Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 61

ів партія Карла. Більшість сойму теж була по його сторонї. Пилявецький погром і компромітацію реґіментарів - креатур Осолїньского, партизани Карла поспішили використати на знищеннє партії Осолїньского й його самого: соймова більшість виступила против сумних рицарів з-під Пилявець, домагаючи ся суду на всїх провинників і утїкачів. Та се була фатальна помилка: злякавшись бід, якими їм гроззила перемога кор. Карла, пилявецькі рицарі почали шукати помочи у партизанів Казимира й підтримувати його партію. З свого боку Казимирові прихильники висунули арґумент, що з огляду на такі небезпечні обставини річи-посполитій треба короля воєнного, який міг би сам стати на чолї війська, і на се здатний Казимир, який свого часу показав себе хоробрим вояком, а не його брат. А в тій хвилї, поки не було війська, треба собі бажати помиреная з Хмельницьким, і тут єдиною ґарантією такого помирення знов був вибір Казимира, по сторонї котрого стояв Кисїль і всї прихильники компромісу, тим часом як за Карлом був Вишневецький з Конєцпольским — неприсирені вороги козаччини, через котрих Хмельницький не хотїв мирити ся з Польщею. Крім того Карло мав репутацію великого клєрикала, непримиреного католика, послушника єзуїтіу, і сю репутацію Осолїньский з компанїєю пильно роздмухували, щоб страшити неминучим конфлїктом з козаками і заганяти до свого табору дісідентів і прихильників релїґійної згоди. Ракоцій як кандидат дісідентів видимо тратив шанси: семигородські аґенти не вміли походити за справою, протестантських сусїдів Польщі. Швецію й Бранденбурґ Осолїньский перетягнув на срьрону Казимира, і бачучи бещвиглядність кандидатури Ракоція, змушені вибирати між Казимиром і Карлом дісіденти ставали по сторонї Казимира. Так стало ся вкінцї і з Янушом Радивилом, що приїхав на сойм з заміром підтримувати Ракоція, а мусів стати по сторонї Казимира.



В двадцятих числах жовтня с. ст. (перших днях падолиста) коли Хмельницький підходив під Замостє, шанси Казимира стали рішучо переважати і Карлові партизани вже почали намовляти свого патрона, аби зрік ся кандидатури. Вишневецький, що по словам одного сучасника був умисно висланий чи викликаний з Замостя до Варшави Карловою партією як її найбільша сила 7), приїхавши до Варшави побачив, що справа Карлова властиво вже безнадїйна і треба завчасу ратувати ся з сеї пропащої позиції. Дня 30 жовтня с. ст. головнїйші Карлові партизани з Вишневецьким ркзом ставили ся перед Казимиром і заявили, що будуть старати ся нахилити Карла до того, аби зрік ся кандидатури, а якби він не згодив ся, то покинуть його й перейдуть до Казимира. Тим способом купували вони собі його ласку на будуче. Другого дня Карло спрачдї заявив свою згоду на уступленнє. Той же сучасник каже, що одним з арґументів, якими зломили Карла, було се, що Казимир, мовляв, нїяк не зречеть ся своїх преренсі до корони - готов звернути ся за помічю й до ворогів держави, себто до козаків, його прихилоників, в першій лнїї 8); маємо в тім родї натяк і в реляціях цїсарського посла 9). 4 (14) падолиста соймови була предложена вже формальна деклярація Карла, що він зрікаєть ся кандидатури, і вибір Казимира був таким чином запевнений 10).



Які в тім моментї прихильники Казимира мали деклярації Хмельницького, котрими могли побивати своїх противників, се зістаєть ся неясним. У Пасторія єсть звістка про посольство від Казимира до Хмельницького з шл. Юрієм Єрмоловичом; він не дає докладнїйшого означення його часу, каже тільки, що Єрмолович захорував і через те, запізнивсь, як видно з відповіди Хмельницького, котрої мовляв автоґраф мав він, Пасторій 11). Московський аґент Кунаков теж знає се посольство й каже, що Казимир через сього посла представляв Хмельницькому ворожий настрій свого брата до козаччини, а від себе на випадок вибору обіцяв козакам повну амнестію й примноженє вільностей 12); Пасторій же знає що иньше: що Казимир наказував Хмельницькому, аби не перебивав елєкції, себто стримав ся з воєнними операціями, або принаймнї не йшов на Варшаву. Се можуть бути дві інструкції того самого посольства, обидві реальні, тільки одна офіціальна, а друга неофіціальна.



