Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 59

боронитись власними силами від неприятеля, що дїйсно вже наступав. Другого дня, 26 c. ст. вересря зявилась орда під проводом Тугай-бея, а два днї пізнїйше, 28, показалась і козацька армія під проводом самоло Хмельницького, і щільно, непробитим валом обложила місто — з півночи козаки, з полудня Татари 11).



Львовяне з міста бачили, як обїздив позиції сам Хмельницький: вони думали, що він виберає місце для приступу. Куля пущена з міста вдарила під самого коня Хмельницького, як він їм потім оповідав при прощанню 12). Ухоплені й взяті на муки козацткі язики оповідали, що з Хмельницьким 200 тис. війська — в тім якийсь полк тутецький румелїйський (15 тис.), полк волоський, полк донських козаків — разом тридцять полковників, і ннсчисленна сила селянської черни, піворужної й зовсім не-оружної, що напливала з кожним днем все в більших масах з галицьких околиць. Татарів при Тугай-бею рахували сорок тисяч, але сподївались ще якогось царевича з 20-ма тисячами 13).



Все се були баламутні звістки й прибільшені цифри. Нї Донцїв нї Турків нїяких з Хмельницьким не булт, а що до козацького війська т оиньший бранець казав, що з Хмельницьким прийшло 60 тис. козаків, а 3 тис. застрягли коло Буська за арматою. Але на те щоб зоищити Львів, розумієть ся й сього, що було, вистало б аж занадто. Коли реґіментарі не вважали можливим боронити ся у Львові з кількома тисячами війська, то з тими мізерними кількома хоругвами, що зістались у Львові, та з міською мілїцією, котрої теж було не більше тисячі чоловіка 14), — про се не можна було й думати. Тому на воєнній раді скликаній зараз по утечі реґіментарів, як свідчить Кушевич, було богато таких, і власне з людей у воєнній справі досвідчених, які радили від разу піддати ся на ласку козацького війська, не чекаючи приступу й бомбардовання 15). Та більшість міщанства не прийняла сеї ради й рішила боронитись — може під впливом надїй і поголосок, що Вишневецький таки міста не покине й прибуде скоро з військом. Вона була незвичайно пишна з свого геройства й зістала ся в тім переконанню, що то її відвага й рішучість переломили завзятє Хмельницького й привели до більш миролюбного настрою 16). В дійсности булв се тільки ілюзія. Хмельницький, очевидно, від самого початку не мав нїяких ворожих замірів на місто, — навпаки все робив, щоб забезпечити його від усяктї шкоди й мусїв хіба з іронїєю дивитись на ті дитинні „геройства”, на котрі силували ся міщане, заролбяючи собі славу спмсителїв не тільки своєї малої „річи-посполитої львівської”, але й великої польської 17).



Самі вони признавали, що Хмельницький не позволяв своїм людям нищити передмість, узяв під свою опіку міські водопроводи, щоб їх не знищено, і стримував чернь від приступів до міста, хоч викликав тим навіть невдоволеннє серед своїх людей 18). Мудрі Львовяне силкували ся відгадати в усїм тім якісь укритиі замисли — що Хмельницький тому напр. не знищив їм передмість, бо хотїв зробити Львів податливійшим на угоду: мовляв аби спасти передмістя, поки ще вони стояли цїлі. Львовяне скорше підуть на його жадання 19). Всупереч сим здогадуваних бажанням вони попалили передмістя самі -наробили собі великої утрати, не поправивши зовсім шансів Львова супроти Хмельницького. Він міг би дуже легко запалити, місто, збомбардувати його до решти — особливо після того як козаки Кривоноса здобули Високий Замок, що панував над цїлим містом, — козаки з своїх гармат звідти могли ,,курей стріляти на ринку”, як висловлюєть ся Твардовский 20). Але козацькі гармати стояли мовчки, або пострілювали злегка для памяти. Приступу не було. Дрібна війна, яка вела ся під мурами і дрібними успіхами, здобуваними в нїй залогою, наповняла гордістю Львовян, вела ся на власну руку поодинокими ватажками й полковниками, котрим Хмпльницький у тім полишив до певної міги вільну руку, щоб не викликати занадто сильного невдоволенн. Але він не підтримав їх нї разу всїма своїми силами 21).



