Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 54

фундацій на користь латинства, тим часом як Людовик виступає лише в ролї посередника з курією, а зрештою окрім ріжних побожних замірів, в житє одначе не переведених, нїчого про нього не знаємо.



Ми не знаємо перших зносин в сїй справі з курією. Правдоподібно, Володислав слїдом по своїм переходї в Галичину підняв справу латипських катедр, а я здогадува вся б, що властиво він, як і Казимир, проєктував лише катедру у Львові. Суджу з того, що Володислав зараз по затвердженню галицького арцибіскупства старав ся, аби перенесено його до Львова, і тільки йому й дав дотацію з усїх катедр, утворених булею 1375 р., а іменований на галицького арцибіскупа канонїк Матвій аж до смерти титулує себе „елєктом львівським” (electus archiepiscopus lemburgensis). Але курія стояла на своїм давнїм становищу, що треба думати не про твореннє нових катедр, а про обсаду вже давнїйших, на які вже й бували іменовані латинські епископи, але були ,,перед окупацією Казимира захоплені схизматицьаими й єретецькими епископами”. Вона отже й тепер звела справу на сю стежку. Крім того на дорозї все ще стояв любуський епископ з своїми претензіями на Русь, доводячи, що Галич, Перемишль, Володимир і Холм — то зовсїм не катедри, а звичайні парохії (і се знову було справедливо, коли говорило ся про латинські церкви), і що вони належать до його дієцезії. Справа пішла в проволоку. Але Володислав і Людовик постарали ся принаглити справу листами й посольствами до Риму. Курія, ще раз поручивши польським епископам розслїдити сю справу, вкінцї рішила ся розрубати сей вузол і на припімненнє Володислава, в лютім (13/ІІ) 1375 р. папа Григорій XI видав свою булю Debitum pastoralis officii, що послужила підставою орґанїзації католицької церкви на Руси 14).



Буля признавала Галич, Перемишль, Володимир і Холм за міста катедральні, зносила над ними всяку власть і права любуського епископа та приймила під безпосередню власть курії. Галич признавав ся архіепископією, три иньші катедри — її суфраґанїями. Наколи б на сих катедрах бцли які епископи схизматики, буля їх усувала й заповідала скору обсаду їх католицькими епископами, застерігаючи сї номінації виключно для курії.



Дїйсно, кілька місяцїв пізнїйше папа іменувкв арцибіскупом в Галич Матвія, перед тим ерлявського канонїка. Проганяти з тої нагоди пнавославного митрополита з Галича, як поручав папа в тій своїй булї, розумієть ся, нїхто не думав. Але на катедральну церкву, як каже Длуґош, арцибіскупу таки віддано пізнїйше якусь православну церкву. Чи дістав він уже при тім що з маєтностей православної митрополїї, не знаємо. Як не зараз, то дещо пізнїйше, по упадку православної галицької митрополїї, але в кождім разї з маєтностей православної катедри чимало перейшло до латинської. Про се маємо вправдї пізнїйшу, алн вповнї варту довіря місцеву традицію (хоч вона в іменах і датах робить помилки, але в основі мусить мати факти): „тотъ столецъ галицкій, писали православні Галичане митрополиту в 1538 р., былъ загинулъ отъ колькасотъ лЂтъ, и на томъ столци галицкомъ учинено єсть арцибискупство латинскоє: которыи были мЂста и села къ Галичу, то все отобрали и на томъ фундовали арцибискупство, гдЂжъ имъ былъ тото фундовалъ Якгейло король и листы папежскими потвердилъ” 15).



Здаєть ся, православні представляли так історію фундації галицкього арцибіскупства не без впливу булї 1375 р. — що воно засновано було на місцї й на маєтностях митрополїї. Так в дїйсности не було, й незалежно від маєтностей забраних від митрополїї арцибіскупство дістало й свою осібну дотацію; її знаємо з пізнїйшої папської булї: Володислав дав арцибіскупу місто Рогатин, замки Олесько й Тустань з їх волостями, десятину з мита львівського і з доходів соляних жуп дрогобичських і жидачівських та каменицю ві Львові 16).



Се наданнє каменицї ві Львові стояло в звязи зі згаданим уже вище бажаннєм Володислава — мати латинську катедру не в Галичу, а ві Львові. Ще тодї як важила ся справа католицьких катедр, Володислав представляв курії, що арцибіскупській катедрі лїпше бути ві Львові, сильно укріпленій столицї краю, нїж у Галичі, виставленім на напади „Татар, Литвинів і Схизматиків”. В тім напрямі потім робили старання й самі галицькі арцибіскупи. Але курія, виходячи вже з звістного нам прінціпа про старі руські катедри, нерадо приймала сей проєкт, і тільки в 1412 р., заходами Ягайла, удало ся прихилити її до того 17). Від тодї латинські арцибіскупи — що вже й перед тим писали ся часто львівськими й залюбки перемешкували ві Львові, на все переходять до Львова й приймають титул „львівських”.



