Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 60

і, раді б, щоб ви війни з нами не хотїли, а добровільно пішли на згоду, як Львовяне — ми ж в. милостям обіцюємо зараз з усїм військом відступити, і волос з голови вам не впаде”.



Таким чином ще не приступивши до Замостя, Хмельницький уже закликав покінчити дїло окупом. В другім листї, адресованім Вайєрови, він заохочував нїмецькі компанїї прилучити ся до козацького війська, в котрім було вде стільки бувших жовнїрів з польських військ (се з-під Замостя походить звістка, що в війську Хмельницького було сїм тисяч „Поляків”) 8).



„З огляду що кн. Вишневецький видав вас, запрошуємо вас до одної компанїї й одного товариства до себе: присягаємо перед всемогущим Богом, не тільки якоїсь погибели, але й найменьшої утрати від нас не сподївайтесь: хто з вас тепер реґіментарем, кождий і у нас зістанеть ся при своїм реґіментї й повазї; не будете голодні й голі або піші — будете вдоволені з нас і обопільного товариства нашого. Помиривши ся з річю-посполитою і завівши згоду, знайдемо спосіб на те, щоб і ви були з нас задоволені, як і чужоземцї-Татари. Заспокоївши свої, знайдемо чужі краї, ворожі отчинї нашій, Коронї польській, щоб там собі спільно знайти кусник хлїба” 9).



Висилаючи сї листи Хмельницький заповів, що він здержить ся ще через ніч, чекаючи відповіди, — хоч ледви чи сподївав ся инакшої, нїж яку одрржав: відписуючи чемно, Замостяне по часри проминали мовчанкою, по чамти рішучо відкидали зроблені ним пропозиції 10). Одержавши сї писання, Хмельницький мусїв приступати під Замостє — але не спішив воєнними кроками, далї пересилаючи ся з обложенцями. Замостє ж за той час старало ся приготовитись до оборони. Місто було дуже добре укріплене, повне припасів; мало постійну залогу в службі Замойских (800 вояків), а тепер її скріпили ще військові віддїли приведені Вишневецьким і Вайєром (сей привів півтори тисячі Нїмців, щоб іти з ними до Галиччини, але не поспівши на час, зістав ся в Замостю й прийняв начальство над залогою по виїздї Вишневецького). Разом рахувало ся до півчетверти тисячі війська. Додати ще мілїцію: міщанську і академічну — місцевої Замойської академії. Зібрало ся також богато шляхти з околичних повітів — на чотири тисячі рахує її місцевий історіоґраф облоги. Всякого шляхетно-рожденного втїкача набило ся сюди стільки, що людям простої кондиції, навіть замостьським передміщанам, уже не ставало в містї притулку. Передмістя і тут випалено, коли зблизило ся козацьке військо, і місто приготовило ся до рішучої оборони 11).



Штурмованнє такої добре укріпленої й споряженої твердинї мусїло б коштувати богато жертв, тим часом бвло ясно, що наслїдком свого перелюднення довшої облоги вона винести не зможе; тому замість штурмованння Хмельницький за краще вважав страшити залогу, тримати її в вічній трівозї дрібною війною, а тим часом вів з Замостянами переговори, намовляючи їх не противити ся, згодити ся на окуп, потрібний йому для Татар — „для тих чужоземцїв, котрим ми звикли з тих дібр плату давати”. На вимівки ж Замостян, що вони анї не мають грошей для Татар анї не обовязані на них платити, вибухнув сердитим листом з датою 8 н. ст. падолиста:



„Панове рицарі війська польського і всї обивателї замойські! Пишете до нас, викручуючи ся фіґлями: нїби то згодою, - та слова ваші не згоджують ся з вашим серцем. Про контентацію нема від вас жадної правди, що мовите: не маєте нїяких скарбів для Татар. Добре вони себе нагороджують за те — головами вашими, жінками й дїтьми. Не думайте, що ми тільки під Замостє прийшли: маємо на Бога надїю, що він всемогучий з ласки своєї за одно лїто і отсю зиму нагородить нам з ваших маєтностей те, що ви у нас десять лїт брали. Зле нам було, як ви нас давнїйше обдурили — се як ви старшину в війську Запорозькім своїми дарунками 13) від черни відлучили: покладаючись на слово ваше вчинили були ми се. Але тепер як ми всї в одній купі, мабуть уже не поможе вам Бог більше на нас їздити. Сподїваєтесь якоїсь помочи, — але не знати, чи дочекаєтесь її! Пішло немало душок ваших аж до Висли, але й Висла нас за помічю божою на собі перенесе. Краще вам згадати Броди -як не схотїли з нами згоди, то не тільки місто зогнем пішло, але й міцний замок весь узято. Так і тут — ви собі як хочете про себе промишляйте, а ми з іменем божим, на нього покладаючись, будемо вас добувати пильно, коли не хочете вратувати собі здоровля. Бо тут не наша міць і сила, а божа справа — бо то він звичайно карає гордих, що кривдять убогих людей” 13).



Разом з сим листом тогож дня гетьман почастував місто канонадою, а потім протягом кількох днїв страшив штурмом і ріжними атаками. В Замостю оповідали, що до того примусило Хмельницького невдоволеннє в війську. У сучасника Битомского є тільки глухі натяки на сї оповідання 14); пізнїйший Коховский оповідає шиоше, що горячійші полковники докоряли Хмельницькому пянством і бездїльністю, і особливо різко відзивав ся на гетьмана Чорнота, що він, мовляв, придобрюючись Полякам, умисно жалує сей панський маєток. Тодї Хмельницький, щоб прохолодити сих невдоволених, дїйсно урядив штурм, на перед під ослоною деревляних щитів пустивши чернь, підохочену горілкою, а за нею козаків, і до найбільш небезпечних місць призначив тих найбільших крикунів з полковників. Скінчилось се великими втратами, що справдї прохолодили запал крикунів — в тім і Чорноту, як дістав кулю в ногу. До того ще, мовляв, прилучились якісь небесні знаки, розтолковані чарівницями козацького табору 15) як віщування нещасливі, і козаки по сїм уже не наставали на штурмоваонє.



Зайняли ся знов пустошеннєм сусїдніх країв, запускаючись далеко в глибину Польщі, а Замостє взято в тїснїйшу бльокаду, наслїдком якої в містї почав ся голод, хороби і всяка бід.а



„Відомість певна”, пише варшавський кореспондент 12 (22) падолиста, „що Хмельницький стратив три штурми, штурмуючи до Замостя, і тепер лежить там. З Люблина й Казимира що живо вивтїкало за Вислу. Татари й козаки палять і пустошать скрізь по саму Вислу і то певно, що Хмельницький чернь розпустив, має при собі тільки 20 тис. ,грамотника' ” 16).



„Наоколо Замостя винищили все до решти, снопа збіжа не побачиш на десять миль навколо Замостя”, записує иньший на підставі вістей привезених до Варшави посольством Мокрского 17).



Парламентарам з Замостя, буваючи в таборі Хмельницького, приходило ся з страхом і завистю дивитись на величезні запаси збіжа, худоби і всякого припасу звезені з усїх усюдів. Вони оповідали, щ тим часом як у Замостю люде вже починали гинути з голоду і всякої недогоди, в козацькім таборі почали ся хороби навпаки від надмірного обжирства й пянства.



Валки тяжко наладованих возів ішли звідси на Вкраїну, відвозячи всяку здобич. Татари відсилали полонянників, яких набирали без кінця в околицях.



„21 падолиста”, записує Кушевич, „син Хмельницького в шіснадцятім роцї — став під Жовквою, маючи з собою кількадесять людей і немало возів богато навантажених, і потім 23 падолиста рушив на Вкраїну. І досї ще кождого дня висилають вози з здобичею і нема кому заступити й відбити”.



На місце тих що вертались, ішли нові полки з України й татарські віддїли з Криму на легку здобич. „Минали в тих днях Львів свіжі козацькі полки, йдучи до Хмельницького під Замостє, але шкоди нїякої не чинили, маючи заборону від Хмельницького; коли б то така дісціплїна в нашім короннім війську була!” записує той же Кушевич 18).



