Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 73

івської угоди — ми маємо ріжні звістки з-перед нього і по нїм, які переказують розмови про його зачданнє — договорити ся про повне замиреннє українсько-польське 12) (після того як київський зїзж сих сподївань не оправдав — стали говорити, що се буде на новий рік, підчас сойму).



Призначав ся київський зїзд „на третю недїдю після Покрови'' — в дїйсности відбув ся в серединї падолиста. Два тижнї по своїм листї до гетьмана, 26 с. с. жовтня. Кисїль вїздив з усею можливою для нього парадою до своєї столицї в супроводї шляхти, що з ним кочувала над Случею. Одначе „з черню надутою теперь ріжно йому вело ся”, як він доносив королеви, і не можучи дочекати ся гетьмана, на котрого покладав всї надїї, він підмовив митрополита й печерського архимандрита їхати з ним до Білої Церкви, де гетьман, мовляли, пробував; але на дорозї в Василькові дістали на нічлїгу відомість, що той надїздить з иньшої сторони, від Канева, і поспішили назад. Справдї, гетьман приїхав і разом поправив усе. „Козацька юрисдикція уступила ся”, її місце заняла введена в житє воєводою юрисдикція королївська. Відновлено власть маґістрата, і вступивши в справованнє свого уряду, воєвода нарештї по стількій перерві в функціях коронного суду вчинив розправу над убийцями незадовго вбитого свгїми слугами місцевого шляхтича Голуба, засудив їх на смерть і „мечем королївським” (себто маґистратського ката) виконав над ними засуд смерти, „маючи глядачами що найменьше 20 тис. козаків” 13).



Про всї сї блискучі успіхи своєї місії й своєї полїтики взагалї воєвода поспішив повідомити й утїшити короля в звичайнім для нього напушистім і хвалькоаатім листї. По його словам, він добив ся „певними способами”, що спорядженнє реєстру кінчить ся вже й на сїм боцї і за Днїпром. Заспокоїв гетьмана, збентеженого вістями про приготовання до війни з польської сторони, і підтримав його в льояльности й певности що до королївської ласки. Полагодив по можности, „як нинїшні обставини позволяють”, иньші справи, так що митрополит прибуде на сойм, і посли козацькі приїдуть, покладаючись на слово воєводи. Про те, що йому не вдало ся, воєвода за краще вважав не згадувати. Виговський, що був з гетьмано мв Київі, оповідав московському послови, що воєвода переказав гетьманови від короля бажаннє, щоб королївськрх урядників пущено до городів, і гетьман аби написав по городам, щоб люде їм були послушні, але гетьман відказав, що до сойму, поки „всї мирові статї не будуть закріплені в правду”, він урядників у городи не пустить. І від Вишневецького були у гетьмана у Київі посли „і просили з великим прощеннєм, щоб позволив йому післати до своїх маєтностей урядників, християн (православних), а не ляхів (католиків)” і гетьман йому теж сказав, що до закінчення сойму нїкуди урядників не пустить, а що до Вишневецького, то він по соймі розважить і дасть знати, чи можна буде його урядників коли нибудь пустити 14).



Про все се воєвода не згадував. Зате пильно остерігав короля, що хоч гетьман і все військо щиро прагнуть покою й пильно коло нього заходять ся, належить вистерігати ся всього, що б могло випликати нову війну. „Бо тут готовість всяка, той же союз (з Ордою)і ті ж сили, чернь готова на все і завзята на панів своїх бажає війни”. Гетьман готов навіть оружно виступити против черни, але такий конфлїкт, очевидно, самому воєводї представляв ся рісковним, а переспектива нової кампанїї — дуже небезпечною. „Настала б війна народня, війна за віту, а до чого б вона могла б привести, мали ми недавнї і жалісні докази”. На випадок якби розстроєне здоровлє не дало змоги прибути на сойм йому самому, воєвода просить одного: „на війну не пориватись” 15).



