Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 72

льтати його для широких мас властиво перечеркували ся від разу; всї зусилля і жертви, вся кров і страждання ставали даремними. Се було так страшно, що гетьманське правительство не рішаєть ся навіть признати ся з сим перед ширшими кругами: одно затаює, иньше в переведенню силкуєть ся обставити можливо так, щоб воно як найменьше дражнило людність. Се замітно навіть в тім небогатім матеріалї, який ми маємо що до його правлїння, його тактики для тих місяцїв які пройшли перше, нїж неможливість хоч би приблизного виконання зборівського акту і якогось modus vivendi на підставі його стала зовсім ясною і перспектива нової боротьби на житє і на смерть стала з усею ясністю перед очима.



Я не сказав би, розумієть ся, що її неминучість не представлялась ясно, богатьом принаймнї, підчас самих зборівських переговорів — після того як зрада хана змусила гетьмана і старшину відступити від властивої проґрами війни, від її гасл, а тим більше коли прийшло ся поступити ся богато і з проґрами-minimum, себто „пунктів” війська. Але від разу — особливо поки свіжий був сей союз хана з королем і в нїм не вдало ся зробити нїякого вилому — гетьман і старшина, видима річ, не вважали можливим отверто й рішучо стати на правдиву позицію : признати зборівську угоду за прийняту примусово, до виконання неможливу, і з тим заявити, що відносини з Польщею не можуть бути утримані і нова війна неминуча. Вони вважали за краще, як ми й бачили, підтрипувати гадку, що війна скінчила ся побідно, дала бажані результати, принесла задоволеннє домагань війська. Але через се неминуче приходилось таїти ся з дїйсним змістом зборівської угоди, як я тільки що сказав.



Перед усїм обкроєннє козацької території на Волини, Поділю і на сїверськім пограничу против військових пунктів зістало ся секретом гетьмана і старшини. Для відомости війська і людности і всїх стороннїх підтримувано, що границя козацької території уставлена так, як жадало військо в своїх пунктах — по Бар, Острог і Костянтинів, або як висловляли ся для короткости — по Случ і Сож ріку. Так заявляв сам гетьман, так говорили козаки, і військо козацьке. По словам московського аґента Литвинова, гетьман говорив йому в дорозї з-під Збаража: „Поступив ся король і Поляки гетьманови і козакам („Черкасомъ”) литовської землї і городів по Случ ріку і по Днїстер, по Костянтинів Новий і по Любар город: половинї того города по ту сторону Случи бути до польської сторони, а другій половинї по сю сторону Случи буть козацькою стороною, та по Острог і Бар-город” 17). Иньший аґент Жедєнєв, що теж був у Збаражі і був прийнятий гетьманом, доносив, що угода стала ся на тім, „як було по давньому — доки козацькі городи: по Случ річку та по Сож ріку, від тих міст до московського рубежа Полякам дїла нема, і лядським комтелам і жидівським людям в тих місцях не бувати — „а панамъ за Случь рЂку и за Сожъ не выЂзжати” 18).



Козацькі війська з пограничних країв, відібраних від козацтва зборівською угодою, виведені не були. Ми побачимо, як ще в падолистї, в переддень сойму, що мав затвердити сю угоду, королл в можливо мягких формах нагадував про опорожненнє сих країв. Поки ж козацьке військо не було зведено, не бушо тут фактично нїякого місця нї польському війську, нї польським урядам, нї шляхтї. Гетьманське правительство стояло на тім, що до спорядження реєстра, або „ревізії” козацьких прав — поки не відомо, хто має користувати ся козацьким імунїтетом, а хто підлягати ме власти урядів і панів, нї уряди нї пани не повинні нїде потикати ся на козацьку територію. В запасї ж була ще дальша проволочка — до соймового затвердження зборівської угоди у всїй повнотї. Тим способом утримувало ся — і всякими способами можливо протягало ся status quo, й підтримувало ся ілюзію, що воно і не мігяєть ся з зборівською угодою. Ми тільки що бачили донесеннє московського аґента, що по зборівській умові пани-шляхта взагалї не мають показувати ся за Случею і Сожею, на визволеній українській теріторії — панському праву не буде туди повороту.