На сї представлення Хмельницький, по словам Кунакова, відповів деклярацією, яку привіз на елєкцію Вишневецький: він запевняв, мовляв, що ктли королем виберуть Казимира, то він, Хмельницький буде йому завсїди послышний, коли ж виберуть конось иньшого, то він з козаками й Татарами поведе велику війну і зруйнує польське королївство. Се деклярація в дусї тих заяв, які чули від Хмельницького Львовяне: може бути, що чутка про них дійшла кінець кінцем і до Варшави, хоч і з значним опізненнєм (бо зі Львова довго не було нїяких вістей) 13), а може бути й таке, що була в тім дусї письменна деклярація від гетьмана, котрої тепер не маємо 14).



Першв письменна заява його в Казимировій справі, яку маємо, містить ся в листї до Замостян з 6 н. ст. падолиста (27 жовт.): в приписцї до нього Хмельницький висловлює бажаннє скорого вибору короля і загального заспокоєння, і додає: „а власне бажали б ми собі прирожденного госпьдаря королевича й. м. Казимира, котрому дай Боже і нам віддавати підданство, як віддавали батькови його й пок. братови Володиславови IV вірні услуги” 15). Виразнїйшу деклярацію він задумав зложити через спеціальне посольство до Варшави, уживши до сього новознайденого приятеля кс. Мокрского 16). Вислав до нього листа до Львова, просячи приїхати разом з Захаром Хмельницьким, з тим щоб бути його послом на сойм і вістником згоди. Лист про се прийшов до Львова 27 с. ст. жовтня; Мокрский з Хмельницьким зараз виїхали до Замостя 17) і звідси гетьман вислав Мокрского до Варшави, з листами й устними інструкціями. Листи мають дату 15 н. ст. падолиста — того же самого чи другого дня посольство й поїхало. Післаний з ним лист до королевича Казимира звучав:



„Найяснїйший, милостивий королевичу, пане і добродїю наш милостиви! Бог тому свідком, що ми нїколи не бажали розлитя християнської крови, одначе мусїло воно стати ся — насамперед через наступленнє пана краківського, що зважив ся на се против волї пок. короля, брата вашого, вселаскавого пана нашого, а тепер через наступленнє кн. Вишневецького, котрого ми самі з-за пазухи своєї з Заднїпровя випустили, а він до того 18) й иньших панів своїм неповним розумом привів, з п. хорунжим коронним. Ми для того й послів наших вислали до Варшави з найнизшою покорою й підданством, подаючи вірні услуги свої, аби вже на тім скінчилось 19). Але побачивши таку раду їх (хоч хотїли нас обдурити листами комісарів, визначених від річи-посполитої до війська Запорозького, але Бог нас остеріг), мусїли ми тим напастникам дати відправу і голов своїх від неприятеля боронити. І Господь обернув їх замисли в нїщо. Та найважнїйше — що ми від вязнїв з розбитого кварцяного війська 20) довідались, що річ-посполита вашу кор. милость пана нашого дїдичного не хоче мсти королем. Бачучи з військом Запорозьким, вірними слугами вашої кор. милости, що вони собі задумують иньшого короля, рушили ми навмисно на те, бажаючи, аби згідно з волею вашої кор. мил. тих ,побочних короликів' більше не було. Просимо того у Господа Бога, щоб ваша кор. милость пан наш мил. зволив бути самодержцем, як і иньші королї, а не так як покійні попередники вашої кор. милости власне в неволї були. Та щоб наша віра грецька в цїлости зіставалась, як давнїйше, — без жадної унїї, і унїатів аби нїде не було. А ми за достоєнство вашої кор. милости завсїди готові вмерати, і їй з найнизшими услугами нашими і вірним підданством віддаємо себе як найпильнїйше. Дан в Замостї 15 новембра р. 1648. Вашої кор. милости, пана нашого мил. найнизші слуги і вірні піддані Богдан Хмельницький старший на той час, з військом Запорозьким” 21).



