Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 9

и в варіантах подав Крипякевич. Сею реляціює, очевидно, користував ся й Кішка; але що імя Кисїля на нїй не названо, Кішка хиббно називав королївським комісаром кн. Заславського, що був комісаром на львівськім соборі.



14) bo o wiru ydet, рrу kotorey umrom.



15) u krola iego mosci wolne ucho miewamy.



16) Budet unia hospodarczykowi da y Воrесkomu takaia іаk woytowi perszey. Натяк на убийство Ходики — див. в т. VII с. 530-2



17) Уривки з неї у Голубева І с. 368.



18) З актів нунціатури видав Крипякевич, ч. 5.



19) В збірцї Жуковича с. 21.



20) Рукопись Кишки, І с. с. 289-90.



21) Про нього коротенька записка в актах митрополичого архива в збірцї Жуковича с. 20.



22) П. Могила І дод. 67.



23) Пор. лист Коженьовского до Борецького ib. ч. 66.



ЗВЯЗКИ ПРАВОСЛАВНОЇ ОПОЗІЦІЇ З ПОЛЇТИЧНОЮ АҐІТАЦІЄЮ, ПОГОЛОСКИ ПОЛЬСЬКІ І УКРАЇНСЬКІ, РЕЛЇҐІЙНА ЗАКРАСКА КОЗАЦЬКОЇ ВІЙНИ 1630 Р. АРЕШТ І СКАРАННЄ ЧОРНОГО, КОРСУНСЬКИЙ ПОГРОМ, ПОЛЬСЬКА МОБІЛЇЗАЦІЯ, ПОХІД ЛАЩА, ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА ДАНА ЄРЛИЧОМ, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО ДО КОНЄЦПОЛЬСКОГО, ЙОГО ПОХІД.



Компромісові заходи розбили ся ще раз о позицію не єрархії, а суспільности, веденої інстинктом більше національної нїж релїґійної самоохорони, інстинктом темним, але вірним. Правослсвна єрархія спинила ся сим разом перед осторогами і погрозами світської суспільности — шляхти, брацтв, козаччини. Спинила ся на краю пропасти, що готова була поглинути її, і не зробила рішучого кроку. Але її податливість, прихильність до ідеї компромісу, дбаннє о ласку правлячих кругів була помічена праыославною суспільністю й записана на її рахунок. Єраархія зістала ся під подозріннєм. В 1631 р. монахи з Новгорода Сїверського оповідали в Москві, що тепер „у Київі за християнську віру стоїть один сам лубенський владика Ісайя (Копинський), і козаків запорозьких напоминає, аби за віру християнську стояли міцно”. „А в Печерськім монастирі архимандрит київський” — додавали втни про Могилу — „той піддаєть ся Ляхам, на ляцьку віру, і стоїть проти козаків з Ляхами ” 1). Православний полєміст Остафій Кисїль, випускаючи в тім часї свою книжку против Апольоґії, присвятив її Могилї з досить кислою похвалою, що він „хоч і похваляв попереду справу описану в Апольоґії (релїґійну згоду), але відступив від неї”. Комплїмент, кажу, достаа квасний, і інцідент з Могилиною колєґією, фундованою ним того року,, але скасованою слїдом (через прилученнє до брацької школи) наслїдком поголосок, які пішли „від неучених попів і козаків” про сю нову колєґію-що в нїй учать унїати і заводять латинську та польську науку на шкоду православю 2) — сей інцідент найкраще показує, як підозріливо було настроєне місцеве православне громадянство против своєї єрархії по тім, як вона була умочила свої руки в компромісовій акції 1628-9 рр.



Але, розумієть ся, ще більшу підозріливість і недовірє викликали з боку української суспільности і козаччини ті сфери, звідки вийшла сама та спокуса для православних — клєрикальні й правительственні круши польсько-католицькі і унїатські. Аґресивні пляни і змагання супроти православноїї церкви, що проявили ся з їх сторони в тих соборних плянах, переговорах з єрархією і т. и, наказували всїм інтересованим з особливою пильністю і підозріливістю придивляти ся до їх дальших ходів, після невдалого закінчення соборної акції, та підстерігати в них слїди нових інтриґ. Не диво, що коли зараз по нещасливім фіналї львівського собору посунуло на Україну польське військо на лежі, забираючи ся в далекі кути, непризвичаєні і неохочі до таких гостей, то на ґрунтї загального невдоволення з приходу їх, з конфлїктів з розгуканим жовнїрством, з його своєвільств і насильств розбурхана, трівожно і підозріливо настроєна увага православних почала мережити сїтку ріжних здогадів і підозрінь спеціально в тій, свіжо розворушеній сфері релїґійних відносин.



