Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 65

ського і патр. Паісія, на се, аьи розвідати ся докладнїйше, чого власне бажає собі Хмельницький і як представляє вихід з теперішнього положення. В грамотї переданій через нього московське правительство висловляло бажаннє, щоб козаки залишили війну з Польщею; в листї данім Хмельницьким у відповідь на неї він висловляв свою незрушиму постанову бороти ся з Ляхами до останку. Заявляє бажаннє Українцїв бати в підданстві цкрськім, просить помочи — нагадує, що вже в двох попереднїх листах, післаних з перехопленими післанцями воєводів путівльського і сївського він просив царя вдарити на Поляків від Смоленська, і тепер сього ж просить. Але як би навіть цар і відмовив своєї помочи, гетьман війни не залишить: „посвідчивши ся Богом і всїми святими (що цар не дає помочи одновірцям) і взявши Бога в поміч будемо бити ся з ними, поки нас православних стане”. 11)



Не вважаючи на ухильчиву раду Москви, гетьман з старшиною, без сумнїву, оцїнювали се як добрий симптом, щом осковське правительство так жваво відозвало ся на їх посольство, — і так оцїнювано сей факт взагалї в Переяславі: Мясковскому, що старав ся вивідати, з чим приїздив післанець, оповідали, що цар прислав посла довідати ся, чи Хмельницький вчинив повстаннє для самої віри? В такім разї цар готов прислати йому 40 тис. війська в заміну за відступленнє частини України. 12) Де-що говорило ся з того, очевидно, для польських слухів: але загальне вражіннє від посольства, видно було втїшне.



Супроти такого уперто-непримиреного настрою і гетьмана і всеї старшини комісари приходили до переконання, що таки справдї нїчого їм довше сидїти, а треба виноситись, поки час. В містї чим далї ставало грізнїйше й небезпечнїйше. Ходили поголоски, що козаки збирають ся або побити комісарів, або пограбувати і на Кодак відіслати. На ніч ставала сильна варта, стережучи, аби вязнї не повтїкали з комісарами, — та й вони самі. На ґрунтї сих підозрінь виходили ріжні сумні пригоди: кого з Поляків стрічали вночи на улицях, забирали й топили; слїдили підозріливо за комісарською челядю, і хто напр. близько підходив до козацької армати, хапали й били, і т. ин. 13)



Комісари всю свою енергію перед виїздом звернули на сї два пункти: вивзолити бранцїв і — запевнити бодай якесь перемирє, аби не стягнути на річ-посполиту замість всїма сподїваної, цїлком певної згоди такої наглої і грізної війни. Що до сього, Хмельницький з початку рішучо казав, що нїякого перемиря не дасть і умов нїяких ставити не буде, тільки передасть голий лист до короля. Але на усильні благання Кисїля кінець кіньцем згодив ся підписати пункти перемиря, коли вони будуть прийняті Кисїлем. Пункти Мясковский вичисляє такі:



скасувати унїю в Київськім воєводстві, признати православному митрополитови місце в сенатї, забезпечити, що воєвода й каштелян в Київськім воєводстві будуть православні;



заборонити єзуітам мешкати (в Київськім же воєводстві, очевидно) — можуть бути там костели й кляштори тільки иньших монаших чинів;



кн. Вишневецькому, як авторови другої війни, не бути коронним гетьманом;



під сими умовами бути згодї до зелених свят руських і тодї має бути нова комісія для докінчення переговорів і спорядження реєстрів: їй будуть видані бранцї, а вона має приставити Хмельницькому Чаплїньского;



за час того перемиря військам коронним і литовським не входити в границї Київського воєводсива — не переходити від Волини за Горинь, від Литви за Припять, від Поділя за Камінець — і Запорозьке війско за ті ріки теж не буде переходити. 14)



