Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 75

5) Тамже III c. 404-405.



6) Найбільш авторитетний що до сього документ — згаданий уже лист наказного полтавського полковника Іскренка, з 30 серпня, що „примЂре” стало ся з королем, а „з речю посполитою и с санаторством не маш премЂря” — Білгор. ст. л. 49 (в московськім перекладї, л. 128, се місце змінене, дійсний текст помагає ствердити оповіданнє тамжп на л. 114).



7) А. Ю. З. Р. III дод. с. 121. Білгород. ст. л. 52-53, 349-350, 529, 551-553, й ин.



8) Білгор. ст. л. 48, 537.



9) Акты Ю. З. Р. III с. 376-381.



10) Дон. дЂла IV с. 362-363.



11) Дон. дЂла IV с. 442-444. Про донських послів у гетьмана також А. Ю. З. Р. VIII с. 317.



12) Виїзжі козаки оповідали в Воронїжі теж, що була „військова одписка” „по городкам” — жити з великим береженнєм, бо козак Яков Жуков з товаришами, всього три чоловіка, що їздили в посольстві, „щоб запорозькі Черкаси з ними були по давньому в миру, вернувши ся оповіли, що Запорозцї таки хотять іти на донські городки сеї зими „по послЂднему пути” — Білгор. ст. 297 л. 541 і 542.



13) Що се були з їх сторони перепросини, з проханнєм залишити ворожі заходи, донська старшина в своїй реляції до Москви не поясняла.



14) А. Ю. З. Р. VIII. c.



15) Оповідав се в „Новім Цареві Алексієві городі” Яцко Лученко з Гадяыа, а чув він від гадяцького козака, що був тодї в Полтаві і чув від Пушкаря — Білгор. с. 297 л. 537.



16) Відповідь хана видана в Дон. ДЂлах IV с. 522.



17) Лист гетьмана тамже с. 518.



18) Тамже с. 364. Ся ж реляція в Білгор. ст. л. 380-381.



19) Тамже c. 523.



20)Д ив. напр. поголоски з „литовських городів” в Білгор ст. 297 л. 583, 584.



21) Вище с. 243.



22) Білгор. ст. л. 473-474.



23) Вище с. 738; тільки що згаданий отаман казав, що піде сам гетьман з полковниками полтавським і миргородським.



24) АЮЗР. III с. 380-381.



25) Білгор. ст. 297 л. 482.



26) З сим мотивованнєм мобілїзації порівняти донську реляцію, що против сподїваного нападу Кримцїв і Запорозцїв донське військо звернулось за помічю до Калмиків: походом на Калмиків нїби покриваєть ся дїйсний плян походу на Донцїв.



27) Донскія ДЂла IV с. 363-364.



Потвердженнє зборівського акту: посольство на сойм, списуваннє реєстру, інструкція послам на сойм, виїзд митрополита на сойм, соймові настрої, відложеннє релїґійної справи, ляконїчне потвердженнє зборівського акту, королївські привилеї війську і гетьману, 12 сїчня, привилей "народови руському", проголошеннє повного замирення і повороту всїх до дому.