Разом з листом воєводи пішов мабуть і лист гетьмана до короля, написаний від себе і війська підчас побуту в Київі. Гетьман писав, що хоч до війська „доходять ріжні (непевні) слухи”, але він вповнї покладаєть ся на слово і писаннє короля і сповняє його волю: спішить як скорше перевести ревізію війська і сподїваєть ся скінчити її до закінчення сойму, вправляє козацьке посольство на сойм; просить також королївської інструкції, як має поступити супроти бажання хана, що жадає на основі союзної умови присишки козацького полку („дві або три тисячі люду”) для задуманої експедиції на Черкесів 16).



Гетьман писав сього листа, видко, перед тим як отримав королївські листи, що заховали ся в записях королївської канцелярії. Перший з них має дату 12 падолиста. Король висловляє вдоволеннє з одержанного ним листа від гетьмана і війська з запевненнями підданства і бажань нагородити християнству все зле, що стало ся в останнїй війнї. Заохочує гетьмана дслї вести розпочате: споряджаи військо і „упрятуватя” своєвільні купи, „аби кожен безпечно в домі своїм сидїти міг і правдивий покій наступив по такій великій війнї”. Пригадує ще не зведені козацькі війська з граничних територій: „маючи відомість, що ще й досї козаки зістають ся в деяких місцях в кн. Литовського, як от у Любечу, Лоєві й Стародубі, жадаємо від вірности твоєї, аби їм з тих місць і з иньших, коли б вони ще десь були, вел їв доконче уступитись, — аби сповнено було у всїм деклярацію нашу, котру яп ми згідно з словом нашим королївським всюди велїли захрвати, так і вірність твоя старатимеш ся з успіхом, щоб і з сторони твоєї нїчого не дїяло ся всупереч їй” 17).



Другий королївський лист записаний в тій же книзї його канцелярії, без дати, але як зміст показує — зладжений в переддень сойму, був правдоподібно відповідю на писаннє гетьмана з 8 жовтня. Король знов запевняв в своїй прихильности до козацького війська, обіцяв дати докази тої ласки своєї посольству козацькому, як воно прибуде на сойм — і принаглював гетьмана, щоб на сойм доконче наспіло не тільки посольство, але й реєстр (далеко потрібнїйший, розумієть ся). Давав до зрозуміння, що реєстр доконче мусить бути перед кінцем сойму 18); знов клав на серце гетьманови, в тих самих виразах другу пекучу справу — „аби своєвільні купи в тиж сторонах упрятав, щоб кожен безпечно міг сидїти в дому своїм, і спокій правидвий настав, — бо з нашої сторони все сповнити ми звелїли, що в деклярації ншій обіцяли” 19



Третїй лист короля був відповідю на писаннє гетьмана з иКїва, переслане королеви разом з посвідченями Кисїля що до льояльних замірів гетьмана й війська. Король поспішив висловити своє вдоволеннє з таких доказів їх доброї волї. Він писав, що й так не сумнївав ся з льояльности гетьмана й війська Запорозького по даних обіцянках, а все таки з приємністю прийняв його відомости, що вже й реєстр кінчить ся, і посольство з ним посилаєть ся (як бачимо, королт вмовляв в гетьмана більше, нїж той написав в своїм листї дїйсно), так само й засвідчення київського воєводи про заходи гетьмана коло сповнення постановленого і втихомирення своєволї. Просив бути певним його ласки, „вірити цїло самому слову нашому королївському, не даючи віри нїяким пустим вістяа”. „Бо ті війська, котрі маємо там і будемо мати, задержали ми не для чого иньшого, тільки для виконання того, що постановлено — аби ми їх могли ужити против кождого, котрий би важив ся противитись волї нашій і постанові, недавно учиненій”. На посилку 2-3 тисяч козаків в поміч ханови давав повну згоду і поручав гетьманови настановити над ними „досвідченого і доброго полковника, котрій би славу нашу і гідність війська нашого Запорозького підтримати міг” 20).