Примітки



1) Іn tіmоrе еt trеmоre nосte dіeque іеstеsmу — лиcт з 4. VI у Міхаловского с. 34, з ориґіналу — Жерела VI с. 110.



2) Судовий протокол у Міхаловского с. 91-94 і в Памятниках с. 261.



3) Збирає їх Томашівський. Народнї рухи с. 10 і д.



4) Про луцьке здьбутє лист „урядника земського” луцького — теки Нарушевича, пор. Міхалоского с. 183; пізнійші згадки — Архив III. IV с. 426.



5) Жерела IV с. 65.



6) Про се в листах зі Львова Кушевича й Мясковского — Жерела VI с. 119 (у Міхаловского с. 200), Чортор. 143 c. 133.



7) Чехович у Зубрицького с. 298.



8) „Компут” нанятого Вишневецьким війська в ркп. Публ. бібл. 129 л. 170 і 574 (Архів с. 30) гусарів 640, козаків 2314, драґонів 200, піхоти 230, всього 3384. В соймовім дневнику у Міхаловского с. 358) нанятого у Львові війська показано 4360 — але се очевидно разом з замостьським затягом, котрого в тій же рукописи пораховано 1100: їм службу пораховано в д. 15 жовтня, а львівським від 1-го.



9) Манїфест реґіментарів у Кубал с. 98-99.



10) Пр осї записки див. дальшу примітку. Оправдати Вишневецькооо з сеї віроломности супроти Львовян силкуєть ся Кубаля в своїй статї про облогу Львова.



11) Облога Львова Хмельницьким має богату лїтературу, стару й нову. Маємо дві цїнні записки, списані близькими участниками подїй: членом колєґії присяжних Кушевичом і реєнтом ради сорока Чеховичом (обидві були видані у Зубрицького Kronika m. Lwowa. Кушевичева тільки хибно під іменем Ґросваєра — с. 294 і д., пізнїйше Кушевичеву записку видав Чоловский, Kwartalnik Historyczny, 1892. Relacya o oblezeniu Lwowa przez. B. Chmielnickiego, і Томашівский в IV т. Жерел, ч. 28). Крім того Кушевич полишив невикінчену, що правда, історіію сеї війни — вона видана недавно в VI т. Жерел. Меньше вартні з історичного погляду поетичні твори на теми з сеї облоги иньшого Львянина Бартоломея Зіморовичк: Kozaczyzna і Burda ruska (Sielanki): в них очевидно Dichtung переважає над Wahrheit (див. низше c. 88). Мало цїнні й ті додатки, які робить у своїй лїтописи Львова (Annales urbis Leopoliensis) Юзефович, доповняючи з оповідань і актів записку Кушевича, котрою головно, користуєть ся — витяги з його лїтописи в Сборнику лЂтописей относящихся къ исторіи Южной и Западной Россіи. Виїмки з иньших місцевих лЂтописей в VI т. Жерел. З загальнійших праць того часу досить докладно описує львівську облогу Пасторій (Historia Polona); ширше, але меньш докладно Коховский. З пізнїйшиx праць особливо цїнні матеріали зібрав в своїй „Хронїці Львова” Зубрицький. Нарештї в новійшій лїтературі статі: Kubala, Oblezenie Lwowa w r. 1648 (1877, війшло до І т. його збірки Szkice Historyczney. Widinann, Obrona miasta Lwowa (Przeglad archeol 1888). Lang, Die Belaagerung vоn Lemberg im J. 1648 (1891, Organ des V'iener militarwissenschaftlichen Vereins). Нарештї вступна розвідка Томашівського в VI т. Жерел „Між Пилявцями і Замостєм”.



12) Жерела IV с. 98.



13) Жерела IV c. 97, VI с. 62.



14) Так рахує Чехович с. 303.



15) Жерела IV с. 51.



16) Widzac Chmielnicki odwage miasta, a nаs wszystkich nа smierc odwaznych y gotowych, napisal do nas — завважає Кушевич (Жерела IV c. 100).



17) Як таких величає їх навіть і найбільш обєктивний з польських істориків сеї доби Кубаля, Szkice I с. 176.