Замостяне не довго витримали в такій атмосфері. По каонадї й приступах знову розпочали ся пересилки з Хмельницьким, — той запеыняв далї в своїх миролюбних намірах, складаючи все на зрадливу поведїнку Вишневецького — „котрому і панови хорунжому (Конєцпольскому) річ-посполита того певно не похвалить”, — але наставав на оплатї окупу 19). Якийсь „кум” Хмельницького п. Єжовский і кс. Мокрский, що наспів тим часом зі Львова до Хмельницького, служили за посередників. Відомости принесені Мокрским з козацького табору зломили останнїй завзяток облеженцїв. Між иньшим, очевидно, сильно вплинула вість про прихід Кривоноса, що прибув того дня з великим військом — оповідання Мокрского про ту ролю, яку сей „чоловік незвичайно сміливий і прославлений великими злочинами й віроломством” відограв під Львовом, могли зробити в Замостю тільки дуже сумне вражіннє. Вислані по сїм уповажнені з пунктами угоди були привітно прийняті Хмельницьким — „легкий був доо нього приступ, бо до всїх був привітний і ласкавий”, завважає Битомский. Для кращого вражіння показувано їм приготовання, пороблені до приступу — „драьини з цїлих деревин, на 20 ліктів довжини, а ширини на три хлопи”. Але більше вражіннє, здаєть ся, зробила та безпечність, яку делєґати побачили в козацькім таборі: тут жили собі як у себе дома, не боячи ся нїякої трівоги, в усяких достатках і пянсиві. „Як би під той час фортуна наслала кілька тисяч відважних людей, легко розігнали б вони все те множество, що нас облягало”, завважає Битомский 20). Але в тім і сила, що Хмельницький власне знав добре, як неможливо було взятись звідки небудь тим кільком тисячам у польської фортуни, і через те держав своє військо так свобідно.



Покладаючись на те, що Хмельницький з огляду на велику хоробу в війську і певну неохоту серед козаків буде рад скінчти облогу, Замостяне хоробро — і не без успіху пустили ся торгуватись з ним. Хмельницький з початку жадав двістї тисяч червоних — стільки як зі Львова: Замостяне відпрошувались, давали двадцять тисяч золотих смішно маленьку цифру, яка могла мати значіннє тільки символїчне — і Хмельницький згодив ся. Для нього мабуть було важнїйше, що на сї завзяті торги пішов знов майже цїлий тиждень.



Проголошено кінець облоги, і воєнний табор під Замостєм змінив ся на велике торговище. Замостські купцї й міщане поспішили туди — міняти й купувати за безцїн всяку здобич від козаків і Татар. За злота можна було купити вола, і в тій же цїни продавали Татари невільників, котрих безконечну масу настягали з околицї.



Примітки



1) Теки Нарушевиыа 143 с. 291: записка з acta eccl. Urzoiowicensis в ркп. збірнику Осолїн. 496 c. 180.



2) Ґрондский „прославив” погром сього місточка, виписавши дивачну цифру побитих в нїм людей — 45 тис. с. 81 .



3 „Крилів, Володимир, Дубно, Уханї, в чотирох милях від Замостя, вже навідали, і Ленчну в трох милях від Люблина” — пише Шорнель 25 н. ст. жовтня, теки Нарушевича 144 c. 291.



4) Сотник Калина дає дату приходу 3 падолиста, у Битомского 5 н. ст.



5) другий казав — більше нїж 10 тис., очевидна описка. У Кохтвского військо Хмельниицького подано на 80 тис., за те у Ґрондского знову дивоглядна цифра — 800 тис! (с. 80).



6) Свідчення козацьких бранцїв і реляція Вайєра Вишневецькому — Публ. бібл. 129 с. 165-166, Архивъ Ю. З. Р. с. 34-36.



7) Жерела IV с. 127.



8) Див. ч. II с. 433.



9) Листи з датою: w drodze pod Zamosciem 6-o novembris в Supplementum ad hsit. Russiae monum. c. 191-l83. Цїла кореспонденція Хмельницького з Замостянами у Ґолїньского 189 с. 167 і д. і в ркп. Чорторийських 379 с. 135 і д., в новійших копіях в теках Нарушевича 143 с. 347 і д. В останнїм часї видані сї листи з збірки Ґолїньского в VI т. Жерел. с. 130 і д. Копії Чортор. справляють деякі помилки їх і мають відмінні дати. Датованнє сих листів взагалї задає певні трудности.