Терміни залагодження відносин з Польщею, королем і панами перекладались і відсувались теж незгірше від мобілїзації. З початку призначалось се на жовтень. Луцї Климовському гетьман говорив в Чигринї в 20-х днях вересня, що два тижнї по Покрові буде рада на Росаві „для розбору козаків” і вибору послів „для порозуміння про границї і всякі справи” 1). В звязку з сим очевидно, сподївали ся, як уже знаємо, конечної угоди при зїздї гетьмана з воєводою Кисїлем у Київі, що теж призначалось на другу половину жовтня 2). Але нї тої ради не було, нї в Київі нї до чого конкретного не договорились все відкладало ся на сойм, що тим часом уже розпочато вже, 12 (22) падолиста, й треба було спішитись, щоб козацьке посольство його ще заэопило, бо на руське різдво він мав скінчиитсь (повинен був трівати шість тижнїв). Про те щоб післати на сойм і військовий реєстр, як того хотїв король 3), тепер уже не було мови. Реєстр, правда, нїби то зачато, вже місяць тому (дата: „року 1649 мЂсяца октоврія дня 16” стоїть на його титуловій картцї) 4). Потроху, помаленьку він списував ся: в Київі гетьман чи його старшина навіть запевняьи воєводу Кисїля, що спорядженнє реєстрів уже кінчтть ся на обох боках, і підчас побуту гетьмана в Київі мабуть тут щось робило ся для реєстрації 5). Неронову пегеяславський полковник в тих же днях говорив, що обозний Чорнята і полковники вислані в тій справі, на переписуваннє козаків по обох сторонах Днїпра 6). Але списуваннє вело ся, очевидно, дуже обережно, щоб не притягати до нього уваги, не будити неспокою, і обставлювано сю процедуру ріжними приємними мотивами, в тім родї як справа заплати за службу з королївського скарбу, або висилка козацького війська в здобичливий похід на Черкесів, на Турків, на Москву. В тій хвилї реєстр був ще далекий до свого закінчення. Тому посольству поручало ся перепросити соймові стани, що воно сих реєстрів, мовляв готових уже, за для швидкого виїзду з собою не захопило — сказано обіцяти їх присилку з иньшими послами, натомість нагадати соймлви ріжні иньші справи, звязані з зборівсткою угодою.



Інструкція, передана з послами на сойм, тепер нам звісна 7). Вона знов розпочинала ся стільки разів уже повторюваними фразами, що замішання й війни стали ся против волї й бажання війська й воно дуже радо знову служити річи посполттій, користаючи з даного королем пробачення й пртвердження давнїх прпв і привилеїв. Послам поручалось, „упавши до ніг маєстату королївського і всеї річи-посполитої”, заявити, що військо стоїть при зборівських актах, і „асильно просить”, аби вони були потверджені конституцією сього ж сойму, не відкладаючи на иньші: даний під Зборовим королївський привилей аби був потверджений привилеєм, даним на соймі, і пункти деклярації в повнім текстї, нїчого не виключаючи, були втягнені до конституцій нинїшнього сойму. Спеціально нагадувалось про унїю, „котра з давнїх лїт робить заколот між нами і до розстрою приводить вітчину — нераз і св. отець папа ганив її через своїх лєґатів, і покійний король обіцяв її привести до згоди”. Військо, полишаючи унїатськпм духовним зістатись далї при своїй вірі („так як тепер” — була се формула значно лекша, нїж те жаданнє повного скасовання унїї, якого домагались військові „пункти”), тепер добивало ся тільки пояернення православному духовенству в Kopoнї й в кн. Литовськім всього забраного від них — „церкви, православні катедри, котрі відібрані недавнїми часами, фундації дані православними фундаторами” аби були звернені. Друга така ж спеціальна пригадка була про амнестію для шляхти, що опинила ся в рядах повстання — щоб згідно з зборівською обіцянкою конституцією теперішнього сойму були зресені всї засуди над нею і конфіскації. Нагадувалось также, щоб пани „українні” не карали своїх підданих за участь в війнах, „коли б хто і при війську був під той час”. За те гетьман заявляв, що „своєвільників, котрі під час святого спокою й ласки королївської починили богато злочинства й людей позабивали без відома війська Запорозького”, він держить „в добрім секвестрі”, і на жаданнє готов їх приставити, куди йому вкаже король і річ-посполита.



Перепрошував ще за те, що київським і чернигівським обивателям прийшло ся справляти свої соймики не на своїх звичайних місцях, і толкував ся тим, що королївський лит в сїй справі запізно прийшов до нього. Просив взагалї не ставити в вину, що „з простого незнання свого проступило ся”, і „ласкою своєю батьківською покрити”.



З сими інструкціями вислано в посольстві Максима Нестеренка з двома товаришами 1 с. ст. грудня, як сповіщали московського посла донські козаки, що були тодї у гетьмана 8). Разом з ними поїэав на сойм і київський митрополит, щоб згідно з зборівською умовою засїсти в сенатї і взяти участь в обговоренню релїґійного питання. До Варшави вони прибули на руське різдво, доволї пізно 9), але що соймову сесію продовжено ще на півтора тижнї, то їм ще прийшло ся бути при закінченню сойму і затвердженню зборівських постанов, відложених під кінець.