Незалежно від пригадок гетьманови король звернув ся і безпосередно до козацького війська розложеного на пограничу, жадаючи, щоб воно уступило ся. Маємо унїверсал виданий до „полковників, сотників, атаманів, асавулів і всїх молодцїв в старостві Барськім, де король посилаючи ся на деклярацію свою 21), в котрій мовляв староство Барське значить ся між територіями призначеними на становища коронного війська, — повідомляє козакві, що призначив се староство на становище Богуславови Радивилови, і наказує їм уступити ся з Бару і всього староства Барського і не боронити Радивиловим людям розкватирувати ся там 22). Унїверсал сей, висланий правдоподібно не тільки на Поділє, а і в „иньші місця”, де ще стояло козацьке військо, зістав ся документом безрезультатности королївських пригадок гетьманови, котрі той вважав за краще просто промовчувати — однаково не можучи нїчого приємного пообіцяти в сїй справі.



Примітки



1) Сих листів короля й Кисїля до гетьмана не маємо, довідуємо ся про них тільки з відповідей Виговського і гетьмана і рапорту Кисїлевого служебника Сосницького та з московських вістей — про них зараз низше. З листа Кисїля до канцлєра (див. низше) виходить, що вислав він своїх післанцїв до гетьмана десь в перших днях вересня с. ст.



2) Рапорт Сосницького в Пам. кн. Міхалов. с. 497.



3) Лист Виглвського з Київа в Пам. кн. Міхаловского с. 498 з днем 29 вересня, копія в Оолїн. 225 л. 278 має дату 27 вересня — се правдоподібнїйше, коли Сосницький посилав сього листа з своїм 28 вер. (як що його дата вірна, розумієть ся).



4) Білгор. ст. 297 л. 347-348.



5) Лист Хмельницького до Кисїля з Чигрина, 6. X — Ojcz spom. II c. 120, копії в Осол. 225 л. 274, Чортор. 144 c. 575.



6) Лист до короля з того ж 6 Х — Spominki c. 121, копії тамже, з тою ж датою. 7) Лист гетьмана до Кисїля з Чигрина, 11. X Spomin. c. 122, копії тамже.



8) Про се Кисїль в листах до гетьмана і канцлєра (див. низше), записка Єрлича с. 109-110, і пізнїйша скарга дїдички Зятьківки Анни-Альоізи Ходкевичевої на шкоди понесені її маєтком від сього соймику і приведених його участниками хоругов. Соймикового протоколу досї не знайдено.



9) Пам. кн. Міхаловского с. 509, копія тамже в Осол. 225 л. 278.



10) Тут воєвода закидає з-українська: swaty Boh і toje jest i т. д.



11) Лист Кисїля з 20. X. писаний над Случею „мж Звяглем і Несолоною” (в таборі шляхтичів-еміґрантів). ojcz. spom. c. 123-127 копії в Осол. 225 л. 275, Чортор. 144, 587 (з несвизького архиву).



12) Див. вище с. 229.



13) Про се все оповідає Кисїль в листї своїм до короля, „данім на Київськім замку”, як він много значно надписав його, і крім нього Єрлич в своїх записках. По словам Єрлича, воєвода вїхав до Київа 6 падолиста в суботу. 6 падол. н. ст. дїйсно припадало в суботу, i подана Єрличом дата вповнї згоджуєть ся з відомостями воєводи: пишучи 28. XI він каже, що пробув уже там „цїлі три недїлї”. Підношу се тому, що далї Єрлич дав відомости з помилками зовсїм незрозумілими для такого близького свідка він каже, що не можучи дочекати ся гетьмана воєвода виїхав йому на зустріч 4. XII, але діставши відомість, що гетьман надїздить з иньшої сторони, поспішив назад, і дїйсно 6. XII ві второк гетьман приїхав до Київа. Оповідаєть ся, як бачимо, дуже докладно, але не тільки що ми маємо лист гетьмана з Київа 25. XI, але з справоздання мсковського посла Неронова знаємо, що 20 (30). XI гетьман уже приїхав з Київа до Чигрина, щоб приняти ацрського посла, і 22 і 26. XI c. ст. дїйсно приймав його у себе — А. Ю. З. Р. VIII с. 306-311; поїхати він до Київа з Канева міг десь 2-3. XI с. с. (с. 304), а з Київа виїхав коло заговин. Тодіже поїхав і воєвода. Переяславський полковник, що був з гетьманом у Київі, каже, що воєвожа дав гетьманови бенькет, і на третїй день по тім поїхав на сойм (тамже с. 305). З сим сходить ся оповіданнє Паїсієвого служебника, що гетьман був в Київі „для переписки” козаків три днї, — пригнав гонець з Чигрина з вістю про приїзд послів московськаго, татарського й угорського, і через тих послів гетьман 13. XI поїхав до Чигрина, і того ж дня поїхав і воєвода (Білгор. ст. 297 л. 440-441). І козаки в Вольнім оповідали, що гетьман з полковниками „для договору мирному докончанью” пробув у Київі до 14. XI (тамже л. 516). Так воно, видко, й було, і може бути, що й Єрлич теж мав перед собою вірну дату виїзду на сойм воєводи — 14. XI с. с., тільки пернроблючи свої записки помилив ся й зробив з того 14. XII (нового ст.).