Страшачи польську сторону можливістю нового народнього повстання, радячи стримувати ся від всього, що могло подражнити народнї маси страхом привернення старого ладу і під сею вимівкою відсуваючи можливо всякі симптоми його повернення, з другого боку підгримуючи переконаннє, що згода стала ся на всїй волї козацькійй, гетьманське правительство справдї встигло задержати майже вповнї се status quo, особливо потрібне в перших, найбільш небезпечних місяцях по угодї, поки переводила ся демобілїзація козацького війська і повстання. Вона пройшла доволї спокійно, і польські сподївання, що умови продиктовані гетьманови зараз викличуть замішання в козацьких рядах, народнє повстаннє на гетьманп і старшину, за те що видали їх на пімсту і власть панів 19), не справдили ся зовсїм.



Розумієть ся, все се підтримуваннє ілюзій було можливе тільки при тій умові, що дїйсний зміст угоди зіставав ся не звісним, і воно так і було. Урядник воєводи Кисїля, діставши ся під козацькою протекцією до Київа місяць по скінченій кампанїї, доносив воєводї, що „в тих краях не публїковано згоди”, людність зістаєть ся в старих настроях, і перейнята ще більшим завзятєм против польського режіму 20). Їй зіставали ся невідомими всї викрути гетьманського правительства, котрими воно відкладало здійсненнє уступок зроблених зборівським актом до спорядження реєстру, до котрого не приступало до затвердження зборівської деклярації соймом, що здавало ся доволі проблєматичним з огляду на невдоволеннє, викликане зборівськими уступками в шляхетських кругах, і особливо на крайню дражливість зачеплених ниим релїґійних питань. Гетьман справдї міг сподїватись, що обставини кінець кінцем увільнять його від зборівських зобовязань: дадуть підстави для того, щоб не вводячи їх в житє, зложити до архиву як уневажнені. Але, розумієть ся, і з тим усїм тяжкою занозою сидїла в його душі ся зборівська угода, що поставила його в таке фальшиве, небезпечне становище в зенитї його слави й могутности, в момент найбільшого розмаху його полїтичних плянів і мрій, і підтримуючи для стороннїх лєґенду про повне задоволеннє своє з зборівських здобутків, він хвилями не міг і перед сими стороннїми укрити своїх дїйсних почувань. Згаданий уже московський аґентт, прийнятий гетьманом зараз по зборівській кампанїї, записав нам таку хвилю гетьманської щирости:



Випивши здоровлє царя, він сказав: „Не того минї хотїло ся і не так було тому бути, та не поволив цар, не пожалував, помочи христтянам не дав на ворогів; а вони, Ляхи — погані, і різна у них віра, а на нас християн стоять за одно”. І говорячи се, заплакав — знати, дуже не люб йому мир, що замирив ся з Ляхами” 21).



Примітки



1) Інструкція друкована в Пам. кн. Міхаловского с. 498, копії в кн. кор. канц., Осолїн. 225 і Чортор. 144 — тут вона має й дату: 10 вересня.



2) А. Ю. З. Р. III с. 341.



3) Тамже с. 346.



4) Тамже VIII с. 309.



5) Тамже с. 349.



6) Білгор. ст. 297 л. 78, 114. Вольнівський вістник, розвідавши ся в самих гетьманських кругах, збиває сї вісти - л. 349.



7) Лист нак. полтавського полковника Іскренка тамже л. 130, пор. 114.



8) Реляція Мясковского друкована у Кубалї говорить не про Чаплїцкого, а про Чаплїцку, й Кубаля думає, що від гетьмана під час переговорів зажадали, аби він віддав її чоловікови, і се викликало такий вибух з його сторони („кричав, аби король йому шию утяти казав”). Я певен, що тут непорозуміннє: про Чаплїцку не було мови, а гетьман добивав ся, щоб король велїв утяти шию Чаплїцкому, а зовсїм не йому, гетьманови, як виходить з друкованого тексту, і як приймає Кубаля: так воно справдї тепер видко в текстї нунція (с. 69).