Умови в своїй так сказати — принціпіальній части дуже, як бачимо, скромні, навіть мізерні в порівнянню з попереднїми, сміливими мріями про повне визволеннє від польсько-шляхетсьпої неволї всїх українських земель і сформованнє в вільну державу чи „князївство Руське”. Від тих високолетних, бадьорих гадок вони повертають полїтисну мисль гень назад, в часи білоцерківської деклярації минулого року, і перше вражіннє від сих умов — що Хмельницький подавав їх на відчіпне, в тій певности, що вони прийняті не будуть однаково, отже нема чого серіозно застановляти ся над ними. Дїйсно, такі жадання, як видача Чаплїньского абг відсуненнє від уряду Вишневецького не могли бути навіть трактовані серіозно в рамках польського конституційного житя. Зіставало ся кінець кінцем перемирє „до першої трави”, з широко зачеркненою нейтральною зоною. Але — зіставало ся також вражіннє і несеріозности тих далекосяглих постулятів, так замашисто поставлених в попереднїх промовах і так марно промовчаних в перемирних умовах.



Комісари, розумієть ся, признали предложені їм умови неможливими й поставили против них свої, де гранична лїоїя підчас перемиря потягала ся на Случ, Бар, Винницю й Браслав; иньших спірних питань Мясковский в своїм дневнику не згадєу, так що даєть ся вражіннє, немов би суперечка йшла тільки про сю демаркаційну лїнїю й нїчого більше; так воно мабуть не було — хоч правда, що реальне значіннє на найблизшу хвилю мало тільки се питаннє граничної лїнїї. Всякими способами намовляли комісари гетьмана, але нїчого не моглр осягнути. „Перечеркнув наші пункти й велїв нам готувати ся в дорогу з самим листом тільки, з війною скорою, готгвою.” 15) Тодї щоб тільки утїкти живо і попередити річ-посполиту про небезпеку, а Хмельницького „тим перемирєм хочби й непевним” затримати над Днїпром, як поясняє по щирости Мясковский, — комісари згодили ся на предложені умови.



Прикладали ще тільки всїх старань, щоб виручити невільників. Ходили по протекцію до старшини, обіцюючи по 100 черв. важнїйшим полковникам і „писарям покойовим” гетьманським, звертали ся до обозного Чорняти, що, видно, мав слаау великих впливів у гетьмана. Кисїль мав якусь секретну розмову сам на сам з гетьманом, силкуючись ублагати його. 16) Нїчого не помогло.



Останнє побаченнє комісарів з гетьманом стало ся 16 (26) лютого. Чим світ дали вони знати гетьманови, що хотїли б попрощати ся з ним і ще раз попросити за бранцїв. Гетьман обіцяв приїхати до них, але потім перемінив — „для поваги”, і сказав приїхати до нього. Старий Кисїль дуже розхорував ся на подаґру і заїхавши на санях на подвірє до Хмельницького, не злазив до хати. Остання розмова відбула ся таким чином на подвірю гетьмана, щільно замкненім, щоб не набивав ся нарід. Бранцї також були пи тім, чекаючи рішення своєї долї, й прилучали свої благання до унижених прошень комісарів, аби дано їх принаймнї на викуп. Хмельницький був невблаганий, ще й погрозив Потоцкому, що всадить його на палю перед Баром, а брата його в Барі, коли правда, що він йому заїхав Бар.



Передав комісарам підписані ним умови перемиря і два листи: оден до короля, другий до канцлєра. Лист до короля містив у собі умови, на яких Хмельницький годив ся пгиступити до комісарьских переговорів. 17) Стилїзація його досить інтересна:



„Кріваві жалї наші до того вже нас приводять, що ми наміряли ся шукати чужих панів і крівавою війною вибивати ся з неволї, але затримали ся за наляганнєм 18) ясновельм. воєводи браславського, і зістанемо ся в вірнім підданстві нашім, коли сповнені будуть отсї пункти:



„Насамперед просимо, аби бвла знесена неволя, котру терпить наш руський нарід гірше як у Турків в вірі своїй старинній грецькій через унїю — себ то аби була одна Русь старинного грецького закону. Владицтва і всї церкви скрізь в Коронї й на Литві аби при народї руськім зіставали ся і унїї аби й імени не було, а тільки римський і грецький закон, так як зєднала ся була Русь із Польщею. Котрі ї. м. владики схочуть зістати ся при римськім законї, нехай здорові зістають ся, віддавши Руси собонрі церкви старинної фундації; а котрі хочуть зісиавати ся при грецькім зпконї, нехай зістають ся при Руси. Так вернувши, що чиє, коли зістануть ся тільки два закони - римський і грецький, як давно бувало, можна буде жити в добрій згодї, не мучачи 19) через унїю братиї своєї, людей християнських.



