Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 66

абезпечить у правительства свої особисті й військові справи і з усїм послушним йому Запорозьким військом іде на Запороже. Полишене ним селянство 13) буде тим способом відлучене від війська, — „ми з нашими підданими, не пускаючи ся в нїякі тиранства, зробимо спокій, а в. мил., маючи забезпечені свої пункти, прийдеш з військом до дому”.



Одначе які ж ґарантії дати гетьманови й цїлій козаччинї в тім, що відступивши від поспільства, котру Богдан в памятній промові називав своєю правою рукою, вони не здадуть себе вповн на ласку польської сторони? як забезпечити те поспільство від крівавої пімсти роздражненої шляхти? Кисїль очрвидно сам відчував сю слабу сторону своїх рад, в котрих кінець кінцем все зводило ся тільки до того, щоб гетьман добровільно впустив польське військо на Вкраїну й позволив йому „зробити лад”. Він припускає, що гетьман може держати коло себе орду — тільки аби не вводив її на волость; а що до тиранства над селянством, то бере сю справу на себе і сам піде з коронним військом пильнувати, щоб тиранства не було. Нарештї, мовляв, і сам розум наказує шляхтї стримати ся від різнї, „бо без підданих жити нам трудно; хіба б схотїли новий бунт підіймати і в купи збирати ся”.



Але правда, що апелюючи до добрих почуть Хмельницького, правительство і з свого боку старало ся ушекшити його завдання і не давати місця нїяким підозрінням що до своїх власних замірів. Не тільки не орґанїзовано нових військових сил, але й попереднї кадри роспускано 14). Радивилови перед тим, разом з похвалами за його подвиги против повстання, наказано було тільки не виходити за межі в. кн. Литовського, щоб не перешкодити комісії 15). Тепер же король велїв залишити йому всякі воєнні кроки з огляду на перпмирє, й ображений тим Радивил скористав з нагоди посольства, що прибуло від Хмельницького з оповіщеннєм про перемирє, прийняв його з незвичайними гонорами, розложив війська на лежі й залишив всякі воєнні операції 16).



Подібні ж інструкції мусїли бути вислані і на Поділє, де розгоріла ся була справжня війна з козаками.



Всї сї заходи одначе не могли змінити рішень гетьмана і старшини. Смяровский приїхавши до Чигрина з своїм преласкавим королївським листом, був прийнятий не тільки не ласкаво, а навіть і зневажливо. По його словам гетьман ще гірше відмінив ся й далеко більше запишав ся, нїж в переяславських переговорах; прийняв його indignissime, не як королївського посла, а як останнього чоловіка de plebe.



Писаннє короля прийняв він без усяких знаків поважання, й прочитавши кинув через стіл свому писареви, так що лист упав на землю. Удержаннє Смяровскому дано нужденне, коней забрано, людей побито. Натомість послів московського й угорського приймано з великою помпою, з кавалькадою й музикою. З приводу їх в Чишринї оповідали, що Москва уложила з козаками оборонний союз, обіцяла боронити їх від Литви, а Ракоцій вступив в союз аґресивний. Сам Хмельницький, дуже роздражнений забраннєм Бару й битвою, яка стала ся під Межибожем, і не двмає про що, як тільки про яру пімсту. Обіцює відповідь по головній радї, що має відбути ся на Масловім тСаву, але на трактати нема надїї. Гетьман міняєть ся що дня що години: раз потїшить надїєю на згоду, а годину пізнїйше знову змінить ся як ніч від дня. Кінець кінцем заявив, що згоди не може бути нїяким чином: „ударить ся стїна о стїну — одна впаде, друга зістане”.



Говорили, що піде на торішнї місця — під Пилявцї або під Константинів, і там буде порядкувати військо 17).