9) Naiasnieyszy mlciwy krolu panie, panie mоу mlciwy dobrodzieiu. Nie rad bym, aby iaka dusza w panstwie w. kr. mci pana mego mlciwego zginela, ale y iedne zblo trawy, uznawszy iasna, milosciwa a prawie oycowska laske w kr mci. Iednak iz zalu mego zadnym sposobem moderawac nie mige, ktorego iest przyczyna Czaplicki, smiem w kr mci pana mego mlciweto upraszac, aby on z swietobliwego decretu w kr. mci — poniewasz on iest wszystkiemu zlemu poczatkiem, y przez niego tak wiele oyczyzna ucier piaka. — szyie pod miecz dal. Co gdyby sie tak stac nie mialo, byl o tym tego rozumienia, ze w nielasce w kr. mci oplywam, o ktora submittowalem sie zawsze starac. Oneyze y na ten czaz z wiernym poddanstwem moim pod nogi maiestatu w. kr. mci oddaie y reke caluie. Dat zpod Zbaraza d 14 augusti 1649 — Кн. кор. канцел. моск. арх. загр. справ. л. 23.



10) Таке напр. коротке оповіданнє Грека Миколая, що по його словам чув се від богатьох, Акты Ю. З. Р. III с. 352; пор. тамже с. 354. Наведу ще оповіданнє взяте, мовляв, з уст сотника „Петра Іванова” в Полтаві 30 серпня: Як король з гетьманом помирив ся, цар і царевичі гетьмангви говорили, щоб він дав ,наєм' за те, що він їх, Татар, на поміч на Ляхів змовив, і король з гетьманом постановили дати Татарам полоном з своїх литовських городів козаків, їх жон і дїтей, і велїли Татарам самим брати по городах в полон козаків, їх жон й дїтей, і посилали з Татарами для того полону того полтавського сотника Петра Іванова. Татари повоювали сто литовських городів, взяли в полон богато людей, і сотник провожав їх з полоном за ріку Днїпро (Білгор. ст. 297 л. 114-115). Тамже на л. 106 оповідання козаків, що вернули ся з обозу, 3. IX: королевич з гетьманом постановили за плату кримському цареви дати полоном в тих городах що за Днїпром, і Татари повоювали 970 литовських городов „панскова имЂния”, а Ляхи дали Татарам в „наєм” сукнами і грошима, щоб уняти війну, і городов їх не воювали.



11) В московській передачи сього оповідання скрізь: Черкаси, черкаські, я привертаю ті терміни, в яких мусїв се оповідати Лукаш.



12) Акты Ю. З. Р. III с. 347. Коротше і меньш лєґендарно оповідав про се потім Лукаш в Москві, уже в новій ролї московського довіреного — Білгород. ст. 297, л. 334-335.



13) Оповідає се Путивлець Петро Литвинів, що був з гетьманом при його поворотї з-під Збаража. Пор. згадку про козаків, що провожали Татар до Бару і за Бар тамже с. 342. Тойже сотник Петро, що провожав Татар, оповідав московському вістунови (иньшому), що кримсокий цар посилав в Крим з польським полоном своїх Татаар двадцять тисяч, і Б. Хмельницький посилав провожати тих Татар до українних литовских городів своїх Черкасів сїм тисяч, і ті Татари взяли їх черкаських сорок городїв, а з собою брали в полон тільки молодих, а старих і малих всїх порубали (Білгор. 267 л. 218).



14) Се кращий варіант нїж: стріляючи.



15) Малорусскій литературный сборникъ 1857 р. с. 185. Антонович і Драгоманов Историч. пЂсни II с. 116. З записок Кубїша тут наведене й поясненнє співцця „Хмельницький той був такий що з Турком знавсь. Поїде було до Турка да й продасть один, другий город або село. То Турки вже тії села розоряли і ясир брали. Медведовку і Ташлик два раза продавав.” Тут можуть бути згадки і про Хмельницького-сина. Але початковий мотив іде мабуть не від Жванецької угоди, як думав Костомарів і видавцї „Ист. пЂс.” — a від зборівської. Забираннє ясиру одначе не захопишо Поднїпровя — всї звістки вказують на західнє порганиче козацької території, що мусїла вважати ся так як би страченою, натомість людність корінної козацької території гетьман і старшина мали всї причини можливо щадити. Лукаш Климовський в своїх московських оповіданнях (після нових розвідів на Українї) катеґорично заявив, що „за Случею і за Припетю і за Константиновим тих городів, що відійшли до Хмельницького Татари не воювали, хіба „тайно кого в полон взяли” (л. 3855). І запись сеї пісни Костомаровим походить з Волини.