14) Акты ЮЗР VIII с. 315 в.



15) Лист Кисїля виданий з двох досить відмінних і несправних копій в Ojcz. spom. 11 c. 64, з датою 25 падол., і в пам. кн. Міхаловского с. 251 з датою 28 падол. Копія в Осол. 225 л. 286 має також дату 25. XI.



16) Сей лист гетьмана з датою 25. XI виданий в Ojcz. spom. c. 128, та ж дата в копії Осол. 225 л. 287, аледо писана пізнїйшою, новою рукою. Копія пет. публ. бібл. 129 л. 442 має 29. XI. Дивно виглядає в сїм листї фраза гетьмана, що ширше писав він про всї справи до воєводи, „котрий в. к. милости оповість зичливість підданства нашого”.



17) Кн. кор. канцелярії л. 40. видано в Ojcz.-spom. c. 128



18) A ze iusz wkrotce seym walny zaczynamy, czekac przed skonczeniem iego bedziemy od wiern tw. regestrow sporzadzenia tego woyska naszego.



19) Кн. кор. канц. л. 41 (недрукований).



20) Тамже л. 42.



21) Nie watpiemy o tym, ze declaratia nasza na supplike y prozbe woyska Zaporozkiego iusz wam iezt wiadoma - обережна стилїзація дає думати, що король підозрівав як раз противне — що декляярація зістала ся війську невідомою.



22) Унїверсал без дати, але між листам кінця падолиста в кн. кор. канц. л. 42 об.



Дипльоматичні зносини осени 1649 р. і гетьманська полїтика: чигринські авдієнції, відновленнє відносин з Ордою, гетьман пильнує заінтересувати хана, зносини з Портою та її васалями, зусилля до роздмухання бішьшого міжнароднього полїтичного конфлїкту, пляни похода на Москву, мотивованнє його в укр. масах, занепокоєннє сими вістями в Москві, місія Неронова до Хмельницького, дипльоматичний обряд гетьманського двору по його реляціям, гетьман висловлює своє невдоволеннє і докори московській полїтицї, погрози Донови, прихильнїйші ноти при прощанню, поголоски про союз Україрр з Кримом против Польщі.





З київського зїзду з Кисїлем, давши всякі можливі для даної хвилї докази своєї льояльности для річи-посполитої, гетьман поспішив до Чигирина, аби прийняти зграю послів і висланців, що чекали побачення з ним 1). Пильнуючи до слушного часу затримати добрі відносини з королем з найменьшим нарушеннєм українського statu quo, заходив ся він загазом скріпити і поширити свої дипломатичні звязки, заручити ся угодами й союзами, не тільки на випадок зірвання з Польщею, що де далї виглядало все більш неминучим, а і для більшої ваги й самостійности в своїх відносинах до неї, поки вони ще трівали. На жаль, і сим разом маємо з сеї сфери гетьманської полїтики переважно самі відірвані звістки, поголоски й чутки, які не зовсїм мохна навіть повязати до купи.