18) Кушевич: conquerente Ostaphaeo tribuno quasi omisso victoriae impetu atque... arnus supreniam manum alstineret — Жерела с. 63.



19) Тамже с. 55.



20) С. 37.



21) Оповідання про ексцеси сих козацьких ватаг панів анекдотичні очевидно, спопуляризовав потім Зіморович у своїх „Селянках”, яскравими фарбами описавши козацькі приступи до св. Юра, Високого Замку й передмість. Се ілюстровані відповідно достроєними образками ріжні „крилаті слівця'' козацькі, задержані памятю Львовян, як:



„Батечку хороший, не хочемо твоєї віри, тільки дїдчих грошей”. „Наша віра, але маєш деньги лядські”. „Ти Русин, котюшо, не дошлий мясом лядським твої кости обросли коли хочеш з нами дістатись до неба, оббити лядське мясо з костей руськи хтреба” і т. д. Драстичні сцени, котрими вони ілюструють ся, мають неукриту тенденцію довести, що з огляду на такі ексцеси „руської бурди” порядний Русин мусить рішучо розірвати з Русю Musialem bractwo tych wyrodkow zbrzydzic, як висловлюєть ся оден з виведених персонажів. Тому зовсїм незаслужено переказують ся вони немов автентичні документи в науковій лїтературі (у Шайнохи, Костомарова, Кубалі, Лозіньского). Се таке ж перечернюваннє в польський бік, як українські оповідання про нелюдські розправи. Поляків під час облоги з міщанами-Українцями — в бік україгський. Таке оповіданнє Львівської лїтописи (c. 265, пор. Грабянки c. 59), наведено у Костомарова (ІІ с. 256) про те, як львівські бернардини вбиваьи Русинів спросивши їх на обід, потім по одному виводили на двір і привівши над криницю, казали туди дивити ся, а в тім рубали голову й кидали до криницї тїло. Се одна з лєґендарних амплїфікацій крівавих подій, які виникали в атмосфері страху, роздражнення й підозрірь (пор. напр. згадку у Кушеяича про напади католиків на Русинів multo criminis argumento — обвинувачень в чарованню, отроюванню, тайних зносинах з неприятелем Жерела VI с. 61)



Прихильність Хмельницького до Львова, перші переговори, льввівські делєґати в козацькім обозі, його образ, капітуляція Львова, уступленнє козацького війська, повстаннє в Галичинї, байдужість до нього у Хмельницького і старшини, бажання йти "до Висли".



Хмельницький явно щадив Львів — се було ясно й сучасникам 1). Впливав тут спеціальний піетизм для Львова як для столицї тодїшньої Руси (в сю ноту вдаряли в своїх переговорах з ним самі львівські делєґати), та ще може й місця свого виховання, або огляд на місцеву українську громаду, що й так терпіла від Поляків, а мусїла б іще більше потерпіти, коли б прийшло ся до серіозного здобування Львова, — чи ще що небудь? Загальна пасивність Хмельницького в сїй кампанїї — здержливість від усяких пустошень і руїни, велить шукати загальнїйших мотивів, що кермували ним в тих змаганнях можливо стримати й обмежити руїнну силу свого походу, всякими способами й впливам. З тих мотивів він, мабуть, не хотїв здобувати Львова воєнною силою — що не віддавати його на здобич козацтву й тим тисячам „черни”, що з усїх сторін напливали до нього.



Переконавши ся, що Львовяне беруть йогго облогу незвичайно траґично — як се найкраще показувало спаленнє передмість, — Хмельницький рішив перший закликати їх до згоди, і в недїлю l c. ст. жовтня вислав з трубачем лист до Львова. Писаний по українськи, він звертав ся, очевидно, до мсцевої української громади: попереджав про великий приступ козацьких сил до міста, радив Русинам замкнути ся в церквах, щоб не погинути разом з католиками, але заразом давав знати, що місто може спасти себе від сеї біди, коли видасть головних провинників у всїх бідах: кн. Вишневецького і Ол. Конєцпольского, а з ними й иньших пилявецьких утїкачів.