В реляції Конєцпольского і в актах переговорів його зї своєвільною козаччиною, знаходимо тільки загальні, ляконїчні характеристики сього релїґійного заворушення. До своєвільного козацтва, каже він, „наспіли листи від декотрих осіб, духовнних і світських, і оповіщали, що їх віру нищать, церкви забирають, — просили козаків, аби за віру стали” (вище, с. 73), Зі свого боку козаччина pretextem lamania wiary аґітує серед української людности, підіймає маси народу 3). Так закидав козакам Конєцпольский, і вони признавали ся, що вони дїйсно розсилали унїверсали по Українї й громадили людей на оборону віри — бо їх „деякі духовні і світські люди сповіщали, що не тільки по сусїднїх містах чули, але й на собі в Київі то дізнали минулого року, коли їм в церквах забороняли служби божої, і церква брацька скрівавлена була панами жовнїрами, що стояли в Київі, — з того й згромадили ся люде” 4).



Записки сучасника, київського монаха про війку 1630 р. (в т. зв. Львівській лїтописи) переказують деякі з тих поголосок, які ходили тодї в Київі і на Українї. Казали, що жовнїрів умисно розкватеровано сим разом в східній Українї, по обох боах, „по за Днїпром, ґде нїґди нїхто не памятаєт, аби туди стояти міли”, аби винищити православних — „абы впродъ козаковъ, а затымъ въ вшиткой УкраЂнЂ Русь выстинали, аж до Москвы”. Про се жовнїри самі пробовкували на підпитку, „подь добрую мысль”, а декоттрі Русини з них з прихильности розповіли отцю митрополитови. „За певно пшвЂдано єго милости отцу архимандриту (Могилї), же унЂтове, що презъ килка лЂтъ южъ пЂнязЂ збирали на школы рекомо, теды тыЂ пЂнязЂ послали до єго милости п. гетьмана” (Конєцпольского) 5).



В польських кругах оповідали не більше не меньше, що козаків побунтовав не хто як Могила, „твердячи, що цїле військо првське йде на Україну, щоб викорінити козаків і віру благочестиву” 6).



В такій атмосфері коли по Українї рознесла ся чутка про конфлїкт козаків нереєстрових з реєстровими, сї релїґійні мотиви почали зараз же чіпляти ся до нього, Про Грицька Чорного оповідали, що він присяг на унїю, і сам признав ся до того перед смертю. Або як иньше джерело переказує сї поголоски — що він сприсяг ся з Поляками на викоріненнє віри благочестивої й імени козацького 7). Той самий характер надавало ріжним крівавим сценам жовнїрських своєвільств. „Перкд Великоднем челядника митрополитового на кавалки розрубали і трьох підданих” — і з того виростали вже чутки, що будуть різати „благочестивих” поголовно, побивати всїх — „быле бы тилко Русинъ былъ”, і війна від разу прибрала характер релїґійної, святої війни. Козаки розсилали унїверсали, закликвючи всїх підіймати ся на оборону благочестивої віри. Про Конєцпольского сучасник оповідає, що йому київські домінїкани, як ішов на Днїпро на козаків, шаблю „посвятили і наоколо костела носили, і під час цїлої мші на олтарі лежав, з тими словами, що то на поганство, на Русь, щоб її викорінити” 8). Правда чи неправда — досить, що так оповідали в сучаснім Київі. Війна була „на благочестє” і „на Русь”, і сї погляди на війну 1630 р., як на війну релїґійну, були так поширені в православних кругах, що навіть в Царгородї, коли польський посол пробував переконати турецьке правительство, що польське військо було післане на кьзаків, щоб покарати їх за мішаннє_в кримські справи, йому без церемонїї задали брехню, кажучи, що війна велв ся „за віру” 9).



