Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 62

до всього шляхетського громадянства, остерігаючи його, аби сповняючи воолю і наказ королївський, дало спокій своїм підданим „і нашій релїґії грецькій”, не чинило їм нїякої злости, навпаки показувало всяку ласку — аби неприятелеви більш не було потїхи. А якби, боронь Боже, хтось був такий противний і злобний, що зважив ся против того розливати кров християнську або людей убогих (підданих) мордувати, — на того спаед вина розірвання згоди і всякого нещастя, яке мало б з того впасти на річ-посполиту 26).



І так була се недвозначна погроза розірвання згоди, коли б не була додержана загальна амнестія проголошена королем, — немов скріпленнє з козацької сторони її важности й непорушности. На письмі дано було те, що чув Олдаковский устно.



Амнестія була тепер у всїх на язику, так що навіть і кн. Ярема Вишневецький вважав потрібним „подати руку козакови”... Дня 10 (20) сїчня вислав він до Хмельницького лист, де в ролї (тимчасового) „гетьмана великого військ коронних” з приємністю констатуючи миролюбні заяви козацького гетьмана, засвідчені посольствами Олдаковского й Смяровского, запевняв і свою зичливість і прихильність до війська Запорозьколо та готовість також і з своєї сторони впливати на короля своїми рпошеннями, щоб він милостиво пробачив козацькі проступки. Висловляв своє здивованнє, що Хмельницький жалить ся на якусь неприязнь з його сторони, тим часом як предки його завсїди були прихильні до Запорозького війська та помагали йому добувати слави, так і від нього військо Запорозьке бачило тільки саму приязнь — се особливо признавають „молодцї” канївського полку. Навпаки князеви прийшло ся зазнати певної неприязни з боку війська недавнїх часів, під Константиновим, коли на нього наступили, і він мусів давати відправу, „і війна з ними мусїла бути”. Але що то дїялось без відомости старших, і як він довідуєть ся — тих що на нього „неслушно наступали” навіть покарано потім, то й він зістаєть ся невідмінно „при своїм афектї до війська Запорозького” і бажає їм ласки королївської як людям рицарським — аби тільки зіставклись вірнрми підданими тій вітчинї” 27).



Відносини на будуче мали уставити комісари вислані до Хмельницького. Умисно вибрано кількох Українців: крім невідмінного Адама, Кисїля ще київського каштеляна Максимілїяна Бжозовського і Кисїлевого брата новгород-сїверського хорунжого Миколу, і тільки двох Поляків: підкоморія львівського Войцєха Мясковского і брасдавського підчашого Якуба Зєлїньского; придано їм ще двох королївських секретарів: Поляка Смяровского і Українця кн. Захара Четвертиньського. По старій традиції головним завданнєм комісії вважалось уставленнє висоти козацького реєстру і території козацького осїдку. Крім того комісари мали договгрити ся з приводу козацьких бажань переказаних послами Хмельницького.



Рахувало ся так, що сї переговори будуть переведені в сїчні, так аби коронаційний сойм, скликаний на сїчень, міг іще затвердити постанови сеї комісії й таким чином злїквідувати до останку подїї крівавого 1648 року.



Примітки



1) Лист в ркп. бібл. Замойских ч. 1807.



2) Вар.: і розпочали б війну против нас.



3) Копії сього листу, значно відмінні, в Supplementum ad hist. R. mon. c. 184. у Міхаловского с. 213, Памятники ч. 63, збірка Ґолїнського c. 189, Осолїнськ. 225 л. 186 об., Чорторийськ. 379 c. 145.



4) Листи короля з 1 і 11 (21) грудня — Шайноха дод. 58, Пам. кн. Міхаловского с. 217. Памятники ч. 65. Див. ще низше, с. 119-120.



