Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 63

swiety- у Міхаловского се місце попсоване); се зеачило б 23 або 24 грудня с. ст. (22 грудня с. ст. = 1 сїчня н. ст.). З другого боку маємо лист гетьмана до бихівського коменданта, писаний в обороні Київських міщан і квпців, що в своїх торговельних справах перебували в тих околицях: він виданий з двтою „з Київа 21 грудня” (Ojczyste spominki c. 113). Єрлич каже, що Хмельницький вїздив в недїлю 28 грудня вечером по вечірні. Сю дату приймав Максимович, присвятивши сьому вїздови Хмельницького інтересний екскурс — Сочиненія І с.413: вважав се датою н. стилю. Кубаля (III с. 25) і липинський (ор. с. 390) беруть у Єрлича недїлю і поправляють на 24, коли справдї припадала недїля. Та якось трудно припустити, що маючи подостатком часу, Хмельницький призначив свій вїзд до Київа саме на сей вечір, що так свято святкуєть ся на Українї в кругу сїмї. Тому, коли тримати ся Мясковскогл, правдоподібнїйшим здавав ся б день 23 грудня, під недїлю. Завважу, що при тім справдї виходить шість тижнїв (без дня або двох) маршу Хмельницького з-під Замостя, звідки він рушив 14 с. ст. падолиста (у Максимовича находимо, що Хмельницький помилився о оден тиждень).



6) Вважаю правдоподібнїйшим, що академія робила стрічу гетьманови за містом, а не під св. Софією: стріча під св. Софією (недавно спопуляризована картиною Івасюка) се licentia poetica Костомарова. Мясковский виразно говорить про стрічу за містом; коли ж класти її в місті, тодї академічна стріча повинна була б мати місце хіба на Подолї, під Брацтвом.



7) Пам. кн. Міхаловского с. 377.



8) „Meне святїйший патріарх на ту війну (з Ляхами) благословив, з жінкою моєю дав мині шлюб, з провин моїх розгрішив і причастив — хоч я не сповідав ся, і кінчати Ляхів наказав; як же минї не слухати його, такого великого старшого, голови нашої й гостя любого” — Міхалов. с. 377. У Мясковского виходить, нїби то все патріврх зробив за оден раз, власне при причастю в день іменин гетьмана, але мабууть сї факти звязані до купи припадково. Що оповідали про се в тодїшнїй Польщі, знаємо з записок Ґолїньского (с. 212, лютий-март); Patryarcha alexandrysky рrzуіесhаl do Hmielniczkiego, pozywioz mytre na xziestwo ruskie koronuiacz, a winszuiacz mu sczescia y tych zwiciestw, ktore otrzymal nad Роlаkу, aby do koncza nie ustawal, alie y owszem aby do koncza woyne koncel z Lyachamy wiare ruska rosserzaiac y cerkwie swey broniac a rosserzaiac zeby do zadnych trakatow nie przystepowal y zgody z Poliaky nie zawieral. Takze y Moskwe podwodzac na Poliaki, aby iako iedney religiey ruskiey abo greckiey bywszy sobie zobopolnie pomogli (c. 212)



9) Міхалов. с. 377-378, лист комісарів 11 лютого — Ojczyste spominki II c. 10.



10) Лист Мясковского з 1 лютого — Міхалов. с. 364.



11) По словам митр. Гавриіла на величання його володарем Руси Хмельницький відповідав, що йому „на господарстві бути не пристойно — не тої природи чоловік”, і вказував на московского царя, як прирожденного володаря: „вел. государь издавна государскаго благочестиваго корени природный государь отъ колЂна благочестиваго в. кн. Владимира Мономаха, и ими вьад Ђть ему пристойно” — у Каптєрьова с. 159. Другая половина говорила ся, очевидно, для московських кругів, першою гетьман відповідав мабуть і ранїйше не такі величання.



12) Міхалов. с. 376.



13) Путешествіе патр. Макарія II с. 27.



14) Тамже с. 34, пор. 9, 10, 12 й ин.



15) Про порівняння з Макавеями Коховский І. c.: crassa adulatione congerebantur in rebellem Machabeorum decora.