Правительство і його репрезентантів все се заскочило зовсїм несподївано. Там не сподївали ся взагалї нїяких иньших клопотів з України крім татаарських наїздів та козацьких походів на море. Новому аґентови в українських справах (на місце старого Хмєл єцкого, що вмер саме на початку 1630 р.) Ол. Пісочинському Конєцпольский поручив стерегти ся від Татар, і він собі в поміч зажадав тисячу козаків. В справах турецьких король видав унїверсал до всеї козаччини з кінцем лютого ст. ст.: писав, що до нього дійшла чутка про заміри козаків іти на Чорне море, отже він суворо наказує стримати ся від усяких зачіпок з Турками, щоб ен порушити трактатів, і взагалї заховувати ся спокійно 10).



Вся увага була скуплена коло незаплачених „жолдів” козакам — звичайного епільоґу кождоої значнїйшої кампанїї Польщі. Полковники сидїли по домах і рахували ся з кредиторами „п так довгій, працьовитій і ктштовній війнї”, а Конєцпольский, обіславши ся з турецькими башами і забезпечивши ся, що звідти не грозить нїчого, вибирав ся на випочинок і лїченнє, сподїваючи ся вповнї спокійного року. Замість того перед самими великоднїми святами латинськими, в серединї марта с. ст. він дістав вість про конфлїкт нереєстрової козаччини з реєстровою.



Те, що знамєо про саму форму, про подробицї, в яких вилив ся сей конфлїкт, знаємо тільки від Конєцпольского, з його соймової промови (вище с. 71), і було-б даремним трудом, за браком иньших джерел, силкувати ся додаии подробиць до поданого ним образу. Виписка, розпочата Гр. Чорним з польськими комісарами, роздражнила Запорожцїв і пхнцла їх до аґресивних виступів проти законопослушної козаччини. Місце більш здержливого Левка Івановича заступив більш різкий Тарас Федорович. На останнїй заклик Чорного — ставити ся з арматою з Запорожа на волость, він відповів, що готов сповнити його волю й іде з арматою на Україну. Але слїдом вислані ним чати, в половинї місяця марта, вхоопили Чорного, приставали до Тараса, і тут, в війську, при арматї, його судили, осудили на кару смерти, засудпли і зараз же той засуд сповнили. На жаль не маємо мотивів засуду — чи вони були взяті з чисто козацьких відносин тільки: закидали Чорному зрадливий союз з польським правительством против козацьких інтересів, чи прилучили ся до того і ті релїґійні мотиви, переказані в пізнїйших звістках: що Чорний сприсяг ся з Поляками і унїатами на православну віру. Конєцпольский представляє, що релїґійні мотиви прийшли пізнїйше і відвели Запорожцїв від їх первісного заміру — зробивши справу з Чорним і його товаришапи, вернути ся на Запороже. Се можливо. Але корсунський погром, віддїлений у Конєцпольского від крівауої кари над Чорним, в кождім разї треба безпосередно звязати з нею.



Коли вість про напад на Чорного і його крівавий кінець рознесла ся між реєстровою козаччиною, переважна частина утїкла під охорону коронного війська, що стояло в Корсунї. Тут було кілька хоругов з полку воєводича браславського Потоцкого і каштеляна галицького Казановского, і до них зібрало ся коло трьох тисяв реєстрових. Запорожцї жадали, щоб жовнїри видали їм реєстровцїв (старшину головно), а самі вийшли зі своїх леж з козацької території, за Білу Церкву. Жовнїрство шорстко відповіло на се, заявляючи, що нїяким чином не відступлять від вірних королеви козаків, і з леж визначених властями не уступлять — нехай краще козаки пильнують своїх обовязків перед королем і річеюпосполитою. Тодї Запорожцї, діставши таку відповідь, „тої же години” рушили на Корсунь і в самий день Благовіщення руського приступили під місто. Жовнїри, хоч без своїх полковників чули себе досить сирітливо, приготовили ся боронити ся й розпочали бійку. Але тут більшість реєстрових козаків, побачивши перевагу Запорожцїв, почала переходити до них, полишаючи старшину. Міщане ж корсунські почали собі з домів своїх, з вікон, з рушниць пражити з тилу жшвнїрів, що так уїли ся їм під час сих леж. Побачивши се жовнїри з чималими стратами почали виходити з міста, з душами самими, покинувши все. Козаки не стали гонити ся за ними, а зайняли ся пайованнєм здобичи, яка дістала ся їм по жовнїрах та ріжній шляхтї, що тїкала з містс разом з жовнїрами 11).