5) Див: ркп. Чортор., 143 с. 379 - новини з Варшави 29 падол., Memoriale Радивила с. 131, зб. Ґолїнського с. 181 і 185, реляції Адерсбаха і Берґмана — Urkunden u Aktenstucke І с. 332 і 334. Найширший реєстр сих козацьких домагань в записках Голїнського, крім вказаного в текстї тут маємо ще: аби козакам потверджено привилей пок. короля, даний їм за підписом чотирох сенаторів, і військо побільшено до 12 тис.; Хмельницькому аби дано староство, яке він собі вибере, і до нього на 20 миль ґрунту; козаки аби могли судитись „правом Литовських Татар” — а ті „судять ся таким правом як шляхта”, инакше сказавши — щоб козаків звільнено від старостинської юрисдикції.



6) Про сї дебати у Кубалї II с. 256, головно на підставі відомостей Gazette de France і реляцій Адерсбаха.



7) Urkunden c. 332-333, пор. вище c. 99 і 420 і д.



8) Лист у Шайнохи дод. ч. 58, але дата тут 27 падол., що противить ся звістцї про „антедату” — у Міхаловского с. 359-360.



9) Маємо, одну реляцію самого Смяровского, в першій особі (копій є богато, одну надрукував Кравстар п. т. Poselstwo Jakoba Smiarowskiego do Bohdana Сmielnickiego pod oblezony Zamosc w r. 1648, Kwartalnik Historyczny 1891, війшль до його збірки Kartki historyczne i literackie, 1894). Друга держана в третїй особі й звісна тільки в копії Свідзіньского, тепер в варшав. бібл. Красїньских (надр. ним в часоп. Oredownik Naukowy 1841, і новійше в Памятниках кіев. ком. І ч. 64 нов. вид., також у Кравстара І с.). Вона додає деякі інтересні подробицї, які включаю в оповіданнє Сняровского в скодках, бо — признаюсь — хотїв би мати більше певности до автентичности сеї рдугої реляції.



10) Се оповіданнє (в першій реляції) стоїть перед головною (другою) авдієнцією у Хмельницького. Коли саме мав Смяровский тайну розмову з ним, не ясно.



11) Fаcіеm, status eorum.



12) Стилїзація неясна, мабуть попсована, але головний зміст ясний.



13) Се оповіданнє в текстї Свідзіньского звязане безпосередно з прибутєм його, але говорить про послуханнє посла, що сталось на другій авдіенції, тому ввожу його сими словами — другого дня. В дальшім дуже трудно, в деяких подробицях, відріжнити, що належить до першої авдієнції, а що до другої — напр. та славна подробиця про скиненнє Хмельницьким булави.



14) Тут явно попсоване місце: Kolkiwa polgranatoowa.



15) В першій реляції в словах Хаельницького, переданих в першій особі, містить ся тільки обіцянка вірної служби і повороту ku Ukrainie, до сього додана обіцянка скорої відправи посла.



16) Королевич Казимир до вибору на королївство польське носив титул короля шведського.



17) Тут певно попсовано: до Trustymowа, поправляю на здогад.



18) Poradziwszy sie sam z osobna.



19) Supplementum. c. 186 — у Шайнохи дод. 60, пор. тамже дод. 59.



20) Тамже, с. 188 — дод. 6l.



21) Тамже, с. 185 — дод. 58, Архивъ Ю. З. Р. IV т. 18. По словам нунція Мокрский поїхав 3. XII н. с. — Сборникъ с. 29.



22) В копії Міхаловского (с. 217) він датований 21 грудня, але в иньших копіях — як Осолїньск. 225 л. 195, Чортор. 379 с. 155, має дату 11 грудня.