Перед усїм, як ми бачили, гетьман постаравсь утримати в цїлости й силї свій союз з Ордою, стоїчно знїсши зраду хана під Зборовим, вдоволивши всї його бажання і не завагавши ся навіть стыгнути на себе обуреннє й гнїв народнїй за надмірну улеглість татарській волї (в справі ясира). Сею дорогою цїною він окупив справдї захованнє тїсного контакту і приязни з ханським двором і посміяв ся з похвалок польського правительства, що зборівськпми уступками воно, мовляло, розірвало такий небезпечний для Польщі козацько-татарський союз. Союз зістав ся цїлим і ненарушеним. Частина орди, як і торік, лишила ся під рукою у гетьмана, в сусїдстві Чигрина 2), а на другий рік, з огляду на татарські недостатки — неврожай збіжа й трави від саранчі, він позволив Татарам по всьому Заднїпровю прикочувати під козацькі городи, за двадцять-тридцять верстов, щоб їздити до міст на торги і купувати всяку харч 3). Служило се на осторогу Польщі — і ще більше може всїм домашнїм мальконтентам, охочим підняти руки против непопулярної гетьманської полїтики: против них гетьман кождої хвилї міг пустити орду.



Хана ж він пильнував привязати до себе ріжними обіцянками й плянами, які могли б заінтересувати його й Орду. Виговський оповідав московському послови, що гетьман убезпечав хана, аби він „жив не боячись турецького царя, бо він, гетьман, буде боронити його, кримського хана”, і посилав своїх послів до турецького царя за порозуміннєм з ханом, „щоб турецький цар кримського царя не переміняв і нї в чим його не тїснив”. Бнзпосередньої відповіди на се посольство до Високої Порти, вислане гетьманом за порозуміннєм з ханом, як з сього виходить — дуже скоро по поворотї з-під Зборова, ми не маємо — тільки в листах привезених турецьким посольствоа лїтом 1650 р.; в дуже підчеркнених виразах задоволення, які там читаємо, можна справдї побачити плтвердженнє того, що демонатрованнє сього союзу перед диваном з боку гетьмана і хана мало значіннє певної полїтичної остороги на адресу Порти 4). Тїсний союз з ханом вводив Україну в систему держаы, в головах котрої стояла Порта — тепер дуже ослаблена двірським переворотом і більше нїж коли небудь готова цїнити всяку перспективу свого зміцнення, і з другого боку він же давав ханови добру опору — прикладом попереднїх союзів з козаками — супроти всяких можливих несподїванок з боку нових фактичних правителїв Порти. Разом з тим гетьман зруно заохочавав хана ріжними проєктами спільних воєнних операцій в інтересах Криму: походу для покарання ворохобників Донцїв, непокірних Черкесів, експедиції на московські україни і т. д. Ми зараз вернемось до тих поголосок, котрі пішли про сї проєкти — тепер тільки зазначимо, що вони зявляють ся зараз же по зборівській угодї, коли гетьманови так важно було утримати тїсну спілку з Ордою -нїзащо не дати польській дипльоматії її розбити.



З иньшими турецькими васалями — Семигородом і волоськими князївствами гетьман також не залишив обміняти ся посольствами зараз же по зборівській угодї, щоб запевнити їх, що вона нї в чім не зміняє його полїтики, і з тим поновити й скріпити завязані полїтичні звязки. До Ракоція вислано в посольстві Тетерю, з заохотою, аби князь не залишав своїх плянів в Польщі й рахував і далї на спочутє і поміч гетьмана; Ракоцій відповів на се перепросинами за те, що не підтримав козаків в їх кампанїї з Польщею, як то собі бажав гетьман, але в будучій війнї, просив, аби гетьман рахував на нього певно 5). Разом з тим він прикладав руки і до полїттки гетьмана на Волощинї — полїтики дуже складної і все ще не ясної в подробицях. Волоські князївства здавна стали клясичним гнїздом полїтичної інтриґи, в котрій не легко буває розібратись; очевидно і сим разом противники молдавського господаря Лупула хотїли використати козачину против нього, а Лупул старав ся затримати приязні відносини з гетьманом, але не досить ішов на руку йому і Ракоцієви, бо по щирости тягнув до Польщі, дуже цїнив свої звязки з Радивилами, і се рік пізнїйше привело до звісної козацької експедиції на Молдаву 6).