Сойм проходив дуже напружено, ставши ареною рішучої розправи між шляхетськими популярами — Ян. Радивилом і особливо Яремою Вишневецьким, з одного боку, і фактичним хазяїном польськїо полїтики — канцлєром, з другої 10). Шляхетська суспільність і посольська палата всяко манїфестували свою відданість, довірє і вдячнїсть своїм улюбленцям і з гострою ненавистю й упередженнями виступали против канцлєра й його полїтики; з сього становища гостро критикували ся й зборівські акти, як гаанебні й небезпечні, осуджували ся й висмівали ся в памфлєтах, епіґрамах і віршах, тим завзятїйше, чим вище старали ся винести їх канцлєр і його підголоски, представляючи зборівський епізод блискучим тріумфом Польщі — польської зброї, польської полїтики. Ситуація була дуже небезпечна, бо на випадок незатверджрння зборівських актів треба було рахуватися з перспективою нової війни з козаками й Ордою, а на шиї було ще й своє незаплачене військо, що ставило високі вимоги й грозило бунтом, своїм протектором висуваючи того ж князя Ярему, а задоволеннє його знов таки лежало в руках посольської палати, що мала ухвалити кредити на заплату військових рахунків, Оцїнюючи сю ситуацію, король кінець кінцем не бачив перед собою иньшого виходу як покинути свого ментора, з котрим необережно звязав себе занадто тїсно підчас останньої кампанїї, і зіставивши його одного під ударами противників, пошукати згоди з популярами. Уконтентоваго ріжними наданнями Радивила й Вишневецького, який дуже характерним для сього шляхетського божища способом свою згоду на зборівські акти ставив в залежність не від яких небудь ґарантій державних інтересів, а від нагороди тих утрат, які понесли б від сих актів інтереси приватних осіб його самого в першій лїнїї. Тим способом прінціпіальна згода опозиції на зборівську угоду була осягнена.



Входити в подробицї її вважали небезпечним, особливо з огляду на пункт релїґійний. Нунцій же на пегшу вість про зборівську угоду затрубив трівогу. Підканцлєр, біскуп хелмінський Лєщиньский, завзятий противник канцлєра і його полїтики, обіцяв йомы до кінця стояти против затвердження угоди. Папська курія прислала рішучий протест против релїґійних уступок, і нунцій тримав його в запасї на випадок, якби заносилось на се затвердженнє, — що властиво здавалось неймовірним 11), Король і канцлєр всяко заспокоювали нунція, то представляючи, як ріжно можна буде натягати на практицї зборівські постанови (напр., що постанову рпо митрополита можна прикласти не до православного, а до унїатського), то запевняючи в унїатських настроях митрополита, що мовляв незадовго перейде сам на унїю, то нарештї потїшаючи, що взагалї ся справа не прийде під соймові наради, і католицькі біскупи не приїдуть на сойм, і митрополита не буде, і все буде відложене до нового сойму, на які два роки, а за сей час і козаки можуть відступити від своїх жадань. Кисїлеви післано порученнє вплинути на митрополита, щоб він не приїздив, і коли прийшла вість, що Кисїль таки везе його разом з козацьким посольством, в двірських кругах вона викликала невдоволеннє і навіть нарікання на Кисїля за двозначну поведїнку 12). Духовні сенатори признавали можливим пустити митрополита до сенату тільки, коли він пристане на унїю; серед світських було чимало прихильників уступки з державних мотивів 13), але клєрикали грозили формальним протестом, і кінець кінцем, щоб не провалити затвердження зборівської угоди опозицією біскупів, Кисїль взяв ся намовити митрополита, аби він сим разом на своїм праві не наставав, а відложив до лагіднїйшої хвилї, вдоволивши ся загальними уступками православній церкві. Митрополит на се пристав і заявив, що відкладає справу сю до будучого сойму. Справу релїґійних уступок винесено поза сойм, на конференцію сенаторівв з митрополитом, а зборівську угоду потверджено загально, не втягнувши до конституцій не тілько повного тексту, але й якого небудь витягу „З огляду що конституцію про заспокоєннє козаків запорозьких сповнено, то деклярацію нашої ласки, вчинену війську Запорозькому під Зборовм ми за згодою всїх станів повного нинїшнього сойму потверджуємо”, глухо згадували соймові конституції 14).