10) Відповіди тамже з датою 8 падолиста н. ст.



11) Про замостьську облогу крім сучасного листування, як от листи Шорнеля з Замостя — Осолїн. 225 л. 186, Чортор. 379 c. 122, теки Нарушевича 143 c. 291-294, ще книжка Битомского Obsidio Zamosciana — її викоиистовує в своїм просторім оповіданню Пасторій Historia Polona c. 176-192. Досить широко оповідає й Коховский, І с. 86-90, але вже з очевидними „лїтературними” додатками.



12) В копії Чортор. місце очевидно зіпсоване: starszyne... swemi podatkami.



13) Ркп. Чортор. 379 с. 143, у Ґолїньского і в друкованім звідти кілька помилок і дата 7.Х.



14) Luctantes cum imperio ducis, quod primos rusticos aut villanos homines ad murorum oppugnationem cogeret, veteranos in tergum illis designaret — c. 146.



15) „Три їх привіз Хмельницький, як оповідали, і вони ворожили й чарували” — Битомский с. 146.



16) Ркп. Чорторийських 143 с. 377.



17) Тамже с. 390.



18) Жерела IV с. 127.



19) Лист датований 13. X. — Чортор. 379 с. 143 і 144 с. 357.



20) С. 147.



Елєкція: підтримуваннє Хмельницьким кандидатури Яна-Казимира, кандидатура королевичів і Ракочія, звязки їx партизанів з козаками і дісідентами, заходи Немирича, Лупул і Радивил, посли Ракочія у Хмельницькоо.



А Хмельницький в тім часї готовив ся стрічати королївського посла. Свій плян йому вдало ся сповнити: воєнні операції без нового рішучого конфлїкту, без останнього розгрому Польщі дотягнено до того моменту, коли можна було повести переговори з новим паном Польщі, і небезпеку повного й безповоротного (як того можна було боятись) розриву з Польщею, з її правительством — козаччина обминула.



Досї зістаєть ся неясним, наскільки дїяльну участь Хмельницький й його близші товариши брали в елєкційній боротьбі. Що вони на останнїй її вислїд заважили дуже, в тім нема сумнїву; але очевидно, що не так вони самі безпосередно впливали на неї, як важили ними иньші, заграваючи сею козацькою картою. В останнїх стадіях сеї боротьби Хмельниьцкий з козаччиною стали виразно по сторонї кандидатури Яна-Казимира, і з вибором саме його звязувались у них надїї на згідливе і користне полагодженнє конфлїкту з річею-посполитою. Се було звісне й дуже підняло шанси Яна-Казимира. Але як саме прийшло до сього союзу козаччини з будучим кролем, і наскільки він відбив ся на тактицї Хмельницького, так як вона розвиваєть ся в осїннїй кампанїї 1648 р., се й тепер зістаєть ся неясним 1).



Годовними кандидатами на польську корону по смерти Володислава були його два брати: Ян-Казимир, бувший єзуїт і кардинал, що зложив сю гідність, коли у Володислава вмер його єдиний синок, і Карло-Фердинанд, біскуп плоцький, що теж заздалегідь вистарав у папи звільненнє з духовного стану на випадок вибору. Ян-Казимир, як старший з них, мусїв вважати ся першим кандидатом, а хоч мав репутацію дуже лиху, як чоловік безглловий, нї до чого нездатний, в учинках своїх необчислимий, по теперішньому кажучи — справжнїй психопат, і се давало дуже важку зброю для всяких аґітацій против нього, — то власне людей амбітних, жадних власти і впливів ся репутація вабиоа до нього надїєю, що іменем такого нездатного короля можна буде правити далеко лекше, нїж іменем його серіозного, дїловитого брата, що мав репутацію чоловіка дуже ощадного, рахункового і доброго господаря. Між иньшими й найбільший махер тодїшньої Польщі канцлєр Осолїньский задумував посадити на польськім престолї нездару Казимира й зробити з нього своє знарядє. Але се якраз заганяло до табору його брата всїх несчисленних ворогів канцлєра -як і загалом противники тих маґнатів, які підтримували Казимира, мусїли тим самим бути прихильниками його контр-канидата. Завдяки сьому бували моменти, коли партія Карла здавала ся навіть значно сильнїйшою. Поруч сих двох головнїйших претендентів деякі шанси мала ще кандидатура семигородського княжича Жиґимонта, котрого висував його батько князь Юрий Ракоцій, вагаючись одначе між пляном кандидувати на польського короля самому — і кандидатурою сина. В початках елєкційного сойму ся семигородська кандидатура теж мала досить серіозний вигляд 2).