Се було проголошеннє війни. Конєцпольский аж незчув ся від вісти про сей погром. „Признаю ся до того, найяснїйший милостивий королю”, — говорив він в своїй пізнїйшій промові — „що мене нечувано порушила та своєволя, порушила зневага маєстату вашої кор. милости, вчинена замордованнєм старшого, поданого вашюо кор. милостю, порышила та очевидна небезпека річипосполитої, порушив напад на військо вашої кор. милости, що було під моїм реґіментом, і порушило мене так, що хотїв би не жити на світї з тими лотрами, як би то було можна”. Вираз свому настроєви дав він в унїверсалах до української шляхти, виданих під свіжим вражіннєм сих вістей; 28. III ст. с. Закликав її прибувати до коронного війська — „той огонь кровю хлопською гасити” 12).



Зі свого боку козаччина розіслала по Українї свої унїверсали, закликаючи всїх до війська — хто був колись козаком чи хотїв би ним бути — всїх до війська прибувати, віру благочестиву від замислів лядських ратувати, вільностей козацьких заживати. Серед того напруження і загального роздражнення, в якім українська людність і без того жила, з вказаних вище мотивів, унїверсали сї знаходили широкий послух. Піднїмало ся селянство, полохаючи шляхту, „починали купити ся зе-всюд” 13), і в короткім часї військо козацьке зросло на кількадесять тисяч 14).



Як не рвав ся Конєцпольский робити справу з козаччиною треба було для того постягати військо. Тому наперед поручив поспішати до війська „пану стражникови коронному” Самуелю Лащу, „бо недалеко звідти мешкав”, маючи державу в Макарові, на Полїсю київськім. За ним післав каштеляна камінецького Стан. Потоцкого і старосту калуського Жодкєвского. По словам Конєцпольского вони мали від нього поручення „не опускати нагоди полагодити справу без крови, як би такий спосіб нагодив ся”. Але сердитий гтеьман говорив так потім перед людьми, які „без того за зле йому мали, що він не старав ся оминати конфлїктів і кроворозлить”, і не легко увірити, щоб він, сам горячи бажаннєм „загасити кровю той огонь” 15), давав такі миролюбні інструкції своїм помічникам під першими вражіннями. Тай однаково нїякої миролюбности ті не розвели. По словам Конєцпольского, козаки „як почали по неприятельськи поступати з військом королївським, так і далї не переставали, а наш стражник коронний, мало маючи війська (бо ще військо не зійшло ся, перед приїздом иньших апнів) — в заїс їм віддавав”. Вивязала ся дрібна, партизанська, підїздова війна, в якій дїйсно і рицарі польської кыльтурности і козацькі „лотри'', як їх титулував пан гетьман, віддавали собі навзаєм, в стилю і смаку пана стражника коронного.



Цїкава була ся фіґура, пана стражника, правої руки гетьмана і його повірника — вицвіт шляхетсько-жовнїрської польської самоволї на сих винятих з-під права і закона „кресах” польської річипосполитої. Пізнїйші перекази і анекдоти розцвітили його ріжними пів-лєґандарними подробицями, але нам буде інтереснїйше послухати характеристику сього героя 1630 р. з уст сусїда-шляхтича, написану з нагоди погрому, учиненого над Лащом сусїдньою шляхтою, коли не стало його протектора гетьмана Конєцпольакого (1646):



