Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 76

тут, на підставі варшавських відомостей, називає Нечая головою опозиції против Хмельницького, і дає міру того, наскільки серіозно рахувались з сим рухом в тім моментї в польських правительственних кругах: проєктованого венецького висланця (поїхав ним власне Віміна потім) нунцій замишляє виправити не тільки до Хмельницького, як проєктував венецький посол, але і до Нечая, як проводиря опозиції (але поки Віміну в сю дорогу виправили, в місяці квітнї, повстаннє вже заглохло, і до Нечая йому вже нїяких інструкцій не дано) 15). В листах Кисїля є згадки теж досить побіжні, але се треба підчеркнути, що в них виступи Нечач представляють ся зверненими не против гетьманського правлїння, а против Поляків тільки і якого небудь замирення з ними. По його словам, „Нечай полковник браславський, — понад котрого більшого бунтівника немає”, „наробив богато злого”, а саме, скориставши, видко, з посунення польського війська на козацьку теріторію, післав до очаківського бея вістку, що „згоди з ляхами нема” — аби бей післав йому в поміч до Браславщини 2000 орди. „Орда, лакома на здобич, пішла зараз”, але що Нечай під той час був в Київі, в його неприсутности не вміл нїчого мудрого зробити: постинавши чимало людей, і якогось шляхтича, заставши в його маєтности, теж усмертивши, пішла назад. Гетьман, довідавши ся про се, закляв ся зробити Нечаєви кінець („шию Нечаєви дати утяти”) — так писав Кисїлеви, і з тим післав по Нечая. „Але що то чоловік богатий — кладуть його на рівні з Хмельницьким”, то скінчилось на тім, що гетьман взяв з нього кільканадцять тисяч і пустив цїло, а перед Кисїлем, що наставав, аби його доконче таки скарано на смерть за таке нарушеннє спокою, виправдував ся, що мусїв його пустити з огляду на прошеннє ханських послів. Кисїль далї наставав на гетьмана, та не покладаючись більше на своє писаннє, радив, аби ще король від себе „горяче” написав до гетьмана, щоб „за таку велику зраду” доконче таки Нечая скарано на смерть; але з того нїчого не вийшло 16). Судячи по даним в листах Кисїля вказівкам ся Несаєва „зрада” сталась в серединї або другій половинї марта с. ст., так що вона хронольоґично не покриваєть ся з „опозиційною” ролею Нечая, про котру нунцій мав відомости ще в лютім або в самих початках марта 17).



Безоглядно розправив ся гетьман з повстаннєм, яке коло того ж часу виникло на Запорожу і бло звернено против нього самого. На жаль тільки, досї ми не маємо нїяких близших відомостей про нього і ті гасла, під котрими воно піднялось: все що ми маємо, се короткі згадки в листах Кисїля з місяця марта з Київа — в однім, що на Запорожу проголошено гетьманом Худолїя против Хмельницького, в другім, з 19 (29) — що сььму повстанню вже зроблено кінець: гетьман „велїв шию утяти тому, що був на Запорожу проголосив себе другим гетьманом” 18). Такий же був кінець і ріжних ватажків, що по словам його ж листу, повчинали розрухи „на березї козацтва від волости”, себ то в пограничнім київськім поясї, очевидно. „Чернь по сїм трохи утишилась; ті що були покозачились, а зіатались поза реєстрами, уживають ріжних способів, аби не віддавати підаднства своїм панам: одні продаючи все і зістаючись без нїчого (без всякої нерухомости) стають до козаків за джурів і постоїв, иньші з усїм ідуть за Днїпро, а декотрі — тих найменьша часть — уже й панам своїм клсняють ся'', характеризує мартівські відносини на Правобічу Кисїль 19).



Примітки



1) Памятники І с. 565, і знов в Архиві III. IV с. 386.



2) Воно часто забуваєть ся і при історичній оцїнцї сих подїй — по части се залежить і від того, що козацькі жадання під Зборовом зїставали ся незвісні.



3) Білгор. ст. л. 52-53, вищ с. 252.



4) Тамже с. 650.



5) Historia delle guerre civili, c. 200-203, широко переказує се оповіданнє у себе Костомаров, II гл. 10.