„Друге — як перша війна загоріла ся через Чаплїцкого, що відібравши против королївського привилею хутір, ще й на здоровє моє, Хмельницького, наставав, і через нього весь той огонь загорів ся, — то на будучій — дай Боже — комісії аби він був виданий.



„Третє — другої війни причиною був кн. Вишневецький, ставши наступати против уставленої угоди, не чекаючи комісії; тому коли б він був гетьманом, ми нїяким чином з ним жити і наУ країну пустити не хочемо: мусить бути війна.



„Четверте. Воєвода київський аби був з народу руського і законв грецького — щоб не наступав на церкви божі як теперішнїй воєвода Тишкевич, що з замку цегкви викидав і будувати не позволяв; ми йому бажаємо вищого 20) воєводства, а до Київа просимо воєводи нашої віри. Також аби митрополит наш київський мав місце в сенатї королївськім — аби ми принаймнї мали трох сенаторів руських: між духовними митрополита, а між світськими воєводу й каштеляна київського, для стереження віри нашої й прав народу руського.



„Пяте. В тім Київі всї костели й кляштори, які є, так нехай в цїлости й зістають ся, тільки аби єзуітів нїколи не було, котрих на злість школам руським впровадив був й. м. воєвода київський, і звідти теж пішло нпнїшнє замішаннє.



„Шосте. Просимо, аби ті всї пункти були з ласки королївської і всеї річи-посполитої 21) нам позволені (і затверждені — а ми 22) готові кінчити комісію.”



„Пункти умовлені між комісарами й Хмельницьким” 23) містили умови перемиря. Гетьман, прийнявши клейноти (від сього акту він уже офіціально носить сей титул, доти не признаваний нї йому нї його попередникам), зістаєть ся з військом в підданстві — „як листом своїм освідчив”. Комісія через недостачу паші відкладаєть ся „до трави”, до руських зелених свят: тодї буде віддїлене поспільство від козацьаого війська і спишеть ся реєстр, тримаючи ся давнїх звичаів і привилеїв війська Запорозького — козачество буде вписане в реєстр з королївщин воєводства Київськогь, в місцевостях близших до Днїпра. Місцем комісії визначено р. Росаву, і з боку Корони туди щоб прибули тільки два комісари. На час перемиря граничними пунктами уставляють ся ріки Горинь і Припять і Капінець Подільський: війська коронні й литовські не мають виступати за сї межі, а коли б переступили (барський інцідент), мюать уступити ся назад: также й військо Запорозьке не має переступати сеїї граничної лїнїї, і не повинно бути з обох сторін нїяких підїздів, наїздів і чат, — на те від гетьмана і від комісарів мають вийти унїветсали, а всякий непослушний буде сурово караний. Дїдичі й державцї до того часу — зелених свят, також не мают ьвїздити до своїх домів поза уставлену граничну лїнїю, аби не прийшло до якогось замішання; — ті ж що вюе спровадили ся до домів своїх між Горинею й Случею, далї не можуть поступати. Бранцїв усїх гетьман готов віддати на будучій комісії, але просить, щоб і йому та комісія видала Чаплїньского.



Лист до короля датуєть ся в копіях 24 лютим, пункти в одних 24, в иньших 26 лютим — днем останньої авдієнції, 24 лютим датований також унїверсал комісарів, що сповіщає про довершене перемирє й наказує польським військам „під соймовим і військовим караннєм” не псувати перемиря, не переступати демаркаційної лїнїї, „тим більше — не стинати людей по місточках і волостях”. 24) Вийшов такий же унїверсал козацького гетьмана, тільки ми його не маємо. 25)



Останнї слова гетьмана комісарам одначе не ворожили богато доброго. Коли Кисїль прощаючись нагадував йому, щоб того перемиря до зелених свят дотримано, Хмельницький сказав: „Не знаю, що то буде з другої комісії, коли молодцї не схочуть вдоволити ся двадцятьма або тридцятьма тисячами реєстрового війська й удїльним, одрізаним своїм панством. 26) Побачимо!” Обіцяв одначе в каждім разї приставити на комісію бранцїв і частину здобутої армати.