Се перша деклярація Хмельницького в дусї тих оповідань Кунакова й иньших, яку маємо тепер. Хмельницький, як бачимо, толкує свій похід як оружну демонстрацію в інтересах кандидатури Казимира, справдї заявляє свою готовість підтримати її збройно против всяки хмаґнатських інтриґ — і досить недвозначно накликає до боротьби з „короликами” в дусї свого листу до покійного короля 22). Одначе лист сей більш інтересний з становища полїтики гетьмана нїж його участи в елєкщї: він писав ся тозї, коли справа Казимира була вже рішена; на вислїд її могли вплинути тільки ранїйші заяви Хмельницького на користь Казимира, або оповідання й страшення замірами Хмельницького бити ся до кінця за Казимира. Не може бути сумнїву, що вони таки й відограли дуже важну ролю в капітуляції Карла й побідї Казимира 23). Ілюстрацією того, наскільки, в сій справі рахували ся з Хмельницьким і були певні, що вибір Казимира являєть ся першою умовою заспокоєння козаків, служить факт, що того самого дня, як від королевича Карла одержана була на соймі його заява, котрою він здіймав свою кандидатуру, і вибір Казимира був таким чином рішений, від королевича Казимира за відрмістю й згодою соймовю вислано до Хмельницького посла Якуба Смяровского, щоб повідомити його про запевнений вибір Казимира і тим прихилити до уступлення „на звичайні місця”.



Ппимітки



1) Рахунки у Кубалї II с. 253.



2) Соймовий дневник у Міхаловского с. 236 і 238, звожу з двох поданих тут текстів.



3) Тамже с. 248, під днем 5 (15) жовтня.



4) Дневник тамже с. 268. Меmоrіаlе с. 131. Сї оповідання обробила пізнїйша українська традиція (у Грабянки): „Аще много Ляховъ, у Варша†собра ся, обаче всЂ заячи уши имЂху, тако бо ихъ страхъ отъ Хмельницкого обійде, якое два суха древа трескъ услишать, то безъ души ку Гданску бЂжаху; и черезъ сонъ не єдинъ рекъ: „ото Хмелницкий” (с. 59). Пор. Твардовского: І lаdа nа szеlеst wіеtrаznу роrуwаmу, zе Сhmіеlnіckі mnіеmаіaс (с. 43), і напись на звісній апотеозї Хмельницького (К. Старина 1882,-І с. 230): „А Ляхомъ такъ страшно, что гдЂ либо повЂють вЂтры, вси яко Хмелницкій идетъ разумЂютъ”.



5) Дневник с. 269-270, пор. с. 279.



6) Тамже с. 281, 20 (30) жовтня.



7) Ґрондский с. 86.



8) Тамже с. 93.



9) Реляція в Жерелах XII с. 100.



10) Сойм. дневник у Міхаловского с. 322-323.



11) Ніst. Роl. с. 237.



12) Акты Ю. и З. Р. III с. 285. Кунаков при тім каже, що Єрмолович, чи Єрмолич, як він йоо називає, з того посольства не вернув ся й зістав ся у Хмельницького „писарем військовим”. Костомаров думав, що се мова про Немирича, але в дневнику Мясковского дійсно згадуєть ся Jеrmоlоwісz niejaki Litwin, що зрадив і перейшов до Хмельницького (у Міхаловского с. 383, див. низше с. 156) — про нього дещо у Липинського с. 203.



13) Кунаков таки й каже, що такий лист Хмельницький прислав „во Лвовъ ко княжю ЄремЂю Вишневецкому”, але Вишневецького у Львові не було тодї. Кордуба здогадуєть ся, що тут мова про лист Хмельницького до замостьської шляхти (с. 59), — але він теж не застав Вишневецького в Замості, та й нема в нїм тої погрози оружною росправою, що в оповіданню Кунакова. Може бути, що на сім оповіданню відбив ся пізнїйший лист Xмельницького з 15 н. ст. падолиста, про котрий зараз низше.