6) Віміна отже каже про волинські маєтностт Корецького, королївський лист (див. низше) говорить, що се було в Браславськім воєводстві.



7) Книга кор. канц. архива загран. справ, л. 54, друк. в Жерелах т. XII с. 125. Перед сим листом дата 13 лютого, по нім 24 лютого (н. с.).



8) Конфлїкти Корецького з місцевою людністю значить поыались ще минулого року. Про конфлїкти в козаччиною перед війною див. вище с. 168-169.



9) Лист тамже, вписаний зараз за листом до Корецького (друк. в Жерелах І. с.).



10) Лист тамже. л. 62, записаний мiж датами 12 і 30 марта, досї де друкований.



11) Віміна помилкою приплїтає сююди белзьку шляхту і говорить про заходи гетьмана коло заспокоєння Руси Галицької. Мабуть помішано тут ухвали шляхти київської і чернигівської на житомирськім соймику — про них низше, с. 282.



12) Talia plebs а Туrа et Bogo maxime, cui Neczaius temerarium caput, ea superiniuria requirendi ducis animos fecerat, facilius ijnuens ab universis quae singuli nequirent obtinenda.



13) Op. c. 179-180. Грабянка переказавши сю звістку, говорить більше нїж Коховский що, гетьман, „устрашившеся да не яко изверженъ чести гетманской будетъ, остави написовати козаки, но ддае имъ свободу, хто хочетъ козакомъ быти, да будетъ” (с. 82-93).



14) Див. вище с. 226.



15) Записки львівські т. LXXVIII, с. 72.



16) „Чернь гамує і кріваві дає приклади, але карає меньших, а коли хто з старших покажеть ся винним, то або покриває, або вдаривши по калитці випускає”, завважає, про гетьмана з сього приводу Кисїль.



17) Реляції Кисїля з мая-червня, одна в ориґінальній формі, днуга в чиїмсь переказї у Міхалов. с. 548-552.



18) Перший лист в копії Нарушевича 143 с. 483, другий — в Памятн. 11 с. 569.



19) Памятники 11 с. 569-570.



Угодові зусилля гетьманського уряду, брак опертя против Польщі, списаннє реєсьру як манїфестація льояльности, обережність, котрою його обставлено, значіннє реєстру як джерела. Число полків, їx склад: полк Чигиринський, Черкаський, Київський, Корсунський. Білоцерківський і Уманський, Браславський і Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Нїжинський і Чернигівський.



Таким чином гетьманське правительство, не вважаючи на всї дуже грізні і небезпечні познаки народнього незадоволення, роздраження й трівоги, що дуже мало добрьго віщували і сьому правлїнню і українському житю (особливо ся масова еміґрація української людности з Правобережа за Днїпро, про котру крім Кисїля чуємо і від иньших свідків в сїм часї, 1) — все таки не хотїло в тій хвилї йти за голосами непримирених і зривати зборівську угоду. Ріжні упущення і недокладности в її санкції й сповненню, одмічені вище, воно вважало за краще не роздмухувати в данім момкнті, а прийняти факт її потвердження так як він став ся, і з свого боку заявляти всяку охоту стояти на сїй уґодї.



Ілюзій що до неї не могли тут мати. Коли навіть такий оптимист, як воєвода Кисїль, в мартї, як побачимо зараз, вважав все таки дїло угоди безвиглядним, то не можна думати, щоб в геоьманських кругах могли потїшати себе надїями, щоо якось воно уложить ся ще напр. непримирений елємент стече з західнього погранича і там зможуть уложитись відносини в дусї угоди, а від східньої, козацької України польську сторону можна буде змусити відріктись — поволї призвичаїти її до гадки, що там уже не бути нї панському праву й католицокій чи унїатській церкві. Без нової завзятущої боротьби, без рішучої розправи се було неможливо, і в гетьманських кругах се мусїли бачити зовсїм ясно. Тож коли вони відкладмли сю розправу, виставляючи себе на всякі обвинувачення перед масами, ріскуючи в високій мірі своєю популярністю, повагою, кредитом серед них, то робили се, очевидно, тільки тому, що даний момент не вважаои відповідним для нової війни.



Чому саме? Одну обставину, що в даній хвилі змушувала до заховання відносин з Польщею, в усякім разї можна вказати з усякою правдоподібністю — се що міжнароднї відносини не давали все ще якогось певнрго опертя в конфлїктї з Польщею.