Розумієть ся, се була тільки притока до переговорів, бо про те, що Вишнечецького й Конєцпольского нема в містї, Хмельницький, певно, знав дуже добре. Коли маґістрат так і відписав на се, що Вишневецького й Конєцпольсвого у Львові нема, а громада просить помилувати місто й не розливати християнаької крови, Хмельницький прислав другого листа, вже до міської громади, по польськи. В нїм підносив заслуги козацтва для річи-посполитої,- що своєю боротьбою з Ордою давало змогу підтримувати торговельні зносини зі-Сходом (спеціальний арґумент для львівського міщанства, що жило сими зносинами), а за се терпіло нпруги й кривди — вони описували ся тут, очевидно, в стилю звісних нам реєстрів козацьеих кривд, і сим разом Хмельницький особливо вдаряв на Жидів, закидаючи їм між иньшим, що вони давали гроші на наєм війська, й жадав їх видачі з міста 2). Коли місто видати Жидів не згодило ся, Хмельницький через свого „швагра” священника Федора Радкевича прислав третїй лист, де ставив ультиматум, — щоб місто заплатило йому окуп для орди, 200 тис. червоних, инакше спіткає його те, що спіткало вже иньші міста 3). Вислухавши се, рада по довгих дебатах рішила піти на зустріч сим жаданням і повести серіозні переговори з Хмельницьким. Насамперед ухвалено післати до нього його знайомого ксьондза Гунцель-Мокрского, бувшого професора єзуїтської колєґії, що знав зтих часів Хмельницького як свого учня: він мав, по-перше, переконатись, чм се дїйсно Хмельницький, а не якийсь самозванний ватажок, по друге — коли се дїйсно Хмельницький, його бувший учень, то випитати ся про його заміри, прихилити до можливої ласки для міста і нарештї — добути для дальших переговорів охоронні листи для послів. Допущений до Хмельницького кс. Мокрский рьзмовив ся з ним і тут наступила чула сена: Хмельницький взяв його до другого покою і кинувшись до ніг його обіймав і обсипав ласкавими словами й подяками за колишню опіку й науку. Мокрский, мовляв, почав докоряти йому за кровопролитя, Хмельницький оправдувавсь, оповідаючи історію нагінок, які загнали його до повстання, і з плачем висловляв свої жалї з приводу всїх тих бід, які з того пішли 4). Всї сї подробиці приходить ся зіставити на сумлїнню оповідачів, але охоронні гррамоти для львівських послів в кождім разї були видані й 3 с. ст. жовтня посольство зложене з репрезентпнтів ріжних начальних колєґій міста поїхало на переговори до козацького табору.



Ся місія, досить широко описана по горячим слїдам одним з участників, Сам. Кушевичем 5), подає деякі інтересні подробицї, варті того, щоб їх тут згадати.



Два осавули, стрівши послів коло міської фіртки, попровадили їх до квартири Хмельницького, що була при глинянській дорозї, коло костела св. Петра, разом з кватирою Тугай-бея. Самого Хмельницького під ту хвилю в господї не було: був коло Лисеничч. Посли поїхали туди до нього і були ласкаво прийняті: посадивши з собою за стіл, частував їх горілокю й розмовляв. Посли благали йтго пожалувати „те руське столичне місто”, і так обрабоване жовнїрством. Хмельнмцький на сї благання милосердя почав оповідати свої кривди всякі — в котрих нїхто його не пожалував: навіть росплакав ся при тім; особливо нарікав на Конєцпольского та на Вишневецького. Згадав знов про Жидів і вже не жадаючи їх виидачі, радив особливо на них розложити окуп, — тому що вони збогатилисб на Українї козацькою кривдою. Від окупу й визначеної ним цифри нїяк не хотїв відступити, толкуючи тим, що бере се не для себе, а для орди, котрій мусить заплатити 6). Коли посли далї його благали, велїв їм поговорити про се з полковниками, й нарештї відославши до своєї кватири, казав чекати там, поки він порозумієть ся з Татарами. Зїхавши ся з Тугай-беєм, розмовляв з ним цїлі дві години, а посли за той час балакали з полковниками й иньшою старшиною про всяку всячину в господї Хмельницького.