16) А. Ю. З. Р. III с. 343.



17) А. Ю. З. Р. III с. 342.



18) Тамже с. 350; пор. тамже с. 341-342.



19) Ґолїньский записує у себе під місяцем вереснем, зараз по звістках про закінченнє збаразької облоги: „Хлопи-чернь зібравши ся в кількадесяти тисячах, облягли Хмельницького, хотяяи здобути його і козацьку старшну, за те що погодили ся з королем — не хотїли хлопи дозволити згоди, тільки щоб бути їм вільними і не бути нїкому підданими, над собою панів дїдичних не мати. Не хотїли вертати ся до домів своїх ті хлопи, подаючи таку причину — перше, що боять ся панів своїх, аби їх не карали за ті бунти і повстаннє; друге — що нема по що вертати до дожу, бо все спустїло, нема худоби в оборі, в стодолї, анї в полї не посїяно; третє — що їм Татари забрали жінок, дїтей, челядь вигинула, худоба — так що нема чим ролити. А Хмельницький з своїми козаками, вибравши час, коли ті були безпечні, ударив на них і побив без милосердя кількадесять тисяч, і так панує між ними неперестанна колотнеча і битва”. Нунцій доносив з Варшави при кінцї жовтня н. с.: „Селяне не хотячи вертати ся до давнїйшої неволї, як кажуть, узброїли ся і вибравши собі проводирем Нечая, засїли в кількох містах” (Сборникъ II с. 76). Про чутки про Нечая низше.



20) Донесеннє Кисїлевого служебника Сосницького з Київа 28 вересня в пам. кн. Міхаловского с. 497; ми ще вернемо ся до ньоло.



21) Акты Ю. З. Р. III с. 350.



Листуваннє з Кисїлем, гетьман. правительство не пускає на Україну шляхти, інстанції Кисїля, пригадки про реєстр, справа соймика київської шляхти, відчай шляхти, представлення Кисїля, неможливости задоволення шляхти, бажаннє гетьм. правительства маніфестувати свою льояльність, зїзд гетьмана з Кисїлем у Київі в срредині падолиста, манїфестованнє воєводської юрисдикції, відмоова в иньших домаганнях, королївські пригадки гетьманови, унїверсал до пограничного війська.



Кільканадцять листів, котрими обміняли ся сеї осени король, гетьман, воєвода Кисїль і гетьманський канцлєр, військовий писар Виговський, введуть нас в відносини сього переходового, найбільш дражливого моменту між зборівською угодою і її затвержденнєм соймом і потвердять тільки що подану загальну характеристику сих відносин.



Кисїль в ролї офіціального посередника в відносинах польского правительства з козацьким військом і репрезентанта угодової полїтики, найвищого представника річи-посполитої на козацькій території (київського воєводи) і господаря великих маєтків, які належали йому в ріжних частях її чи то на праві власности чи то як воєводї київському, старостї вишгородському, богуславському, носівському і т. и., горів бажаннєм продемонструвати нову згоду й зібрати яко мога скорше її овочі, щоб полатати розшарпані козацькими війнами фінанси свої. З огляду що король своїми унїверсалами визначив на день 1 (11) жоврня передсоймові соймики для вибору послів і зложення інструкцій на многоважний сойм, що мав лїквідувати козацьку війну, затвердити зборівські акти й вінчати заслуги всїх, хто для них потрудив ся, захотїв воєвода доконче відбути київський соймик на ґрунтї, в самім воєводстві — коли не в своїй воєводській столицї, то в найблизшім ґродї свого воєводства — Житомирі, і при тім взагалї війти в свої воєводські функції. Тим способом продемонстрував би він великі результати осягнені правительством, партією канцлєра і особисто самим Кисїлем: повне замиреннє України й приверненнє нормальних відносин — поворот до житя урядів, власти й пановання шляхти. Було се дуже бажане справдї не тільки для самого воєводи, а й для канцлєра й короля і всеї їх партії, і Кисїль вислав своїх людей з листами до гетьмана 1) й устними порученнями доконче старати ся про сповненнє сих бажань. Заразом мали сї люде постарати ся війти в володїннє Кисїлевими державами й маєтками: оглянути їх, привести до порядку відносини і почати вибираннє з них доходів.



