стати границею козацької окупації. Навпаки Тугай-бей радив спішно наступати далї і захопити Поляків у Львові, поки вони не прийшли до сили на-ново: тим способом добудуть від Поляків користнїйші умови згоди, навпаки — як би перейшли від зачіпної війни до оборонної, поставиьи б себе в трудне і клопітливе становище, і упустичши хвилю одушевлення війною серед своїх і серед Татар, не змогли б рахувати на них, коли сей запал опаде. Сї гадки він підтримував так завзято, що коли Виговський почав їм перечити, то братанич Тугай-бея кинув ся на нього з погрозами, а Хмельницький не вагаючи ся довше пристав теж до пляну Тугай-бея 12).



Инакше представляє справу Коховский. Вичисливши головнїйших і впливовійших осіб між козацькою старшиною, він каже, що коли по Пилявецькім погромі поставлено було питаннє, чи йти війною далї і викликати Поляків до нової боротьби, чи відступити і користуватись здобутим, — інїціатором нового походу вважав ся Виговський 13). Його, мовляв, дїлом було се, що полковники подали свої голоси зм дальший похід на Поляків і серед великого, бурхливого зборища козацькї черни не було нїкого, хто не, подавав би голоса за те, щоб „Ляхів” нищити до останку. „І Хмельницький, хоч сам бажав відпочинку стомленому війську, — щоб не противитись рішенню ради, пристав на те, що треба йти на Львів” 14).



Свідоцтво Кушевича, формально беручи, розумієть ся, авторитетнїйше від пізнїйшого Коховского. Можливо навіть, що те що він говорить про Татар як головних інїціаторів нового походу, йому чи його землякам доводилось чути з козацьких уст під час облоги Львова — адже й сам Хмельницький свій окуп узятий від Львовян, толкував тим, що мусить ним нагородити Татар 15). Кінець кінцем одначе і Кушевич, так само як і Коховский, не мав нїякої змоги провірити правдивости сих оповідань про козацькі наради, і коли навіть Поляки щось таке чули від козаків, се ще не звільняє нас від обовязку зважити критично се представленнє. І треба признати, що воно не дуже правдопдоібне, — хоч і знайшло признаннє в новійшій лїтературі. Хмельницький мав змогу вдоволити татарські апетити несчисленною здобичею, забраною під Пилявцями. Невільників, коли їх Татарам хотїло ся (всупереч деяким сучасним оповіданням), вони могли подостатком наловити з тих пилявецьки хутїкачів, що без кінця тягли ся по дорогах: навіть жіночого невольника не бракувало: коли вірити сучасникпм, то сила їх було в пилявецькім таборі, в ролї маркитанток і веселих потїшительок польських вояків. А всякої здобичи, срібла і золота, певно було більше, нїж скільки потім удало ся наскребти у Львові — на сїм міліонів рахували її 16). Було чим заплатити Татарам, і виисланець Хмельницького Мужилівський кілька місяців пізнїйше так і оповідав у Москві, що головну масу Татар підправлено до дому з-під Пилявець, тільки частина пішла далї з гетьманои під Львів. Подібне чуємо і від козацьких бранцїв, про котрих говорили вище 17). І воно дуже можливе,с удячи з того, що в дальшій кампанїї Татар з Хмельницьким бачимо небогато — більше може для вражіння, нїж для реальної послуги.



Тому влучнїйшим здасть ся мотивованнє походу дане Коховским, що чернь прагнула війни, поривала ся нищити Ляхів до останку, і Хмельницький так як зрік ся угодових переговорів, виступивши наново на етатр війни, під натиском сього стихійного руху, так і тепер мусїв плисти далї, обережно кермуючи свомї кораблем на розгуканих хвилях повстання. Такий натиск, такий розмах в масї козацтва і всяких прилиплих до нього елєментів без сумнїву був: се показують оповідання бранцїв, показує ще сильнїйше вся історія дальшого походу. Хмельницький очевидно піддавав ся сьому натискови. Угамувати „чернь” було далеко тяжше, нїж заоволити татарські апетити, і треба було вичекати, поки недогоди осїнньої кампанїї прохолодять її запал 18). Та й формальної притоки до перервання сеї кампанїї поки що не було: польська сторона асма знищила всяку можливість трактатів, перейшовши до зачіпної війни, і обставини не давали нїякого приводу для того, щоб залишивши воєнні операції, вібступити знову „на звиклі місця”, або хоч спинити ся тут же на півдорозї. Доперва аж заклик нового пана ситуації — нововибраного короля, кандидата Хмельницького, дав йому такий привід.