На тім попрощали ся. Не вважаючи на гетьманську відмову комісарам все таки вдало ся забрати з собою до сотнї бранцїв — між ними богато ксьондзів і драґонів кодацьких. Мясковский пояснює, що вони замішали ся між комісарську челядь, але очевидно, що се могло стати ся тільки завдяки тому, що гетьман велїв своїм людям дивити ся скріз пальцї на сю контрабанду. Великі купи втїкачів — шляхта, ксьондзи, Жиди чекали комісарів ще в Київі, сподіваючи ся прилучити ся до них і під їх охороною вибрати ся з „козацького удїльного панства”,-але комісарам і з поворотом не вдало ся побувати в Київі. Як оповідає Єрлич, київські міщане спеціально просили Хмельницького, щоб він не позволяв комісарам заїздити до Київа, і пристави, що проважали комісарів, не дали їм заїхати. 27) Мясковский з Зелпньским під їх наглядом тільки вдвох вступили до мирополита, до св. Софії, оглянули „пкмятки варті щоб їх оглянути”, і виїхали з міста. Тодї „нещасливий нарід католицький”, чоловіки, жінки, ксьондзи, також і Жиди рішили вечірнїм смерком утїкти з Київа, щоб догонити комісарів на нічьїгу, й пустили ся в великім числї хто мав, на конях, а хто пішо, не вважаючи на глибокі снїги. Але небогато кому вдало ся втїкти, бо козаки помітрвши пустили ся наздогін, завертали назад, при тім грабували й били, декого й на смерть аж митрополит мусїв обствти за сими нещасливими.



Так ішла під охороною комісарів на Вкраїну шляхта, в надїї знов загосподарити на старих поп ілищах, і тїкала за ними слїдом тепер, щоб якось назад з України вирватись.-Ся зміна на протязї двох місяцїв давала яскраву ілюстрацію великих шляхетських надїй на комісію і повного краху їх. Заразом отся подробиця найкраще дає зрозуміти, чим мала бути на дїлї проєктована угода з козаччиною, і чому так не хотїв її український нарід. Дїйсно, мав на те причини.



Мясковский в своїм дневнику одначе одмітив і инакший факт: з тої київської шляхтт, що пристала до комісарів і їх людей в дорозї на Україну, богато і в дорозї і в Переяславі перейшло до козаків: не тільки челядь, а й поважні шляхтичі, нквіть панни. Між иньшими пристав до козацького війська Єрмолович, участник торішнїх переговорів з Хмельницьким. 28)



Примітки



1) Див. вище с. 144.



2) З ркп. краківської академії виданий у Липинского с. 418.



3) Теки Нарушевича 142 c. 59. Відправлено сього післанця 25 н. ст., був він мабуть в днях 21-25 лютого.



4) Commentarius, Kojalowicz, записки Машкевича — Zbior. Theatrum Europeum VI c. 811 — у Липинського c. 417.



5) Ojcz. spominki c. 12-13; дата 17 лютого (так і Осолїн. 225 л. 203, а в теках Нарушевича 144 с. 99 навіть 12 лютого) не сходить ся з дневником Мясковского, де комісари до Переяслава прибувають 19 н.. ст. лютого.



6) Лист з 24. II (мб. старого стилю) виданий у Липинського с. 492.



7) Вар.: на війну.



8) Міхалов. с. 379.



9) Се слово в богатьох копіях попсоване й має богато варіатів; dywuiet Осолїн. і Чортор. 379.



10) Фраза рішучо недорічна.



11) Лист сей в столбцї Сибир. прик. москов. архива юстиціи Nr. 1562 л. 86. витяги у Востокова op. c. с. 726. В сій копії він має дату 8 лютого, але се неймовірно, бо Михайлова вислано з Москви після 6 лютого, лист писано мб. 18.