Їх маломовність 15) король постарав ся нагородити з свого боку, розсипавши ся рясним дощем привилеїв виданих, мовляв, на соймі, або при його замкненню, а в дїйсноссти, очевидно, по замкненню соймової сесії. Привилеї датовані днем 12 н. с. сїчня — днем закінчення сойму, хоч укладали ся і видавали ся пізнїйше.



І так король насамперед, сповняючи, мовляв, чолобитне прошеннє козацького посольства (хоч просило воно иньшого — втягнення „деклярації” до текст уконституцій), видав „в день докінчення сойму” привилей „з завісистою печатю” коронною, в котрім був повторений весь текст зборівської „деклярації ласки” і посвідчалось потвердденнє її нинїшнїм соймом. Друга грамота містила потвердженнє військового привилею, виданого під Зборовим. Осібним „привилеєм листом”, чи унїверсалом, король оповіщав „всїх кому то відати буде потрібно” про потвердженн єсього привилею, нїби то на соймі (стилїзовано се неясно, очевидно навмисно, щоб можна було думати, що потверджено його на соймі). Тим самим днем, з помітою, що се стало ся „на соймі вальнім шеститижневім”, датовані два привилеї оден війську на Терехтемирів, другий на Чигирин „на булаву запорозьку”, гетьманови Б. Хмельницькому і всїм по нїм будучим гетьманам. Крім того особисто самому Хмельницькому видано привилей на слободу Новоселицю, в додаток до його Суботівської маєтности 16).



Результати дебат по релїґійному питанню, що йшли в палатї прімаск по скінченню сойму 17), були сформуловані в королївськім привилею „народови руському”, датованім теж днем 12 сїчня „в Варшаві на соймі, в день закінчення сойму”, як значило ся на привилею 18). Незвичайно інтересний вступ сього привилею, його мотивованнє, в котрім немов звучать уже передвістя пізнїйшої „Гадяцької унїї”: „Сполученнє (унїя) шановних народів польського, литовського і руського 19) в тій річи-посполитій, котру Господь схотїв зробити заборолом всього християнства, являєть ся найбільшою опорою — тому покійні попередпики наші пильнували, щоб м іж тими шановними народами зіставала ся завсїди нерозірвана згода й любов, а спільні сили їх були заховані й обернені против неприятеля хреста Св. Тому ж і пок. найсвітл. Володислав IV брат наш на щасливій елєкції своїй, бачучи шановний нарід руський роздвоєний через унїю, спасенно силував ся погодити і обєднати його, аби річ-посполита не мала через те трудности, і ми, щасливо вступивши на панство, старали ся, погасивши внутрішнє замішаннє і кровопролитє, святого спокою досягти і річ посполиту заспокоїти. І Господь поблагословив той побожний замір наш, так що за ласкою його той домашнїй огонь повагою нашою королївською загашено, і військо Запорозьке до вірного підданства привернено. А що ми йому в деклярації нашій, під Зборовом даній, заохочуючи його до служби нам і річи-посполитій, а народ Руський весь, духовного і світського, шляхетського і посполитого стану заховуючи при правах і вільностях, обіцяли на нинїшнїм соймі що до знесення унїї так як буде змовлено з велебн. о. митрополитом київським і духоверством поступити, нарід Руський весь заспокоїти, в їх грецькій релїґії уконтентувати — так ту королївську обітницю дїлом сповняємо при соймовій амробатї даної під Зборовим деклярації”.