14) Рудавский згадує про заяви Хмельницького за Казимиром іn lіtеrіs аd sеnаtum dаtіs рrіvаtisquе multoties scriptis (с. 25), може бути,щ о знали їх тодї більше.



15) Suррlеmеntum с. 182. Кубаля, звязуючи з сим звістку Коховского (І с. 91), бачив тут згадку про деклярацію Хмельницького на користь Казимира, вислану в тім часї чи перед сим до Варшави, так що вість про неї мусїла туди прийои 8 або 9 падол. н. ст., і вона то вплинула на капітуляц ію Карлової партіи й його самого (II с. 241-242). Але нї лист Хмельницького нї текст Коховского не дають такої вказівки — хоч істнованнє якоїсь такої заяви від Хмельницького само по собі вповні можливе.



16) Висловлений був здогад (Кубаля II с. 241), що приводом до деклярації і посольства до Варшави дало Хмельницькому посольство Єрмоловича, що міг ставитись у Хмельницького сасе 5 падол. Але час його приїзду не звісний, а лист до Мокрского Хмельницький вислав мабуть скорше. На змісті його листів до Варшави могли відбитись і ті відомости, які він вичитав в перехоплених листах з Варшави (див. вище с. 96).



17) Жерела IV с. 126-127.



18) Наступлення, себто.



19) Мова про посольство з Білої Церкви.



20) Під Пилявцями.



21) Виданий з ориґіналу (досить не ортоґрфично і не граматично по польски писаного) в часоп. Rus. s. 215 = Sрrаwу с. 99; на адресї: Nаiкsnіeyszemu а nіеzwy сіеzоnеmu mаiеstаtowі іе kr. mоsсі Каzіmirowі krulewiczowi роlskіеmu раnu nаszеmu milosciwemu.



22) Див. вище с. 14. Кубаля (III с. 25) в сих словах про krulikоw рobocznych бачить натяк на кандидатуру Ракоція, але контекст вказує на домашпїх „королевят”.



23) Против широко прийнятого погляду про великий вплив, який мав Хмельницький на вибір Казимира (особливо розвинув його Кубаля, 1. с.), виступив в згаданій розвідцї Кордуба, доводячи, що Хмельницький висловив ся за сею кандидатурою, коли вона була вже рішена. Се вірно, що деклярації його, котрі маємо, були вже роst fасtum. Але переконаннє про порозуміннє Казимира з Хмельницьким і готовість козаків оружно стати за ним було ранїйше (див. вище с. 109-110) і свій вплив мало. З огляду на ріжницю в поглядах я вважав за потрібне спинитись над сим трохи ширше.



Перемирє: грізні відомости Морскьго про полїтику Хмельницького, жадання його і війська, дебати над ними в сенатї, партія війни і партія згоди, реляції Смяровского про посольство під Замостє, образ гетьманського двору. Хмельницький приймає перемирє, його розмови з Олдаковским, рескрипти Яна-Казимира, амнестійні_унїверсали, виправа комісарів до Хмельницького.



Формальний вибір Казимира переведено 7 (17) падолиста. Він пройшов одноголосно; про нїякі иньші кандидатури не було мови. Кілька день пройшло в нарадах над расtа соnvеntа (з котрих тепер, по виборі, все можливе спихано на коронаційний сойм), і дня 10 (20) наступило формальне проголошеннє Казимира королем. А три днї пізнїйше ставили ся в Варшаві посли Хмельницького, Мокрский з Захаром, вислані з листами до Яна-Казимира і до сенату. Свіій лист (наведений вище) Ян-Казимир мав уже, трохи скорше. Старий єзуїт розхорував ся в дорозї і щоб не протягати часу, 12 (22) падолиста переслав королеви лист Хмельницького, а до нього долучив свого листа, з якого довідуємось, які відомости віз він і переказав потім королеви.