12) Міхалов. с. 379-380.



13) Тамже с. 382.



14) Міхалов. с. 380-381. Переказую коротко, бо всї сї пункти маємо потім в автентичній стилїзації — див. низше с. 153.



15) В Варшаві оповідали навпаки: „Комісари перечеркнули подані їм умови Хмельницького, а той їм сказав: „Ви пером, а я шаблею з вами розправлю ся” (Ґолїньский с. 214). У Коховского комісари не можучи протягом цїлого півроку (!) добити ся від Хмельницького своєї відправи, звертають ся до протекції Виговського, і аж той випрохує їм прощальну авдіенцію, але й тут тільки сміливе слово Кисїля зробило відповідне вражіннє і понудило Хмельницького дати свої умови (c. 108).



16) У Коховского Кисїль, роздражнений наругами Хмельницького, навпаки намовляє Чорняту, аби користаючи з своєї популярности у козаків, скинув Хмельницького — обіцяє йому від короля гетьманство і всяку ласку. Коховский при тім покликуєть ся на дневники!



17) Дуже часто стрічаєтьт ся в рукописних збірках і богато разів друкований, але з ріжними відмінами й помилками копій — Zbior раm. IV, Єрлича Latopisiec (c. 93). Памятники І, Supplementum ad h. R. mon. c. 188, Пам. кн. Міхаловского ч. 101.



18) Буквально навіть „за наказом” - za rozkazaniem.



19) nie dreczac — Єрлич, Supplementum.



20) ранґою.



21) Себ то ухвалою соймовою.



22) Розуміти: в такім разі.



23) Міхалов. с. 367.



24) Spominki c. 13.



25) Згадує про cе Богун в цитованім листї 24 с. ст. лютого — що разом з комісарським унїверсалом до польських військ одержав і свій від гетьмана.



26) Udzielnym, odrezanym swem раnstwem, вар.: oderzanym.



27) c. 96.



28) Міхал. c. 383.



Розрив: зусилля короля і канцлєра коло полагодження конфлїкту, їх трудне становище, місія Смяровского, інструкції Кисїлеви, посланіє до гетьмана, поручення Смяровскому, королївські й Кисїлеві поради гетьманови, стриманнє ворожих операцій, посольства у гетьмана, непримириме становище що до Польщі, безвиглядність перемиря, останнї заходи Кисїля, розірваннє перемиря, останнїй лист гетьмана з 3 (13) мая.



Прибігши 7 н. ст. марта до Кисїлевої Гощі комісари зараз же вислал до короля двох з поміж себе: Кисїля-молодшого і Смяровского, з справозданнєм про свою „несмачну і небезпечну перефславську гостину”. В листї висланім з ними вони поясняли причини такого сумного закінчення своєї місії й толкували мотиви, які з даної альтернативи: рішучого розриву чи перемиря, велїли їм вибрати се друге. По їх гадцї Хмельницький сам уже, навіть при добрій охоті, не може взяти на узду тої маси окружного народу, і згинув би зараз тої ж хвилї, як би виявив такі наміри. Війна була рішена вже наперед; бажаннєм Хмельницького було тількии затримати у себе комісарів, а тим часом рушити свої полки на Польщу, посилаючи ся на конфлїкти в Барі, Турові, Мозирі. Комісари бажали запобігти сьому і вважали все таки позитивним здобутком, що їм удало ся своїм перемирєм дещо відтягнути війну: Хмельницький велїв полкам розійти ся, і річ-посполита має тепер принаймнї час приготовити ся до дальшого. По гадцї комісарів, навіть сповненнє поданих Хмельницьким умов зовсїм іще не забезпечало спокою: все буде залежати від міжнароднїх відносин, від впливів Орди, котрій Хмельницький вповнї підлягає, від відносин в самім війську, котрі можуть принести якусь несподїванку. 1)