,,Оповідали нам з великою втїхою, як коронне військо під Пилявцями втїкало соромно без усякої потреби, — які великі богацтва знайшли в нашім обозі: самих скарбних возів рахували 6460. Знайшли й булаву кн. Доминика — в каретї лежала; показали нам її зараз — велика, золотиста, саджена туркусами й яспісами. Оповідали, щр на будучу війну наміряють ся закликати собі в поміч цісаря турецьккого і рішили ся доконче добувати кн. Вишневецького, де б не був він, хоч би в самім Ґданьску, — складали на нього всю вину за те, що до трактатів не прийшлт. Казали, що мають намір, дійшовши до Висли, приладити чайки і плисти ними під Варшаву, а навіть і далї, як би їх не уконтентоваоо”.



Нарешті Хмельницький з Тугай-беєм вїхав на подвірє. Полковники всї вийшли їм на зустріч, казавши послам лишитись. Потім до господи війшли — насамперед Тугай-бей з калґою й Піріс-аґою, за ним Хмельницький з полковниками — всї мали в руках „золотисті булави, саджені каміннєм”. Посїдали за стіл, на перше місце пустивши Татар. Хмельницький через військового товмача освідомив Тугай-бея про місію послів. Тугай-бей здавав усю справу на Хмельницького, але дуже сердито відзивав ся про Львовян, що богать побили йому людей. Посли запевняли, що місто нїяк не зможе зложити такої суми, й просили переконатись у тім через своїх ревізорів. На тім нарештї й стало, що відпоручники Хмельницького й Тугай-бея самі оглянуть львівські крами й маєтки та зберуть що можна буде в грошах і товарах. Се, розумієть ся, була велика полегкість: посли могли бути вдоволені з результатів своєї місії.



По сїм полковник Головацький з Піріс-аґою кілька день займали ся ревізією львівських засобів і вибираннєм контрибуції, відвозячи її до Тугай-бея. Всього, як рахували міщане, вибрано з міста грошима, металєм, товарами і припасами на півмілїона золотих, а з того властива контрибуція Татарам виносила коло 330 тис., та й то товари оцїнювали ся, мабуть, як найвище, і дїйсна вартість контрибуції не переходила правдоподібно за 50 тис. червоних, себто четвертини визначеної суми, так що Тугай-бей не раз дуже сварив ся, докладно перевіряючи вагу й цїну товарів 7). Крім того роздано дарунки — самому Хмельницькому, важнїйшим полковникам і старшинї — Головацькому (з його товаришом Піріс-аґою), Чорнотї, Кривоносови, своякам Хмельницького Захарови Хмельницькому й отцеви Радкевичови. Чехович оповідає, що Кривонос, „перший полковник”, дуже сварив ся, коли його поминули були при тім роздаванню дарунків: „я стільки ж докажу та й доказав, як і Хмельницький, і коли б дав собі волю, то ще Львів набрав ся б страху й потерухи — тому не маю бути гіршим від иньших і порахованим в компут абияких: коли иньших обдарували, то й мене конче треба уконтентувати сотнею одною другою червоних”. І Львовяне поспішили „уконтентувати” сердитого полковника, що саме нагнав їм холоду здобутєм Високого Замку. Взагалї спішили як скорше росквітати ся з козацько-татарським військом, бо тим часом дрібна, але прикра, крівава війна під Львовом вела ся далї всякими своєвільними бандами „черни”, а місто все більше виголоджувало ся через бльокаду.



Нарештї 13 c. ст. жовтня відступив калґа з своєю ордою, рушивши під Камінець, другого дня Тугай-бей з своїми Татарами під Замостє. Гармати Хмельницького пустили двадцять вистрілів „нїби то на прощаннє, а на правду хотів випробувати гармати, нарихтовані на місто, як признавали самі козаки, бувши в містї”: гарматні кулї вдаривши в ріжні міські будинки, дали Львовянам зрозуміти, що спіткало б їx, коли б Хмельницький схотїв бомбардувати місто.



15 почали рушати козацькі полки, а 16 і сам Хмельницький пішов з-під Львова, зіставивши на якийсь час в містї Захара Хмельницького, свого стриєчного брата, як його називають Львовяне, з кількома старшинами для безпеки місту від козацьких ватаг, що ще довго стояли й переходили в околицях Львова.