Партизани Казимира і Ракоціїв шукали між иньших помочи і українського елєменту — головно, розумієть ся, козаччини. Осолїньский — головна спружина в партії Казимира, як уже знаємо, весь час стояв за порозуміннє з Хмельницьким. Кисїль — сей ключ до українських справ, посередник в переговорах з козаками, був правою рукою Осолїньского. Нема сумнїву, що він від самого початку вів якісь переговори з Хмельницьким в справі елєкції: вже на першу вість про смерть Володислава Хмельницький просить Кисїля зїхати ся, щоб поговорити про кандидатуру на королївство („кого річ-посполита хотїла б мати королем”) 3) — може умисно, щоб зазначити свій замір взяти участь в елєкційній боротьбі і велїти з сею участю рахуватись. Ми знаємо, що в сїй справі у козаччини були вже прецеденти і старшина хотїла й під час попереднього безкоролївя грати в нїм ролю 4). З свого боку партиэани Казимира не залишили висунути як оден з арґументів сеї кандидатури той мотив, що вибір Казимира являєть ся ґарантією порозуміння з Хмельницьким і лїквідації козацького повстання. Донесення з Варшави з середини серпня з повним перекшнаннєм говорять про зносини партизанів Казимира з козаками і порозуміннє з ними, і се переконаннє підтримувала сама партія Казимира — заявляючи, що його хочуть „козаки й дісіденти” 5).



На дісідентів ще більше рахував Ракоцій, і по старій традиції союзу дісідентів польських, і особливо литовських з православними, теж старав ся знайти через них дорогу до порозуміння з козаччиною. Семигородський хронїст-сучасник Краве оповідає, що з початку старий Ракоцій, мавши плян шукати польської корони для себе, хотїв передати Семигородське князївство молодшому синови Жиґимонтови, а для старшого Юрія здобути Україну, „козацьку землю”, і шукав на те згоди й помочи султана, але султан досить холодно поставив ся до сього проєкту і се, мовляв, змусило Ракоція прикоротити свої широкі пляни 6). Оповідаєть ся се з джерела доброго, хоч і пізнїйшого на кілька лїт, — коли Україна виступила в ролї полїтичного фактора й державноог тїла далеко виразнїйше, так що й оповідач сього епізоду міг на нього дивитись крізь прізму пізнїйших подїй. В кождїм разї се певно, що старий Ракоцій, поставивши кандидатуру свого молодшого сина на польського короля, не залишав старань, щоб знайти опору для сих плянів в українськім елєментї. Його посли ще в липнї завязали зносини поміж иньшими дісідентами з звісним потім Юрієм Немиричем, і новому аґентови семигородському, висланому в серединї с. ст. серпня, поручено було через Немирича війти в зносини з Кисїлем і Хмельницьким — представниками двох українських світів, і прихилити їх для кандидатури Жиґимонта. Так само кн. Януша Радивила, голову литовських дісідентів і головну свою надїю в сих плянах, просив старий Ракоцій, аби поміг йому завязати зносини з Кисїлем і Хмельницьким, та повідомляв про свій замір вислати спеціальне посольство до Хмельницького в сїй справі 7). На перешкодї сьому плянови стояли одначе деякі обставини. Найкраще було післати таке посольство через молдавського воєводу Василя Лупула, але з ним відносини у Ракоція були недобрі. Тому він пробував помогти собі через воєводу Валахії Матвія Басарабу: висилаючи свого агента з згаданими порученнями до Польщі, він в тім же часі вирядив другого до Басараби, щоб вивідати його гадки, і як що він буде до того прихильний, попросити його післати своїх людей дь Хмельницького, аби привести його до тїснійших звяэків з семигородським двором, мовляв в интересах оборони православної віри й спільної полїтики 8).