Комісарські висланцї ставили ся в Варшаві десь коло 20 н. ст. Привезені ними листи й новини були дуже не на руку королеви й канцлєрови: вони могли ще більше діскредитувати їх полїтичні пляни й тактичні кроки. Такі аванси вони зробили Хмельницькому, а тепрр мусїли признати ся до таких непоказних результатів того вього! Тому, як пише оден варшавський кореспондент, справозданнє Кисїля й Смчровского і наради з ними були обставлені незвичайною таємністю”, вони здавали справу королеви в присутности тільки канцлєра і підканцлєра Лєщинського, а кілька сенаторів весь той час стояло перед дветима, аби хтось непокликаний не впав у ту нараду. Одно що можна було витягнути від комісарів, — що „чернь” козацька пре до війни, жадна здобичі, і Хмельницький не може стримати хлопства, що „засмаковало вільности від роботи” і не позволить згоди. 2)



Лєщиньский, противник Осолїньского й його полїтики, супроти таких вістей наставав, щоб зараз видати оголошеннє загального походу шляхетського й готовити ся до війни: але його представлення не були прийняті. Рішено ще раз зробити пробу з гетьманом і старшиною, перше нїж подїлити ся з ширшими кругами результатами комісарької місії. Очевидно, Смяровский, що вже другий раз був у Хмельницького, подав якісь надїї на успіх потаємних, закулїсових переговорів, і на нього вложено нгву місію - в тім напрямі. Зверхню ж, декоративну ролю полишено за воєводою Кисїлем (може бути — не відкриваючи йому навіть дїйсних поручень, даних Смяровскому). Канцлєр виписав йому листа, де поясняв причини довгої проволоки з відправою його брата і мотиви королївської полїтики. 3) Мовляв, непевні відомости з України і особливо остереженнє від цїсаря, що Ракоцій робить заходи коло підбунтовання козаків, вже спонукали були правительство до приготовань для нової війни з козаками: королеви дано було уповажненнє на 60 тис. чужоземного війська і скликаннє загального шляхетського походу; але привезена комісарами деклярація Хмельницького і той факт, що він прийняв від короля корогви й булаву, свідчать про його добрі заміри. Нарада короля з сенаторами („близші приїздили, а дальші на письмі подавали свої гадки”) привела до рішення по мисли Кисїля: згодити ся на пункти Хмельницького і кінчати комісію. З тим посилаєть ся до Хмельницького Смяровский, але все дїло зависло на Кисїлю: король хоче, аби він повідомив Хмельницького про таке прихильне порішеннє справи і добув від нього деклярацію, яка б упевнила короля в безпечности згоди: коли король не збирає війська на нього, треба, щоб і він полишив орду й зробив усе для того, щоб відлучити від війська чернь. Король думав, що буде не добре, коли козацьке військо для спорядження реєстру збереть ся вад Росавою, як проєктує Хмельницький: се близько до волости, туди насуне все що живо і збереть ся таке множество, що анї гетьман не зможе дати собі ради, анї поважним комісарам, „людям великим” не можна буде туди показати ся. Краще, аби Хмельницький зібрав військо „як найглубше” — коло Крилова або Чигрина: туид й поспільство з далеких волостей не поквапить ся, і гетьман, маючи недалеко Татар, буде держати в страху своєвільних. По друге, нехай би він на той час постягав до себе полковників, які на волости, аж до Случи, а короннр військо, хоч би не в цїлости, поступило десь під Паволоч — се б забезпечило спокій, і комісари з невеликим віддїлом могли б зїхати ся з гетьманом. І нехай би він видав унїверсали і проголосив, що „з самої основи привилеїв війська Запорозького — як воно завсїди називало ся Днїпровим”, військо має бути набране не з далеких волостей, але з воєводства Київського, з міст і волостей Днїпрових і з сусїднїх шляхів, і не з маєтностей шлхетських, а королївських. А хто хоче вийти з маєтностей панських і стати козаком — вільно й се йому, тільки аби зараз вийшов і там мешкав, де звичай козакам мешкати. Певно й самі справжнї, заслужені козаки не допустять у військо простих людей, аби займали місце. Про все се Кисїлеви поручало ся пильно подбати, „аби не робити даремного гуку”, не рушати коронного війська й шляхетського походу. А за те крім київського воєводства — вже наданого йому, минаючи иньших кандидатів (в тім і самого кн. Вишневецького, що, мовляв, особливо заходив ся коло ньогь) — обіцяло ся Кисїлеви ще иньші, більші ласки королївські, котрими мав він укоронувати працї свої”. 4)