17 жовтня [став ся похід] за збитки незносні, кривди і шкоди на йогомость п. стражника коронного Самуеля Лаща, шо анї на Бога не уважав, анї права публичного не бояв ся, анї людей поважних не стидав ся — на маєтности шляхетські наїздив і на доми, насильства чинив, забивав, уха й носи обтинав, силоміць паени і вдови забираючи, віддавав за своїх розбійників (oprawce), що при нїм для рзобоїв і шарпанини пробували: негідники банїти, Волохи, Татари, розбійники, злодїї, — чесного чоловіка анї питай, а кількасот людей все при боцї його знаходило ся. Вони й дорогу до Київа були забили, і через розбої та й шарпанини нїхто по дорогах уже не їздив. Мав на собі [Лащ] засудів на банїцію 236, на інфамію за ріжні ексцеси 37, але у всїх виступках і злостях своїх мав великого оборонця своїх розбоїв і наїздів — й. м. п.каштеляна краківського гетьмана Конєцпольского, що його заступав екземптами військовими 16), і так робив тому негідникови, безбожному чоловікови велику пільгу, а той собі за нїщо мав княжат, панят і воєвод. Меньших шляхтичів за що будь забивав, наїздив. Ґвалти на жінках, паннах, дївках, грабованнє всякої всячини — то йому пропадало як нїщо. Коли хто починав судити ся з ним, то вже жінки й дїтей мусїв вирікти ся і тільки поки живий утїкати. З княжатами Вишневецькими, Корецьким, київським воєводою Тишкевичем великі мав війни — насилав на їх маєтности, грабував, забирав, нищив — кільканадцять лїт. Аж ледви тільки не стало гетьмана і екземпти його стратили силу, — так за декретом трибунальським й. м. п. воєвода (київський) з загалом воєводства, з шляхтою — могло її бути до 12 тис, наїхав на Максрів і заставши там саму п. Лащову з дїтьми, що до ніг йому впали, просячи милосердя, — житє їй дарував і нїчого не взяв, але з Макарова вигнав; а сам Лащ,, знаючи про се, кілька день на-перед від жінкм втїк 17).



Отакий панок дістав від Конєцпольского порученнє зайняти ся козаччиною до його приходу. Можемо собі уявити, що він там зачав виробляти. Сучасник-Киянин, стілоки разів цитований нами, як відгомін того що в сучаснім Київі балакало ся, оповідає в своїй лїтописи, що Лащ, ідучи з своїм товариством під Київ, витяв до ноги містечко Лисянку на сам великдень руський, заставши в церкві: „вшитко вистиналъ, якъ мужовъ такъ и женъ, такъ и дЂтей въ церкви будучихъ, и попа зъ ними”. „І по дорозї людей нїкому не винних, аби тільки Русин був — забивали” 18). Иньший поділний випадок мав стати ся в Димері, де жовнїри теж, як опповідає той же сучасник, вирізали містечко цїле. Цїле чи не цїле, але сї звістки і поголоски малюють нам тодїшню ситуацію і атмосферу на Українї. З свого боку козаки і українські повстанцї відвдячували ся тимже — громили розкватерованих вояків польських, де могли запопасти. „На хоругви королївські, розложені на зимові кватири, нападали — особливо на хоругви Лаща, Лянцкороньского і Слядковского, богато людей з них позабивали, а решту змусили уступити ся на иньші місця і весь обоз їх пограбили”, — як се записує сучасник Поляк 19).



Серед сеї партизанської війни, що стала згодом першою частиною кампанїї, наповнивши собою весь місяць квітень ст. ст., військо козацьке вислало посольство до Конєцпольского. Про нього маємо досї тільки коротеньку згадку в його соймовій промові 20). Правдоподібно, військо своїм звичаєм виправдувало ся з останнїх подїй, просило вибачити допущені ексцеси, але заразом ставило досить високі вимоги як умови засповоєння нинїшнього руху. По словам Конєцпольского, були се вимоги анальоґісні з жаданнями, які ставили козаки в пізнїйших переговорах сеї кампанїїї. Вони жадали видачі їм реєстровикіу, які далї зіставали ся при короннім війську, і хотїли сказування куруківської ординації, тому що вона принята козаччиною не добровільно, а під оружною пресією.



Такі жадання козаччини Конєцпольский, розумієть ся, з гнївом відкинув, так само як повз уха пускав намови короля (а мабуть і иньші голоси) — шукати „слушних способів успокоєння без розлитя крови” 21). Згадуючи в своїй пізнїйшій промові, що „декотрі люде, несвідомі справи, а иньші неприхильні, винуватять його, що козаки присилали до нього, а він з ними не погодив ся без розлитя крови, він кличе: „Чи я міг то їм хвалити і касувати те, що король і річпосполита затвердили, нехай но признає то найбільший неприятель мій, аби тільки судив без афекту? Чуючи, що вони не тільки не попускають нїчого з ворожого свого поступовання, але відважають ся що далї то на важчі річи, і ще більше заповідають (стид навіть споминати се!), я кинув ся, хоч і не упорядкувавши ся так, як би то годило ся урадникови вашої кор. милости, і не з такою силою, — та великими переходами поспішив до Днїпра”.