Сї відомости Смяровскому вдало ся подати тільки в маю, майже місяць по приїздї, і то потайки: всяка можність порозумівати ся з правительством була ойму відібрана 18). Кисїль, що сидїв весь час в своїй Гощі над Горинею, в ролї посередника й наглядача сього нейтраллного пояса, чекаючи вісти від гетьмана, щоб розпочати свою конспірацію з ним, даремно бомбардував його своїми листами й післанцями. Минув квітень, зближали ся вже й зелені свята, призначені на докінченнє комісії, приїхав і другий комісар Обухович до Кисїля, а нї від гетьмана нї від Смяровского таки не було нїяких відомостей. Старий Кисїль нервував ся, засипав листами канцлєра, добиваючи ся інструкцій і діректив, і не дістаючи нервував ся ще гірше 19). Справедливо вказував, що нї для війни, нї для трактатів з гетьманом нїчого не зроблено: на поставлені ним вимоги не дано властиво нїякої резолюції. Ставлячи свої умови, Хмельницький жадав, щоб вони були прийняті і королем і соймом, зрвсїм певно і катеґорично; тим часом король давав тільки загаьлні обіцянки в таких виразах, котрі кінець кінцем навіть його самого не дуже звзували, а предложених гетьманом умов не предложено не тільки соймови, а навіть і соймовій комісії, визначеній для сеї справи — не предложено очевидно умисно, бо можна було наперед сказати, що вона тих умов не прийме. На се і вказував Кисїль:



„Нема з чим їхати на комісію, бо там так поставитись треба: Хмельницький, все чого хотїв ти від короля і річи-посполитої — маєш! роби отже як умовив ся зі мною і кінчай згоду”. А я не маю нїякого рішення, анї їструкції, бо жадання Хмельницького не прийняті нї королем нї річю-посполитою. Обіцянки там не поможуть нїякі; бо неприятель, стоячи в повній силї, буде потрібувати дїла. Коли він спитає про скасованнє унїї, про Чаплїнського, про місце в сенатї для митрополита — яку позицію має заняти комісар? я не знаю!” 20)



З другого боку він уважав потрібним мати й військо на поготові — чи для того щоб іти на Вкраїну,_коли гетьман піде за радою Кисїля і звівши козаків з волости, позволить коронному війську йти на Україну втихомирювати „чернь”, чи навіть і для того, щоб іти на комісію з козаками. Щоб не повторювати того пониження для комісарів, якого зазнали вони підчас мирових переговорів в лютім, Кисїль проєктував новий похід комісарів на чолї коронного війська й сильно рекомендував сю місію самому канцлєрови, посилаючи ся на те, що в Переяславі самі козаки заявляли одноголосно: „Коли й. м. п. канцлєр буде комісаром, а ти другим — буде згода!” 21)



Але час минав, і все очевиднїйше ставало, що з комісії не буде нїчого: і Кисїлечи, і канцлєрови, і королеви се ставало ясно._Мовчаннє гетьмана й усїх післанцїв, виряджених до нього, набирало зловіщого вигляду. Тим часом приходили все більш упевнені звістки про зносини гетьманські з заграничними державами: Ордою, Туреччиною, Семигородом, Москвою. Короля й його найблизших людей мусїв особливо дражнити союз гетьмана з Ракоцієм, що недвозначно виступав далї з претенсіями на польську корону, не вважаючи н вибір Яна-Казимира 22). Се підтинало останній якір надїї: віру в особисту відданість Хмельницького королеви, в його лєґітимізм. З становища ж можливої війни трівожили вісти про зносини гетьмана з Портою. Приходило ся братись до воєнних приготовань, хоч як се було не бажане з становища й тактики короля й канцлєра. 9 н. ст. мая — два тижнї перед кінцем перемиря, король уступаючи загальним домаганням, видав поклик до загального походу (перші й другі „віці”) і розписав листи до реґулярного війська, визначаючи йому похід на день 22 н. ст. мая — на випадок відновлення воєнних операцій 23).