Та слїдом наладились відносини й з Лупулом — за посередництвом мабуть таки Ян. Радивила, Лупулового зятя. Зявив ся проєкт оженити Жиґимонта Ракоція з молодшою Лупулівною (пізнїйшою невісткою Хмельницького), і Янушеви, очевидно, досить подобалась гадка мати на польськім престолї свого шваґра. За згодою Лупула з його столицї Ракоціїв посол Янош Кемень зараз же вислав перше безпосереднє семигородське посольство до Хмельницького, в перших днях жовтня с. ст. 9).



Перед тим правдоподібно дещо вже зробив в сїм напрямі Немирич. Скоро по пилявецькім погромі маємо глуху звістку про його зносини чи звязки з козаччиною — таку глуху й побіжну, що тільки знаючи семигородські інструкції можемо зміркувати її значіннє 10). Посольство ж вислане Кеменем ставилось перед Хмельницьким в його таборі під Львовом. Кушевич, згадуючи про се посольство, що воно добивалось від Хмельницького „промоції на королївство польське”, каже, що Хмельницький дав йому відправу неприхильну, „признавши прероґативу королївській крови, а особливо королевичеви Казимирови, котрого сторону, здаєть ся, тримає дуже міцно”, і при ріжних нагодях заявляв нераз, що він на першу вість про вибір Казимира „відпояше шаблю й лук відложить, і належну покору й пошану йому віддасть” 11).



Та се говорило ся для львівських слухів. В дїйсностм відповідь дана семигородському посольству зовсїм не була неприхильна. Хмельницький затримав Ракоцієвих послів при собі й відправляючи їх уже під Замостєм 7 (17) падолиста, вислав разом з ними своо посла, самого Івана Виговського, для тїснїйшого зближення з семигородським двором. В листї пересланім з послами новому володареви Семигороду Юрієви II, старшому братови претендента (батько їх умер за той час), Хмельницький заявляв повне спочутє кандидатурі Жиґимонта, під впливом світлих спогадів, які звязують ся у козаків з іменем Семигородця Баторія, і з огляду на ворожі настрої Поляків, котрі не обіцюють козаччинї нїчого доброго від польських кандидатів на корону 12). Заохочує його як найскорше рушити своє військо на Польщу й обіцює підтримати всїма своїми силами його воєнні операції в Польщі 13).



Про властиве кандидованнє Жиґимонта в тій хвилї вже не могло бути мови, се Хмельницькому, розумієть ся, було зовсїм ясно, і висловлюючи згоду на те, про що просиа його старий Ракоцій, він очевидно мав на метї тільки дальше зближегнє і солїдарну акцію супроти Польщі. Вибір Казимира в тім часї був уже забезпечений, тут нїчого не можна було змінити, і на адресу польсьаих кругів Хмельницький далї підчеркував свою прихильність до Казимира, навіть свій союз і порозуміннє з ним.



Примітки



1) Крім загальних праць про Хмельниччину для сеї справи: давнїйша моноґрафія Кубалї про Юр. Осолїньского, т. ІІ, і новійша праця М. Кордуби: Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV (в Жерелах т. XII).



2) Див. нар. перегляди шансів всїх трох кандидатур, зроблені цїсарським і пруським — Жерела XII ч. 25, 26. 32, 37.



3) Пам. кн. Міхаловского с. 49.



4) Див. т. VIIІ ч. І с. 143 і д.



5) Донесеннє бранденбурського аґента Адеребаха з 22 н. ст. серпня — Urkunden und Akktenstucke zur Geschichte des Kurfursten Friedrich Wilhelms I c. 279: nuy den Saporovischen Kosacken eme Correspondenz und gewisses Vernehmen geschlossen. Informatio pro Gal Visconti з двірських кругів Яна-Казимира з 21 серпня — у Кордуби с. 55.