16) Недавнїми часами д. Каманин пробував довести старі звязки Хмельницького з Київом (Походженнє Б. Хмельницького, київ. Записки т. ХІІ), але всї сї доводи дуже гіпотетичні.



17) Див. ч. II с. 427-430.



18) Див. т. VII c. 513 і д.



19) Лист комісарів — Ojczyste spominki II c. 10: лист Мясковского у Міхалов. с. 364.



20) Міхалов. с. 377.



21) Са варіант ркп. Осолїн., зпмість Пилявець иньших ркп., без сумніву кращий (lectio difficilior).



22) Міхалов. с. 375.



23) „Довго спав, бо з чарівницями допивав, котрі зчаста його забавляють і обіцюють щастє на війні”, записує Мясковский під днем 12 (22) лютого. „Буде у мене гетьман, з котрим я пив сю нїч - але я йому не радив і не раджу пускати з клїтки пташків (бранцїв)”. каже обозний Чорнота (тамже під 25 п. II). „Разом з нами, того ж дня Хмельницький пооїхав до Терехтемирова, нїби то на покуту” (під 7. III). „Повний змін, за одну годину, сей чоловік, Хмельницький” (реляція комісарів 8. III, Zbior pamietn. IV с. 383). Виймаю з самих автентичних, кшмісарських відзивів. Дуже було б інтересне оповіданнє Коховского (с. 106), коли б була певність, що під ним лежить щось реальне крім записки Мясковского, котрою він користувавсь. А вже зовсїм нїчого крім баламуцтва не дає воно в тій формі. в якій ходить по лїтературі — ширше про неї я хотїв би поговорити в розборі лєґенд Хмельниччини.



Полїтика гетьмана, війська і громадянства: непевність згоди з Польщею, ворожий настрій мас, охота Орди до війни, ідея антитурецької православної лїґи, проєкт опертя на системі турецькій, становище київського духовенства і патріарха.



Нам, розумієть ся, невідомо, скільки значіння надавав Хмельницький своїй осїннїй унодї з річю-посполитою; на се в лїтературі висловляли ся ріжні погляди і дальше здоогадів тут труднт йти. Такий оборот справи в тім моментї Хмелоницький і його однодумцї вважали потрібним, се ясно; але скільки вони вірили в трівкість тої згоди й порозуміння, сього не вгадати 1). Дещо з їх домагань не було сповнено — напр. що до укарання Конєцпольского й Вишневецького: сатісфакції за них не дано, і на чолї коронного війська таки зістав ся Вишневецький, речник боротьби з козаччиною до останку. Він, правда, нїби то шукав тепер також згоди, але з козацької сторони не могли не бачити в такій провідній ролї князя Яреми певної суперечности з мировими настроями. З другої сторони боротьба з повстаннєм і козаччиною, що розгоріла ся в литовських землях саме з кінцем року, не вважаючи на всї силкування Хмельницького задрежати лїнїю прихильної нейтральности в відносинах до в. кн. Литовського 2), зачіпала козачество нераз дуже сильно і грозила втягнути його кінець кінцем в сю місцеву війну. Все се змушувало Хмельницького рахувати ся з можливістю нового, навіть скорого розриву.



Незалежно від того й на самій Українї ріжні симптоми на кождім кроцї остерігали, що задержати згоду на довго буде не можливо. Людність ладила ся до війни, а не до спокою. „На зиму нїчого не сїяно”, завважають комісари, переїхавши через Волинь і Київщину. „Вся чернь зброїть ся, смакуючи собі свободу від робіт і податків і на віки не хочуть мати панів” 3). „Хоч би сам Хмельницький хотїв згоди, то хлопство не хоче того позволити і попи руські, — аье щоб кінчав війну з Поляками: аби віра рускьа ширила ся, а панів над собою не мали”, записує сї ж вражіння Ґолїньский 4). Так висловляв ся й сам Хмельницький: „Житєм ріскую!” казав він комісарам 5). „Щоб я зараз учинив покій, зараз би мене поспільство забило”, поясняв він післанцеви Радивила, запевняючи в своїх миролюбних замірах 6). І се дїйсно не були фрази. Мара повороту назад на старі попілища роздражнених, мстивих за все заподїяне польсських панів, що стояли над границею, не можучи дочекати хвилї повороту, дамоклевим мечем висїла над сим „хлопством і попами”, переймаючи їх страхом від самої гадки про можливість угоди гетьмана з Польщею. Се, розумієть ся, мусїли чути і бачити і гетьман і старшина — і тямили, що вся ся розхвильована, поставлена перед такими питаннями житя й смерти маса обернеть ся зараз проти них, коли вони підуть на переріз її бажанням 7).