Все се одначе показало ся далеко тяжше, нїж думав воєвода. Обставини далеко не були мирні. „Чернь не перестає в своїм завзятю, навпаки — ще гірша, нїж торік була; на нїякі листи не важає і хоч ми їхали з козаками, затримано нас в кількох місцях і були ми в великій небезпецї”, доносив Кисїлеви служебник його, добивши ся під козацькою протекцією до Київа 2). В Київі Кисїлеві люде застали Виговського й всїми силами старали ся прихилити до бажань воєводи; але Виговський рішучо не порадив воєводї без спеціального гетьманського позволення визначати соймик і вїздити в своє воєводство. По його словам се було б противне „прийнфтим постановам”, і було б дуже небезпечно для самого воєводи „їхати в той огонь”, коли ще гетьман не починав „з комісією і вписами” (до реєстру), „бо теперь, в початках се кинуло б між ними огонь і пожежу і повстаннє” 3). Що до воєводиних маєтків Виговський також заявив, що „до соймового затвердження постановлених пунктів гетьман не має заміру пускати шляхетчькі маєтности” в посесію їх дїдичів і державцїв. Навпаки, як довідалли ся Кисїлеві люде, гетьманське правительство саме заходило ся збирати з них данини і всякі доходи до військового скарбу Київський війт, не вважаючи на все бажаннє послужити свому воєводї в збиранню доходів, не важив ся нїчим помогти його слугам, чуючи над собою неприхильне і підозріливн око міщан.



Діставши по сїм пропуск до гетьмана, Кисїлеві люде і післанець висланий з королївським листом — московський вістун називає його „паном Ґарнїцким” — були у гетьмана в Чигринї в останнїх днях вересня, або в перших жовтня: згаданий вістун, станичний голова Ростворов;, посиланий до гетьмана з листом вольнівського воєводи, обідав у нього разом з сими післанцями, але чув тільки як вони умовляли ся про зїзд в Київі для „вічного докончання мирному договорови” 4). Кисїлеві слуги добили ся кінець-кінцем у гетьмана позволення їхати до заднїпрянських маєтностей, але до близших — маєтків Черкаського староства, самого серця козаччини, гетьман, не вважаючи на всї благання воєводиних людей, не признав молживим їх пустити: казав чекати спорядження реєстра, що мовляв буде вже скоро, і потім піддані воєводи „самі йому мусять поклонити ся”, і він з свого боку рад буде тому. Що до соймику, гетьман в своїм листї до воєводи висловляв свою повну згоду, звиняв ся тільки, що все се виходить уже запізно. Дїйсно, лист писав ся за три днї до соймикового терміну, так що вся чемність гетьманська приходила вже по часї. Але, запевняв воєводу гетьман, він зараз же по одержанню листів воєводи і короля розіслав унїверсали до людности, успокоюючи її, що соймик збираєть ся з добрими завданнями — „для конфірмовання прав і вільностей наших, для заспокоєння релїґії, котра так довго не могла бути приведена до своїх старинних порядків”. За те з свог обоку жадав від воєводи, щоб він „своєю сенаторською повагою” представив і шляхтї потребу серіозно рахувати ся з правами і вільностями, нарушеннє котрих викликало всю ту страшну війну, серіозно братп проголошену амнестію і відложити всякі гадки про пімсту і репресії. Поголоски про ворожі заміри шляхти і бажаннє її викликати нову війну на зиму доходять до військових кругів, але гетьман хотїв би вірити неможливости її і з великою охотою буде чекати приїзду до Київа воєводи, як старинного приятеля козацького війська. Сам він прикладає всї старання, щоб привести до послуху Кисїлеві маєтности, пильнує як найскоше спорядити військо щоб до сойму вже були готові реєстри; але якби й не вдало ся їх спорядити — козацькі, посли у всякім разі будуть вислані на сойм 5).