6) Siebenburgische Chronik des schassburger stadtschreibers Georg Krauss — Fontes rerum аustriасаrum, Scriptores III, l c. 189. Киавс оповідає се з слів Гасан-баші, що згадував се перед радою його рідного міста, як він привіз тодї старому Ракоцієви резолюцію султана в сій справі, alss er dass Polnische Regiment for ihn, Koszater landt for seinen Aelteren sohn Georgium undt for Sigismundum den Jungern dass Subenburgische Furstenthumb gesucht und praetendirt hat. Про заходи Ракоція в Польщі: Lukinich, І Rakoczy Gyorgy es a lengyel kiralysag, 1907. Про кандидатуру Жиґимонат Р. також цитовані праці Смірнова, Кордуби й Липинського.



7) Семигородський кореус Erdelyi orszaggy emelekek т. Х c. 494-4977, у Кордуби с. 21-22.



8) Про се у Кордуби ж с. 22-23 (інструкція там же).



9) Про се у Кордуби ж с. 27, на підставі автобіоґрафії Кеменя й його листів.



10) Звичайно опирають ся на звістці Pamietnik-ів о wojnach kozackich za Chmielnickiego (c. 25), що Немирич пристав до козацького війська під час походу Хмельницького з-під Пилявець під Львів (Костомаров II с. 12, за ним Кордуба с. 56). В дїйсности Pamietniki тут тільки недокладно перекащують своє джерело — Твардовского (с. 36), а у того далеко загальнїйше: Az sie gdzies ozywa i w Polesiu Nemmirycz (c. 30).



11) Жерела IV с. 104 і 123.



12) Quoniam Polona gens nimirum omniz alque universa centra nos inimicitiam et іrаm excitavit, itaque toto animo atque pectore nostro unanimiter ilmam cеlsnem habere patronum et regem Poloniae patriae nostrae cupimus.



13) Transylvania et bellum boreo-onenlale I c. 6.



Партійна боротьба на елєкційнім соймі, виводи Кисїля, справа оборони, панїка від вістей про козаків, вплив козацького арґументу на вибір Яна-Казимира, його зносини з Хмельницьким — місїя Єрмоловича, деклярації Хмельницького на користь Яна-Казимира, місія Мокрского, листи Хмельницького з 15 н. с. падолиста, вибір Яна-Казимира.



Елєкція зачала ся два тижнї по пилявецькім погромі, під вражіннєм сього страшного пониження — і козацько-татарської грози. На сойм розпочатий 26 вересея (6 жовтня) одні за другим наспівали участники пилявецької траґікомедії, просто з театру війни, з оповіданнями, скаргами, обвинуваченнями, котрими звалювали вину на других, а иньші знов користали з сих пилявецьких обвинувачень, щоб догодити своїм особистим і партийним неприятелям та використати для того головного завдання, коло котрого скупили ся в тім моментї всї особисті змагання і рахунки — вибору короля. В результатї замість відвернути увагу від нього та перенести її на орґанїзацію оборони від грізного неприятеля, що раз у раз відгрожував ся Вислою й Варшавою, — пилявецька катастрофа навпаки розпалила ще гірше елєкційну боротьбу, полїтиканство, інтриґи, серед котрих гинули всякі остороги й поклики до розваги.



Польща ще не була безборонна. Чимало наємного війська не поспіло в свій час на театр війни й могло бути ужито для формовання нової армії; цїлі ще були великі полки у ріжних маґнатів: значні сили змобілїзовані були на Литві; тисячі дрібної мазовецької шляхти назбирали ся на елєкцію й з далеко більшою користю могли бути вжиті до плходу 1). Але все се за краще вважало пильнувати королївського вибору. Пани поприводили під Варшаву свої полки й наємні хоругви, щьб зробити врвжіннє на противну партію на випадок якогось конфлїкту. Хмари дрібного шляхецтва зібрали ся п ідтримувати своїми голосами кандидата своїх патронів.