Кримська орда, сей по всїх попереднїх великих надїях знов єдиний реальий союзник України 2), підтримуючи приязні відносини з військом Запорозьким, нїяк не давала себе розвести і з Польщею, навпаки залицяла ся до неї досить горяче. Два тижнї по соймі до Варшави приїхало татарське посольство з листами, де пригадувалось про виплату решти обіцяних під Зборовим сум, але устно посли мали заявити королеви бажаннє хана за помічю Польщі розпочати боротьбу з Портою, доходячи якихось прав своїх на опіку над малолїтнїм сылтаном — пропонували спільний похід на Царгород 3). Тут можна б одначе ще підозрівати, що се за порозуміннєм з гетьманом хан хотїв втягнути Польщу в війну з Портою (і ся ханова пропозиція, разом з депутацією до балканських християн, що прибула в тім же часї, в особі П. Парчевича 4), справдї дуже була підогрілаа в варшавських кругах старі пляни війни з Туреччиною, — поки не прохолодив їх гострий ультиматум привезений в мартї московськими послами). Але що вже в тім часї хан таки випустив з неволї польських гетьманів 5) — того Потоцкого, котрого в українських кругах все ще вважали першим ворогом козаччини, — ясео було, що хан не хотїв бути безоглядним союзником козаків. А иньших союзників певних в тім моментї не було, і геььманське правительство з огляду на се не вважало за добре загострювати в сїй хвилї свої відносини до Польщі. Через те вважало вказаним відповісти на останнї акти королївської прихильности певними манїфестаціями своєї вірности зборівській умові.



Першим доказом того мало послужити спорядженнє реєстру. Його таки списано і в мартї привезено до Київа: явлено в київськім ґродї, мабуть разом з явкою королївських привилеїв, виданих на соймі, і з осібним посольством відправлено до короля. Як би не була переведена ся реєстрація і якими застереженнями не обставлялась реалїзаціія її наслїдків, се все таки дїйсно був великий акт льояльности гетьмана і правлящої старшини, велика з її сторони жертва тяжким вимогам зверхньої полїтики. Другим актом льояльнотси був сей другий київський зїзд їх з воєводою Кисїлем і ті форми, в яких він вилив ся. Перш нїж перейти до нього, вважаю потрібним дещо спинитись на реєстрі.



Як відомо, реєстр заховавсь до наших часів, навіть в своїй автентичній фомрі — в ориґіналї підписанім рукою гетьмана і військового писаря і ствердженім військовою печатю 6), і як одна з особливо цїнних памяток внутрішнього козацьктго устрою здавна звертав на себе особливу увагу. В нїм справдї все цїнне, при загальній бідности таких автентичних памяток з сеї доби і сих кругів — від вступної вінєти з гербом Хмельницького („Габданк”, W, або краще сказати — зіґзаґ з хрестиком на середнїм виступі) і його інїціалами: Б(огда) Х(мельницький) Г(етьман) В(ійська) Е(го) К(оролївської) М(илости) З(апорозького) і крутими віршами „На старожитный клейнот п. Хмельницьких”:



Старожитность то тилко якъбы обновила



же вЂкопомность явъно звову ся одкрыла



Клейнотъ, который Хмелницькихъ дом приоздобляєт



в мужъности, в правдЂ въ вЂрЂ моцъно утверждаєт



Не дивъ: бо Абданкъ знакъ єсть щодрой поволности



крестъ за фЂрмаментъ вЂры, Хмелницких мужности



Незвитяжоный кролю въ християнском панъствЂ,



кгды поволность Хмелницъких маєшъ у подданствЂ! 7)



і до кінцевої, польської підписи гетьмана (окрім властивого підпису його — українського, як весь реєстр споряжений по українськи): „Згідно з волею і умовою з й. кор. м. паном моїм милостивим під Зборовим до тих реєстрів печать військову притиснувши, рукою своєю власною підписав Богдан Хмельницький гетьман з військом й. кр. м. Запорозьким”. І як автентична перепись без малого сорок тисяч осіб приналежних в тім моментї до війська (осїнь — зима 1649 до 1650 р.) з їх подїлом по полкам і сотням „реєстр” мав велику вартість, служить і служитиме невичерпаним джерелом для помічень і інформацій.