Трудність була в тім, що переважна частина воєнних контінґентів через незаплаченнє грошей вийшла з усякого впливу гетьмана; саме під сю хвилю він мав їхати до Львова на розплату з ними; замість того мусїв вислати до них листи, щоб почекали з повною виплатою та взяли участь в кампанїї на козаків. При тім частину війська треба було полишити в Західнїй Українї, для обшрони границь від татарських нападів, бо про них приходили трівожні відомости. І треба було спішити ся, як з огляду на те, щоб перепинити дальший розвій повстання, так і тому, що війську, якп зіставало ся в службі, за кільки тижнїв кінчив ся квартал, і через незаплаченнє грошей, воно не показувало нїякої охоти служити далї. Тому виправивши до короля реляцію з прошеннєм вислати листи до українських маґнатів, щоб підтримали гетьмана своїми полками та змоюілїзували вибранецьку мілїцію. Конєцпольський вже 6/ІV с. с. рушив з свого боку на театр війни, сподїваючи ся, як звичайно, під час самого походу постягати иньші контінґенти 22).



Примітки



1) Акти Москов. госуд. 1 с. 315-16.



2) Про се в т. VІІ с. 421-2.



3) Жерела VIII с. 345, Кулїша Матеріали с.308.



4) Жерела VIII с. 347.



5) Львівська лїтоп. під р. 1630.



6) Piasecki c. 499 і Pamietniki do panowania Zygmunta III т. l c. 154.



7) Львов. лїтоп.. Pamietniki, Пясеwкий 1. с.



8) Львівська лїт. 1. с.



9) витяги в реляції посла Пісочинського у Жуковича VI с. 70.



10) Жерела VIII ч. 213.



11) Промова Конєцпольского, пор. Архявъ Ю З. Р III. І ч. 85 (тут і дата нападу, 4/ІV н. ст.).



12) abyscie z ochoty swey do woyska i. kr. mosci ten zapal krwia chlopska ego gasic przybywali — Архявъ Ю. З. Р. III. І ч. 80.



13) Львівська лїт. l. c.



14) Промова Конєцпольского як вище.



15) Ten ogien krwia bylo gasic potrzeba — повторяє він в своїй соймовій промові.



16) Так звали ся роспорядження, що спиняли екзекуцію судових рішень на час важної потреби.



17) Єрлїча Latopisiec 1 с. 49, 50. Про Лаща статя пок. Ролє, див. примітки (2).



18) Пок. Кулїш, виступаючи скрізь в оборонї Поляків протич козаччини, в своїх останнїх рпацях проголосив се оповіданнє за козацьку видумку (Отпаденіе. Укр. козаки с. 669). Але що подібні епізоди мусїли мати місце, в тім глуха згадка Кооєцпольского про Лаща, — що він козакам за їх ворожі виступи „взаїм оддавав”, — не лишає сумнїв.у



19) Пясецкий с. 499, теж саме переказують Pamietniki do panow. Zygmunta III.



20) Przysylali az do Baru, przysylali potem gesto miloserdzia proszac, ale przy tey prozbie te conditiae byly: l) zamordowanie Hrycka Czarnego, nie przyznawaiac go za swego starszego, sluszne opowiadali: 2) sprawiedliwosci z tych co przy woysku w. k. m., zdraicami ich zowiac, pilnie sie upominali: 3) commissia kurukpwska, oby in toto zniesiona byla, iako na nich gwaltem wycisniona, potrzebowali. Сї умови, дїйсно, в головнім підходять досить близько до умов кодацьких поставлених потім в останнїх стадіях переговорів -Жерела VIII ч. 216.



21) Лист короля з 1/V: Nie watpiemy przytym iz upr. w. iczeliby jakie sluszne sposoby bez rozlania krwie do uspokoienia ich podalu, nie bedziesz сhcіаl ich poniechac, nad hersztami tilko samemi surowosc wykonawszy, gdyz drudzi mogа sie nа iaka rwczypospolitej posluge рrzуgodzic — Ркп. Публ. бібл. Разн. IV. Nr. 104 с. 116.