Заходами про утриманнє приязних відносин з боку української дипльоматії її робота, розумієть ся, не кінчалась. Її очевидно гнїтила та полїтична рівновага, що уставила ся в Східнїй Европі з 1630-х рр. так міцно, що нї-руш не можна було її захитати — навіть всїма зусилями покійнника Володислава. Ігумен Йона з Батурина доволї влучно охарактеризував перед московськими властями сю козацьку тактику, — що козаків непокоїть згода Польщі з усїми сусїдами: „з Москвою, з турецьким султаном, з нїмецьким королем і з иньшими охрестними царствами — щоб король і пани-рада, зєднавши ся з котроюсь державою, на них, козаків, війною не пішли — бо вони, козаки, надїють ся тільки на одного кримського царя” 7). Гетьманови й старшинї хотїло ся бути в центрі якогось конфлїкту, щоб грати ролю язичка при вазї, своїм союзом і помічю даючи перевагу тій чи иньшій сторонї і дорого кажучи їх собі оплачувати, себ то хотїло ся тогго, що прийшло пізнїйше, з 1654-1655 роками — прийшло запізно, коли козаччина була вже сильно виснажена й не могла використати сих обставин, як могла б в рр. 1648-1649. Дт того часу всї силкування її, щоб якось кинути Москву на Польщу, або Польщу на Турцію, Крим на Москву, не приводили до бажаних результатів, не вважачи на всї дуже витрівалі (хоч і досить примітивні) заходи в сїм напрямі.



Гетьман і його товариші з спочутєм притакували мріям польських полїтиків, що відогрівали Володиславові пляни лїґи против Турків. Самі розвивали пляни великого союзу християнських народів против Порти, запевняли, що наслїдком тїсного союзу з козаками і Татари підуть тепер з ними против Турків. І заразом з таким же спочутєм відкликались, а може й піддавали Ордї пляни походу на Москву, на Дін і т. иньше. Заховані в доволї значній скількости дипльоматичні акти й донесення московських аґентів з сього часу досить докладно малюють сю сторону гетьманської полїтики.



Зараз таки після зборівської угоди по московському пограничу пішли чутки, що козаки з Татарами замість сеї так несподївано перерваної кампанїї замишляють спільний похід на московські краї. В перших днях вересня с. ст. оден київський міщанпн оповідав в секретї московським аґентам, що казав йому також в секретї батуринський (чернигівський) полковник Небаба: що гетьман козацький напевно піде скоро походом на московську державу, під Путивлль і иньші московські городи. Але се що той міщанин оповідав їм в такій великій тайнї від Небаби, „сильно наказуючи, щоб вони сього нїкому в литовських (українських) городах не говорили”, сим же аґентам довелрсь почути „ао всїх черкаських городах”, де їм довелось бути, без усякої тайности: „ті ж річи всї Черкаси говорять не тайно, що йти їм з гетьмантм невідмінно на Московську державу, під Путивль і иньші городи, за те що не вчинив їм цар ратними людьми помочи на Поляків” 8). І де далї такі розмови й остороги приходили з ріжних кркгів і сторін, вказуючи не тільки на поширеннє, але й заінтересованнє в широких кругах сим пляном, що може й популяриизовав ся на те, аби відтягнути увагу козацтва від дражливих питань звязаних з угодою.



Так наприклад, московський аґент, побувавши за границею в Нових Млиеах в 20-х днях вересня, чув від якогось запорозького козака такі похвалки: „буде у нас з вами, Москвичі, велика війна, за те що від вас Хмельницькому помочи на Поляків не було” 9). Иньшому аґентови оповідав якийсь конотопський міщанин, що військо Запорозьке відшукало старі грамоти московських царів, як давали вони Запорозькому війську „жалованье”, і гетьман буде посилати до царя в сїй справі, а як цар йому давати того жалування не звелить, то підуть козаки з Татарами на Московське государство, і вже тепер гетьман велїв козакам готуватись до походу 10).



Сам гетьман висловляв ся на сю тему нїби то дуже льояльно. Перед звісними вже нам московськими висланцями, що були в козацькім таборі під Збаражем і разом з гетьманом вертали назад, він говорив: „казав нам кримський цар, щоб минї, гетьманови, разом з ним Московську державу воювати; а я Московської держави воювати не хочу, і кримського царя намовив, щоб Московської держави не воював”. І пив здоровє царя, запевняючи про своє бажаннє служити цареви з усїм військом козацьким 11).