Але все таки значіння його не треба перецїнювати. Реєстр не робив ся для власного ужитку і меньше всього мав на метї дати образ дїйсного стану річей — він був, так би сказати, дипльоматичною одпискою, приладженою до вимог зборівської угоди; потім — робив ся прихапцем, з бажаннєм перед усїм як найменше звертати на сю процедуру увагу місцевої людности. Він не включав всеї людности, яка фактично входила в склад козацького війська і зісталась в нїм і після сеї реґістрації, без огляду на неї. По друге — він не обіймав усеї козацької теріторії, бо не міг розтягатись на краї, виключнї з нeї збрівською деклярацією. Правда, всупереч їй включено до реєстру Овруччину (Овручська сотня Київського полку). Але не маю сумнїву, що тільки з огляду на зборівську угоду не бачимг тут козаків стародубських і новгород-сїверських, житомирських і взагалї з країв між Тетеревом і Случею, а також подільських (на захід від лїнїї Винниця-Ямпіль). Вписано до реєстру меньше 40 тис. 8) — себто не використано всеї цифрм реєстру, щоб даии в нїм можливо більшому числу захист від панського права, — хоч гетьман, відсилаючи реєстр королеви й звиняв ся за переступленнє цифри зборівських пурктів. Се для мене також важний доказ того, що реєстру анї не брали дуже поважно, анї не дбали дуже при йоог складанню.



Військо подїлено на 16 полків, се меньше, скільки їх знаємо перед тим, і скільки їх рахувало ся і в тім моментї, але треба признатись, що в часї складання реєстру ми більше полків чи полковників з певністю вказати не можемо 9). Ся система полків приблизно рівномірно розкладала ся по обох боках Днїпра. На Правобережі було 9 полків, а на Лївобережі 7, але в Чигринськім, Черкаськім і Київськім полку декотрі сотнї переходять на лївий бік. На першім місцї вписаний полк Чигринськии, і на чолї його — „єго милость пан гетьман Хмельницький”, за ним гетьманич „Томіш Хмельницький” і четверо старшин: Іван Чернята обозний військовий, осаули військові Михайло Лучченко й Демко (Лисовець) 10) і писар військовий „Иоанъ Остафиєвичъ” (Виговський). Иньша старшина вписана низше в реєстрі Чигиринського полку: Васько хоружий бунчучний, Опанас Процовкин хоружий військовий, Васько Томиленко хоружий гарматний, Петро Дорошенко писар гарматний, Гаврило Кульбака комисар, і кілька визначних імен без всякого титулу, як Павло Яненко, Михайло Криса, Іванець Хмельницького, і т. ин.



Полковником чигириньским бачимо все того ж Федора Якубовича (Вешняка) „лучшого (найвизначнїйшого) полковника і совітника гетьманського”, як його атестував Лука лїкар 11). Крім нього асавудп полкові Андрій Пилипович і Васько Литвиненко, хоружий полковий Дацько Костенко, і кілька імен з буквою А при них, що значить мабуть отаманів. Все се в складї того, що становить наче першу сотню полку, чигиринську 12). Всього тут записано 467 козаків і я думаю, що тут разом списані козаки кількох чигиринських сотень, як се було в иньших полках. Крім того полку є ще 18 сотень, з них 10 на правім боцї — Крилівська, Воронівська, Бужинська, Боровицька, Медведівська, Жаботинська, Смілівська (чи Смілянська по теперішньому), Оловятинська, Баклиська і Орлівська, а 8 за Днїпром: Вереміївська, Жовнинська, Максимівська, Кремінчуцька, Потоцька, Омельницька, Голтвинська і Остапівська. Крім сотників (вони не скрізь і прописані з сим титулом, як се і по иньших полках теж часто трапляєть ся) иньших урядників позначено дуже мало (тільки хоружий в Жаботинській сотнї). Всього записано в полку 3291 козаків 13), разом з тою старшиною, що вписана в реєстр полку. Пять сотень мають рівно (або майже рівно) по 100 чоловіка (в иньших полках такі круглі цифри стрічають ся далеко рідше), в чотирьох сотнях більше як по 200, в одній 80, в девяти від 100 до 200.