Хмельницький по словам Мокрского всю надїю полагодження своєї справи покладає тільки на короля, Яна-Казимира, котрого вибору зсвсїди бажав. Від заспокоєння своїх бажань він не відступить -краще згинув би з усїм військом; без того війська не роспустить і з сих країв не вийде: буде зимувати й Татар при собі тримати. Тугай-бей хоч дуже скучив за домом, але Хмельницький велить його відповадити тільки до Днїстра й там він має чекати свіжої орди. Крім Татар рахує на поміч сусїднїх держав. При Мокрскім були посли угорський і волоський; „Волощина йому дуже чолом бє”; про Ракоція Хмельницький прохопив ся раз, „підпивши собі”: „Побратим мій Ракоцій готов рушити на мій знак”. Москва, як зачувати, також готує для нього військо: сказав, що пише до Москви, аби приходила з військомм під Смоленськ. Висилаючи козаків на Днїстер з Тугай-беєм, хоче дати їм порученнє взяти окуп з Камінця, за прикладом Львова і Замостя, і перебрати загонами всю околицю до Висли — сказав: „треба минї переполоскати всї волости до Висли”. Палити й убивати він одначе забороняє - тільки своєвільна Русь його в тім не слухає, лише гумна охороняє де може, бо сама боїть ся голоду. Козаки запорозькі раді б вернутись до дому й слжуити в спокою королеви під умовою амнестії й звільрення з власти панів і переведення під безпосередню власть короля: помиривши ся з Польщею вони обернули ся б з Татарами на Турків, коли б на те була воля королївська. Доконче треба їх чимсь заспокоїти, щоб уступили ся з сих країв, бо страшно їх спустошили, і так відзивають ся, що нема надїї заспокоєння, поки війська не перейдуть за Вислу. Треба доконче написати щось і Хмельницькому (що до заспокоєння його домагань) 1).



Сей коментар — як бачимо, не за страх, а за совість переказаний Мокрским, служив дуже ориґінальним доповненнєм до покірноло й безпретенсійгого листу гетьмана до короля, наведеного вище.



Лист до сенату, привезений Мокрским, роспочинав ся тмкож як і лист до короля стільки раз повтореним виправдуваннєм з війни, що стала ся, мовляв, з вини Потоцкого й Конєцпольского за першим. Вишневецького за другим разом. Досить широко сим разом росписував ся гетьман про утиски козацтву від Конєцпольского і нелюдські екзекуції Вишневецького, докоряв за двозначне поведеннє польської сторони: „тут нас лагідними листами від пп. комісарів обсилають,_запевняючи покоєм, а тут з військом наступають, змовивши ся між собою — тому ми за кн. Вишневецьким ішли аж до Замостя, маючи певну відомість, що кн. Вишневецький знову збирає військо, щоб з нами воювати”. З того жаданнє: річпосполита має пробачити повстаннє козакам, а вказаних привидцїв війни скарати. „Сї два пани (Конєцпольский і Вишневецький) причина всього злого: своєю жадністю й нездержливістю вони трохи не всю землю на нїщо обернули”. Посол, кс. Мокрский оповість панам (варіант: предложить свідоцтва міст), які старання коло утримання згоди робив Хмельницький, „хотячи зіставати ся вірним слугою річи посполитої, як і перед тим”. Тому просить, „аби був прощений той невільний гріх, що не з їх причини став ся — свідком тому Бог, а тим панам, що були всьому причиною, аби булк дана нагана; коли ж би вельможні й милостиві панове не були ласкаві до нас і мене вважали привидцею війни 2), тодї мусїли б ми так розуміти, що ви, мил. панове, вже не хочете мати нас своїми слугами — і того б ми дуже жалували” 3).



Иньші умови того помирення, окрім „нагани” для Конєцпольского й Вишневецького, посли Хмельницького предложили устно. Король в своїй пізнїйшій відповіди збирає їх до трох пунктів:



військо просить амнестії за повстаннє, „так щоб не сппоминано анї їм анї нїяким підданим (панським)”, і привернені були ix давнї вільности;



військо Запорозьке з своїм гетьманом мають бути під безпосередньою властю короля і нїякої иньшої власти над собою не будуть мати;



унїя має бути скасована 4).



В ріжних сучасних реляціях і записках сї три пункти розвивають ся ширше. Так, що до козацьких прав і вільностей пригадують ся давнї жадання, щоб козакам була вільна дорога на Запороже й на море, щоб коронні війська нїколи не стояли „в їх містах”, щоб старости не мали нїякого права над козаками, і т. д. 5).