22) Крім його соймової промови (як вище) ще Архив Ю. З. Р. III. 6 ч. 80, 81, 83; рукоп. Публ. Бібл. Разн. F IV Nr 104 с. 113 об. 116, 121 об. (листи короля до Конєцпольского).



ПЕРЕЯСЛАВСЬКА КАМПАНЇЯ 1630 Р., ПЕРШИЙ ПОГРОМ ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА, КОНЄЦПОЛЬСКИЙ ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ, ВІДОМОСТИ ГЛАДКОГО, ПОВСТАННЄ НА ПРАВОБЕРЕЖУ, ГРОМЛЕННЄ ПОЛЬСЬКИХ ВІЙСЬК, РІШУЧА ПОБІДА КОЗАКІВ, ”ТАРАСОВА НЇЧ“.



В кампанїї 1630 р. козацька сторона була в значно лїпшій позиції нїж в иньших війнах — напр. у кампанїї 1625 р. Головне козацьке військо встигло „вигребти ся” з Запорожа „на волость” заздалегідь, з арматою і всяким припасом. Воно потім зіставало ся протягом не меньше як півтора місяця паном ситуації на Українї. Отже було спроможне підняти до повчтання українську людність, і без того в високій мірі роздратовану попереднїм розкватированнєм польського війська, його своєвільствами і ріжними конфлїктами з ним. Поки польські сили мобілїзували ся і стягали ся на Україну, козацьке військо мало можність скріпити ся великими ново мобілїзованимми кадрами, вибрати позиції, забезпечити їм комунїкацію, запровіантувати ся всїм потрібним. Головною позицією своєю вибрало воно Переяслав і тут зібрало свої головні сили, коли польське військо почало стягати ся під Київ, а Днїпрові береги обсадили козаки своїми залогами, щоб утруднити переіхд.



Конєцпольський, наапівши до Київа і розглянувши ся в тутешнїй ситуації, як сам він каже, дуже бив ся з гадками, як йому бути: „Перейти Днїпро в такім малім числї, як ми тодї були, без піхоти, без армати, небезпечно було, бо й сторони тамошнї підхожі були більше для пішого нїж для кінного війська, і з такою малою горстю не знати було, чи неприятеля воювати, чи пильнуваьи людей, що з-заду надходили. З другої сторони міркувало ся, що як не перейти за Днїпро зараз, то потім перейти було-б іще тяжше, а навіть ледви чи й можливо, як би вони (козаки) скріпили ся ще більше і позаступали всї переправи”. До того польському війську зіставало ся лсужби (до кварталу) всього тільки два тижнї, і воно заявляло, „що понад то й години не буде служити”.



А тут з-за Днїпра приходили трівожні вісти. Конєцпольский запевняє, що козаччина мада замір „трактувати з Москвою й піддати їй всї тамошнї краї”, „і були певні відомости про війська московські” В московських джерелах не маємо звісток, які-б потверджували чимсь конкретним се оповіданнє про зносини з Москвою козаків; але при тодїшнїх досить напружених відносинах з Москвою (що три роки пізнїйше привели таки до війни), Конєцпольский міг справдї побоювати ся якихось комплїкацій і з сеї сторони. A же поготів, розташувавши ся за Днїпром, могли собі козаки шукати помочи з Дону, і все Заднїпровє взяти в свої руки так, як взяли під час Хмельниччини.



Київський наш очевидець каже одначе, що сї „делїберації” гетьмана не трівали довго. Прибувши „зъ великимъ гнЂомъ на козаки и на вшитку Русь”, він зараз почав переправляти ся за Днїпро, під самим Київом, але попік ся дуже на сїй переправі. Невеликий козацький підїзд „зо сто коней шпиговъ”, зловив „ка. нїмецького”, якого приставив потім до козацької армати, і він велико здав ся козакам „при стрільбі”. Мало не зловлено й самого гетьмана, так що він з-за Днїпра мусїв тїкати до Київа.