На другім місцї полк Черкаський, полковник Ясько Воронченко. Нїяких урядів крім нього і сотників не позначено. Сотень 18, з них тільки 5: з правобічних Мошенська і чотири лївобічні: Богушкова, Золотоношська, Домонтівська і Піщанська названі по місцевостям, дванадцять — по іменам своїх сотників (сотня Шубцева — Фесько Шубець сотник, сотня Петрашкова — Петро Синоданович сотник, і т. д.); тому що сї іменні сотні йдуть за полкоаою, перед названими по місцям, сама собою насуваєть ся гадка, що сї іменні сотн всї черкаські (Черкаси ж найбільше, традиційне гнїздо козацтва). Всього записано в сїм полку 2808 чоловіка. Чотири сотнї мають меньше як по 100 (50 до 97), чотири понад 200 (226 до 288), десять від 100 до 200.



Третїй побк Канївський, полковник Семен Савич. Сотень 16: за полковою девять іменних, правдоподібно канївські, а шість названі по іменам сотенних місць: Межирицька, Терехтимирівська, Ржищівська, Стаяцька, Михайлівська, Маслівська. Крім сотників в двох прописані писарі, в одній осавул. Всього записано в сїм полку 2957 чоловіка, дві сотнї мають коло 100 козаків, одна меньше (66), шість від 111 до 200, сїм понад 200 (в тім сотня Івана Стародуба 333).



Полк четвертий Корсунський; в нїм містить ся і полк лисянький, що в иньших роках виступає окремо. Полковник Лукіан Мозира, Іван Демкович Креховецький писар (полковий, очевидно, але фіґурує і як гетьманський). Поза тим киім сотників нїяких урядів. Сотень 19, з них по іменам місць означено тільки чотири: Імглїївська (Млїївська по теперішньому), Лисянська, Ольшанська і Ситницька; решта 14 по іменам сотників, але при тім деякі називають ся іменами не теперішнїх сотників, а хіба попереднїх, — так напр. в сотні Горкушиній сотником стоїть Остап Ярошенко, а Василь Горкуша виступає сотником сотнї Вергуненкової; в „сотні Максима Городійського” сотником Максим Кулїй, не знати чи тойй сам Максим, чи може другий. Коли судити з порядку, в якім ідуть сї іменні сотнї, можна думати, що маємо тут одинадцять сотень корсунських, три млїївські, три лисянські. Всього вписано в сїм полку 3333 особи, так що се найлюднїйший полк. Остання з сотень, Ситницька має тільки 48 чоловіка; три сотнї мають по сто і кілька, сїм від 110 до 200, вісїм понад 200 (209 до 250).



Сї чотири полки, вписані на початку реєстру, займають ту територію, де по словам Кисїля в його листї до гетьмана, „сама антура козаків хотїла мати”, і він радив звідти записувати козаків до реєстру як найбільше, „тільки прибираючи з дальших волостей”. Чи сповнюючи сю раду чи без огляду на неї, але з сеї теріторії справдї вписано до реєстру найбільше: відкидаючи навіть заднїпрянські сотнї, на сей розмірно невеликий куток козацької теріторії припадає повиш 10 тис. козаків, себто більш четвертої частини всього реєстру. Се дуже кидаєть ся в очі, особливо коли порівняти з сусїдніми західнїми полками: Білоцерківським, Уманським, Браславським і Кальницьким (Винницьким) — в сїм порядку вони йдуть у реєстрі; в них записано теж понад 10 тис., на теріторії більшій може в три рази, і се власне там, де питаннє про свободу від панського права стояло особливо гостро. До Черкаського або Чигринського полку пани однаково коли б ще поткнулись, а для Браславщин, взагалї для Побожа, та для зкхідньої Білоцерківщини ся перспективп стояла перед очима, і тут запись до реєстру мала для кожнього незвичайну вартість, в інтересах тутешнього козацтва повинна була бути використана особливо сильно і широко — далеко ширше, нїж ми то бачимо на дїлї.