Тим уступкам і наданням православним, котрі далї вичисляє привилей, умисно, очевидно, нпдано характер потвердження, відновлення, привернення до сили Володиславового акту (себто рівноправности православної церкви з унїатською, а не скасовання унїї). За православними признають ся права на владицтва луцьке, холмське і витебське (яке сполучуєть ся одначе з мстиславським), відновлюються права на владицтво перемишльське, по смерти унїата Ат. Крупецького, на монастири жидичинський, лещинський, купятицький, на цїлий ряд церков, признаних свого часу Володиславом і разом з ними декотрих нових (в тім люблинська, „станом шляхетським вимурована”, привертаєть ся „всьому народови руському тому що не в унїї”). Признаєть ся „свобідне відправлюваннє” (богослужень і обрядів) всьому народови руському не унїатському, в коронї й в. кн. Литовськім”, позволяють ся „брацтва всї — де вони істнують, і де були заборонені” (як в Смоленську і Більску), „заховують ся цїло” школи київські, де б не були, також друкарнї, цензура книг при о митрополитї і епископах в епархіях їх”. Міщане скрізь мають бути заховані в своїх правах, і де по давнїм правам і привилеям (!) вони мають право до урядів, аби зарівно до них допускали ся. Спеціально згадують ся міщане тих міст „де війна зайшла” — київські, чернигівські, винницькі, мозирські, річицькі, стародубські, пинські — що їм зістають ся давнї праяа і привилеї (очевидно, незалежно до їх причетности до повстання). „Пресвитери теж попи руські” не унїатські потверджують ся при вільностях духовного стану, „в своїм пошанованню”, не підлягаючи нїяким повинностям, підводам, податкам, стаціям і станціям жовнїрським, анї роботам, анї якій небудь світській власти, крім старших своїх. А чого б не ставало ще в тім „до ґрунтовного заспокоєння” народу руського, король відкладав до найблизшого сойму.



Примітки



1) Білгор. ст. л. 337.



2) Вище с. 235.



3) Див. вище с. 237.



4) Реєстра всего войска Запогожскаго, вид. Бодянським, Чтенія москов. 1874.



5) Див. вище, с. 235, оповіданнє Паісієвого післанця.



6) Розмова була 12 падол. ст. ст. і присланий від гетьмана полковник Фед. Лобода говорив Неронову: „обозного свого Івана Черняту і полковників послав гетьман по обидві сторони Днїпра по всїх городах війська Запорозького переписувати козаків, скільки в котрім городї бути козаків, і велїв гетьман писати в козаки тих, котрі служать здавна і на всяку службу годні, буде письменних (реєстрових) козаків 40.000,, і від королївського вели им козакам буде щорічна плата. — А. Ю. З. Р. VIII с. 305. Загданий отаман „Яков Ладенков” оповідав, що в похід на московські городи гетьман і мурзи „вибрали козаків кращих людей, конних і ружейних” сорок тисяч, та королївських людей, у котрих з козаками бою не було, двадцять тисяч”. — Білгор. ст. 197 л. 472.



7) Архивъ Ю. З. Р. III. IV с. 365.



8) Акты Ю. З. Р. VIII с. 317.



9) Коротка звістка про авдіенцію дану козацьким послам під днем 7 сїчня у Радивила -' Memoriale і Pamietniki. Нунцій навпаки 9. І пише, що козацькі посли приїхали, але ще не були на авдіенції у короля (с. 81).



10) Дневників сього сойму длсї не звісно. Деякі відомости про нього в реляціях Нунція Торреса, Кунакова й Адерсбаха, записках Альбр. Радивила, працях Віміни, Коховского й Рудавского. Найбільш цїнне в лїтературі про нього остання глава моноґрафії Кубалї J. Ossolinski.



11) Сборникъ II с. 56 і д. Theiner III с. 460.



12) Сборникъ, с. 75 і д.



13) Широко викладає сї арґументи pro і contra. Коховский с. 168-169, за ним Pamietniki c. 113-114.



14) Volumina legum IV c. 130. Approbacya deklaracyi laski naszey woysku Zaporowskiemu daney.



15) З докором зазначив її Коховский с. 167, за ним Pamietniki c. 111.