З другого боку Татари, розохочені здобичею минулого лїта — незадоволені, а тільки подражені нею, рвали ся до нового походу й наставали на гетьмана, щоб поновив війну — і також становили елємент непевний, такий, що не знати, що було краще, чи вести його за собою, чи лишити власному промишленню — аби шукали собі иньшого виходу і занятя 8). Бо заграничні відносини насували тепер уже й ріжні иньші комбінації для активної козацької полїтики, особистих амбіцїй гетьмана й плянів полїтичного визволення Українр, не так як торік, коли татарська поміч здавала ся єдиною підоймою, здатною сзунути з мертвої точки українську справу.



Патр. Паісій з Мужилівським мусїли привезти з Молдави не тільки самі абстракні ідеї боротьби за православну віру, а й дещо більш конкретне. Молдавський господар, що опікував ся Паісієм, певно, передав через них і дипльомаиичні доручення й пропозиції гетьманови. З Київа патріархови дано доручення до московського правительства; повний зміст їх не звістний, але провідні мотиви ясні: Україна апелювала до Москви в інтересах православної віри, заявляла бажаннє мати царя своїм зверхником, дійти до обєднання всїх православних в боротьбі „з єретиками неприятелями православної віри” і задля здійснення сих завдань жадала московської поммочи в своїй будучій війнї з Польщею. Висланий разом з патріархом той же український дипльомат Сплуян Мужилівський зазначив з усею докладністю сї провідні мотиви, включно до визволення Гроба Господнього 9), — дарма, що самому йому була поручена дуже скромна, конкретна справа: добити ся від московського правительства огужної демонстрації на литовській границї, а в найгіршім разї — дипльоматичного заступлення за Україну перед польським правительством, — та помочи через Донцїв, що досї відтягали ся від участи в війнї.



Таких дуже конкретних і практичних справ, доста далеких від визволення Гробу Господнього, на ту ідеольоґичну нитку навязувалр ся й більше, з ріжних кінцїв: і українського, і молдавського, і ще може якогось, з сфери отомансько-християнських відносин. Не входячи поки що в сї детали, я хочу спинити ся на самім сїм відрожденню старої ідеї православної лїґи на услугах української полїтики.



В часаэ, коли вся світова полїтика обертала ся коло таких же релїґійних союзів — католицького й антикатолицького, і в них виливали ся всякі економичні, полїтичні й иньші суперечности, ідея сформовання третього союзу — православних сил, весь час висїла в повітрі, і мусїал повертати до голов ріжних православних полїтиків при кождій нагодї. В двадцятих роках ідея такого союзу православних нїби то против османського ярма, а властиво против Польщі і католицтва, була видвигнена кружком митр. Йова з нагоди плянів Яхії. Тодї державна українська ідея істнувала хіба ще в мало помітних зародках, козацька сила далека була від державного всеукраїнського представництва, і для київських кругів центр ваги весь лежав в московській участи. Тепер було вже справжнє українське правительство, українська держава, яка виповняла прогалину між північним православним світом і православними елєментами Отоманської держави. Козацький гетьман мусїв стати в центрі нових комбінацій.