До того часу треба було давати вражіннє руху — льоґічного, плянового, підтримувати кінетичну енерґію повстання, його динаміку — і Хмельницький робить се.



Кілька день по Пилявеуькім погромі рушає він слїдами утїкачів-реґіментарів 19). Мета його походу - традиційна метрополїя Руси, Львів. Першою стацією на сїм шляху бла недавня резиденція найбільшого козацького ворога Яреми Вишневецького — Збараж. Чудово укріплений, всякими воєнними припссами наповнений замок — сумно оспіваний Твардовским, стояв безборонниы, порожнїй, — навіть армати й припасів не мав часа забрати звідси Ярема, тїкаючи з-під Пилявцїв: забрали їх козаки. Чернь погуляла в порожнїм гнїздї ненависного ворога, прославленого крівавими розправами з сею ж черню; Твардовский каже, що не дали спокою навіть мертвим: викинули з гробів тіла Кр. Збаразького і його дружини 20). Сам Хмельницький, коли вірити оповіданням бранця, на чолї шеститисячного кінного полку зробив екскурсію до сксїднього Вишнївця, мовляв хотїв захопити там князя 21). На гнїздо другого ворога, Олександра Конєцпольского — Броди, він вислав віддїл свого війська, але тутешнїй замок, теж сильно укріплений, був обсаджений і залогою — невеликою, але готовою до оборони, і козаки здаєть ся й не попробували його здобувати серіозно: спустошили тільки місто, а від залоги вдоволили ся тою сатисфакцією, що видано їм татарських бранцїв, триманих тут у неволї, на роботах, ще з часів старого гетьмана Конєцпольского, числом 80 — могли ними похвалити ся перед Тугай-беєм 22). Головна ж армія з Хельницьким посувала ся тим часом серед осїннього бездоріжа простїйшою дорогою на Львів, виславши наперед Татар, і 28 с. ст. вересня, за два тижнї по пилявецькім погромі, він був уже під мурами „столицї Руси”, що в панїчнім страху чекала його прибутя.



Примітки



1) В. Мясковский з 2. X. — у Міхаловского с. 210.



2) Твардовский с. 33, ґолїньский с. 147, 150.



3) Темберский с. 89-90, подібні оповідання з тих же краківських вістей у Ґолїньского с. 148, тільки коротше.



4) Коховский с. 62.



5) Оповідання козаків під Львовом - реляція Кушевича. Жерела IV. с. 103.



6) Лист Мясковского див. вище с. 76.



7) Самовидець с. 14-15.



8) Твардовский с. 35. Темберский с. 89. Ґолїньский с. 150.



9) Татарький бранець навпаки оповідав, що в загонах між Татарами є сила козацьких хоругов: сї вісти не сходять ся може через те, що сей татарський загон пішов уже з-під Львова.



10) „Сonfеssаtа” в ркп. Чортор. 379 с. 120-121, вони наступають по зізнаннях Татарина-бранця, присланих Вишневецьким при листі з 22. X.; але в своїй цидулі він говорить, що посилає зізнання Татарина тільки, так що козацькі зізнання, значить, прилучено до них десь инде.



11) Ркп. Чортор. 379 с. 119 (копія в ркп. 142 с. 576).



12) Жерела VI. с. 49-50.



13) В польськім перекладї „Клімактерів” Виговського навпаки зроблено противником дальшої війни — і се пішло в лїтературу, що не заглядала до ориґіналу (новійше у Ґавроньского II с. 319).



14) коховский І с. 81.



15) В реndant сим оповіданням про інїціативу Татар до дальшого походу маємо оповіданнє одного бранця з-під Львова про те, як Татари стримували Хмельницького, аби долї не гонив Ляхів — „бо хто ж їх догонить у такім страху? крізь землю пропадуть!”, тай тяжко буде потім іти Татаром по грудї — у Міхаловского с. 300.



16) Ґолїньский, Трмберский (тіж самі краківські новини.



17) „Татар було тридцять тисяч, тепер пятнадцять тисяч, бо половина вернулась” — оповідання козака сенчанського. „Татар всього мав до 20 тис., бо решту відіслано з здобичю за Днїпро” — оповідання Зміни.