23) В першім листї своїм, висланім з Мокрским (1. XII н. ст.), так само як в попереднїм, висланім з Олдаковским, король жадає від Хмельницького прислання послів з заявою підданства і дезідератами (в першім лисрї натиск положений на те, аби через сих послівв козаки wierne poddanstwo swoie oswiadczyli, в другім — мабуть з огляду на заяву привезену Мокрским, вага перенесена на дезідерати — щоб посли z tym о cо do nas supplikowac bedziecie, iako najpredzej przybyli). Дезідерати, устно переказані Мокрским, значить, не розвязали справи. В листї висланїм по приїзді Смяровского король уже не жадав посольства; можна було б подумати, що він не вважав йоого потрібним по відомостях привезених Смяровским, і так без посольства й обійшло ся, але Кунаков каже, що козацьке посольство на елєкцію таки було прислане, і оповіданнє його настільки докладне, що трудно його легковажити, він знає й імення послів — Івана Гирю, Богдана Сокольського, Дмитра Черкеського (Черкаського) і Микиту Гладкого; знає, що їм була віддана велика честь, „кормы з болшим довольством” і називає навіть імя пристава, що був при них (Акти Ю. З. Р. III с. 284). Дивно, що в польських джерелах не знаходимо близших звісток про се посольство; але є ще звістка в Gazette de France, в кореспонденції з Ґданська 10 грвдня н. ст., що крім давнїйших послів Хмельницького вислав ще чотирох нових (у Кубалї, Ossolinski II с. 396, і як бачимо, вона сходить ся хронольоґічно з змістом королївських листівд о Хмельницького — посольство мусїло прибути між 1 й 11 грудня н. ст (Кубалч катеґорично каже, що воно приїхало з Смяровским — op. c. с. 258, але сього так катеґорично не можна сказати: посилають ся на свідоцтво Кунакова, що посли поїхали з Смяровским, але у Кунакова сього нема). Посольство се мабуть не додало нїчого конкретного до попереднїх заяв Хмельниыького, коли так непомітно пройшло в польській кореспонденції. У Кунакова метою сього посольства — просити прислати на комісію для переговорів Ад. Кисїля, і се бажаннє, мовляв, було сповнене сенаторами: але ся подробиця сумнївна.



24) Supplementum c. 186, з датою 12. XII.



25) Варто одмітити, що тут назва України розтягаєть ся на всю етноґрафічну українаьку територію.



26) Унїверсал з датою 12 грудня виданий в Supplementum c. 187, з непевним поясненнєм, що се дата по старому стилю. Грамота дана в Острозї, а 12 грудня c. ст. Хмельницький був уже недалеко Київа, значить, коли се 12 грудня, то хіба тільки нового сттлю. Хмельницький згадує про тільки що отриману королївську грамоту з післанцем п. Ґіжовским. Могла се бути тільки грамота з l грудня н. ст. — Moкрский не міг її приставити до Хмельницького, бо захворів і вмер.



27) Теки Нарушевича 144 c. 22. еx mss. Stanislai Augusti regis. Дата — в Кракові 20 сїчня.



Розділ XIII. Нові українські пляни і рішучий розрив з Польщею. Війна 1649 р.



Хмельницький в Київі: марщ з-під Замостя, приїзд патр. Паїсія, вїзд гетьмана до Київа, київські овації, конференції з патріархом, полїтична позіція київських кругів і роля патріарха як посередника, вплив на полїтику гетьмана, зміна в його настрою і плянах.



Полїтика гетьмана, війська і громадянства: непевність згоди з Польщею, ворожий настрій мас, охота Орди до війни, ідея антитурецької православної лїґи, проєкт опертя на ситсеаі турецькій, становище київського духовенства і патріарха.



Волоські пляни гетьмана, заграничні місії на початку року, місія Паїсія і Мужилівського до Москви, справа Донцїв, рахунки на Ракочія, нейтралїзованнє Литви.



Комісія річи посполитої у гетьмана: її пляни і завдання, конференція з митрополитом, доноси на Кисїля, грізна постава України, приїзд до Переяслава, надїленнє гетьмана клейнодами, перші розмови, неохота гетьмана до комісії, проґрама укр. державности, заповідь війни з Польщею.



Репресії на повстаннє в в. кн. Литовськім, битви на Подїлю, гнїв гетьмана і старшини з сих приводів, надїї на Москву, проєкт перемиря вироблений комісарами, переговори, перемирє 14 (24) лютого, його умови, кінець комісії, утеча шляхти з комісарами.



Розрив: зусилля короля і канцлєра коло полагодження конфлїкту, їх трудне становище, місія Смяровского, інструкції Кисїлеви, посланіє до гетьмана, поручення Смяровскому, королївські й Кисїлеві поради гетьманови, стриманнє ворожих операцій, посолтства у гетьмана, непримириме становище що до Польщі, безвиглядність перемиря, останнї зазоди Кисїля, розірваннє перемиря, останнїй лист гетьмана з 3 (13) мая.