Кисїль попробував ще понудити до посередництва митрополита, написавши йому жалісного листа — нїби прощаючи ся в останнє з огляду на розрив України з Польщею 24). Потім, стративши всяку надїю на Хмельницького, попробував звернути ся безпосередно до пограничних полковників козацьких, випробовуючи, наскільки сильна їх солїдарність і залежність від гетьмана. Писав їм про страшне вражіннє, яке в нїм викликала вість, що Хмельницький замімть угоди з Польщею секретним листом своїм піддав ся султанови й наміряє передати під власть його українські землї за цїну помочи хана й сілїстрійського баші ппотив Польщі. Кисїль не знає навіть, чи вірити таким вістям; коли вони правдиві, — він не може увірити, щоб сї зносини і пляни гетьмана знали не то що вірні піддані королївські, а взагалї православні християне й вірні молодцї Запорозького війська: „бо кому ж своя земля, слава, воля й віра не мила!” Предки наші й предки ваші молодецькі голови свої покладали за віру Христову, за королїв-панів і за сю державу християнську — а тепер сам оден гетьман мав би зробити, щоб ваші мил. більше кохали ся в царю бісурменськім, нїж у своїм прирожденім?” Невже полковники, потерши собі очі й бачучи останню свою погибіль, не запитають гетьмана, як можливий такий виступ против короля й вітчини в союзї з поганами? Чи ж не ясно, що все се кінець кінцем мусїло б скінчити ся погибілю народу християнського й війська Запорозького, тяжкою неволею, яку терплять тепер Греки — невже ж можна допустити, щоб воля одного чоловіка довела до того всього? „Щасливі буди старинні предки війська Запорозького, коли то всї знали, що в радї постановлено” - інсінуує против самовластної полїтики гртьмана старий спеціалїст від козацьких справ, та висловлює надїю, що тепер, коли військо довідаєть ся про такі пляни й розглянеть ся в них, „та крівава туча буде затримана” 25).



Листи сї не зробили одначе нїякого впливу — хіба що до решти знищили всякі підстави до переговорів з гетьманом (которому вони, розумієть ся бали переслані). Полковники на всї інсінуації обережно промовчали, відповівши тільки, що в середу по зелених святах буде військова рада — не на Росаві вже, а під Білою Церквою, і там певно відправлять Смяровского 26).



Ся перспектива ради під Білою Церквою сама по собі була вже заповідю маршу козацького війська на границю. Дїйсно, в самий день зелених сввят, як кінчило ся перемирє, козацьке військо показало ся над Горинею. Кисїль з своєї Гощі мусїв вибрати ся на Горинь і з виїздом його містечко було зараз же заняте козаками. В той же день козацькі пристави, що були при Кисїлю й мали його відпровадити на комісію, попрощали ся з ним, щоб вернути ся до війська, й по приятельськи остерігли його, щоб не лишав ся на пограничу, бо козацькі війська вже рушили ся з-за Днїпра 27).



Правда, кіьька день пізнїйше прийшов лист від гетьмана — з Чигрина, з дня 3 (13) мая: він сповіщав Кисїля що всїми силами дбає про те, аби довести до кінця комісію — не вважаючи на трівожний настрій війська, викликаний зброєннями й мобілїзацією в Польщі: „аби не було такого кінця комісії як торік: тут на згоду, а там що иньше задумували!” Обіцяв по нарадї з полковниками, котрих саме скликає до себе, спішно дати знати, де буде відбувати ся комісія, і просив всяко стримувати тим часом польське військо від зачіпання козаччини 28). Але разом з сим листом прийшов нарештї лисст від Смяровского; доповнений устними відомостями козачка, що його привіз, він не лишав сумнїву, що з комісії нїчого не буде — буде війна, а не трактати. Кисїля і Смяровский і його післанець осоерігали, що гетьман дуже гнїваєть ся на нього за зноосини з Москвою, ведені против козаків, і хоче навмисно звабити до себе. Супроти того старий воєвоза й останнїй лист гетьмана готов був уважати за сїльце, заставлене на нього 29).



Він відписав гетьманови, що готов вести з ним переговори на тім місцї, яке йому гетьман призначить 30), але сам уважав справу трактатів безнадїйною. Пересилаючи всї сї листи канцлєрови, закликав до зброєння всїми силами, щоб війною рішити справу: „Страшну і тяжкв війну маємо, на котру треба підняти останнї сили річи-посполитої'' 31).



Примітки



1) Лист в Гощі 8 марта — Zbior pam. IV. c. 381.



2) Ojcz. spominki c. 16.