16) Всї сї привилеї маємо в виписях київського ґроду, і то не в ориґінальних, а в списках (перекладах) зроблених для московського правительства в 1654 р. (Акт. Ю. З. Р. Х с. 455 і далї), але вони не викликають підозріння, тільки місцями незручний переклад робить неясним зміст, — переважно в другорядних подробицях. Привилей потверження зборівської деклярації з київської ж виписи, але в українськім перекладї у Грабянки с. 89. Він каже (c. 92), що сей привилей в копіях за печатю військовою і підписом гетьмана „писар єнеральний Іскоростинський” роздавав старшинї. З сього можна знати, що Грабянка мав сей привилей в копії київської виписи, справлено київським канцеляристом Іскоростинським. Чи мала вона справдї підпись гетьманську і військову печать, се питаннє. Копія надання Чигиринського староства в архиві справ загаран. снош. съ Малороссіей, Nr. 24 і 27.



17) Про них особливо у Радивила, ор. с.



18) Видавав ся і видаєть ся все з ріжних крпій. Вперше в Prawa i wolnosci obywatelom korony Pol. i w. x. Lit, religii greckiey orientalney sluzace виданих Г. Копиським в 1767 р. Потім в Supplementum ad hist. Russiae mоn. (c. 190) з варшавської обляти (внесеної владикою Кононовичем-Горбацьким). Далї в Архиві Ю. З. Р. II І (с. 370) з обляти луцької, внесеної номінантом луцьким Чапличом. Нарештї в Архиві III. IV (с. 382), з копії Публ. бібл.



19) Ziednoszenie narodow cnych Polskiego, Litewskiego i Ruskiego, так в копії луцкій, Polskiego i Litewsko-Ruskiego в варшавській.



Шляхта сиилкуєть ся вернутись, трівога на Українї, конфлїкти — інцідент з Корецьким, виступи Нечая, поголоски про нього як провідника опозіції, повстаннє Худолїя.



В тім переконанню, що сим усїм козацька, чи ширше — українська справа лїквідована до ґрунту, король оповістив унїверсалом, з дня 19 н. с. сїчня, що угода зборівська потверджена одностайно на соймі, в тім і амнестія всїм участникам рухів; військо Запорозьке, введене гетьманом до реєстру, буде користувати ся своїми вільностями, всї ж иньші піддані мають зіставати ся „в звичайнім своїм підданстві”. „Військо наше коронне і чужоземське, що йде на становижа в Українї, має бути в давнїй згодї й конфіденщї з військом Запорозьким”, а для пильновання його визначено комісаром воєводу Кисїля, щоб пробував у Київі з повною властю в усїм що дотикає утримання спокою і полагоджування претенсій між військом коронним і Запорозьким. „Тому публїкуємо тим унїверсалом нашим, аби всї, знаючи про той святтй спокій, постановлений нами, відложивши всякі трівоги, Господа хвалили, до домів своїх вертали, кождий до свого домівства, а бунтів нїяких аби нїхто не важив ся вчинати, суворо наказуємо, — аби знав, що військо наше коронне і Запорозьке спільними силами так само буде і против пограничного неприятеля виступати і всї бунти гамувати” 1).



Все се звучало як заповідь негайного привернення нормальних -з польського погляду — відносин на Українї. На погляд польського правительства і польської сторони взагалї тепер уже нїщо не могло стати на дорозї до того, — після того як зборівська угода була потверджена і сповнені всї жадання козаччини, такі нахабно-великі на польський погляд. Що дїйсні жадання козаччини й українського народу були значно більші і зборівська угода була компромісом, силою обставин і щастєм польської дипльоматії силоміць накиненим українській сторонї, а не сповненнєм українських бажань, про се не нагадувалось польському громадянству, хоч се було дуже користно йому памятати 2). В думцї воно мало тільки одно: що тепер уже кожацька Україна без усяких вимівок мусить вернутись у власть Польських урядів, державцїв і дїдичів, а польське військо — заняти становища на широкім пограничнім поясі, приверненім зборівською угодою, і стати на сторожі приверненого ладу.