Так скінчив ся львівський епізод війни. По за львівською облогою він не мав більше нїчого важного. Не знаючи нїяких серіозних окупаційних плянів, стараючи ся стримати в можливо тїсних межах українську воєнну енерґію, як то власне показало ся на прикладї Львова, Хмельницький під час сеї галицької кампанїї не робив нїчого її на те, щоб використатии й підтримати той народнїй рух, який при нагодї його побуту прокидав ся в східнїй Галиччинї.



Тим часом як з ріжних сторін прибували до його табору ватаги місцевої людности, щоб узяти участь в війнї під козацькими корогвами, з ріжних місць приходили депутації до козацького війська з зазивом до себе на ґрунт, щоб помогти повстанню на місцї. Так напр. ще перед приходом Хмельницького під Львів Полякам трапило ся переловити висланця від міщан з місточка Гологір, післаного до Хмельницького з листом — прошеннєм помочи „проти польсько тиранїї” і обіцянкою всякого припасу для війська. Під час переговорів львівських депутатів з Хмельницьким їм прийшлось бути свідками, як перед ним, в його таборі ставив ся якийсь піп з Крехова: пегедав Хмельницькому деревляний крестик і лист від Крехівян, запрошуючи прибути до них. „Хмельницький хрестик поцїлував, а листа при нас читати не хотїв, і попа насварив, що з такою справою так необережно поступає” 8). Таких закликів було, певно, богато з ріжних сторін, і вони не зіставали ся без наслїдків: і з відома й згоди Хмельницького, і ще частїйше мабуть без неї, з його табору — особливо з того місцевого елєменту, що нвпливав сюди, пускали ся більші й меньші ватаги, щоб помогти людям „на Ляхів”. Але треба ствердити, що в досить богатім актовім (головно судовім) матеріалї про осїннї рухи 1648 р. в Галиччинї безпосередня участь в них козаків — навіть у тім широкім значінню сього слова, яке тодї практикувалось, означаючи ним не тільки орґанїщоване, полковп козацтво, а й усякі елєменти з самостійної армії повстання, — розмірно беручи зазначила ся доволї слабко. Провідниками й привидцями повстання виступають місцеві міщане, шляхтичі українські, духовні — і поруч того є тільки загальні згадки про козаків, дуже рідко — конкретні вказівки на якусь орґанїзаційну ролю козацтва (як напр. для Рогатина — що козаки настановили тут війта від себе) 9). Розумієть ся, судові процеси звертають ся головно против місцевих людей, а не против козаків, котрих не можна було досягнути; але все таки козацька інїціатива мусїла б сильнійше виступити і в них, якби грала реальнїйшу ролю, — а так маємо тільки загальні мотивовання рухів „надїями на козаків”, „впливами їх своєволї” і т. и. 10). А вже зовсїм нїде не знаходимо звістки, що сї рухи підтримував Хмельницький або його штаб; не бачимо навіть яких небудь значнїйших екскурсій козацького війська на провирцію 11).



Очевидно і ясно, що нї у гетьмана нї в близшім окруженю його не було ще нїяких плянів національного чи соціального визволення Галиччини, хоч обставини були дуже пригідні на се: польський елємент був безборонний, розпорошений, до решти збентежений, а стихійна сила народнього руху була дуже велика. Ще перед появою козаків по ріжних місцях людність орґанїзувалась по козацьки, формуючи сотнї, вибераючи старшину, зброячи ся по можности: так було напр. в Теребовлї, Хоросткові, Янові 12). В деяких околицях сей рух розвинув ся навіть дуже широко: на карпатськім Підгірю, в Калущинї, і ще більше на Покутю, де орґанїзовані сили почстання під проводом місцевої шляхти рахують ся на 15 тис. люда (головним провідником був шл. Семен Височан, а його штаб-кватирою Отинїя 13). Невеликою орґанїзаційною підмогою Хмельницький міг би дуже сильно скріпити сей рух на всїм просторі східно-полудневої Галиччини, опертої о Волинь, Подїлє, Волощину й Угорщину, й дати йому тверді підствви. Але він не зробив для сього нїчого, і по поворотї його на Познїпровє польська шляххта за помічю військової сили досить легко задавила сей полишений власним силам рух (найдовше тримало ся власне Покутє, і тутешня українська шляхта під проводом Височана пробувала оружною рукою не пустити Поляків до себе за Днїстер, ще в груднї 1648 р.).