Одержавши сей лист, Кисїль за найкраще прийняв післати його в натурі до гетьмана: просив прочитати в тїснїйшім кружку („нехай про се не всї знають”) і зсертаючи назад яко мога спішно і секретно, 5) по щирости дати знати йому, Кисїлеви, чи має він брати ся до комісії — коли гетьман хоче піти за радами короля (котрі й Кисїлеви здають ся дуже користними), чи відмовити — коли однапово нїчого з того не має бути. „Бо на мене як на осла король все складає, а минї ,і од Руси бува лихо і од Ляхів не тихо', і я тепер в такім термінї, що коли Бог з ласки своєї, при охотї, підмозї й зичливости в. милости, дасть склеїти ту згоду, до котрої привів я коиоля й річ-посполиту, то буду мати у Бога заслугу і річи-посполитої похвалу, а не дай Боже, як би мало инакше стати ся те, в чім я сподївав ся на вашу мил., — пожалуй моїх сивих лїт, яко син одної зо мною матери церкви божої, мого стану сенаторського, пригадай і мою зичливість до авштї мил. і війська Запорозького, і остережи мене, щоб я далї не вплутував ся в се”.



При тім сповіщав, що Смяровский того дня вже приїхав до нього й виберааєть ся до гетьмана, але Кисїль, мовляв, в секретї від нього висилає сього листа — немов приготовлюючи йому дорогу.



Нема сумнїву, що Смяровский не гаючись полетїв слїдом за сим листом. Він мав передати гетьманови королївський лист і якісь близше нам не звісні обіцянки, 6) для полковників віз кількадесять привилеїв на ріжні хутори. Які властиві поручення при тім мав, се зістаєть ся неясним. Очевидно, була в тім якась інтриґа (скинчила ся вона дуже сумно для Смяровского, коли її викрито), але вислїдити її докладнїйше не можемо. Думаю тільки, що не була вона звернена против самого Хмельницького, як представляє в своїй записцї про аферу Смяровского Піночі, 7) — бо в комісарських і канцлєрських кругах мали те переконаннє, що з гетьманом ще можна було б договорити ся, якби не „чернь”. Такі пояснення давав мабуть і сам Смяровский, і тепер він, правдоподібно мав порученнє настроїти більш угоово впливовійшу старшину — намовити її, щоб відступила ся „від хлопства”, зрадила йому, кажучи виразно, — але коли се викрило ся, гетьман і стардина мусїли видати його на поталу козаччинї, щоб не стягати на себе підозріння.



Королївський лист переданий гетьманови через Смяровского, був анальоґичного зміату з тим, що писав канцлєр Кисїлеви. Король, мовляв, був збентежений звістками, які доходили д нього про союз Хмельницького в Ракоцієм (так, видко, зрозуміли й слова про „чужого пана”, которому збирав ся піддатись Хмельницький 8)). Тим з більшим вдоволеннєм прийняв він запевненнє гетьмана в вірности, вповні покладаєть ся на випробовану відданість Запорозького війська й обіцяє йому всякі добродїйства. Приймає до відома причини (виложені гетьманом в його пунктах), які змушують відкласти спорядженнє реєстру до зелених свят і похваляє заміри тримати ся при тім спорядженню вказаних ним обмежень: на реєстр брати козаків тільки з королївщин Київського воєводства, близших до Днїпра й татарських шляхів; годить ся на уставлену граничну лїнїю і просить пильнувати, щоб козаки не переходили Случи і спеціально — не нападали на шляхетські доми між Горинею й Случею. З тяжким серцем — як велику прикрість шляхтї — але щоб не зробити замішки в споряджуванню реєстрового війська, допускає кінець кінцем також стриманнє шляхти з поворотом до того ж часу до своїх маєтностей. Заявляє повну готовість зробити не можливе не тільки щш до заховання прав і свобід, „але й помноження оздоб шановного народу руського” 9). Вказує, що він упередив бажання Хмельницького що до київського воєводства, бо вже надав його Кисїлеви, так що тепер і воєвода і каштелян київський „з того ж народу й релїґії”. В справі сенаторського крісла для київського митрополита обіцяє вплинути повагою своєю на сенат, від которого се буде залежати. Дипльоматично промовчував справу Вишневецького, у которого вже встиг відібрати булаву (правда, що не на те, щоб чинити волю Хмельницького) — не було отже чого ще ставити крпоки над і, і постарав ся сухо вийти з афери Чаплїньского, обіцюючи пізвати на суд на близшім соймі й суворо укарати за провипи — але не видати. Висловляв надїю, що вже більше гетьман не буде ставити нїяких жадань — але не закривав дороги і для нових, „справедливих бажань”. Навпаки обіцяв доконче уконтентувати за помічю божою й самого гетьмана і цїле військо Запорозьке — про що мав більше сказати устно Смяровскийй. Просив за те тільки дальше зіставати ся в зичливости й щирім афектї до маєстату королївського та постарати ся (центр цїлої справи!) „віддїлити козаччину від неналежного поспільства й привести її до відповідного числа”. Про се Хмельницькому поручало ся завчасу, не чекаючи комісії, порозуміти ся з Кисїлем, визначеним комісаром для будучих переговорів (з одним тільки товаришом, відповіднг до бажання гетьмана — литовським діґнітарем, мозирським підкоморієм Обуховичом) 10).