Але перед ним вирисовувалось тепер кілька варіантів системи союзів, між котрими треба було вибрати, і вся вага лежала в тім, щоб вибрати добре. Виступаючи торік против Польщі, козацтво оперло ся на Ордї й війшло в круг держав, які ґрупували ся наоколо Порти як її васалї (Волощина, Мунтяни, Семгиород). Турецьке правительство, як ми вже бачили, в даний момент не моглл похвалити ся нї активністю, нї престіжом, анї навіть певною позицією. Чи варто отже було тримати ся сеї системи? Одначе вона була свого рода синицею в руках. Звязки були вже. Завязавши тіснїйші зносини з Кримом, з Семигородом, з Волощиною,, можна було в тім угрунтувати ся міцно. Явила ся ідея, — як зараз побачимо, заняти самому Хмельницькьму трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролї на Українї в системі Отаманської Порти. Серед ріднї Хмельницького та й серед старшини сї пляни мали, мабуть, своїх горячих прихильників.



Патріарх і київські круги, або певна частина їх, що інспірувала Паісія, хотїли замінити Орду Москвою, замість системи турецької сотворити систему антитурецьку і ввести до неї Україну. Польське правительство давало знов ще иньший антитурецький варіант: Осолїньский, посадивши Яна-Казимирм на місце його брата, задумував з ним відновити в новім виданню старі Володиславові пляни — християнської лїґи против Орди й Туреччини, разом з Україною, Москвою й балканськими християнами.



Кождий з сих варіантів мав за собою дещо, опирав ся на якусь традицію, на якісь реальні інтереси; українським полїтикам приходило ся потім вертатись до них раз-у-раз. В данїм моментї Хмельницький і його однодумцї не вважали можливим звязувати себе з польським правитльством — з вище вияснених причин; і вибирати їм приходило ся між двома иньшими варіагтами. Вибір був дуже не легкий; бачимо ваганнє тепер і потім, протягом довгих лїт — нахили то в бік московської то турецької оріентації, по теперішньому кажучи. Коли кінець кінцем на перший плян виступила комбінація з Москвою, в сїм по при всякі иньші обставрни не послїднє місце мусимо признати і впливам київських кругів, в сферу ідєй і поглядів котрих війшов тепер Богдан і його старшина.



На превеликий жаль, сей незмірно інтересний з погляду розвитку полїтичної мисли в тодїшнїй Українї, і для зрозуміння дальших подїй так важний момент — контакт Хмельницького й його старшини з українською інтелїґенцією тодїшнього Київа зістав ся вповні закритим для нас. На передний плян, заповнивши собою все, висунув ся Паісій. Але я висловив уже своє переконаннє, і ще раз вертаюсь до сього: все що Паісій робив і з чим витупав в українській справі не було результатом самих його ідей, або тої місії, яку на нього вложено на Волощинї, але далеко більше і переважно — ідей, впливів і інструкцій, одержаних від гетьмана й старшини, з одного боку, і з другого -від київських інтелїґентських кругів, ще скорше. Памятаймо, що Піасій і вїхав на Україну в товаристві Мужилівського — чоловіка близького гетьманови, але ще близшого київскьим кругам, котрих він був вихованцем і представником. Він мав спромогу надїлити патріарха не тільки відомостями про українські відносини в данім моментї, але і ввести в суголосний йому круг київських церковних і національних ідей. Побут Паісія в Київі серед тутешнїх духовних кругів до приїзду гетьмана (він пробув тут досить довго, два місяцї що найменьше 10), докінчив сю духовну спільність. Перед гетьманом в момент його приїзду патріарх міг виступити речником не тільки своєї місії, і не так навіть її, як ще більше поглядів київськїо інтелїґенції, через прізму котрої була перепущена його місія, привезені ним звістки, ідеї й перспективи.