Але гетьманське правительство нїяк не могло сього позволити. Воно далї на пускало нї польського війська до пограничних територій нї панів і їх урядників до маєтностей.



Правда, шляхта і всяка шляхетська челядь все таки пробивалась до своїх маєтків, особливо близше до погранича: одні силоміць, за помічю своїх озброєних дворових ватаг, иньші добром — задобрюючи місцеву козацьку старшину і всякими способами силкуючи ся війти в добрі відносини з своїми бувшими підданими. Але се викликало страшну трівогу між народом, завірушенє і розрухи. Вище було напр. наведено оповіданнє виходця-полонянника, який проживши сю зиму на Українї, оповідав (в серединї лютого) про те, що йому доводилося чути „від многих Черкасів по ріжних містах”, - що польські пани понаїздили в пограничні місця, грабують і побивають людей, мстячи ся за зруйнованнє своїх маєтностей, і мусить бути з того неминуча велика війна 3). Ігумен Йона говорив теж саме: козаки сподївають ся війни з Поляками, бо ті будуть їм мстити ся за свої маєтки; умлві все ще нема певного потвердження, пани пруть до війни з козаками, і т. д. 4).



Завірушеннє зверталось не тільки против шляхетських напасників і пришельців, але й против свого, гетьманського правительства й самого гетьмана, бо його запевнення показувались непевними, поводжіннє двозначним, полїтика підозріливою. Що правда, з глибин народнього житя до нас доходять тільки припадкові відгомони, і що дїяло ся в тім часї в українськім громадянстві, взагалї на Українї по-за польсько-українськими та українсько-московськими стичностями, ми знаємо дуже мало. Дещо одначе до нас долетїло.



Найбільше розголосу з тодїшніх завірушень набрали розрухи викликані репресїями кн. Корецького. Про них дуже широко написав в своїй історії Хмельничини Альб. Віміна, що під ту хвилю був у Варшаві і мабуть писав під впливом варшавських оповідань (може дещо докинувши і з того, що чув потім підчас своєї місії до Хмельницького, лїтом 1650 р. 5). Його оповіданнє одначе бідне фактичним змістом і повне лїтературних прикрас.



Довідуємо ся, що Корецький приїхавши до своїх волинських маєтностей 6) почав виловлювати привидцїв і участників попереднїх рухів і для остраху своїх підданих велїв їх садити на палю. Се дїйсно зробило вражіннє; але тим часом як одні піддані почали тїкати з маєтностей князя, иньші навпаки тсали хвилювати ся, і вкінцї, одушевлені аґітаційними промовами якогось попа (Віміна вкладає йому в уста двогу, доволї складно зложену промову), вони підняли повстаннє, почали побивати панів, що встигли появитись в тій околицї, і сї ватаги повстанцїв прибирали все більші розміри. Корецький вислав против них значний кінний полк (три тисячі, мовляв), але повстаннцї його погромили і тільки недостача коней не дала їм змоги знищити його до решти. Рух після того поширив ся ще більше і чутки про нього викликали велике незадоволеннє в правительственних кругах — король звернув ся сам з листом до Корецького, поручаючи йому приложити всї старанння до заспокоєння сього руху.



Сей королївський лист ми маємо — записаний в книзї королївської канцелрії між листами з другої половини лютого 7), — се дає нам приблизну дату сих подїй, але саме листувннє кидає также мало світлс на сї рухи, як і лїтературні вправи Віміни. Король, пише, довідав ся, що Корецький „післав своїх збройних людей глибше в ті краї, куди не тільки що приватним, але й військам річи-посполитої не годило ся входити до соймової деклярації 8), і з того вже почали ся знову замішання між поспільством, так що приходить ся боятись, аби не була розірвана згода, осягнена такою великою працею вашою і стараннєм всеї річи-посполитої”. Король звертав увагу князя, що з огляду на амнестію, проголошену зборівською деклярацією і потверджену соймом, він не мав права карати своїх підданих і не повинен іти против волї річи-посполитої, стягаючи на неї небезпеку нових замішань. Разом з сим король вислав лист також до гетьмана, сповіщаючи його, що він з своєї сторони „зганив” вчинки „людей кн. Корецького, за необачністю котрих стало заносити ся нм нові розрухи в воєводстві Брасславськім”, і поручає гетьманови з свого боку запобігати тому, щоб з Запорозького війська люде не мішались до тих бунтів, і взагалї за порозуміннєм з воєводою Кисїлем ужив всяких способів против сих замішань 9).