Білоцерківський полк записаний до реєстру без подїлу на сотнї. Крім полковника Михайла Громики і Івана Кравченка осавула більш нїяких урядів не прописано. Під заголовком Білоцерківського полку після полковникс вписано 1037 козаків, що вважаючи на дальше означає мабуть білоцерківські сотнї: козаків з Білої Церкви й її близдої околицї. Потім під заголовком: „Чорний Камінь містечко” вписано 700 з лишком козаків. По нїм меньші козацькі гнїзда: Германівка 99, Камінний Брід 30, „з Хвастова” 100 „місто Волоховець” 100 круглі цифри, наче сотнї — але зараз далї що иньше: містечко Боярка 30, місто Антонів 69,Торчиця 100, Пятигоре місто 120, Сквира містечко 30, Дїдовщина 50, Карабчіїв 21, Паволоч 99, Ходорків 47, „Івничане” (з Івницї) 50, Грищів 68, Водотиї 22, Вилля містечко 19, Брусилів 19, Рожів 50, Войташівка 39, Коростишів 90. Тут містить ся і те, що в иньших роках виступає як окремий полк Паволоцький. Всього вписано в сїм полку 3035 козаків.



Уманський полк — полковником Йосиф Глух. Перша сотня не названа — очевидно Уманська, всї иньші називають ся іменами місць: Маньківська, Іваньгородсьпа, Бузівська, Бабанська, Бершадська, Кочубіївська, Цибулївська, Іванська, Бучанська, Романівська, Кисляцька, Соболівська, Ладижинська. Всїх 14. Сотники скрізь, окрім першої, мають сей титул, крім того в одній сотнї осавул. Всього вписано в сїм полку 2949 козаків, в пяти сотнях меньше як по 200 (153 до 198), в иньших понад 200 (200 до 295).



Браславський полк мав полковником все Данила Нечая. Крім нього показані тільки сотники (майже скрізь мають сей титул). Полк подїлений на 22 сотнї (більше нїж у якім небудь полку), всї нзивають ся по місцям своїм, а в богатьох крім того козаки розписані по місточкам і селам. Перша сотня (очевидно Браславська) як то звичайно в сїм реєстрі, не названа по імени й не має нїякого подїлу. По нїй сотня Райгородська - крім самого Райгорода очевидно, має означені місця: Городниця, Бортники, Вишковець, Салинцї, Мачоха, Ястребинцї, Сотня Тульчинська — Білоусівка, Журавлївка, Крищинцї, Кобелївка. В сотнї Краснянській Іванівцї, Черемушни, Рогізне, Соколівка, Звонихи, Тиврів, Клещів, Соколинцї, Юрківцї, Сілниця, Труківцї, Білоусівка, Михайлівка, Ворошилівка: в декортих з сих сїл показано тільки 3-4 козаки. Иньші сотнї такі: Клебанська, Браїлівська, Вільшанська, Вербська, Горяшківська, Тимонівська, Олександрівська, Яланецька, Ямпільська, Шаргородська, Мурахівська, Станиславівська, Мястківська, Лучинецька, Баоланівська, Чечельницька, Комаргородська, Чернавицька. Всього козаків вписано 2662. Дві сотнї мають 99, одна 100 козаків, девять меньше (40 до 85), пять 108 до 196, тільки чотири понад 200 (208-256).



Полк Кальницький — пізнїйше званий Виннницький. Полковник Іван Федоренко (Богун). Крім нього судя (полковий, очевидно) Филон Немара. Реєстр взагалї богатий означеннями урядіы: в ріжних сотнях знаходимо писарів (хоч і не систематично), хоружих, осавулів, атаманів. В декотрих сотнях навіть по кілька сотників; з них сотня Немирівська доволі велика (214 імен), так що коли тут бачимо двох сотників і двох хоружих, то можна думати, що в немирівскій околицї було дві сотнї. Але сотня Вороновицька має записаних всього 59 імен, і в тім трьох сотників: чи се прості призвища тільки, чи давнїйші сотники, трудно рішити. Всїх сотень 19, називають ся по іменням місць: крім Кальницької (по імени не названої) се Животівська, Борщагівська, Тетнївська, Погребиська, Липовецька, Балабанівська, Ілинська (Ілинцї), Кунянська, Рахнівська, Дашівська, Терлицька, Жорницька, Ометинська, Бабинська, Прилуцька, Винницька, Немирівська, Вороновицька. Всього вписано в сїм полку 1976 осіб. Девять сотент мають меньше як 100 (20 до 77), чотири рівно по 100, чотири понад сто (131-199), дві понад 200 (214-296).