Перед кампанїєю: польські репресії й зачіпки, репресії Сам. Корецького, східнє Поділє, Богун і Нечай, польські операції на Подїлю, здержливе становище україн. погранича, смерть Тугай-бея, заходи гетьмана коло помочи Орди і Донцїв, нейтралїтет Москви, місія Унковского, гетьман сиькуєть ся заінтересувати Москву на Литву, зносини з Радивилом і Ракоціями, рішучий настрій в війську.



Початки кампанїї: мобілїзація, передові позиції, аґітаційні кличі, манїфестації української державности, проєктована головна рада на Масловім Ставі, загибіль Смяровского, реляції П. Ласка, київський попис.



Проволока в початках кампанїї, польські сили, козацький наступ, пополох під Межибожем, концентрація польських сил під Збаражем, марш Хмельницького, діверсія Кричевського на Литву, похід короля.



Збаражська облога: поспіх гетьмана, силт польські, сили козацькі, орґанїзаційний хист Хмельницького, тяжке становище обложнних, методи бльокади, страти козацькі, Морозенко, проби переговорів, познаки утоми, невдоволеннє Татар, безвихідне становище польського війська.



Хмельницький в Київі: марш з-під Замостя, приїзд патр. Паїсія, вїзд гетьмана до Київа, київські овації, конференції з патріархом, полїтична позіція київських кругів і роля патріарха як посередника, вплив на полїтику гетьмана, зміна в його настрою і плянах.



Зимового передріздвяного дня, по довгім маршу з-під Замостя вступав до Київа великий гетьман по осїнній кампанїї 1648 р.



Цїлих шість тижнїв трівав сей марш 1) — незвичайно довго навіть на виїмкові обставини його.



По розбитих козацькою арматою дорогах ішли безконечні, многотисячні козацькі полки і ватаги ріжного воєнного люду, що занадто тісно звязав свою долю з козаччиною, аби лишати ся на аренї своїх подвигів без неї, поза межами „удїльного панства” козацького. Сунули ся останнї валки возів зі здобичею стада худоби і коней. І серед тих безконечних караванів, що плили цїлими днями, тижнями, місяцями з заходу на схід, ішов гетьман з своїм штабом, під пильним наглядом і надслухуваннєм королївських і всяких иньших аґентів, що з припадкових роэмов, в повітрі перехоплених слів силкували ся виміркувати щось з таємничої будуччини. Умисно гаяв час і проволїкав сей антракт між замкнутою сторінкою історії, дописаною останнїми декляраціями, — і новою, загадковою, повною неясних, невирішених питань, котру треба було розгорнути з кінцем сього маршу.. І так само пильно ловив ухом те що дїяло ся навкруги — що могло кинути промінь світла в темну, незглубиму буддуччину, дати опорні точки для визначення дальшої лїнїї.



З Варшави долїтали відгомони боротьби маґнатських партій, нового ґурповання відносин в звязку з довершеним вибором короля, скріпленим становищем Осолїьнского і його полїтичними гтроскопами. За демаркаційною литовською лїнїєю йшла крівавв розправа з повстаннєм і козацькою окупацією, не обнятою останньою угодою; Хмельницький підтримував погляд, що сї литовські подїї не дотикають війська, бо й стали ся без його волї й бажання, — але вислїд сеї боротьби за литовським кордоном зовсїм не був для нього індіферентним. З ріжних сусїднїх держав гетьман з старшиною нетерпеливо чекали наслїдків позавязуваних в останнїх місцяях дипльоматичних зносин: кінці сих дипльоматичних плетїнь мали тепер зійти ся під час отсього зимового антракту, на котрий резіденцією вибрано Київ і Переяслав.