По сїм Конєцпольский повів переправу справдї з більшою делїберацією, і хоч „не без тяжкости і не малого кровопролитя”, — як каже в промові, — дістав ся за Днїпро. Тут поробив шмнцї, що мали стерегти перепраи і забезпечати польському війську за Днїпром полученнє з Київом і правим берегом, і потім приступив під Переяслав, де стояло головне козацьке військо, зайнявши саме місто. В перших дняэ мая ст. ст. він був уже під Переяславом 1), і здаєть ся, попробував ударити на козацький табор, але понїс великі страти нїчого не доказавши. Принаймнї маємо звістку, що 7 (17) травня він понїс сильні утрати в битві з козаками, так що в варшавсських кругах його реляцію прийняли, як погром польського війська 2).



З „малости” своїх сил супроти сил козацьких Конєцпольский здав собі добре справу ще перед тим, і з Київа виписував до короля ріжні дезідерати що до присилання нових контінґентів 3). Але правдоподібно аж тепер, по битві під Переяславом уявив він собі добре перевагу козацької сили над його засобами, і зараз по битві висилає нові унїверсали по всїй Українї, закликаючи жовнїрство як найскорше прибувати, щоб покінчити війну з козаками 4). По словам Путивльця Гладкого козаки мали в Переяславі 37 тисяч, Конєцпольский вісїм тисяч „польських і нїмецьких людей і Черкас лїпших людей, що від Черкас пристали до Поляків”. Сих „лїпших людей”, себто реєстрових козаків, що зіставали ся в короннім війську по корсунськім погромі, сучасник-Киянин рахує-у Конєцпольского під Переяславом дві тисячі. Але се був контінґент досить непевний, який при нагодї міг перекинути ся до Запорожцїв, як перекинули ся де які в Корсунї. Властивого польського війська, значить, було всього коло шести тисяч, і з ним треба було тримати полученнє з Правебережем і додержувати поля козакам.



Війна під Переяславом потрівала коло трох тижнїв 5). Близших відомостей з неї маємо дуже мало. Гладкий, свідок копетентнй, що сидїв в облозї сам (і як чоловік умисно висланий на звіди московською адмінїстрацією, свої реляції складав свідомо їх ваги), каже, на жаль дуже ляконїчно — що за ті три тижнї „у польських людей з черкаськими людьми було бкгато битв, і в тих битвах Черкаси (козаки) Поляків побивали”, а потім наступила рішуча битва, і після неї переговори і згода, Конєцпольский збуває в усїх своїх реляціях історію кампанїї загальними фразами, що польському війську в битвах з козаками щастє служило, але козаки таки противлять ся далї. Він повторяє їх стереотипово від перших стадій війни — де кріваві подвиги Лаща і йому подібних героїв мали означати, за браком чогось лїпшого, успіхи польської зброї над українським своєвільством, — аж до останку, скромно заявляючи в своїй пізнїйшій промові, що він „не хоче робити собі слави з крови підданих королївських, хоч би й своєвільних” 6). Вірогідна звістка Гладкого, що своїм авторитетом потверджує в загальнім і меньш авторитетні оповідання нашого київського лїтописця, — поясняє таку рідку маломовність Конєцпольского, як і різку переміну в настрою сердитого гетьмана, що так рвав ся „гасити кровю” козацьке повстаннє, але потім набрав незвичайної миролюбности і вирозумілости до сих повстанцїв 7). Варшавський кореспондент Сопігів переказавши реляцію Конєцпольского про нещасливу битву 7 (17) травня, пізнїйше переказує варшавські поголоски про нещасливу битву 14 (24), яка мала ще гірше скінчити ся для Поляків, але додає, що листи Конєцпольского держать ся в секретї. І в дїйсности мабуть нї одного конкретного успіху свого над козацьким військом не міг він оповісти.



Але серед сих битв під Переяславом, судячи з згадки Конєцпольского, козаки не раз поновляли свої пропозиції в дусї вище наведених: видати провідників реєстрових, дати амнестію повстанцям, скасувати куруківську ординацію і санкціонувати statu quo козаччини. Конєцпольский відкидав сї пропозиції закінчення війни угодою; але йому ставало все тяжше. Жовнїрство наглило кінчити війну, бо служба йому вийшла. На нові контінґенти мало було надїї. В листї короля читаємо, що жовнїри жадали повної заплати, инакше не хотїли йти на війну, — частковою заплатою не вдоволяли ся 8). Та й полученнє з правим берегом все слабло, або й зовсїм переривало ся, і меньшим віддїлам війська не можливо було перебити ся до Конєцпольского.
Страница 9 из 77 Следующая страница