Північна Київщина вся представлена одним Київським полком: реєстр держить ся в тїсно зачеркненних зьорівською угодою границях козацької терітьрії (по Димір, Горностайполь, Коростишів), тільки Овруцька сотня робить несподіваний екскурс за сю границю — на дїдину овруцької шляхти. Поза тим всї сотнї в близшій околицї Київа; на лївім боцї тільки Броварська, всї иньші, здаєть ся, на правім. Три сотнї названі по йменням сотників і мабуть се також київські сотнї, що йменнями своїх сотників відріжняють ся від першої Київської сотнї (так і названої тут Київською); сотня Передримирського, сотника печерського 14), у всякім разі теж київська сотня — та мабуть і сотнї Самійла Білецького і Тишка Нагірного. По йменням місць названі сотнї: Васильківська, Білгородська, Ходосівська, Трипільська, Обухівська, Преварська, Гостомська, Броварська, Ясногородська, Макарівська, Мотовилівська, Ворсівська, Овруцька. Богато тут старшини: крі мполковника Антона Ждановича на чолї полкового реєстру, перед київською сотнею записано два писарі: Іван Яхимович і Пилип Скороходенко і пять осіб без титулів, але видко — з катеґорії полкової ж чи військової старшини: правдоподібно, позіція козацтва в Київі як українськім центрі і воєводській столицї вимагала від нього більшої репрезентативности. По сотнях стрічаємо крім сотників асавулів, хоружих і отаманів, але не систематично. Всього до полку вписано 1792 особи. Вісїм сотень мають меньше як сто (53 до 94), девять понад сто (105 до 186), перша Київська сотня найбільша.



Нинїшня Полтавщина представлена в реєстрі пятьма полками:П ереяславським, Кропивенським, Миргородським, Полтавським і Прилуцьким. Кропивенський (на місці таого ж ефемерного Ірклїївського полку) 15) потім був подїлений між Переяславським і Лубенським; Лубенський 16) в реєстрі подїлений між Кропивянським і Миргородським: Гадяцький включено в склад Полтавського; полк Ічанський 1648 p. 17) в склад Прилуцьког. Всього вписано в сих пяти полках 12 тис. козаків (а як рахувати лївобічні сотнї чигиринські й черкаські то без малого 14 тис. — але за те північні полки, Переяславський і Прилуцький, значно заходять на територію нинїшньої Чернигівщини).



Полк Переяславський має полковником Хведора Лободу, крім нього і сотників (подекуди) нїякої старшини не прописано, в одній тільки сотнї значить ся осавул і отаман. Всїх сотень 19, з них перші названі по йменням сотників, так що й тут можна думати, що перші сотнї (числом 6) всї переяславські. Потім ідуть: Яготинська, Гельмязівська, Березанська, Биківська, Воронківська, Баришпільська, Баришська, Басанська, Гоголївська, Козельська, Остранська (Остерська), Заворицька й Муравська: приблизно половина припадає на чернигівську теріторію. Всього вписано в сїм полку 2851 осіб, так що сей полк найбільший з лївобічних в реєстрі. З сотень тільки однаа має меньше 100 (80), одна кругло 100, одинадцять від 100 до 200 (101-196), пять переяславських понад 200 (201-250).



Полк Кропивенський — полковник Филон Джалалий 18). Крім нього нїякої полкової старшини в реєстрі не прописано, по сотнях крім сотників в двох хоружі, в одній осаул. Всїх сотень 14, після не названої по імени полкової „Демська” 19), три Арклїївські, дві Пирятунські, три Чорнушинські, Оржицька, Яблонівська, Городиська, Журавська, Курінська. Всього до реєстру вписано 2010 осіб. Чотири сотнї мають меньше 100 (80-99), вісїм понад 100 (102-187), сотня полкова 207, і перша Ірклїївська 323 душі.