Домородний наш Макіавель тим чамом написав Хмельницькому спеціальний трактатець, піддаючи йому з скарбницї своєї премудрости ріжні хитрі способи на сповненнє спасенної королївської ради. Дати се писаннєчко не має, вислане було мабуть дещо пізнїйше, 11) але що становило немов коментар до директив королївського листу, місце йому належить тут.



„Ріжно думають про вашу милость”, виводив він. „Одні так думають, що в. мил.,_з старшиною, хочеш згоди, а чернь не хоче — і я сам так думаю. Иньші так кажуть, що все залежить від в. мил., і коли та колотнеча тягнеть ся, то се дїєть ся не через чернь, а через вашу мил. самого і чеерз старшину. Я всїма силами перечу тому — кажу, що ваша мил. ведеш дїло до спокою, тілько сила згромадженоого народу перешкоджає тому, і не зайшовши способу, щоб його утихомирити, трудно ваш. милости що небудь почати. Отже хочу випробувати вірний підданський афект в. мил. до короля й річи-посполитої, подаючи способи, як поступити, коли в. мил. хочеш загасити той огонь. Коли ж ваша мил. з тих способів поданих мною не приймеш анї однгго, скажу ответо, як давнїй приятель, — даси знати кождому й минї, що сам не бажаєш споккою. 12)



Таких способів Кисїль хоче показати гетьманови три. Виходить з того переконання, що стягати на раду в оден табор все військо — значить напевно викликати бунт і вбити справу згоди, — бо всї що недавно виломили ся з підданства панам і війшли в титул козацький, згоди не хочуть, „бо знають що згода верне їх до підданства — а єсть їх десяиь разів більше нїж війська Запорозького”. І прийдеть ся або битись з своєвільними тим що хочуть згоди — або усоупити їм і розпочати нову домашею війну (з Польщею).



Отже як перший спосіб на се воєвода радить перевести конскріпцію по полкових містах, кождого полку окремо, приймаючи людей тільки з близших околиць. Заразом позволити коронному війську приступити близше — тодї не вписані до реєстру мусять покорити ся панам своїм, „і буря промине без дальшого кровопролитя””.



Коли такий спосіб гетьманови не подобаєть ся, то можна зложити раду поза волостю, в степах, коло Чигрина, Крилова або Черкасів, скликати туди козаків з самої тільки „україни”, а по волости унїверсалів не розсилати, і так зложити реєстр з самого пограничного козацтва. Полковників з волости на той час теж скликати до себе, і знов таки — походови коронного війська на Україну не противити ся. „Тодї й тим способом віддістілюєть ся загал простого поспільства від Запорозького війська”.



Третій спосіб: нехай гетьман з
Страница 65 из 77 Следующая страница