На те він був речник не тільки авторітетнїйший, але й свобіднїйший, меньше звязаний оглядами на польське правительство, що взяли вищих представників місцевої єрархії. Митрополит-льоялїст і другий голова місцевих духовних кругів — печерськиий-архимандрит, не здавали ся на керманичів сеї акції не тільки з огляду на свої полїтичнї погляди, аче й на се рахованнє з польським режімом. Меньш відповідальні члени київських кругів не могли мати потрібного авторітету у гетьмана. Ті і сї з ріжних мотивів, видима річ, за краще вважали уступити ся на другий плян, висунувши на перед паоріарха, що й став через се головною, символїчною — кажу — фіґурою сього моменту, особливо в дохованих польських звістках (для польської ж сторони він і мав служити Киянам декорацією!). Але зміркувавши все сказане, ми потрапимо оцїнити, які були дїйсні чинники, що впливали на нові напрями гетьманської полїтики, і яка була їх реальна вага в тих змінах, що зайшли в поглядах і настроях гетьмана і його окруження від часу їх стрічі з київськими кругами. Потрапимо винайти ті скриті нерви, що вязали нові перспективи української полїтики з старими пбянами київських кругів 1602-х рр. і залягали власне в київській інтелїґентській верстві. Потрапимо зважити й ті зміни, той полїтичний зріст, який завдячали вони останнїм подїям.



Зрештою участь київських елєментів в новій українській полїтицї не зістала ся таки повним секретом і для польських доглядачів її. Митрополит і архимандрит Тризна при всїй льояльномти й обережности не вважали, очевидно, можливим вповнї усунути ся від полїтичної акції, наскільки їй надавано спасенний православний хараатер, і виступають участниками переговорів з волоськими воєводами — дарма, що конкретно справа обертала ся зовсїм не кооо релїґійних, а династичних питань. Київські ченцї служили посередниками в зносинах Хмельницького з Волощиною і навіть Ордою, як оповідає Мясковский 11) — на підставі київських чуток і навіть з слів самих ченцїв, коли йому вірити 12).



Примітки



1) Я в своїй давнїйшій працї про Хмельниччину признавав у Хмельницького щиру охоту кінчити війну під Замостєм і перелом в його полїтиці бачив в київських подіях, більше меньше на такім становищі став і Липинський в своїй недавній праці. З давнїйших істориків щиро вірив в миролюбні заміри Хмельницького Шайноха. Нещирість його полїтики супроти короля й Польщі підносив особливо Кубаля в своїй моноґрафії про Осолїньского (II с. 260-261). Між иньшим опирав ся в тім на сучаснім мемуарі з Криму, що розкривав „махінації” Хмельницького. Одначе сей мемуар,-затитулований ad ill. regwm Poloniae Casimirum., et ad ill. et rev. senatores caeteroquae inсоs, gnos, nobiles Роlоniае, а підписаний: Datum ad Pontum Euxinum 26 mаii 1649 Ioannes Gembakurta (ркп. Чорторийських 379 c. 183-189, для зіпсутих місць можна користувати ся копією в теках Нарушевича 144: с. 245-256), зовсїм не виглядає на автентичну реляцію з місця. Дуже вiн, як на те, голословний, позбавлений фактичного матеріалу і минї здаєть ся памфлєтом написаним в Польщі якимсь партизаном Вишневецького для поборювання гадок тих, що радили відібрати від нього булаву для заспокоєння Хмельницького.



2) Характеристичний з сього погляду згаданий вище лист Хмельницького, писаний по приїздї до Київа до бихівського коменданта, підкоморія виленського чижа з приводу тамошнїх конфлїктів. Хмельницький рішучо відмежовуєть ся від тамошнього повстання, заявляє готовість карати на горло всякого привидцю білоруського своєвільства (Ojczyste spominki II с. 112). А одначе не був то індіферентизм, як висловлюєть ся з сього приводу Липинський (с. 416).



3) Міхалов. с. 364, 385.



4) l. c. c. 211, пор. 210, відомости з лютого, під час побуту комісарів у Хмельницького.



5) Idzie o zdrowie moie — Міхалов. с. 372.



6) Теки Нарушевича 142 с. 59 (виїмок у Липинського с. 418).



7) Так говорили і в Польщі, Ґолїньский записує під мартом: Хмельницький тримає Татар nie ufaiacz y kozakom swoim, by go nie zdradzili, gdysz chlopi przecie buntowacz szie do kupy poceli, nie chcac do zgodi ich, аnі popi ich na zgode nie pozwalaiac (c. 210).