Не тільки Хмельницький сам і його однодумцї, а й найбільш радикально настроєні полковники, і взагалї козаччина не дбала про се, бо рвалась перед усїм довести до кінця свої рахунки з маґнатами, в котрих бачила своїх головних ворогів — причину всїх бід. Ми бачили наміри й пляни старшини під Львовом, в розмоваэ з львівськими делєґатами 14): її рішучість іти на саму Варшаву і за Варшаву, коли б козацькі жадання не були сповнені, і діставати свого ворога Вишневецького хоч би і в самім Ґданьску. Спиняючись пізнїйше над закінченнєм львівської облоги, Кушевич називає спеціально Богуна як речника такої боротьби до кінця: він, мовляв, раз у раз доказував Хмельницькому потребу йти „до Висли”, роспалюючи огонь внутрішньої війни. І се в тім часї здавало ся таким не трудним, що для Кушевича се стає доказом незручности Хмельницьклго в використовуванню своїх побід, коли він не розвалив тодї Польщі до останку. „Всї тодї сподївали ся, що Хмельницький пройде в саму середину Польщі, розвалить її й знищить саме імя — але богато було таких що вміли побіждати, але не вміли користати з побіди” 15).



В дїйсности Хмельницький очевидно свідомо ужив всю свою зручність і всї впливи на те, щоб сю воєнну енерґію свого війська і його найбільш радикальних проводирів після львівського епізозу уткнути в новий барієр на сїм побіднім шляху — в облогу Замостя і тут знов вигадати кілька тижнїв, як вигадав під Львовом, щоб дати Польщі змогу впорядкувати свої відносини до козаччини — себто перед усїм вибрати короля, що мало послужити першою підставою сього впорядковання.



З становища рішучоїї розправи з Польщею кілька тижнїв, проведених під Львовом, були, розумієть ся, страченим часом. Для Львова, щоб узяти з нього окуп, досить було й якого небудь більшого віддїлу козацького війська — хоч би того самого Кривоноса. З Замостєм теж можна було поступити як з Бродами — звязати його якимсь козацьким корпусом і мати свобідні руки для дальших операцій — як би сього було треба Хмельницькому. Але видно, сього йому не треба було: треба було чогось иньшого. І тому що Замостє стояло, так би сказати, під знаком Яреми Вишневецького, сього найбільшого з ворогів козацьких, найбільш яскравого й зненавиженого представника маґнацтва (сюди він ще з-за Днїпра вислав свою жінку з її двором, бо се була її батьківщина, і сюди ж перенїс свої сили відступаючи зі Львова) — Замостє надавалось на се. Хмельницький мав притоку звернути всї сили козацтва на сей пункт, немов концентруючи на нїм боротьбу з маґнацтвом, до котрої козацтво так палилось: не заставши Ярему у Львові, мусїло нищити його в Замостю.



Примітки



1) Miasta wrzeczy zaluiac tak zacnego skazy



I swoie mu powolnosc ofiaruiac przy tym — завважає Твардовский. Те ж саме у Руданского: misertus uti principi nunc Russiae civitati (c. 25).



2) Томашівський в цитованій працї (с. 127) ставить одначе під сумнївом сю подробицю, висловлюючи підозріннє, що сю чутку про жаданнє Хмельницького що до Жидів пустив від себе сам маґістрат.



3) Сї листи вичисляє з поданнєм змісту записка Кушевича; в його пізнїйшій історії облоги і в иньших оповіданнях всї вони зливають ся в оден лист — його зміст в історії Кушевича поданий широко і зачерпнений головно мабуть з другого листу, хоч дещо може належати й до першого.



4) Ркп. Чортор. 143 c. 379 (див. ч. II c. 471) — оповіданнє записано в Варшаві, очевидно з слів Мокрского, що приїхав тодї в посольстві від Хмельницького).



5) Жерела IV с. 102- 104.



6) Зміст мов Хмельницького крі Кушевича досить широко переказйє й Чехович, с. 304-305.



7) Підрахунок контрибуції в Жерелах IV-с. 108, витяги з міських рахунків у Зубрицького с. 308-3O9.



8) Жерел IV с. 90. 105.



9) Тамже с. 186.