3) Лист сей і лист Кисїлів, з котрим післав він його і гетьманови, в пет. збірцї Nr. 129 л. 347-351, тепер в Апхиві ч. 76-77. Обидва листи без дати, в Архиві вони позначені кінцем квітня і початком мая, в дїйсности перший належить до 20-х чисел марта — перед висланнєм Смяровского, а другий до останнїх днїв марта або перших квітня.



4) Про наданнє київського воєводства Кисїлеви записує оповідання Кунаков (с. 296): король довідавши ся про смерть київського воєводи Тишкевича, зараз тогож дня надав се воєводство Кисїлеви, і в Варшаві толковано, що се було зроблене на виразне жаданнє Хмельницького. Гетьман, довідавши ся про наданнє, осібним листом поздотовив Кисїля з переходом на „воєводство наше київське” (O.spominki c.117). Ще перед тим, 19 сїчня, ущасливив король Кисїля староством черкаським, котрого йому анї доступити було. Кисїль слїдом передав сей цїнний дар братови Миколї — Архивъ Ю. З. Р. III. IV с. 320 і 323.



5) „Просив я пана Гараська (пограничного полковника козацького), аби післанець, висланий о-двуконь, впав за тиждень там до в. м., і щоб я знов за тиждень мав відповідь від в. м. м. п.''



6) Certissimam spem przyszley laski i. k. mic, як висловляєть ся згаданий кореспогдент, що теж знав тільки дещо з слуху (1. с.).



7) В останнд подорож Смяровский, по його словах, „взяв ся бунтувати козаків, і король післав його нїби то в посольстві до Хмельницького, а в дїйсности на бунти: дано йому 40 або 50 привилеів з віконце (порожнім місцем для прописання імени) для тих козаків, які б схотїли відстати від Хмельницького” — Ojcz. spiminki І с. 142. В лїтературі ся звістка повторюєть ся без остережень, але варта вона не богато. З привезених Смяровским „привилеїв на хутори”, очевидно, оден маємо, але як раз самому гетьманови: на Медвідевку і Жаботин з великими ґрунтами, з 27. III 1649 (Акты ЮЗР_Х с. 463): я певний, що він сюди належить. Гетьман його подав в 1650 р. до київських книг разом з иньшими листами. Див. ще низше с. 178.



8) Див. ивще с. 153.



9) Cnego narodu ruskiego — такого титулу з королевських уст досї ще не чували Українцї.



10) Королївський лист Spominki с. 113-117; з датами тут знову цїлий маскарад: 23 марта вже посилав сього листа якийсь пан біскупови Шолдрскому (ib. c. 13), Смяровский, по його словах, поїхав з сим листом до Хмельницького з Варшави 25 марта (Міхалов. с. 405), а лист має дату 27 марта: дата ся певна: маємо її і в копії, привезеній від гетьмана Унковским (л. 65).



11) Але в листї до канцлєра з 24. IV (Архивъ ч. 66) Кисїль в кождім разї згадує про нього як річ давнїйшу.



12) Spominki c. 30.



13) gmin.



14) Варшавські новини — Чортор. 379. Обухович.



15) Кунаков — Акты Ю. З. Р. III с. 295-296.



16) Се небажане закінченнє воєнних операцій описують з становища Радивила Commentarius c. 44, Коялович c. 33, Theatrum Europeum c. 812 пoр. Смірнова op. c. 240-241 і Липинського с. 419. Про посольство Хмельнивького до Радивила докладно оповідає Кунаков, с. 299-300.



17) Сю реляцію маємо тільки в переповідженню записок про сенаторські наради в перших днях червня н. ст. — Міхалов. с. 405. Доповненнєм служать відомости устно переказані „козачкрм тайкурсьпим” Ольшевським, що того листа привіз — Міхалов. с. 396-397, Spominki c. 36-37.



18) По словам Смяровского він приїхав до Чигрина коло 5 (15) квітня (Міхалов. с. 405). Се одначе не зовсїм сходить ся з листом гетьмана з 24 квітня, де Смяровского ще нема в Чигринї (Spominki с. 117). В кождім разї відомости подані Смяровським належать до другої пол. квітня і першої пол. мая н. ст. Лист його був принесений до Тайкурів 24 або 25 н. ст. мая (недїля не сходить ся з числом місяця на оден день — понедїлок по зелених святах бкв 14 (24) маф, а не 25, як виходить з листу Кисїля — Spominki с. 36). Разом з ним був принесений лист Хмельницького з 13 мая (н. ст.) — приблизно тодї ж мабуть і Смяровский вислав свою реляцію.