8) Про невдоволеннє Татар з здобутків минулого року оповідав, приїхавши з Криму, Яскульский: худоби богато виздихало, і же було цїни на ринку, самі Татари коней богато потратили. Яскульский представляв, що вістрє сього невдоволення звертало ся проти козаків: мовляв вони обдїлили Татар; але иньшого виходу Татари таки не бачили, як тільки в новій війні з Пользею (Ojcz. spom. II c. l7-18).



9) Див. записку Мужилівського с. 39; зміст переговорів в актах сибир. стовб. 273-287 л. 35-47.



10) Греки, що „одїхали” Паісія в Київі, були 6. XI в Путивлї — арх. загр. л. 1.



11) Міхаловсвий с. 365, повнїйший текст в Осолїн. 225 л. 198.



12) Rozni сzеrnсy ktorzy biegali do Woloch i z Woloch у do Tohay-beia — Оcолїн. 225 л. 199.



Волоські пляни гетьмана, заграничні місії на початку року, місія Паїсія і Мужилівського до Москви, справа Донцїв, рахунки на Ракочія, нейтралїзованнє Литви.



По їх словам Хмельницлкий мав пляни на Волощину. Але господар молдавський Лупул війшов з ним в зносини, засипав дарунками, обіцяв поміч против Польщі і заохочуючи його стати князем руським, заявляв свою готовість відступити йому також і своє молдавське господарство, за поміч в його плянах — досить неясних нам взагалї (здогадують ся, що він задумував заміняти своє господарство за Валахію, а може мав ще й иньшу комбінацію, що до Семигороду 1). В польських кругах обертав ся лист, нїби то висланий Хмельницьким до султана ще з осени 1648 р. В нїм Хмельницький, сповіщаючи про свої успіхи — опанованнє „більшої половини Польського королївства”, в тім усеї Руси „аж по Вислу”, подає до відомости, що „вся грецька віра” задумує піддати ся султанови, просить його прислати своїх башів, щоб відібрати від них присягу, і заразом „повторює” своє прошеннє — нагородити його самого за службу „господарством волоським”, відобравши від зрадника — теперішнього господаря 2). Автентичність сього листу вважаю сумнївною. Але се очевидно, що у Хмельницьклго були дійсно вже й тодї пляни на молдавське господарство — сб традиційну приману для шляхетсько-козацьких смільцїв, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізнїйші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимоша були тільки одною з стадій сих плянів.



Власне з початком 1649 р. у Хмельницького збіглись посли всїх держав, на які мали вигляди українські полїтики: воєвод молдавського й мунтянського, князя семигородського, султана турецького, не кажучи про татарських післанцїв, що безнастанно бігали туди й сюди.



Польський аґент в Царгородї доносив, що хан доводив султанському диванови невідмінну потребу тїсного союзу з Хмельницьким з огляду на успіхи осягнені спілкою з ним: завойовано вже половину Польщі і в будущинї сей союз обіцює Татарам великі доходи 3). Султаньске правительство зайняло прихильне становище супроти гетьмага, се ясно — хоч подробиць про турецьке посольство не маємо.



Ракоцїй на вислані Хмельрицьким листи й заяви відповів посольством, заохочуючи гетьмана до участи в операціях, що мали на метї висадити Ракоція на польський престіл, а Хмельницькому й козакам, чи всьому українському народови — запевнити поміч і опіку сього будучого правительства 4). Відповідаючи на се Хмельницький перед усїм висловив своє вдоволеннє з причини сього посольства, тому що пішли були чутки, немов семигородський двір залишив свої пляни в Польщі після смерти старого Ракоція і довершенного вибору короля, а козацьке посольство навіть не добило ся до Семигороду — згинуло по дорозї туди: так довго не було про нього вістей, що сї чутки набирали правдоподібности, і тим більше гетьман утїшив ся приїздом семигородських послів 5). Польські комісари теж помітили, що Хмельницький дуже ціоив сей союз, і поруч впливів єрусалимського патріарха, в тих перспективах, які віжкривали перед гетьманом пропозиції Ракоція, добачали причину великої зміни, яка виявила ся в відносинах до Польщі і до компромісів з нею у гетьмана і старшини.