Умови сї викликали незвичайно горячу дебату в сенатї 6). Стали против себе партія війни й партія згоди. Вишневецький на чолї воєнної партії доводив, що тепер сам час ударити на козацьке війско, стомлене довгою війною і взагалї до зимової війни не привичне. Партія угодова висувала всякі арґументи за згодою. Ріжні трудности викликали жадання предложені Хмельницьким. Особливо домаганнє скасовання унїї стріло ся, розумієть ся, з рішучою опозицією духовних сенаторів. Знову витягнено, як можливий вихід, стару формулу релїґійного компромісу і плян утворення спільного патріархату чи екзархату для праославних і унїятів, нейтрального між обома церквами і не залежного нї від папи нї від патріарха 7). Що до бажання козацького війська залежати тільки від короля опозиція висувала арґумент, що в такім разї під час безкоролївя всякий звязок козацького війська з річею-посполитою буде перериватись і воно може вважати себе зовсїм незалежним. Угодовцї на се радили: не брати так траґично того всього, вказуючи на анальоґію міст, що по польскій конституції теж залежать безпосередно від короля — в таке становище можна б поставити й козаків, корим теж важно головно те, щоб не підлягати старостинській власти; а від короля можна б узяти деклярацію, що він без відома й згоди сойму не робитиме їм нїяких уступок. Нарештї рішено сї справи відложити, а щоб не відповідати Хмельницькому на його жаданнє, післати йому грамоту „з антедатою” („заднїм числом''), нїби то ще перед приїздом його посольства, від імени вже вибраного короля, з обіцянками амнестії і потвердження прав, з тим щоб Хмельницький відправив від себе Татар і вернув ся з військом „на місця здавна призначені полкам вашим”. Відти нехай вишле до короля посольство на засвідченнє свого вірного підданства, а король вишле до нього своїх комісарів, „людей великих, уважних, прихильників згоди”, аби до решти вигладити отср замішаннє 8). З таким листом вислано до Хмельницького піл. Станислава Олдаковского — він мав привести з собою посольство від Хмельницького.



Одначе висилка ся була властиво зайва, бо все те було вже осягнене, як виявило ся, посольством Смяровского. Приїхавши 9 (19) падолиста під Замостє він з велико честю був принятий Хмельницьким і вість про вибір Казимира королем гетман прийянв як лїквідацію війни. Оповіданнє про се прийняте настільки цїкаве ріжними своїми подробицями, що дещо з нього варто навести вповнї.



„Перед козацьким табором, пише Смяровский, став я в четвер, а з Хмельницьким бачив ся в пятницю, по всїй формі. Вислав він минї на зустріч 6 тис. комонника — військо нк добрих конях, стройне, і вони мене повз мури замостьські попровадили аж до Лабунок, милю від Замостя, де став сам гетьман з арматою. Перше нїж той полк окружив мене з моїми людьми, виїхала вся старшина й стала осібним полком: зсївши з коней витали мене пішо, а я сидїв на конї. Потім окружили мене тим полком, давши місце в першім рядї, і з трубами, бубнами й сурмами повели мене до Лабунок. (Коли переїздили під той двір, де мешкав Хмелльницький, полки — котрих була сила, що оком не можна було обняти, вистрілили з рушниць, аж земля греміла) 9).



„(Перед самим двором Хмельницького) виїхав обозний Чорнота з кількома стами козаків, на гарних і гарно прибраних конях і звиняв Хмельницького, що він через слабість здоровя не міг виїхати сам, але свою особу — казав — висилає через мене, витаючи вашу милость, і сам з великою охотою чекає. Коли я вїхав на двір лабунський, вийшов сам гетьман на половину двору; я теж зсїв з коня й повитав його. Завів мене до своєї хати і на знак радости, почувши про нового пана, казав вистрілити з гармат. Тому що вже наступив вечір, функцію мою відложив на другий день.