19) В листї своїм з 24 н. ст. квітня Кисїль пише канцлєрови ...dе summa rerum po wielu moich listach ten moy lost do wmm. pana pisze — Архивъ, III. IV c, 144.



20) Spominki с. 21-22, лист з 11 н. ст. мая.



21) Ркп. ІІубл. бібл. 129, тепер видр. в Архиві ч. 66; копія відти в теках Нарушевича 144 с. 211-213 (з ркп. Залуского Nr. 429), друга рука поправила дату на in majо, але непотрібно, бо лист писаний за чотири тижнї до зелених свят, що припадали того року на 23 н. ст. мая.



22) З Ясів доносили, що на банкетї данім семигородським послам у господаря пито здоровє Ракоція як короля польского й угорського; се зробило сильне вражіннє в польських двірських кругах. Див. виїмки в Жерелах XII ч. 62, 66, 67.



23) Михалов. с. 392. Spominki c. 33.



24) Місія Унковского л. 60.



25) Spominki c. 27-28. Очевидно, таких листів, з певними відмінами, вислано тодї кілька — до ріжних полковників: в листї 28 мая Кисїль згадує про полковників (с. 34), тим часом як отсей лист адресований до одного.



26) Тамже с. 35.



27) Листи Кисїля й Обуховича — Spominki c. 35-36, Міхалов. с. 394-396. Лист Кисїля, висланий з приставами до гетьмана, з констатованнєм, що термін минув без відповіди з боку гетьмана — Spom. c. 118.



28) Spom. c. 118.



29) Spominki c. 36-37, пор. т. Міхаловского с. 406.



30) Михалов. с. 396.



31) Spom. c. 36.



Перед кампанїєю: польські репресії й зачіпки, репресії Сам. Корецького, східнє Поділє, Богун і Нечай, польські операції на Подїлю, здержливе становище україн. погранича, смерть Тугай-бея, заходи гетьмана коло помочи Орди і Донцїв, нейтралїтет Москви, місія Унковского, гетьман силкуєть ся заінтересувати Москву на Литву, зносини з Радивилом і Ракоціями, рішучий настрій в війську.



Козацька старшина мала повне право говорити, що з польської сторони тягом давано приводи до трівожного й диажливого настрою в війську. Не вважаючи на всї унїверсали комісарів, дірективи й інструкції праивтельства, і т. ин., з польськрї сторони — з боку війська, урядників і дїдичів, що не могли таки втерпіти, щоб не зробити, де могли, обрахунку з привидцями торішнїх бунтів для спасенного прикладу своїм підданним, - на бракувало всяких різких фактів, які мусїли викликати крайнє роздражненнє й гнїв по сторонї українській. Про се в самих польських кругах ходили доста яскраві вісти й розмови, які сильно осуджували таку провокацію противника. Нунцій пише при кінці сїчня, з сойму: „Селяне на Руси знову починають підійматись, і їх зібрало ся вже 16 тис. ; кажуть, щр се походить з надмірної суворости, з якою їх трактують пани і хазяї, караючи смертю: не можучи зносити такої біди, вони знову звернули ся до Хмельницького, і дай Боже, щоб сей огонь не розгорів ся на Руси ще гірше, нїже перше, як все ще не може згаснути до решти на Литві” 1).