18) Признаючи більшу правдоподібність мотивам виставленим у Коховского, через те ще зовсїм не мусимо трактувати його оповідання як автентичну звістку про тодїшнї козацбкі настрої. Ми бачили, що переконаннє про безвладність Хмельницького супроти завзятя і запалу „черни” було широко росповсюднене в польських кругах, так що і у Коховського ся загальна характеристика могла досить довільно причепитись до даного моменту. Що до подробиць, то ся обставина, що у Кушевича Кривонос, сей проводир передових полків, виступає разом з Виговським в ролї поміркованих, а у Коховского Виговский представлений автором (ео аuthоrе) дальшого походу, найкраще показує, як мало реального в сих оповіданнях польських джерел про внутрішні відносини в козаччинї. Що до проґрами Кривоноса — ствти на р. Случи як на межі козацьких володїнь, то само собою насуваєть ся підозріннє, чи се не відгомін пізнїйших переговорів, де р. Случ виступає границею козацької території.



19) На полю битви Хмельницький зіставав ся досить довго, судячи з того, що Кушевич ще 4 н. ст. жовтня (24 ІХ с. ст.) має відомости, що Хмельницький „стоїть на тім місцї, де наше військо обозом лежало”, і збираєть ся висилти послів на сойм, щоб виправдати себе з погрому — Жерела IV с. 91. Се не дуже відповідає його пізнїйшому оповіданню, що козаки стали на роздоріжу в Константинові (вище с. 78-79), але тим автентичнїйше.



20) Тоlіс umarlemu Wazyly sie wyrzadzic? Ah, і lwu zdechlemu Brode snadno wylargae — завважає він; пок. Костомаров незаслужено вложив се як афорізм в уста самому Хмельницькому і се додержалось до останнього видання його книги.



21) Оповідання М. Зміни, що по його словам відійшов з своїм полком від головної армії власне між Константиновим і Вишнївцем.



22) Просторо оповідає про облогу Бродів Пасторій (Ніst. c. 162-167); по його словам залога складала ся з 100 вояків полишених Конєцпольским, більше мельше такого ж числа приведених сюди Осїньским з-під Пилявець, кількох десятків сусїдньої шляхти та міщанськтї мілїції; облягало їх, мовляв, цїле військо Хмельницького, а по його відході після видачі Татар — зістало ся звиш 20 тис. під проводом Нечая і „Ступи” (stempi), які ще докучали тут замкови, аж доки не забрав їх Хмельницкий, вертаючи ся з-під Замотя, так що вся облога Бродів трівала 8 тижнїв. Освенцім, побувавши в Бродах в 1651 р., з тутешнїх оповідань записує, що брідський замок облягало 36 тис. козаків протягом 12 тижнів (с. 366) — тут очевидно злита до купи властива обллга відділом головного війська (котрого провідником Твардовский називає Головацького) з ріжними пізнійшими приступами. Пор. дальше — с. 98. Деякі звістки і відгомони сих подій — Baracz Wolne miasto handlowe Brody, 1865. Созанськиq, З минувшини м. Бродів (Записки львівські СП с. 108 і д.). Ходячі звісики, що під Бродами був сам Хмельницький мало ймовірні вже тим, що на марш під Броди не лиишає часу його маршрут.



Облога Львова: національна позиція Львова, панїчні настрої підчас Хмельниччини, пилявецькі утїкачі, орґанїзація оборони, вербованнє війська під проводом Вишневецького. Вишневецький кидає Львів, Хмельницький під Львовом, проби оборони, львівські вигадки про козаків.



В сїм страху Львів жив уже кілька місяцїв — від самого корсунського погрому можна сказати. З незвичайною трівогою придивляв ся він поступам повстання і рухам його проводирів — не тільки маючи на увазї своб ґеоґрафичну близькість і приступність для нього, але й спеціальну дражливість того національного, українського питання, через яке переломлювали ся вісти про се повстаннє в свідомости місцевого польського й українського елєменту. Львів здавна був гнїздом воєвничої Польщі, Роlоnіаe mіlіtаntіs на Руси, і тут з особливою гострістю й напруженнєм відбивали ся всякі конфлїкти з гнобителькою Польщею пригнетеної Руси і всяка опозиція її. І тепер страх розширення східнього повстання у Львовян нерозривно вязав ся з страхом повстання домашнього, що могло підняти ся під повівами Хмельниччини, і ся подвійна трівога провідним мотивом переходить через листи й донесення, які йшли з львівських кругів, від самих початків повстання. Богата кореспонденція львівського синдика Кушевича, захована для нас в значній части, дає виразистий образ сих настроїв.