Місія патріарха була полагоджена перед виїздом гетьмана з Київа (він пробув там не довго й коло нового року, здаєть ся ще перед ним, виїхав до себе до Чигрина). В ролї провідника й охоронця патріархови додано, як уже знаємо, того ж Мужилівського. Він правдоподібно був участником переговорів ще в Волощинї, і тепер під приводом охорони патріарха мав сповнити певні дипльоматичні доручення, які доповняли й так би сказати — конкретизували місію Патріарха в Москві. Паісій мав завданнє через патріарха московського й иньше вище духовенство вплинути на царя, щоб він в інтересах православної віри не вязав ся своїм „вічним трактатом” з Польщею і прийнявши під свою протекцію Україну, взяв її в оборону проти Поляків 6). Мужилівському поручало ся — коли б цар показав охоту обстати за Українцями, чии то вмішати ся в їх війну з Поляками, — просити вислати свої війска на Польщу на випадок нової війни; коли б цар не хотїв виразно нарушити трактат з Польщею, — найти для того якусь укриту форму. Так Мужилівський заохочував московське правительство (коли воно вимовилось трактатом) увести війско в сїверські землї, які фактично вже вийшли з польського володїння. Мовляв, люде „живуть в тих городах собою свобідно, і то стала вже їx козацька земля, а не польська і не литовська”: приймаючи її під царську руку, цар може післати туди своє військо як у своє володїннє, не нарушуючи трактату з Польщею і Литвою. Тим часом така окупація звяже литовські військп, охоронить козаків з тилу й дасть їм змогу розгорнути всї свої сили против Поляків для визволення решти українських земель: „втни, козаки, за божою помічю будуть далї поступати в польські землї і для визволення християнської віри будуть з непріятелями своїми Поляками бороти ся всею своєю силою, щоб їм всї ті городи, де живуть люде православної християнської віри, від Поляків визволити, — аби людям в православній християнській вірі було свобідно, а Полякам аби до тих городів не було дїла” 7).



Другий ресурс, якого цар по гадцї козацьких полїтиків міг ужити в поміч Українї без розірваня трактату з Польщею, я вже згадав — се було донська козаччина. Попереднього року Донцї відмовили помочи Запорожцям, заслонюючись мабуть волею московського правительства — як заслоняли ся потім і в 1649 р., що мовляв „без царського указу помочи дати не сміють” 8). З огляду що московське правительство в відповідних випадках мало звичай заявляти, ніби то донське військо поступає самовільно, і царське правительство над ним власти не має, по гадцї українських полїтиків цар міг би помогти їм через тих „вільних людей”, не розриваючи згоди з Польщею — аби тільки не зборонив їм, коли Українцї до них звернуть ся знову (під сею формою, розумієть ся, лежало властиво бажаннє, щоб цар наказав Донцям не ухиляти ся) 9).



Нарештї, коли б царське правительство побояло ся й таких виступів; Мужилівський мав в запасї — теж очевидно впередп одиктований йому в Київі постулят-mіmіmum: щоб царське правительство виступило з дипльоматичною інтервенцією: до польського правительства, панів-рад (не короля, котрого істнованнє все ще вважалось сумнївним) вислало деклярацію, „аби вони на військо Запорозьке не наступали, і в православній вірі їм насилування не чинили, бо як вони того не відстануть, і далї будуть чинити їм утиски в вірі, як перед тим — то царському величеству за православних своїх одновірцїв не вступити ся і не постояти нїяк не можна” 10).



Українські відносини до Польщі Мужилівський мав представити московському правительству як чисто перемирні: на усильне прошеннє нововибраного короля козаки „до маслених запуст примирили” (до кінця сїчня с. ст.), і коли до того часу король не полагодить їх жадань — „не буде королем руським'”, буде знову війна: гетьман розпустив військо тілько до заговин, а по заговинах козаки мають знову збирати ся до обозу 11).