Сучасник Ґолїньский записує напр. такі „новини з Варшави”, 15 (25) марта:



„В Острогу і по иньших містах і місточках козаки, чи то Хмельницький, казали голосити, аби кожен безпечно вертав до домів своїх: ксьондзи, шляхта, Поляки, Русь-унїати і панове до своїх маєтків дїдичних. Як же почали панове чинити слїдства, хто був прмчиною зради, хто козаків пустив до міста, та почали тих карати та на палї вбивати, — дано знати Хмельницькому і козакам, прилетїло того козацтва кількадесять тисяч, взяли Острог приступом, вирубали всїх, тільки стару Русь зіставили — схізматикіів. Також в Язлівцю — ярмарок головний припадав, велено кричати, аби зїздили ся бкзпечно. Коли зїхало ся також богато шляхти, панів, ксьондзів, Поляків, казав п. Конєцпольский хорунжий кор. (бо то його маєтність) чинити слїдство, хто був причиною піддання козакам і зрадив; доведено то на двох чи трох райцїв і війта, сказано їх за те на палю вбити. Довідавши ся про се, козаки також наступили, кільканадцять тисяч війська; здобувши Язловець, також до одного вирубали, нїкого не живлячи” 2).



Ми не маємо анї змоги, анї властиво потреби з окрема розсаджувати фактичний підклад сих і подібних інцідентів. Поява репресій не підлягає сумнїву; але, розумієть ся, не тільки факти, але й всякі поголоски про кріваві розправи польські пожадливо підхоплювали ся, ширили ся й побільшували ся всїми охочими до боротьби — з обох сторін.



Повертаючи з Переяслава в перрших днях марта н. ст. через волинське пограниче, польські комісари записали цивільну відвагу кн. Самійла Корецького, що „сам оден з панів і повітів тамошнїх віщважив ся вернути ся й мешкати там в спустошенім дтмі” 3). Але він, розумієть ся, не тільки мешкав, а й „робив порядки”, на те ж і приїхав, і у нього раз-у-раз виходили конфлїкти з козацькою стороню. Оповіданнє Мясковского дає здогадувати ся, що й острозька бійка стала ся не без його участи 4). А з квітня маємо листи козацьких полковників з Звягля: Гараська Яскевича, „намісника гетьманського”, і Михайла Тиші, „полковника волинського звягельского” до кн. Корецького, де вонт докоряють йому за якихось сїмох козаків утоплених в Межиричі й звертають його увагу, що він таким чином „розпалює огонь невгасимий”. Нагадують йому, аби перестав збирати побори з козаків — себто, певно, з покозачених підданних своїх — „бож сам знаєш, в. м., що козакам треба на кулї й порох” 5).



Але особливо ареною битв і зачіпок було східнє Поділє, що в такий „фурор” впроважувало гетьмана. Я згадував уже вище про захопленнє Бару несподїваним нападом якогось Стрижовского в половинї лютогл, що так роздражнило гетьмана під час переяславських переговорів 6). Богун поспішив зараз на місце й витріпавши сильно сих наїздників під Іванівцями, засїв Бар наново. З польської сторони вже сподївали ся війни з сього приводу — „бо рушила ся вся Україна”, і не можна було утримати подільського війська, як писав сам Богун; але від гетьмана він, видко, мав наказ не давати розгоріти ся війнї перед часом і стримати козаків, щоб не запускали ся поза Бар ік Камінцеви. В тім дусї вислав він з Бару 24 c. ст. лютого листа й до місцевого реґіментаря, каштеляна камінецького Лянцькорунського. Посилаючи ся на унїверсали гетьмана і комісарів, що стримали, мовляв, сю пограничну війну, Богун подавав йому до відомости, що він заборонив своїм, аби не сміли „затягати війська далї під Камінець”, і зведе назад тих котрі зайшли наперед, „до слушної комісії””. На випадок же недодержання сього перемиря грозить ордою, „котрої мааємо готової триста тисяч” — „але краще в правовірнім християнстві поєднавши ся жити, а невірних неприятелїв побіждати, і я бажаю, аби ми в приязни між собою жили, як предки наші” 7).