В Київі чекав гетьманського приїзду єрусалимський патріарх Паісій, що ще в вереснї, коли Хмельницький був під Пилявою, оповістив йому свій приїз ді просив проїзду через Україну. Гетьман вислав тодї до нього одного з своїх штабовцїв Силуяна Мужилівського, сина звісного нам богослова, протопопа Андрія, чоловіка отже обізнаного не тільки з полїтичними, але й церковними справами 2). Мужилівський привіз патріарха на Уераїну до Винницї і лишивши його там, поїхав до гетьмана — здати йому справу з того, що почув від Паісія. Очевидно, крім головного завдання своєї подорожи — побувати на Москві й випросити милостиню для св. Гробу і убогого свого патріархату (з тим він вже давнїйше їздив двічі до Москви, з поручення свого попередника, патр. Теофана), Паісій мав якесь дїло й до гетьманс — правдоподібно з круга молдавської полїтики, не чужої йому, бо недавно, перед своїм вибором на патріархію він був архимандритом в Молдавії. Відомости привезені Мужилівським очевидно зацїкавили гетьмана і він велїв справити Паісія до Київа, з тим щоб він там зачекав його приїзду 3), і туди перед усїм удав ся гетьман з своєю старшиною. В гетьманських сферах, очевидно, виникла гадка покористувати ся подорожею до Москви такої поважної особи в інтересах козацької полїтики. В київських кругах сїй стрічі патріарха з гетьманом надавали потім велике значіннє й великі впливи на настрої й пляни гетьмана і його старшрни, і в рядї иньших фактів вона справді набрала чималої ваги.



Київ і Кияне — козаки, міщане, духовенство, вся людність чекала Хмельницького, щоб привитати його як тріумфатора 4).



„Перед самим святом руського різдва”, вечірньою годиною, зблизив ся гетьманський поїзд до Київа волинським шляхом, в ід Білгородки 5). Величезні маси людей, „весь Київ” вийшов на зустріч перед місто, щоб його привитати. Патріарх виїхаы разом з митрополитом, на чолї тисячного кінного поїзду, і повитав його пишною промовою, величаючи титулом „пресвітлого господаря”, illustrissimus princeps, як перекладає польский оповідач. Академія приймала гетьмана „ораціями і аклямаціяма”, привітними мовами й кантами, називаючи „Мойсеєм, спасителем, збавителем і свободителем народу руського з неволї лядської, Богом даним — тому то й Богданом названим”. Патріарх посадив гетьмана в свої сани, по праву руку від себе, і так вїздили до міста. Коли зблизили ся до замку, бито з усїх гармат на віват, а з долїшнього міста відповідала сим стрілам міська артилєрія. „Були йому Кияне два рази, або й десять разів більше раді, нїж якому свому воєводї, і честь йому більшу показували”, з гнївом записує сердитий Єрлич 6).



На кождім місцї особу гетьмана окружали високими почестями, як нового володаря України. На банкетї дарім архимандритом печерським — найбільшим маґнатом серед місцевого духовенства, Богданови дали перше місце серед духовних. В день його іменин, що припадали третього дня свят, йому зробили овацію в церкви: „стояв на першім місцї і всї його адорували, а декотрі й ноги цїлували”. Патріарх служив того дня й закликав гетьмана до причастя — Хмельницький відмовляв ся, що він не готовив ся і не сповідав ся, але патріарх проголосив йому публично загальне розгрішеннє й причастив, і в той момент дано салют зі всїх гармат — на знак що „збавитель наш, господар великий гетьман причащаєть ся”, як переказує сї київські настрої Мясковський 7).



Хмельницький був дуже втїшений сими знаками особливої почести з боку патріарха і потім хвалив ся ними перед комісарами, по словах того ж Мясковского, що йому патріарх дав причастє без сповіди, з усього розгрішив і поблагословив жити з Чаплїньскою (при живім чоловіку) 8).



Але на таких зверхнїх знаках поважання та обопільних дарунках відносини не кінчали ся. Розповідано про довгі, секретні, „сердечні” розмови патріарха з гетьманом — „по кілька днїв з ним замикав ся” 9). Говорено, що патріарх прирівнював Богдана до Константина Великого — протектора православного благочестя, величав його „князем Руси” 10). Хмельниуький скромно ухиляв ся від таких блискучих титулів що до себе особисто 11). Але ідея української державности в тій чи иньшій формі, а навіть і певні династичні перспективи, певно, без усякої власти над ним і його близшим окружернєм не зіставались, як і проповідь рішучого визволення від Польщі для забезпечення православноо, національного житя, піднята патріархом. По словам Хмельницького, він дістав від патріарха благословеннє на нову рішучу війну з Польщею — наказ „кінчати Ляхів”, і вважав се законом для себе 12).