Полк Миргородський — полковник Матвій Гладкий, після нього через одно імя писар, котрого можна вважати хоч за полкового, хоч за сотенного: писарів, так само хоружих, осаулів, атаманів позначено в кілокох иньших сотнях. Всїх сотень 16. За полковою ідуть сотнї: Гаврила Гладченка, Андросова, Кирика Поповського — очевидно також миргородські. Потім Краснопольська, Уцтивицька, Комишадська, Хорольська, Лубенська — очевидно міська, бо по нїй Лубенська сїльска, Роменська, Константинівська, Лохвицька, Сенчанська, Паньківська, Глинська. Всього вписано в сїм полку 2630 осіб; дві сотнї мають меньше як 100 (80-90), десять понад сто (112-199), решта понад 200 (238, 300, 300 і 303).



Полтавський полк — полковник Мартин Пущкар. З старшини по декотрих сотнях позначені крім сотників писарі, хоружі і отамани. Крім полкової сотнї є ще Петрашова полтавська і Оксютина полтавська, потім Зїньківська, Кобеляцька, „сотня з Опушлоє” (Опішнянська), Богацька, Борківська (Бурківська), Куземинська, друга Борківська, Ковалївська, Балаклийська, Лукосська, Веприцька, три сотнї гадяцькі -провоо „Гадяцька”, сотня „Книшівська од Гадячого” і „сотня Подільська Гадяцького повіту”, і ще дві сотнї з старого Гадяцького староства: Рашівська і Лютенська 20), Всїх сотень 19; з них низше 100 чотири (49-85), коло 100 (98-101) три, понад 100 (108-199) шість, понад двістї теж шість (228-281). Всього вписано в сїм полку 2441 особу.



Дальші три полки визначують ся дуже правильним подїлом на сотнї, рівно по 100 душ, або приблизно стільки. Се особливість північного Лївобережа.



Прилуцький полк — полковник Тимофій Носач; крім нього і ще писаря Васька (сотенного чи полкового, се не знати, але я скорше думав би на полкового) більш нїякої старшини не позначено своїм урядом. Всїх сотень 20, з них видимо чотири прилуцькі — крім полкової безіменної дві названі так („сотня прилуцкая”, без усякої відміни), а третя по імени сотника — Шкуратова; є також дві Варвинські, дві Іченські; потім Срібранська, Дївицька, Переволоченська, Городенаька, Іваницька, Манастирська, Корибутівська, Краснянська, Горлюнська, Гужівська, Кропивенська. 13 сотень мають рівно по сто, иньші 98, 99, 191, і тільки одна 110. Всього вписано в сїм полку 2006 осіб. В Кропивенській сотнї осібно зазначен і„Липовчане” числом 60.



Нїжинський полк — полковник Прокіп Шумейко. З старшини позначено тільки сотників подекуди, та асаула і хоружого в двох сотнях. Сотень усїх записано 11, але дві останнї зєднані разом, так що в дїйсности їх десять. З того шість нїжинських, без усяких близших призвищ, і ще й сьома мабуть теж нїжинська, названа від імени свого сотника Гр. Кобилецького. Поза тим сотня Дївицька, Березівська, і сполучені разом сотнї Носівська й Кобизька. Пять сотень мають кругло по 100, иньші трохи меньше (95-99), подвійна Носівсько-Кобизчанська разом 99. Се найменьший з полків: всього в нїм вписано 991 душ.



Чернигівський полк — полковник Мартин Небаба, поруч нього, без означення уряду, Степан Пободайло, звісний участник литовської кампанїї 1649 р. і наступник Небаби на полковництві; взагалї урядів сливе не прописано: єсть двох хоружих, асаул і в одній сотнї сотник. Сотень вписано нїби тільки сїм, але в дїйсности їх треба рахувати що найменьше десять: чернигівські козаки записані без подїлу на сотнї, і їх тут, очевидно, три сотнї чернигівські (разом 310 чоловіка), а четверта Бшрзенська (99 козаків записані під заголовком: „Борзенцї), потім ідуть: сотня Борзнянська (друга, значить, в нїй ще осібна група: Загоровцї), Бахмацька, Батуринська, Конотопська, Сосницька, Іванородська. Всї вони мають по 99 і по 100 козаків, так що полк властиво відповідає у всїм Нїжинському. Всього вписано в сїм полку 1007 осіб.



Примітки



1) Крім згаданого листу Кисїля читаємо про неї в анонїмнім листї з Ковеля до якогось сенатора про українські справи з м
Страница 76 из 77 Следующая страница