Та ся здержливість і льояльність Богуна мабуть тільки осмілила противну сторону. Навіть другий реґіментар Остророґ, що досить критично ставив ся до перших зачіпок з козаками (в лютім) 8), тепер, осмілений приходом нових сил, сам перейняв ся воєнним запалом. Польські хоругви наново захопили Бар і почали робити звідти екскурсії далї на схід і полудне, щоб виполошити відти козаків. Маємо офіціальну реляцію Остророґа про воєнні екскурси польського війська, що стояло в Барі під проводом Лянцкоруньского і Потоцкого, в перших днях мартас . ст. 9). Ходили під Шаргород, Лучинець, Станиславчик. Особливого значіння сї екскурсії не мали, але підіймали настрій в птльських кругах, і там їх по всїх пережитих пониженнях готові були трактувати немов які серіозні успіхи. Коли з сього приводу Нечай, „полковник воєводства Браславського війська й. кор. мил. Запорозького”, як він себе затитулував, прислав з Шаргорода до Бару листа до Лянцкорунського й Потоцкого і в нїм, полишаючи польському війску „на здоровє стояти під Баром”, остерігав їх тільки, аби „в мій бік Бару найменьші чати не виїздили, і люде народу руського прикростей не поносили” 10), — се прийнято було в польських кругвх з незвичайним вдоволеннєм, трохи не з тріумфом, як певного рода капітуляцію козацьку перед польським натиском. По переяславській умові, мовляв, козаки вимовили собі, щоб польське військо не поступало далї за Камінець, а тепер от самі устами Нечая признали йому теріторію по Бар. „Видко, що нашою відвагою працею й голодом, котори терпимо, не мало ми справили, здобувши для війська становища по Бар, чого пп. комісари не могли виторгувати; раді б ми ще виторгувати й причинити становищ для хоругов що надходять”, — писав розохочений Остророґ, пересилаючи канцлєрови Нечаєвого листа 11).



Нечай як і Богун підчеркував вірність перемирю: „Ми жпдної причини не даємо, навпаки — хочемо в добрій згодї жити між собою до служного, визначенного часу, — а инакше не дивуйте, вельможність ваша, коли знову пустимо орду аж до самого Камінця, ба і в Камінцї вельм. ваша не тримайте ся” 12). В иньшім листї, писанім в тім же часї до браславського старости Калїновского (з приводу обміну його служки й коня, що попали до Нечся), відпочідаючи на похвалки його бути в Браславі, Нечай остерігав „не квапити ся до Браслава”, памятаючи добрі укріплення сього замку. „Прошу до Браслава до дому мого, на добрий мід, на куфу-другу вина. Маю на той бенкет і кілька штук армати і пороху кілька бочок — будемо собі стріляти на здоровє!” 13)



Таким чином полковники, котрим поручено було стерігти західньої границї, досить твердо й одностайно витримували дану їм інструкцію й не виходили на зверх з благодушних нїби то й коректних форм, ждучи „слушного часу”. Дарма, що в козачинї аж кипіло, як свідчив Смаровский; поділььскі подїї викликали в нїй страшенний гнїв, і сам гетьман не думав нї про що тілько про пімсту 14).



Треба було ждати трави, щоб бути певними татарської помочи. ... гетьман і старшина знов клали її підставою своїх стратеґичних рахунків. „Не що місяця, а що тижня” бігали весною післанцї до Орди, уставляючи тїснїйшу спільність стратеґичнихх плянів, як доносили польські аґенти 15). Сильним ударом для гетьмана була смерть Тугай-бея, його „сокола й брата”, з котрим у нього, видно, було справдї щире порозуміннє: він служив гетьманови посередником в кримських справах і був таки мабуть справжньою душею сього кримсько-українського союзу 16). З серії лисиів, котрими гетьман загрівав кримське правительство безпосередно, маємо оден до калґи, датований 20 квітня. Гетьман нагадує йому обіцянку, дану торік на виїздї з козацького табору, виправдуєть ся з угоди, уложеної потім з Поляками — пояснює її потребою дати відпочинок сильно обтяженому добичею війську, й просить до кінця підтримати козаків, щоб сим разом уже знищити неприятеля „до щенту”, з огляду на його невірні та погибельні заміри против козаків і Криму. Страшить союзом Польщі з Швецією і радить спішити ся, поки Шведи ще не посіли на театр війни рушити орду на зелені свята і заохотити до походу також і Ноґаїв 17).