„Тим часом 10) розвідував я про гетьмана й иньших коозаків — їх настрої й становище 11): що минї могло б помогти, а що пошкодити. Зрозумівши, що Кривонос з Головацьким стояли на тім, щоб з тих країв не уступати ся, а кінчати сю війну, або свою фортуну, що їм послужила, аж до трактатів 12), — дуже я був тим зажурений, бажаючи тому запобігти, посварив їх, сказавши в секретній розмові Хмельницькому: „Маєш в війську великого неприятеля, який силкуєть ся позбаавити тебе слави, реґіменту твого, і самого житя. Маю про се певну відомість з кількох оповідань вязнїв з Запорозького військв, що на муках докладно то виговорили (видумав се). Хочу тебе остерігти, коли хочеш при житю і славі своїй зістати ся. Друге — прошу тебе, як давнього приятеля і доброто сусїда, аби той Кривонос не був при моїй авдієнції — бо маю на нього жаль невіджалований за те, що той зрадник пограбив в Полоннім убоге майно моє і взяв добра мого на 40 тис., а що найгірше — жінку мою і дїтей позабивав, сина мого восьмилїтнього Ордї продав — не дай минї його бачити, бо хоч би мали мене на шматки розрубати, я в нього шаблю свою встромлю”. Хмельницький прийняв сю мою мову прихильно і з присягою обіцяв, що його живим не зіставить і до ради йому ходити заборонив.



Другого дня 13) „(впроваджено гінця до хати, де чекав його Хмельницький. Був в шкарлатнім жупанї з срібними петлицями 14), в ферезії підшитій найкращими соболями; перед ним на столї лежала булава, а коли війшов гонець, скинув її з столу на землю при віддаванню королївського листу, коли гонець став правити посоьлство, наложивши шапку на голову — сам Хмельницький і старшина, скільки її могло змістити ся в хатї, слухали знявши шапки, а кождого разу як згадувалось імя королївське, всї били чолом. Коли почав відповідати Хмельницький, на сам перед витаючи короля й. м. на королївстві, пущено густв стрільбу, яка трівала півгодини. Коли перестали стріляти, ведучи далї свою мову заявив, що як би став королем не королевич Казимир, котрому він хоче служити і кров за достоєнство його проливати, то пішов би просто на Краків і взявши корону дав би тому, кому б знав. Тепер же признаючи своє підданмтво з усїм утихає — вертає на Запороже, щоб спокійно чекати комісарів, а в дорозї на Запороже не чинитиме нїяких бунтів) 15).



„За кілька годин прийшла иньша трудність з тою моєю послугою. Деякі з полковників і тої старшини, що не були при авдіенції, стали бунтувати, і богато до того черни почало збирати ся: просили v гетьмана відомостей про посольство і листу королївського. Прочитавши його, розбирали кожде слово, а побачивши печать королївства шведського 16) і підпись не короля польського, підняли великий галас, кажучи, що той посол приїхав до нас зрадливо, видно, що війська на нас наступають — затримати його до дальшої відомости, або до Терехтемирова 17) відослати. Я в тій радї мав свого підслуха, і як він минї про те все дав знати, дуже я зажурив ся, але подумавши сам на сам 18) пішов сміло на їх раду і ту їх непевність, з якою вони виступили перед мною, розбивав доводами своїми, твердячи під присягою, що все що я до вас привіз, все то за волею королївською. Підтримав мене і сам гетьман, котрому я передав те писаннє, взявши з їх рук сказав, що такий звичай королїв і монархів світу, що вважаєть ся не на писаннє, що служить тільки ,креденосм', але на устну мову посла — се сама річ. Так за ласкою божою уладнало ся і ту трудність: стала прихильна рада на те, щоб мене відправити.



„Потім обід козацьким звичаєм — шість страв дано і вина доброго. Кождого разу як гетьман пив здоровє й. кор. милости, завсїди бито з гармат страшенно. І потім що обіцяв, справдї виконав”.



Насамперед, тогож дня рушила козацька армата з своєю службою, котрої Смяровский рахує на 20 тис. За нею Тугай-бей з Татарами, котрих по словам Смяровского було всього 4 або 5 тис. чоловіка. Потім пішли козаки, і сам Хмельницький рушив 14 (24), відправивши Смяровского. Не вважаючи на всї його запевнення льояльности, Смяровский набрав такого переконання, що без помочи війська польська сторона до згоди не дійде: козаччина хотїла затримати в своїх руках Україну, дальше Білої Церкви на Поднїпровє і на Заднїпровє польські пани щоб не потикались — „коли якийсь шляхтич,-земянин, чоловік добрий, має якусь маєтність, може до неї приїхати, але на нїяку власть аби собі не претендував” 19).