Всї сї припадком кинені згадкр дають зрозуміти, в якім напрямі йшли ті „сердечни розмови” гетьмана з патріархом. Самі собою згадують ся відзиви иньшого східнього церковника, котрому прийшло ся познайомити ся з дїяльністю Хмельницького й боротьбою України за визволеннє: Павла архидиякона алепського — його ентузіазм для Хмельницького, для його побід над „прокклятими Ляъами”, для всеї сеї „благословенної країни”, очищеної від усяких ріжновірцїв, Вірмен, Жидів і католиків, для всього тріумфу правовірного благочестя над чужовірним панованнєм, здобутого Хмельницьким 13):



„Істинно, Бог з тобою — Той що поставив тебе на визволеннє сього вибраного народу від неволї язиків, як колись Мойсей визволив Ізраіля від неволї фараонової: той потопив Єгиптян в Червонім морі, ти ж знищив своїм гострим мечем Ляхів, поганїйших від Єгиптян!” 14).



Сї слова писали ся не для того, щоб бути заміненими на дзвінку монету, і так само комплїменти і реверанси патр. Паісія перед Хмельницьким ми не маємо права зводити до самого тільки лакімства переїзжого інтриґана, яким він представляв ся Мясковскому і компанїї. І мабуть не облесними комплїментами, а таки нотами щирого ентузіазму для ідеї визволенняу країнської Руси від лядського пановання і забезпечення її самостійности й деержавности в тїснім союзї з православними сусїдами: волоськими господарями й царем московським, здобули сердце і душу Богдана довгі, секретні розмови з патріархом — і певно, не з самим тільки патріархом. Можна сказати — постать патріарха і розмови з ним зістали ся тільки символом того нового окруження, в яке війшов гетьман з приїздом до Київа.



Новий світ розкривав ся перед гетьманом, в новий круг ідей вводили його промови патріарха, сї дітірамби київських лїтератів, що хотїли бачити в нїм Мойсея, Макавея, визволителя українського народу, нового Константина — фундатора нового церковно-національного житя. 15) Досї, скільки знаємо, у Хмельницького не було близших звязків з київськими сферами: нема нїяких слїдів того. 16) Розумієть ся, серед старштни, яка окружала його від перших стадій народньої війни, не брккувало людей більше або меньших причетних українському національному, інтелїґентському рухови. Але в тїснїйший, безпосереднїй контакт з ним Хмельницький мав нагоду, очевидно, війти тільки тепер, і се все було новим для нього. Він виріс і обертав ся в кругах єзуїтсько-шляхетських, польських або спольщених, в сфері їх ідей. Тим більше вражіннє мусїв робити на нього український церковно-національний осередок — се огнище, роздмухане тепер бурею народнього повстання, у власть котрого безпосередно перейшов і сам Київ. Ми знаємо, що Могилин кружок і таакі його представники як Косів або печерський архимандрит Тризна не дуже надавали ся для ролї моральних провідників і протекторів козаччини: вони більш схильні були величати побіди шляхетських героїв над козаками, нїж визвільні подвиги козаччини. 17) І під час попереднїх переговорів і в останню місію свою, в сїчні-лютім 1649 р. Кисїль і його товариші тїшили ся прихильністю й спочутєм обох достойників. Але ширші церковні й шкільні київські круги не могли противстояти могутньому національному поривови. Він знаходив в них созвучні тони, більше того — вони були самі частиною сього пориву. Ix орації й аклямації на тему визволення України з лядської неволї, певно, не були самими риторичними вправами — бо й тема далеко була не безпечна, з огляду на можливість привернення польського володїння в Київі: занадто було рисковно ударяти в сю ноту, водячи ся рахунками холодної розваги. Видимо, національний порив уносив сих людей і викликав у них горяче бажаннє: рішучої, доконечної розправи з Ляхами, і повного визволення України, — котрого речником прилюдно й святочно виступав перед гетьманом патріарх.