Занозою в сих кримських плянах були Донцї, з котрими українське правительство так таки й не могло прийти до порозуміння, нї безпосередно, нї через Москву В недавно виданих московських актах маємо оповідання донських військових послів в Москві. Вшни казали, що тої весни (1649) була до них присилка від Запорозького війська, від Хмельницького — просив у них помочи на Ляхів. Докоряв їм, що він тепер воює против „литовського короля” з турецкими й кримськими людьми, а Донцї йому не помагають, а ще під той час ходять на Азовське й Чорне море, турецького султана й кримського хана городи й села руйнують, кораблї громлять і невільників забирають, і тим чинять Запорозцям помішку. Коли вони від того не відстануть, то він, Богдан, з кримськими й азовськими людьми донських козаків буде громити, їх городки козацькі спустошить і ріку Дін очистить. Донські отамани й козаки на се відповіли, що вони без царського указзу помочи дати йому не сміють, а погроз йгго не боять ся, і своїх послів до нього не післали за те, що він присилав з погрозою 18).-І московського правительства не вдало ся намовити, щоб воно вплинуло на Донцїв, аби вони рахували ся з запорозькою полїтикою: на пропозицію Мужилівського, щоб московське прваительство дозволило Донцям помагати Запорозцям, московські бояре заявили, що се все таки буде нарушенн єм згоди з Польщею — і хоч би тайно дати Донцям таку інструкцію, се „у всесильного Бога утаїти ся не може, і цар, яко володар християнський, нїякої такої неправди не хоче” 19).



Се дуже неприємно загрожувало Кримцям з тилу, і хан — як доносил ипольські аґенти 20), довго вагав ся, чи йти йому з ордою, полишивши Крим на набезпеку донських нападів. Гетьмпн наставав, щоб хан ішов сам своєю особою, і хан обіцяв; але гетьман, очевидно рахував ся з можливістю якої небудь перешкоди від Донцїв і робив про всяке ще спеціальні заходи у Буджацької орди, котру донська діверсія не могла звязати, і заручився обіцянкою аґи Тімбереея, Кантемирового брата, що вони, випасши коней, на май будуть готові й рушать в похід 21).



Ще більш неприємна була відмова Москви що до діверсії на литовській границї. Московський післанець Унковский висланий на Україну разом з Мужилівським, і з такою помпою витаний гетььманом, привіз з милостивими словами й собольми для гетьмана й полковників царську грамоту, яка свідчила про повну безуспішність сїчневої місії. Царське правительство повторяло старі пляни вибору царя Олексїя польським королем — аби гетьмсн писав до панів польських і литовських і намовляв їх на сю комбінацію, а цар, коли буде вибраний королем, обіцяє свою ласку Запорозькому війську. Пропозиції гетьманські мовчки відхтлено.



Гетьман старав ся не дати помітити своєї обиди і стримав ся від всяких різких заміток на москвські наївности що до королївського вибору. Але в мовах його навіть в сухій передачі Унковского чути гірку обіду, що цар не послухав його прохань і зіставив при самім ханї.



Він піддавав гадку зробити окупацію Литви, щоб тим способом змусити литовських маґнатів піднести цареви лиоовську корону, а се потім може йоно привести і до польської. Розвивав знов ідею підданства України московському цареви — щастє, мовляв, саме даєть ся цареви: без усякого клопоту, він може здобути великі землі й величезне військо; ріску нема, бо Польща й Литва в попереднїх війнах були сильні Запорозьким військом, а без козаків нїчого не зможуть. По чиїм боцї Запорозьке військо та „Біла Русь” (Україна), той буде мати величезну силу і всїм неприятелям срашну; як же Москва не звяжеть ся з козаками, то — се теж давало ся на розум — погромивши з козаками Поляків, хан схоче обернути козацьке військо против Москви. Гетьман уже минулого року відстрашив його від таких плянів, погрозивши, що в такім разї козаки відступлять від Татар і будуть громити Крим, але, очевидно, на випадок польської перемоги се татарського походу не спинило б 22). І в листї переданім з Унковским до царя гетьман все таки повторяв своє прошеннє — як скорше післати військо в поміч козакам „від Литви” 23). В грамоті висланій десять день пізнїйше з своїм послом, чигринським полковником В
Страница 66 из 77 Следующая страница