Досить богато стратили час уна вибір нових реґіментарів (на тимчасового коронного гетьмана вибрано Вишневецького, на польного — каштеляна бельзкого Фірлєя). Довго дебатували про те, чи збирати шляхту в загальний похід (роsроlіtе ruszenie) чи гроші на наємне військо. Але кінець кінцем всї сї розмови на теми оборони спиняли ся перед міркуванняси, що першою підставою оборонної орґанїзації таки мусить бути вибір короля: тодї, мовляв, і з козаками буде инакша мова, та й шляхта охотнїйше братиметь ся до війни, коли над нею буде „хозяйське око”. Одним з найбільш горячих пропаґандистів сих ідей був Кисїль, котрому анї останнї неуспіхи анї підозріння й обвинувачення ворогів не відібрали охоти до безконечних промов. „Без Пана нема порядку і трудно його собі обіцяти, і війну трудно вести без власного вожда” — резонував він. „Як Пана виберем, як він гетьмана заіменує — всї справи лекше йдуть. Бо козаки не розуміють, які трактати можуть бути з річю-посполитою, а з королем їм буде лекша справа: Маіеstas rеірublicае у тих хлопів нїчого не значить, бо вони мовлять: „а що_ то єсть річ-посполита? і ми також річ-посполита, але король — то у нас пан”. Вважайте, панове: пишуть Хмельницькому — „старшому війська річи-посполитої”, а він все таки пише: „старший війська короля його милости”. Не хоче мати дїла з річею-посполитою. А король то у них щось божественне. — А друга рація — кождий, і я сам охотнїйше піду при Пану — бо буде кому бачити й нагороджувати труди. Бо тепер — свобідно скажу, як годить ся в свобідній республїцї — яку вдячність маємо від річи-посполитої за страти наші? всї ви нас лаєте, тільки що не бєте!” 2).



І під впливом таких міркувань всї наради про оборону йшли так лїниво, так анемічно, що справді можна було спитати, як питавсь оден з депутатів: „Чи то наші втїкли, чи козаки? я думаю, що козаки, - бо не боїмось їх, не думаємо про них, анї про те, як їх віддалити; як би боялись, то б рішились або на загальний похід, або на наєм жовнїра для оборони; а то ми хочемо того, а ви того — видко, що нема небезпеки” 3). Тиждень пос їй промові знову пройшов „у спорах dе lаnа сарrіnа — немов в найспокійнійшій хвилї, щоб провести час”, як завважає автор дпевника. Аж раптом місце сеї безжурности заступила безтямна панїка, коли прийшли вісти, що козаки з двох боків зближають ся до Варшави — від сходу, від Берестя зявилась уже в яких чотирнадцяти милях, а з полудня від Люблина показали ся в двадцяти. Пішли дебати, що робити — чи йти їм на зустріч, чи бооронити ся в Варшаві, чи заступити переправи на Вислї. Нїяких докладних відомостей про Хмельницького в Варшаві не було тодї (се було саме тодї як його військо почало рушатись з-під Львова), — і ся невідомість збільшала панїку. Коли б Хмельницький, замість гаятись під Львовом, дійсно рушив в тім часї на Варшаву, як поривались деякі полковники, — справдї розігнав би польську шляхту на чотири вітри. І так ухе поки на соймі час ішов „на непевних новинаах і ріжних байках”, в Варшаві все що живе почало збиратись до утечі: „пакували свої роби до скринь, шнурували свої мішки, виправляли вози, ладили шкути й дубаси; на улицях нема иньшої мови, як те, що пани готують ся в дорогу”. Радивил, бувши тодї в Варшаві, записує в своєму дневнику, що якби під ту хвилю зявив ся козацький полк, розігнав би всїх — така була панїка; тим більше що ходили чутки, нїби варшавська чернь теж готує погром панам — як тільки козацькі висбанцї запалять місто 4).



Під впливом сього занепокоєння сойм ухвалив онвий компут війська — скільки птвинно найняти котре з воєводств, не знищених війною; вийшло того на 17 тис. війська, крім 5 тис. вибранцїв, і під вражіннєм сього втїшного вислїду всї заспокоїли ся знову 5). Кілька день пізнїйше принесено „авізи”, що Хмельницький відступив від Львова і з 40 тис. комонника йде просто на Варшаву: за кілька день треба його сподїватись під Варшавою 6). Але заразом прийшла відомість, що Вишневецький облишає Замостє й їде д оВаршави, ну а раз відповідальний вожд уважав можливим лишити своє військо перед лицем ворога, значить не було що й трівожитись. І маґнати й шляхта знову пірнули з головою в виборчу боротьбу, що саме доходила свого кульмінаційного пункту.



Перед елєкційним соймом з-поміж претендентів найсильнїйше стоялп й мала найбільше шанс
Страница 60 из 77 Следующая страница