Доносячи, як місто затрівожило ся за свою долю й перейшло на воєнну ногу вже по перших вістях про погром гетьманів 2 3), Кушевич завважає: „армати, пороху, провіянту і всяких иньших воєнних потреб маємо досить, але боїмо ся замішання й тайних інтриґ від грецької віри”. І переказує при тім поголоску про „сїмдесять козаків”, розісланих по ріжних краях Польщі, „щб палити головнїйші міста''. Такі трівожні вісти йдуть потім весь час. Якийсь волоцюга, взятий на муки в галицькім ґродї, розказував, що православне духовенство стоїть в орґанїзованих зносинах з східньою Україною („ми оден до другого пишемо — до самого Київа відомість доходить”, -казав йому нїби то піп в Галичу), — самі владики беруть участь в повстанню: владика львівський Желиборський, мовляв, посилав козакам порох, кулї й олово, і владика луцький Атанасий Пузина також 2). Прояви ворожого, злорадного для шляхти настрою, „бунти” против шляхти по части прокидали ся дїйсно, по части ввижали ся по ріжних місцях, і вісти про них, розносячи ся по західнїй Українї, збільшали трівогу 3). Мобілїзація польських сил в серпнї й наступленнє на козаків трохи підняли польські настрої — але повстаннє за той час теж розгорало ся й зближало ся неустанно, від Поділя й полудневої Волини. В серпнї повстанці здобули Дубно, Олику, Клевань: 22 н. ст. серпня, саме під час попису волинськоїї шьяхти під Луцьком, на її. очах повстанська ватага, навіть невелика — як пише очевидець, яких 800 люда, потиху закравши ся до Луцька переполошила сю шляхту і без всякого опору з її боку захопила столицю воєводства 4). Повстаннє прокинуло ся в Сокалї, в околицях Камінки. З другого боку з-під Камінця, де стояли козацькі чи повстанські чати, воно захопило, як ми вже бачили, околицї Гусятина й Теребовлї 5). „Не стає чоловікови розуму”, — завважає згаданий очевидець луцького пополоху, „які стали люде боязькі — утїкають, а те гультяйство на муках казало, що не заспокоять ся — аж по Вислу”.



З новою силою прокинула ся трівога, скоро тільки рознесли ся вісти про пилявецький погром. Польські утїкачі, ширячи відомісрь про сю катастрофу, самою появою своєю давали початок рухам серед мас, що першим дїлом звертались на сих недобитків, а далї взагалі против усїх репрезентантів польського елєменту і польського режіму. Тим часом як вони збігали ся в страху до міст, до укріплених замків, селяне і міщане збирали ся в великі купи і з участію місцевої української шляхти, та „козацьких” банд з великої повстанської хмари, що сунула сюди разом з військом Хмельницького, займали ся розбиваннєм панських дворів по селах і містах, католицьких плєбанїй і ковтелів, брали в облогу пансьік замки, громили всїх скомпромітованих своїми звязками з польським панованнєм.



Серед сеї повстанської завірюхи, по слїїдах пилявецьких утїкачів ішла татарська орда, а за нею козацька армія на безрадний в своїм переполоху Львів.