Корецький одначе не дуже послухав сього королївського упімнення і досить не чемно відписав на нього, так що корол вважав потрібним не тільки повторити йому свій докір, що він „скоро і невідповідним способом кинув ся до пімсти підданим своїм”, але й зганьбити за невідповідний тон, котрого ужив він в своїй відповіди 10). Чи сей другий королївський лист зробив сильнїйше вражіннє на непокірного маґната, зістаєть ся невідомим. Розрухи одначе раз почавши ся не втихали.



По словам Віміни, сї розрухи знайшли свого дальшого промотора в Нечаю, полковнику браславськім. Він пише, що Нечай, невважаючи на свою відвагу, славу і заслуги в попереднїх війнах, не тїшив ся прихильністю гетьмана і мав богато неприхильників серед старшини, будучи чоловіком пррмхуватим, вдачі твердої й упертої, при тім перейнятим незвичайно високими гадками про себе, і гетьман при останнїй реорґанїзації козацького війська хотїв його позбавити уряду. Ображений, мовляв, тим Нечай чекав тільки нагоди віддячити ся за сю кривду: на перші вісти про повстаннє викликане Корецьким і його успіхи, зараз став на чолї сього руху. Прийнятий з одушевленнєм повстанцями, він заохочував їх горячими промовами до рішучої боротьби (знов Віміна пописуєть ся революційними деклямаціями від імени еНчая) і повстаннє виросло до грізних розмірів: до сорок тисяч збройного люду стало в рядах його. Але кінець кінцем гетьман зумів дати собі з ним раду — як саме, сього Віміна не вмів докладно обяснити: складав головно на недостачу у повстанцїв зброї, припасу і поживи, тому що край був спустошений, і що було, забрано для гетьмана. Тому повстанцї не могли вчинити нїчого серіозного, і кінець кінцем погрози гетьмана, дозвіл даний ним шляхтї на те щоб зібратись на соймик і узброїтись на непокірних підданих 11) і кілька суворих кар на участників повстання, для остраху иньших, зробили свій вплив: одні розійшли ся до домів, иньші розбили ся на дрібні ватаги, які могли тільки займати ся дрібним розбоєм. Самого Нечая гетьман силкував ся дістати до своїх рук, зваблюючи його ріжними обіцянками, але Нечай на се не дав ся й зістав ся цїлий.



Коротше нїж Віміна, і ще загальнїйше оповідає про сей рух Коховский, від котрого пішли звістки про нього і в українській традиції. Він також говорить про 40 тис. виписчиків, які нїяк не хотїли вертати ся до підданства, докоряли гетьманови через своїх післанцїв, що він віддав їх в панську неволю, давши себе здурити Полякам, і грозили, що знайдуть собі кращогт вожда, коли він далї хоче вести себе і військо до погибели. „Особливо підбивала до такої розправи з гетманом про сю кривду чернь поднїстрянська і побожська, головою котрої був легкодушний Нечай” 12). Але наслїдком сього у Коховского гетьман, тільки „почухуючи голову”, раз у раз відказував перед Кисїлем, що зборівська угода вложила на нього неможливу задачу, і переведеннє реєстрації грозить викликати повстаннє против нього або против Поляків 13).



В сучасній кореспонденції побіжну згадку про Нечая як провідника випищицького руху маємо в листах нунція Торреса, ще з осени — з 20 (30) жовтня: „повстанцї, не хотячи вертати ся до давньої неволї, вибрали собі проводирем такого Нечая і засїли кілька міст” 14). Потім знов в його ж депешах з 2 (12) марта се вже, видно, з тої стадії вістей, яку відбиває оповіданнє Віміни нунцій
Страница 75 из 77 Следующая страница