Але иньшим післанцям, путивльських воєвод, що приїхали з ріжними пограничними претенсіями за захоплені україньськими людьми ґрунти і пасїки і попали до гетьмана під сердиту хвилю, скоро після його повороту до Чигрина, прийшло ся послухати зовсїм иньшої мови: велїв сказати словесно (воєводам путивльським) — не то „що їх люде царською землею за границею володїють, а ждати їм його скоро під Путивль: іде він, гетьман, зараз війною на Московське царство, — ви за дубину та пасїку говорите, а я все — і городи московські, і Москву зломлю, та й хто на Москві сидить, і той від мене на Москві не відсидить ся, — за те що не вчинив йому цар помочи на Поляків ратними людьми: він, гетьман, з царем не мирив ся і хреста нї в чім не цїлував і король польський, що мирив ся і хрест цїлував (Москві) — і він помер” 12). Лист пересланий гетьманом з сими післанцями до воєвод був писаний дуже коректно (гетоман обіцяв, що всї кривди, на які скаржили ся воєводи, будуть нагороджпні, і на будуче вони заборонені); але тим небезпечнїйше відбивали від сеї силуваної коректности ті зловіщі слова, котрими прохопив ся гетьман в хвилї роздрмжнення.



І далї йшли до Москви чергуючи ся - запевненняг етьманського правлїння в приязни і трівожні вісти про пляни козацького походу, пограничні зброєння і роздражненнє на Москву за її ухильчиву полїтику. Вольнівському воєводї, що написав гетьманови листа, довідуючи ся про Татар, чи їх сподївати ся в українних городах, гетьман відписав (десь в перших днях жовтня с. с.), що хан на московські городи не піде, бо він з гетьманом в братерстві — хиба Татари ноґайські, ханови непослушні 13). Але якраз з того ж часу з українського сїверського погранича йшли одні за другими уперті вісри про мобілїзацію козацьких сил, про гетьманські листи, щоб козаки по першому слову були готові сїсти на коня, і сам гетьман має туди прибути 14). В Чигринї оповідали, що хан зажадав у гетьмана пропуску для орди на московські землї, і гетьман обіцяы 15). І сам гетьман нема-нема тай пригадає, що цар, мовляв, не сповнив своєї обіцянки, не поміг йому на Ляхів і полишив при самім союзї з ханом 16).



Московське правительстыо всїм сим було серіозно занепокоєне. Хмарою летїли з Москви до пограничних, українних воєвод накази жити „з великим берехеннєм”, провідувати про татарські й українські замисли і бути на поготові. Але се нїчого не полагоджувало. Воєводи відписували, що укріплення у них лихі, людей мало і на випадок казацько-татарського походу боронитись нїчим. Треба було думати про те, щоб йому запобігти. Саме в сїм часї йшла мова про формальне потвержденнє чи відновленнє, з огляду на зміну особи на польськім престолї, польсько-московського трактату. З сим приїхало до Москви зараз до зборівській угодї польське посольство, але московські полїтики сильно завагали ся що до дальшого характеру своїх відносин до Польщі з огляду на великі зміни в польській полїтицї в звязву з Зборівською угодою, про котру не мали докладнїйших відомостей, та на сї трівожні вісти, які від першої половини вересня почали приходити до Москви з України. Польських послів відправлено з нїчим, причепивши ся до ріжних титулових і етікетальних недоглядів в привезеній ними грамотї полського короля, і слїдом по тім того самого дня, 3 жовтня с. ст. вислано своїх. Гінця Кунакова до Варшави, нїби то оповістити про рішеннє царського правительства вислати до польського короля великих послів, а в дійсности — роздобути акти зборівської угоди і розвідати ся яко мога докладнїйше про відносини польсько-українські і внутрішнї польські. А на Україну, до гетьмана вислано посольство зложенее з Гр. Неронова й підячого Богданова: з дарунками гетьманови й близькмм йому людям, з похвалами за те що гетьман, мовляв, відмовив хана від походу на московські краї, а вважаючи по розмові — із намовами далї хоронити Москву від яких небудь прикростей з боку Крииму та памятаючи спільність православної віри стримувати ся взагалї від усяких ворожих замірів против неї. Донесення сих висланцїв, переховані до наших часів, дають доволї цїнний матеріал для оцїнки полїтичного моменту (Кунаков крім того зібрав богату збірку всяких оповідпнь, чуток і лєґенд на сучасні полїтичні теми, сповняючи дане йому порученнє, Неронов обмежив ся важнїйшим, що належало безпосередно до його місії). По части сей матеріал був уже використаний нами вище, і тепер ми спинимось на тім, що характеризує тодїшню полїтичну ситуацію — а заразом виберемо деякі інтересні подробиці з обстангви гетьманського двору: порівняннє справоздань Унковского і Неронова показує, що тут уже виробив ся церемонїал в прийманню послів 17).