Те що міг він привезти з собою з Єрусалиму і Волощини, ледви чи стало б на довгі сердечні розмови й зробило б особливий вплив на гетьмана. Не сумнїваю ся, що властивий зміст їм дали київські інтелїґентські круги світські й духовні, — виплекані в них за останнї десятилїтя полїтичні й національні ідеї: патріарх дав їм санкцію, прийняв їх за свої й виступив їх речником перед гетьманом, як потім став адвоктаом того, що вложили йому на сердце Кияне й гетьман, перед правительствмо московським 18). Я ще верну ся до сього далї, тепер нагадаю тільки, як чверть столїтя тому в київських кругах носили ся з плянами великої лїґи східньрго християнства, переходу козаччини і всеї України під протекторат православного царя 19). Страшенно близько все се сходить ся з тим, що тепер правив у своїх розмовах з гетьманом і московськими полїтиками патріарх Паісій, і час уже з-поза йрго фігури, що заволодїла увагою сучасників, заглянути далї, щоб відкрити властивих авторів і інїціаторів сих плянів, речником котрих вони зробили патріарха, самі зісатвши ся, умисно чи не навмисно, в такім укритю, що їх і досї не відгадувано. Для мене принаймнї нема сумнїву, що тою лябораторією, де творили ся державні ідеї й проґрами, котрих відгомони потім долїтають до нас з козацьких кругів, були в сю пору перед усїм київські інтелїґентські круги, світські й духовні, й їм посередно й безпосередно завдячав Хмельницький ту переміну в своїх настроях і плянах, що так здивувала сучасників.



Комісари однодушно стверджують велику зміну в гетьманї. „Велику відміну застали ми в Хмельницькім і в усїх козаках”. „Не той він зовсїм, яким ставив ся Смяровскому та Олдаковскому”. Толкували се тими великими гонорами, які роблено йому. „Запишав ся тим, бестия!” завважає Мясковский 20). І сам Хмельницький не заперечував сеї зміни в своїх поглядах і настроях — в своїй звісній пргмові до Кисїля:



„Шкода говориои много! Був час трактувати зі мною, коли мене Потоцкі шукали, гонили за Днїпром і на Днїпрі. Був час по жовтоводській і корсунській іграшцї! Був під Паплинцями 21) і під Константиновим! Був нарештї під Замостєм, і коли я від Замостя шість тяжнїв ішов до Київа. Тепер уже часу нема! Я вже доказав, чого не думав зразу, і докажу далї, що задумав. Вибю з лядської неволї нарід руський весь! Перше я за свою шкоду і кривду воювпв — тепер буду воювати за нашу православну віру!” 22)



Нема причини не вірити сьому власному посвідченню Хмельницького про зміну, яка стала ся в його намірах уже по поворотї з-під Замостя, себ то в Київі — про те що він тут замислив боротьбу за визволеннє „всього руського народу”, і що на сї пляни чи їх скристалїзованнє мала вплив санкція патріарха — його благословеннє чи наказ. Оповідання про тодїшнї поведїнки гетьмана, записані Мясковским, не вважаючи на злобну свою закраску в його устах, теж дають розуміти якусь сильну внутрішню працю, якусь духову крізу, що пережодила в Богданї — і в його окруженню. Богато пив, днями й ночами, з полковниками й иньшим товариством, і від сих піятик кидав ся до побожности, покут, жертв на церкви; від сердечних розмов з патріархом і київським духовенством переходив до ворожок, допитуючи ся своєї долї. В обхожденню був дуже нерівний — то дуже експансивний і лаксавий, то суворий і замкнений в собі 23). В сїм напруженню і нерівностях очевидно відбивала ся велика кріза полїтичної мисли, яка йшла в сих кругах.



Примітки



1) Так рахував сам Хмельнийький в промові перед комісарами Пам. кн. Міхаловского с. 375. Див. низше c. 129.