Подібні запевнення пересилав гетьман і в листї королеви, в відповідь на його лист, присланий через воєводиних слуг, де король нагадував йому доконче поспішити з споряженнєм війська до сойму 6). Просив і короля звернути увагу на те, щоб амнестія була фактично додержана, і ще раз вернув ся до сеї, очевидно вдячної теми в листї до воєводи, висланім три днї пізнїйше по першім листі: „Пильно просимо в. м., аби панове обивателї держали ся скромно до скомпутовання війська, а після компуту кождий з їх милосткй як був так зістанеть ся (при всїх правах своїх); треба того стерегтись, щоб мала іскра не наробила великої пожежі, а до нас ріжні відомости доходять, і що військо польське хоче зближати ся до країв наших -що було б против волї короля й. м. і нарушило б пункти. Повторюємо прошеннє наше до в. милости, аби як досї так і до кінця зволив повести як найкраще, щоб та ревізія (реєстрація) могла пройти спокійно і тим що належать до війська не боронено виходити в сї краі, спродавши всї маєтки. Сподіваємо ся того по всїй ласцї в. м., що своєю сенаторською повагою витолкуєшь і вплинеш, аби пп.діґнїтарії і обивателї Київського воєводства схотїли бути терпіливими, і військо до тутешнїх країв аби не зближалось” 7).



Все було дуже чемно з боку гетьмана, тілько приходило дїйсно занадто пізно, так що Кисїль як і відписав йому, сам не знав, чи брати за посміх ті всї гетьманські услуги для безпечного спорядження соймику (другий лист писав ся того самого дня в Чигринї, коли воєвода мав відправляти свій сойми)к чи класти се на рахунок нещасливого збігу обставин. Не діждавши ся на день 1 (11) жовтня нїякої відповіди від гетьмана, воєвода з шляхтою-утїкачами, що поприїздили з ріжних кутів Корони, не рішили ся їхати до Житомира, де був визначений соймик і куди поприїздила та шляхта (українська головно), що зіставала ся на місцї в воєводстві, під козацьким рейментом, і не діждавши ся воєводи мусїла кінець кінцем розїхати ся нї з чим. Воєвода з своїм товариством мусїв вдоволити ся чисто символичним вїздом на територію свого воєводства: переїхавши під охороною своїх надворних полків пограничну Случ у Звягелї відправили соймки в найблизшім селї Київського воєводства Зятьківцї 8). Постановили між иньшим вислати своїх депутатів до гетьмана, „як свого брата і співобивателя тогож воєводства”, одного з старостів Київського воєводства (державця Чигринського староства), відкликуючи ся до його братських почувань — аби пожалував своєї братиї-шляхти, пустив її на свої попілища. Вислали також депутацію до короля, просячи промислити щось для них. Невеселі шляхетські настрої описує воєвода в листї до канцлєра висланім скоро по соймику, перше нїж були одержані листи від гетьмана:



„Не прийшло ся минї з шляхтою їхати на соймик до Житомира; мусїли його відправити просто під голим небом, перейшовши границю Київської землї. Від Хмельницького, от уже пять недїль, піславши, не маю нїякої відповіди, а при сїй завсїди минї підозрілій кунктації його чернь зістаєть ся в купах, панів домів не пускає. В Брагинї вбито кілька-десять, в Бишеві кільканадцять. Меди, чинші, пасрівне, аренди з Київа і звідусїль беруть на Хмельницького; на останок і поташ, де ще був, весь попродано. А нарештї маю й певну відомість, що велика частина орди лишила ся й кочує при нїм. Коли питаю: по що? дають відповідь таку, що то все роблять похвалки наших, котрі грозять ся вже зимою їх воювати, і умову ганьблять, і хто зна чого не правлять. А Хмельницький все то знає й чує. А тут шляхта до останньої роспуки доходить: нема де і нема чим жити, і — Бог видить — хотїли вже їхати до домів своїх, кажучи: „хоч би нас і повбивали”. Ледви затримав їх ріжними способами, і посольством до й. корол. мил., з которим поїхав п. ловчий київський: подав їм певну надїю, що коли Хмельницький не пустить їх до домів, то король й. м. десь визначить їм хліб. Зовсїм уже не мають нїчого: ті що по сто тисяч мали маєтку, не мають за що хлїба купити. Післали до Хмельницького від соймику: яка причина, що нас до домів не пускають, коли ми готові в цїлости заховувати пакти? Хто хоче бути козаком, нехай буде, а нам аби дома жити з тими, котрі хочуть зістати ся в підданстві. Тими способами затримавши шляхту, чекаю, що відпише на те спільне посольство і з чим нарешї відправить моїх кількох уже .. післанцїв” 9).