На сю ж незвичайно гостру для польських кругів тему вів з Хмельницьким перегочори Олдаковский, догонивш ийого з звісним уже нам листом від сойму в дортзї на Україну, по відступленню від Замостя. Він проважав гетьмана до границь Київського воєводства (до Паволочи й Білополя) й мав час на розмови. Доносячи про результати сих переговорів Ад. Сєнявскому, Олдаковский каже, що умова стала на тім, аби шляхтї вільно було вртатись до своїх маєтностей, і Хмельницький післав від себе унїверсали, „аби хлопи скрізь віддавали послушенство й підданство своїм панам”, тільки щоб пани не карали своїх підданих за їх вчинки під час повстання — про се Хмельницький дуже просить, і щоб коронні війська не поступали дальше Винницї й Браслава — „бо ще нам не довіряють”. Радячи Сєнявскому без страху посилати своїх слуг до українских маєтностей Олдаковский дуже кладе на серце йому й иньшим панам, аби їх висланцї не спішились карати своїх підданих — бо надїя на поміч річипосполитої не велика й треба дбати про спокій. „Як дасть Біг щось з комісії, то тодї кождий зможе карати своїх зрадників”, потішає він панські серця 20).



За Олдаковским наздогін король виправив ще від себе листи до Хмельницького. Перший післаний з кс. Мокрским, датований 1 грудня н. ст. 21). Кілька день по тім 22), коли прибув від Хмельницького Смяровский — привіз якийсь лист від нього й переказав устні поручення, король вислав дпугого листа, подібного ж змісту. Висловляв вдоволеннє з приводу того, що Хмельницький поступив по мисли його — похід залишив, Татар відправив, вертає на Україну, — і повторяв свої запевнення прихильности й ласки, висловлені вже в першім листї.



На бажання Хмельницького, переказані через Мокрского й потверджені мабуть також і послами від війська 23), Ян-Казимир заявляв свою принціпіальну згоду. Приймав перепросини за все заподїяне і давав своє пробаченнє, годив ся на те, щоб козацьке військо було в безпосереднїй і виключній власти короля, й обіцяв задоволеннє „слушними способами” в релїґійній справі. Хмельницького пьтверджував на гетьманстві й обіцяв йому на знак того передати через своїх послїв традиційні інсіґнїї — булаву й корогву. Постанови що до прав і вільностей військових і иньших справ полишав війську виробити разом з комісарами, котрих обіцяв не гаючись вислати — так щоб сї постанови могли ще поспіти на затвердженнє коронаційного сойму. Хмельницькому ж „яко вірному підданому” нвказував тим часом відправити орду, відїслати до домів згромаджене поспільство, „відкликати суворими унїверсалами” своєвільні купи в землях руських і литовських, відіслати на звичайні місця військо Запорозьке.



Доповненнєм до сеї королївської ласки були амнестійні унїверсали, видані разом з тим до поодиноких воєводств, „а особливо до підданих міст, місточок і сїл наших (королївщин), духовних і шляхетських''. Маємо такий унїверсал адресований до людности воєводства Руського 24). Коробь в нїм згадує про дане йому від станві порученнє приложити старання „до заспокоєння сплюндрованої України” 25), оповіщає, що для заспокоєння Руського воєводства від нього висилаєть ся на місця підчаший Остророґ і йому поручаєть ся публїкувати скрізь амнестію всїм участникам останнїх бунтіа, залишеннє всяких судових справ і слїдств про участь або інїціативу в них, в інтересах відновлення загального покою — аби всї були певні повного пробачення, кидали своєвільні купи івертались „до домів своїх і підданства свого”. Хто ж би тепер не послухав того, на того грозило ся „суврістю”.



З свого боку Хмельницький, одержавши запевнення королївскої ласки й згоди, теж видав унїверсали
Страница 61 из 77 Следующая страница