10) Напр. тамже с. 341.



11) Хіба при кінцї кампанїї — див. низше с. 95-96.



12) Див. в т. VI сеї Історії с. 261.



13) От як скаржить ся на збунтованих селян і міщан тутешнїх оден шляхтич: „уоружані ріжною зброєю, подїлені на полки й сотнї, з розпущеними корогвами, з бубнами (tympanis) й иньшими військовими знаками бушуючи по містах і селах”, напали вони на маєтність позовника й захопивши йогг самого, „відвели до міста Отинїї, де резидував Височан, провідник збунтованого народу, число якого переходило за 15 тис.” — Жерела V с. 5. Про сей покутський рух крім Томашівського Нар. рухи, ще Lozniski Prawem i lewem l c. 406-407, Lipinski Z dzieiow Ukrainy c. 235- 236.



14) Див. вищ еc. 91.



15) Жерела VI c. 66-67.



Замостє: Кунктаторство Хмельницького, мотиви походу на Замостє, інформації Хмельницького, його пропозіції Замостянам, листи, бльокада Замостя і пустошеннє околицї, капітуляція Замостя.



Поволї, немов умисно протягаючи час — а може таки й справдї маючи се на метї Хмельницький, покинувши Львів 16 с. ст. жовтня, посував ся на північ, затримуючись по дорозї. Поодинокі віддїли війська, більші й меньші, розходили ся в північній Галиччині, збираючи контрибуції з тутешнїх міст. Козацький полк під проводом Капусти пройшов на Посянє, був під Перемишлем — але місцева шляхта, по словам одної записки, від ньогов ідборонила ся 1). Городок узято, „уряд католицький скинено, настановлено руський”, замок обсаджено козацькою залогою; подібно й иньші сусїднї місточка. Жовка окупила ся. В Наролї стала ся мала битва висланого з Замостя підїзду з ппредовим козацьким полком під проводом Небаби 2). Ріжні ватаг ишастали ся в північній Волини й сусїднїй Холмщинї 3). Відновили ся бійки під Бродами.



По тижневім маршу з-під Львова Хмельницький прийшов під Томашів 4), де забарив ся ще кілька день, чекаючи розісланих полків. Захоплені підїздом козаки з полку Небаби оповідали, що Хмельницьький вислав їх з Тугай-беєм перед себе з-під Потилича, сам іде з лекшою арматою, лишаючи тяжкі гармати по замках; козацького війська з ним більше нїж 100 тис. 5), і ще все нові сили прибувають з України 6).



Кушевич оповідає, що стоячи в Томашеві Хмельницький дістав до своїх рук листи писані до Львова — до уряду й ріжних осіб, від канцлєра й ріжних осіб з Варшави, і задержавши їx у себе на три днї, відіслав по сїм до Львова розпечатані з тим же післанцем 7). Тим способом мау нагоду поінформувати ся про все з автентичного джеоела, навіть без помочи своїх шпіонів. Довідав ся між иньшим, що Вишневецького і в Замостю вже нема — поїав на елєкційний сойм, робити вибори. Тому зближаючись до Замостя і висилаючи перед себе, 27 c. ст. жовтня, кількатисячний козацький полк і Татар, Хмельницький вислав з ними листи до шляхти зібраної в Замостю і до Вайєра, начальника нїмецьких компанїй, що становили його залогу, — закликаючи до згоди з огляду на „утечу” Вишневецького. Запевняв своїм звичаєм про свої миролюбні заміри — свідчив ся Богом, що н ебажав розливання християнської крови, і по першій, веснянїй кампанїї виславши своїх послів до короля з засвідченнєм своєї вірности, мав замір вернути ся на Запороже. Що сталос ьинакше, причиною тому був кн. Вишневецький — коли він „против волї річи-посполитої зрадливо на нас наступив”, мусїв і Хмельницький по пилявецькім погромі, „розбивши кварцяне військо”, рушити ся з усїм військом Запорозьким і Татарами, слїдом за нмм, аби не дати йому вчинити „нової зради”.



„Коли б його не бууло тут, і нас би не було. А що він з міста утїк, ми, вважаючи що ваші милости, панство й усе поспільство у всїм тім не винн
Страница 59 из 77 Следующая страница