Звісні нам листи гетьмана, принесенї Кисїлеви 10 (20) жовтня, дещо заспокоїли воєводу що до замірів гетьмана. Спішачи повідомити його про спізненнє всїх ґарантій для безпечного відправлення соймику, він не втерпів, щоб увіртвши в добрі наміри гетьмана не розсписати перед ним безлїч мудрих рад,я к би він міг привести до нормальних відносин сї краї й дати шляхтї змогу скорше вернути ся до своїх маєтків, що в сїй хвилї особливо бептежило воєводу. Відповідаючи на прошення гетьмана, щоб шляхтичі не задирали ся з підданими й поводили ся скромно, він писав:



„Не може убти більшої скромности над сю, коли ми всї тільки дивлячись на отчі дими, чекаємо на березї отчинної нашої землї помочи, повороту братиї нашоі висланої з соймику до в. милости, яко до слуги й. корол. мил., будучого (!) гетьмана війська й. кор. мил. Запорозького і нашого брата і співгорожанина тогож воєводства. Час пожалувати нас, братиї своєї, і сповнити заприсяжені в. милостю пакти, що місоять ся в тих трох пунктах: перший — що козаки мають бути по Коростишів; другий — що з дальших волостей вільно вийти; третїй — що хто не хоче бути в реєстрі, має зіставати ся в підданстві й. к. мил., а в наших дїдичних добрах — в звичайнім нашим послушенстві. Ми готові тримати ся тих постанов, і хто впросить ся до реєстр, нехай ті будуть здорові козаками, а ми теж нехай в домах своїх будемо. Вже й самі підданї горнуть ся до нас, і тільки ті що хочуть бути козаками мішають усе. Тож я, коли вже Господь Бог схотїв зробити мене посередником в тім нещаснім замішанню, подаю в. мил.: зволь в. милость вислати свої унїверсали, аби сї всї, котрі хочуть належати до війська, подали кождому з нас реєстр за підписом руки сотника або отамана з кождої місцевости, а ми дь них нїчого не будемо мати, поки в. мил. скінчиш ревизію. Хто вмістить ся в військовім реєстрі, той зі всїм майном своїм нехай іде, хто не вмістить ся, а схоче зістати ся з паном, нехай здоров зістаєть ся. Кождий пан в своїй маєтности не тільки не буде перешкодою ревізії, а навпаки буде в поміч: бажаючи мати більше підданих, буде зносити ся з ними й ласкою своєю їх до себе притягне. А хто вже на тім стане, щоб бути козаком, той до в. мил. удасть ся, і меньше працї буде в. мил. з тим спорядженнєм реєстру. А щоб ми, дивлячи ся на наші маєтности, де вже спокій настав, не вільні були до них приїхати, що ж би то за спокій і згода були? Був би жаль ще більший!



„Зволь в. мил. яко чоловік уважний і розсудний то розважити. Зима наступає, кождий мав би на своїх попілищах розігріти ся. Сама певність тої згоди не може мати кращого закладу, як те що кожен в домі своїм сяде. Бога ради, не дай в. мил. ще короля тим клопотати! що постановило ся, нехай сповнить ся. Всї ї. м. хотїли посилати з тим до й. кор. мил., що нема їм вільного приїзду д домів своїх, але я затримав, взявши на себе, і чекаю ласкавої відповіди від в. мил. Запевняю в. мил., що кожномц дім милий: по тім дволїтнїм заколотї кождий зуміє скромно себе повести і приохотити до себе підданих. Тільки зволь в. мил. видати віл себе унїверсали, аби по місця означені в пактах всї, хто хоче бути козаком, виходили до міст і волостей українних, а хто хоче зіставаатись, аби був свому панови послушний і не смів жадної хоругви підносити і куп зберати, під карою військовою. Побачиш в. мил., що і постановлені пакти будуть сповнені, і давня згода й люов вернуть ся, і в. мил. доведеш до кінця дїло реєстру. Не маю сумнїву, що ми дістанемо від в. мил., що наазує сама справедливість!