Перші вістники погрому прилетїли сюди вже на третїй день, 16 (26) вересня. Рано, скоро тільки відчиняли браму, прискочили міські стражники й донесли про катастрофу, а за ними почали зявляти ся й утїкачі, перебувши за дві з лишком доби по найбільшій негодї дорогу, яку в обставинах нормальних не вбагали б і в цїлий тиждень. Окрилені страхом самі, вони наповняли тою ж панїкою місто, віщуючи, що за кілька годин, слїдом за ними зявить ся й неприятель. Маса народу, особливо жінок, стала тїкати разом з тими втїкачами, що не попасаючи довго удавали ся далї на захід, уважаючи й самий Львів за страчений. Головний реґіментар Дом. Заславський, наспівши теж серед сього пополоху, тільки попас коней і подав ся далї, до Ряшева — „розумно зробив, завважає львівський кореспондент, бо не обійшло ся б без якогось випадку з боку розбитого війська, що волочило ся по ріжних кутах львівських”. Ще скорше наспів Остророґ — „як найбіднїйший пахолок, струджений, зчорнїлий, без опончі й шапки пристойної”, а трохи згодом і Вишневецький: сї два зістали cя у Львові — Остророґ як орґанїзатор тутешньої оборони, що займав ся нею лїтом, Вишневецький - як кандидат на спасителя вітчини в будущинї 6). До них і удала ся місцева шляхта й міські патриції, просячи не кидати міста, а зайняти ся його обороною, і заявляючи свою готовість послужити й собі, людьми й засрбами. Другого дня відбула ся воєнна рада, дуже людна. По довгих церемонїях — бо Вишневецький, виливши свої жалї на реґіментарів і на сойм, на всїх і на вся, казав себе довго просити, доки дав ублагати. — проголошено його начальним вождем, а в товариші собі він взяв Остророґа — досить зручно поставив його наперед під зливу всяких гірких докорів, відступаючи йому провід, і нарештї покрив йото своєю ласкою. В ролї третього реґіментаря зістав ся неприсутний швагер Вишневецького Конєцпольский, і так зреформовано давнїйший тріумвірат.



По сїм наступили ухвали в справі контрибуцій на орґанїзацію оборони: крім того що порішено за-дурно забрати від купцїв і ремісників всякий потрібний припас, а костели й кляштори жертвували свої дорогоцїнности, ухвалено, що кожний має дати з свого майна від ста по дві копи, а перед усїм мають бути віддані на публичні потреби всї готові гроші в монетї, а также золото й срібло, — за що потім буде обрахунов. Тим способом зібрано величезні суми: в перших же днях вплинуло того всього на кілька сот тисяч, а всього збору раховант мілїон золотих в монетї й на 300 тис. срібла, що теж мало бути зараз же перебите на монету. Львовяне потїшали себе, що річ-посполита все то їм потім зверне 7).



Коштом сього почало ся зараз вербовааннє війська — в першій лінїї, очевидно, з тих же пилявецьких утїкачів: всього набрано й орґанїзовано звиш рти тисячі вояків, на котрих Львовяне й рахували як на свою оборону 8). Та їх чекало даже прикре розчарованнє: коли показались перші познакм, що неприятельське, військо зближаєть ся, 25 с. ст. Вишневецький з Остророґом забравши гроші й військо подали ся з Львова до Замостя, і тільки з дороги зволили повідомити про се Львовян. Оправдували вони се тим, що Львова з малим своїм військом однаково не могли б оборонити, тому за краще вважали перевести військо бизше до центра, куди могла б ще наспіти поміч від Корони9).



Львовяне були до крайнього розднажнені такою віроломністю. „Обдерли нпс чисто з усього майна, пообіцявши на сумлїннє боронити місто наше, яко добро річи-посполитїо, від наступаючого неприяреля, а дня 5 жовтня покинули нас несподївано з усїм військом, потаємно зібравши відомости, що Татари вже в околицї і військо Запорозьке з арматою теж надходить, — пробили ся через орду й пішли під Замостє, а нас тільки з дороги сповістили про сю близьку небезпеку через п. Піковского, котрого з компанїєю 60 чоловіка призначили на глум до оборони міста” — записує з гнївом Кушевич на початку свого мемуару про облогу Львова. „Діставши відомість про неприятеля, дали коням острогт й попрощали ся зі Львовом, що плакав тодї в своїм сирітстві, або краще сказати — пішли всї безсоромно на втеки, з великим жалем і розчарованнєм нашим, бо зістались ми і без скарбів і без оборони” — вторує йому в своїх записках иньший львівський достойник, Чехович 10).



Ix гнїв і огірченнє були, розумієть ся, зовсїм опрвдані. Гроші панове реґіментарі в кождім разі забрали зовсїм без усякого оправдання, і дурили міщан несумлїнно. Але що вони не лишились у Львові й не боронили його, се вийшло йому тільки на здоровє — бо не провокувало воєнної енерґії Хмельницького й його війська, що мало таке завзятє саме на сподїваного провідника сеї оборони кн. Вишневецького. Та львівське міщанство сього, розумієть ся, не тямило, і боячись над усе впастт до рук Хмельницького, горячково заходилось
Страница 58 из 77 Следующая страница