Стараючи ся так обставити будучу кампанію від московської сторони, з другого боку пильнував геьман яко мога повнїйше зкоординувати козацький напад на Польщу з операціями Ракоція від полудневого заходу. Переговори, дуже жваво ведені потім, привели до порозуміння, що разом з тим як Хмельницький з Татарами вдарить на Поляків зі сходуу, Ракоцій від Мукачева війде до Галичини, з тим щоб опанувати Краків — де його мали, мовляв, посадити на польськім престолї. В своїй грамоті, переданій з угорським посольством в половинї лютого ст. ст. 12), висловляючи свою втїху з тої причини, що Ракоції таки не залишають своїх плянів на польську корону, не вважаючи на вибір Яна-Казимира, Хмельницький заохочував їх з свого боку до спільних воєнних операцій против Польщі. Запевняв, що з Яном-Казимиром його нїщо не звязує — на порозуміннє з ним він певної надїї не має 13), й горить бажаннєс підтримати Ракоцїїв всїма козацькими й татарськими силами. Просить тільки завчасу повідомити, коли буде похід семиггродського війска, і їх союзника Я. Радивила на Польщу.



І тут гетьманови не треба було великих фактичних сил: важно було тільки звязати польські сили від Угорщини, так як хотїв він звязати їх від московського сходу. Поаол Ракоція кінець кінцем (се було. вже в маю, але відкриває нам загальну лїнїю полїтики Хмельницького) дістав від гетьмана бажаннє, щоб угорське військо зібрало ся в Мукачеві і колп дістане від нього вість про початок операцій, вступило до Польщі, бодай в числї пяти тисяч 14).



Крім такої — розумієть ся незвичайно цїнної діверсії віз полудневого заходу, Хмельницького займала гадка використати союз з Ракоціями для того, щоб забезпечити ся з боку Литви. Репресії против повстання, розпочаті на пограничу в. кн. Литовського, видко, дуже клопотали його, і тодішнїй прецедепт нейтральности Литви не даваы спокою, змушуючи шукати якогось способу, щоб знов звязати в. кн. Литовське на випадок нової кампанїї. В переказанім Ракоцієвими послами чи не найбільше вражіннє зробила згадка, що союзником їх против Польщі буде Януш Радивил, шеф воєнних сил в. кн. Литовського, „з усею Литвою й усїма дисідентами” 15), і за простим повідомленнєм рушить в поміч Ракоцієви против Польщіі. Відправляючи посольство назад, Хмельницький особливо просив як найскорше прислати йому заприсяжений акт союзу Ракоціїв з Ян. Радивилом, „бо тепер се стає спільною справою всїх їх на будуче”. Просив післати також як найскорше лист до Радивила і дісідентів, де б Ракоції положили їм на серце помагаьи в будучій війні не Польщі, а козакам, і прийти їм в поміч всїми силами, в інтересах кандидатури Ракоція.



Без сумнїву, для козаччини се було навіть важнїйше від Ракоцієвої діверсії. Тільки в дїйсности впливи Ракоціїв були безсильні звязатт в. кн. Литовське.



Примітки



1) Пор. Кубалї Szkice III с. 345. Про замір султана скинути обох господарів і князя семигородского з їх держав доносив в сїчнї польський аґент з Царгороду — Міхалов. с. 363.



2) Копія сього листу в збірцї Ґолїньского не має дати, і місце зіпсоване. Dan w Staro Kubach (записаний серед листів з квітня й маю 1649 р.). Копія в збірцї Піночі, зацитована Липинським (с. 181) має: Datum w Starym Siele die 14 octobris 1648. Підпись: Naypierwszy podnozek waszey cesaarsky mosczy Bochdan Сhmіеlnіczki chetman woysta Zaporow y wszystkiey (вар.: wszystkich) Ruszy.Т ак і в текстї Дамірского (Baracx, Pamietnik o Bernardynow c. 137).



3) У Міхалов. с. 362.



4) В польських кругах оповідали, що на випадок вибору королем Ракоціы обіцяв Хмельницькому гетьманство коронне (Остророґ з 19. XII. 1648 — Осолїн. 225 л. 198).



5) Вellum boreo-oriental
Страница 63 из 77 Следующая страница