2) Див. записку Мужилівського — Україна 1914 кн. II



3) Про приїзд Паісїя у Каптерева Характеръ отношеній Россіи къ православному востоку, 1885 (нове вид 1914), ширше в йогож працї: Сношенія іерусалимскихъ патріарховъ съ русскимъ правительствомъ съ полов. XVI до конца XVIII стол. (Православный Палестинскій Сборникъ т. XV, І, 1895); тут використані акти моск. архива загран. справ (дЂла гречискія 1157 г No 7); уривки їх також в арихві юстіції, сибир. приказа столб. 273-283, я користував ся тими і сими. Каптерев представляє собі, немов би Паїсій крім свого близшого завдання — московської милостинї, від разу мав твкож намір послужити зближенню козаччини з Москвою: мовляв, повстаннє Хмельницького і козацькі походи на море зробиши велике вражіннє на православнім Сходї й подали надїю, що обєднавши ся з Москвою, козаки могли б знищити турецьку силу. Але з документів не видко сього. До приїзду Мужилівського маємо натяк хіба тількии на елємент молдавської полїтики в місії Паісія — що господар удав ся за ним до гетьмана (у Мужилівського, 1 с). З подробиць дороги Паісія до Київа небезінтересне його оповіданнє, що він в Винницї, Шаргородї і по иньших містах „богато хрестив Поляків” — очевидно з тої шляхти головно, що приставала до козаків. Приїзд патріарха давав нагоду обставити сей акт особливою святочністю.



4) Найдокладнійше описує сей вїзд, на підставі київських оповідань оден з участників польської комісії Войцєх Мясковский в своїм дневнику. Невважаючи на сильну стороничість автора, дуже злобно настроєного до Хмельницького, козаччини і навіть своїх товаришів по комісії — Українцїв, і ріжні недокладности в подробицях — з чрм треба все рахувати ся, користаючи з його оповідання (завважу, що навіть на днї записей не можна покладати ся безоглядно- бо вони часом не згожують ся з датами иньших документів), — все таки сей дневник, написаний по горячим слїдам, для публичного вжитку, служить незвичайно цїнним джерелом для пізнання сього моменту, завдяки великому богацтву спостережень і подробиць, записям розмов і слів Хмельницького, поголосок і оповідань — очевидно не видуманих. Автор правдоподібно тодї ж розповсюднив його, розіславши в богатьох копіях дья інформації ріжних визначних осіб, з котрими стояв в зносинха, і ним богато користували ся і в старій історіоґрафії і в новійшій. В XIX в. його кілька разів друковано, з ріжнихх копій: Zbior pamietnikow o daw. Polsce IV, Ґрабовского lZrodla do dz. polskich, Памятники київ. комісії, І, Пам. книга Міхаловского (ч. 103). Але відчуваєть ся сильна недостача критичного видання — хоч з найбільш авторитетних копій, поки нема ориґіналів, — бо ріжні копії мають прогалини, місця сильно попсовані і подекуди доволї значно ріжнять ся: мабуть сам автор пустив в курс кілька відмінних варіантів (зазначу, що з виданих копіяя Міхаловского — одна з гірших, краща — Ґрабовского). В отсій праці крім друкованих текстів я ужив для порівняння кілька недрукованних, з них дуже цїнна копія Осолїн. 225 л. 203, меньш вартні — в збірці Ґолїньского (л. 221), в ркп. Чортор. 379 л. 163, пет. 129 л. 209, пізнїйша копія тек Нарушевича т. 144; брав я під увагу также варіанти копії Піночі, подані Липинським ор. с.; разом десять копій. Для контролї цитую текст Міхаловского, як найбільш спопуляризоаний в новійшій лїтературі.



Меньш важне оповіданнє Коховского: він очевидно опираєть ся на дневнику Мясковского, тільки доповня єдеякими загальними рисами в дусї часу і його звичаїв, в родї того, що гетьмана при вїздї окружали полковники, блищачи золотими окрасами, везли ся забрані від Поляків корогви, гармати,шатри і т. ин.



5) День вїзду зістаєть ся непевним. Мясковский каже, що було се в перших днях сїчня н. ст., перед самим Різдвом (przed samemi Rostwa ruskiego
Страница 62 из 77 Следующая страница