„Що ж до тих маєтностей наших, котрі в тих межах, де мають бути козкки, то і на те спосіб легкий! Зволь в. мил. пустити старостів і підстаростів наших осїсти на своїх місцях. Будуть чекати споряження реєсьру: кого в. мил. впишеш до реєстру, буде козаком; хто не буде вписаний, зістанеть ся при замку і панї. Так від віків бувало, чому ж і теперь не мало бути? Адже, Боже, оден слуга, котрий буде підстаростою в королївщині, або старостою в дїдицтві, нїчого не перешкодить, а все ж доходи вже підуть, і буде знати, що вже мир і згода, і ми з неї тїшимось. А то коли я воєводою київьким, і згода вже, а замок й. кор. м. по давньому порожнем стоїть і нема там мого підвоєводи, і не буде минї там нїякої власти і доходу, що ж то за згода була б? Недавно були у мне міщане київські: замість рати принесли минї пять червоних. Святий Бог! і то, о чім воєводї на сойм їхати? так мовить Русь наша! 10). Правду сказавши, одного Бога боятись! Коли мир, то має бути мир! кождий при своїм має зіставатись, і готова буде апробата покрю”.



І знов поради що до лекшого спорядження реєстру: „Аби лекше було голові, зачати від голови. З огляду що має бути збільшеннє війська, збільшай його насамперед від України: а потім додавай з волостей, бо инакше, почавши від волостей, помішало ся б і мав би в. мил. трудність. Мусить ся справа почати ся від городів України де було тисяча козаків, вписати їx два або три рази стільки, а потім уже зволь зміркувати, скільки дібрати з воолостей. І війську всьому і нам то буде милїйше, коли в. мил. там де сама натура козаків хотїла мати, даси їх найбільше, а з дальших волостей будеш приберати тільки”. Воєвода береть ся за одну годину, на картцї паперу дати гетьманови такий плян компутовання війська, і заохочує зїхати ся де небудь, в Житомирі напр., щоб порозуміти ся в сїй і иньших справах перед відїздом на сойм, куди він хотїв би явити ся не з скаргами, а з засвідченнями вірности й льояльности гетьмана. За такі докази вважає, аби гетьман дав вїзд шляхтї до її маєтків, старостам і підстаростам до маєтностей і держав, спорядив реєстр, вирядив митрополита і військових послів на сойм — і самому воєводї відкрив дорогу до його столицї, „буде то перший знак згоди”, з котрим би він хотів явити ся на сойм 11).



Відповіди гетьмана київській шляхтї і Кисїлеви не маємо, але про зміст можемо догадувати ся з дальшого.



При всїм навіть бажаннж гетьман, розумієть ся, не міг сповнити того, що просив воєвода у нього в інтересах шляхетського хозяйства відчинення шляхтї й її аґентам широкої дороги до її маєтностей, популяризації між людністю постанов зборівських що до віддїлення війська від підданських мас і можливо скорого і різкого проведення демаркаційної лїнїї між сими двома катеґоріями людности. Власне гетьманське правительство пильнувало як мога меньше дати відчути людности якісь зміни в сїй области, як найменьше непокоїти її перспективами повороту старого панського права. Але воно бажало дати й докази свшєї вірности угодї, і тому гетьман, відкладаючи все иньше до спорядження реєстру, відкрив воєводї дорогу до Київа, дав йому всякі ґарантії безпечности і замість Житомира обіцяв там зїхати ся з ним. Зїздови сьому в українських кругах надавали велике значіннє, його вважали свого рода санкцією збор
Страница 72 из 77 Следующая страница