Неронов був задержаний в дорозї в Переславі, поки гетьман їздив до Київа на побаченнє з Кисїлем; 12 падолиста відти приїхав переяславськи полковник і виправив послів до Чигрина. Під Чигрином за версту стрів їх чигринський отаман Коробка з 20 кінними козаками, провівши закватрував близько гетьманського двору у одного міщанина, і зараз привезли їм корму: три хлїби житні, щучини вялої і „бочечку меду відер в шість”, а коням тільки сїна, і отаман перепрошував, що за великою водою свіжої риби не можна було вловити, а овса нема, бо хлїб не родивсь, а подекуди за війною його й не сїяли. Попереднього послп, Унковского справдї приймали щедрійше, але що показували йому й більшу честь, то й убогість кормів для Неронова очевидно треба розуміти не тільки як наслїдок недостатків, а як вираз і певної холодности для московського правительства. Унковского стпічав гетьманич Тимофій, заступаючи недужого, мовляв, батька, з обома писарями, осаулом, війтом 18), сотниками і отаманами, заакватировано його у чигринського „городничого”, привезено крім ріжного мяса і сиру всякого вина (угорського, мальвазії, „двійного і простого”), пива, меду, а що б знадобило ся кому з питя чи „пряного зїля”, гетьман сказав йому посилати на гетьманів двір, і там велено все видавати. Тепер всього сього не було. Все ж зараз по приїздї своїм до Чигрина гетьман прийняв Неронова на парадній авдіенції. Виговський з осаулом військовим привезли йому запросини гетьмана, що прислав під нього і своїх коней. Підячий напередї віз на конї царську грамоту, за ним їхав Неронов, за Нероновим Виговський з осаулом 19) і приїхавши під ґанок герьманської господи, просили послів війти до світлицї, де їх стрів „недалеко дверей” 20) гетьман. Посол, виступивши на середину світлицї, передав гетьманови царську грамоту. Підчас сеї церемонїї при гетьманї стояли, по лїву руку від нього, сини його Тимофій і Юрий, а коло них два писарі — Виговський і Іван Кричевський, військовий осавул Михайло і отаман Федір Коробка (на приїздї Унковского старшини було більше — видимо вся, яка була під той час в Чигринї). Гетьман, принявши грамоту „до печати приложив ся й поцїлував” 21). Потім посол сказав йому і війську царське „милостиве слово” себто спитав ся про здоровє гетьмана, полковників „і всього війська Запорозького православної християнської віри”, і гетьман і ближні люде, котрі були при нїм, за царське милостиве слово кланялись, і по тім гетьман так само питав ся від себе і від полковників і війська про здоровє царське. По сїм посол подав царські дарунки: гетьмвнови три „сороки” соболїв в триста рублїс 22), синам його і ближнїм лдям по парі соболїв цїною по десять рублїв 23). Гетьман і люде його дарунки прийняли, кланялись і дякували, і гетьман обіцяв цареви службу свою і війська за превелику царську ласку.



Далї наступила властива мова посла: він переказав гетьманови царську похвалу, що коли кримський цар, відходячи після замирення, похвал
Страница 73 из 77 Следующая страница