Друга католицька катедра, що по булї 1375 р. увійшла дїйсно в житє, була перемишльська. Се буьо заслугою самого новоіменованого біскупа, Еріха Вінзена, Саксонця родьм. Дотації нїякої катедра ся не дістала нї від Володислава, що мабуть сеї катедри не просив і нею не інтересував ся (хоч не жалував надань нпр. мопашим місіям, домінїканам і францісканам), анї від Людовика. Аж кор. Марія, мовляв сповняючи замір свого батька, надїлила перемишльську катедру маєтностями. Але Еріх, хоч застав свою дієцезію, як він оповідає в своїй пізнїйшій фундаційній грамотї для перемишльської капітули, „зовсїм знищену й зруйновану і позбавлену всякої краси й чести католицької церкви”, „зайняту схизматиками, разом з численними маєтностямт” 18), тим не зразив ся й не кинув своєї катедри, як його попередники, що, як він каже, навіть не бували в своїй дієцезії 19). Він орґанїзував капітулу, зібравши „viros catholicos expertos, literatos et ydoneos”, визначивши її доходи з десятин і давши дуже суворий, аскетичний режім (що зрештою по нїм простояв не довго), допросив ся дотації від кор. Марії, що надала катедрі (в 1384 р.) Березів (теп. місто), Доморадь, Ровне, Чергову (в Сяніччинї) й Радимно (теп. містечко), й загосподарив сї маєтности 20).



В 1412р. Ягайло, як ми вже знаємо, надїлив перемишльських латинників катедрою: переїздячи через Перемишль, а почувши закид від якихось Нїмцїв, що він сприяє схизматикам, Ягайло, аби очистити ся від сього „несправедливого закида”, як каже Длуґош, казав віддати латинникам прегарну руську катедру, збудовану Володарем Ростиславичом, — викиоути з неї руські гроби й посьвятити на латинську. Се й було зроблене, „при гірких риданнях, криках і слезах руських сьвящників і народа, що уважала се за крайню обиду й кривду своєї реліґії”, помічає Дулґош 21).



Дві иньші катедри, утвоорені булею Debigum pastoralis,- володимирська й холмськс, якийсь час зіставали ся далї in partibus. Про холмську місцева традиція каже, що свою дотацію дістала вона від Ягайла в 1417 р., і від того часу стала міцно на ноги 22). На пунктї володимирської катедри вийшли якісь близше нам невідомі вагання чи суперечности в польсько-литовських сферах: Витовт хотїв зробити з Володимира латинську катедру для цїлої Волини, надав її мєтности і піддав її також землю Луцьку, Белзьку і Берестейську, але пізнїйше заіменовано, можливо — на бажаннє Ягайла, осібного епископа в Луцьк, і справа скінчила ся тим, що в 1420-х рр. володимирську катедру прилучено до луцької й передано її дотації (1428) 23. Від сього часу ся волинська (луцьак) катедра істнує вже вповнї реально. Окрім того в тих же часах заснувало ся біскупство камінецьке; перші тутешнї біскупи, в початках XV в. були, здаєть ся, з домінїканів, отже се були біскупи титулярні. Але вже в Свитригайлових часах (1430 р.) камінецький біскуп, як ми бачили в своїм місцї, відограє ролю в місцевій полїтицї. Дотовано було се біскупство за Витовта: так твердив біскуп Матїй за кор. Ольбрахта, й тодї дістав від нього потвердженнє на сї Витовтові надання (дуже значні!), бо мовляв Витовтів привілей згорів. На жаль тільки він докладнїйше не поясняє, коли такий важний привілей мав пропасти, і взагалї висловляєть с про се дуже загально 24).



Окрім того, ще в часах булї Debitum pastoralis були в проєктї катедри: київська і туровська. З них туровська не прийшла зовсїм до житя, а київська зістала ся на двгі віки властиво титулярною, хоч біскупів київських почали іменувати ще від тодїж — від 70-х рр. XIV в 25).



Таким чином в остатнїй четвертинї XIV в. з'орґанїзувала ся в українсько-руських землях (головно в західнїй їх частинї) католицька церква, і по плянам курії мала зовсїм витиснути звідси православну церкву та заступити її місце. На таке скасованнє православної церкви не відважили ся однасе й найбільше горячі приклонники латинства, — але досить було й того, що стало ся! Поруч давньої державної — православної церкви сформувала ся нова державна й привілєґіована церква — католицька, і поруч неї православна уже не в теорії тільки, а й на практицї мусїла почути себе в ролї пониженої, бо лише, що найбільше — толєрованої церкви, поруч церкви привілєґіованої. І ще як на те слїдом за з'орґснїзованнєм католицької церкви, православна галицька митрополїя прийшла до нового упадку.



Ми знаємо вже, як се стало ся: наступник м. Антонїя Іван еп. луцький не дістав посьвящення й хоч правив галицькою митрополїєю, але неправно; користаючи з такого непевного його становища, здаєть ся вже м. Кипріян встиг поставити від себе в залежність епархії галицькі, але як не він, то трохи пізнїйше київські митрополити по тій Івановій узурпації взяли галицьку катедру в свою безпосередню власть, і хоч галицька митрополїя не була знесена формально, de facto галицька епархія опинила ся в найгіршім положенню. Номінально залежачи від митрополитів, що не іменууали сюди епископів (мабуть не хотїли дати тим поводу підняти питаннє про осібність галицької митрополїї), а самі теж сюди звичайно не заглядали, — галицька епархія правила ся урядниками митрополита, т. зв. намісниками, і вкінцї навіть іменованнє сих намісників вийшло з рук і власти митрополита.



Здаєть ся, замішання звязані з переходом на унїю м. Ісидора і його виїздом з епархії послужили тому поводом 26). В кождім разї з одної записи 1458 р. довідуємо ся, що права і доходи митрополита в галицькій епархії під назвою „туторії або опекальництва Крилоського монастиря” надав тодї король старостї галицькому Станиславу з Ходча, а староста відпродав згдааною записею з 1458 р. се опекальництво за 25 гр. иньшому шляхтичу. З сеї записи довідуємо ся, що розуміло ся під тим опекальництвом: староста передає не тільки права на доходи з маєтностей, які належали до Крилоса, себто до митрополичої катедри, але й грошеві кари з духовних, що йшли на митрополита, куницї (себто річні оплати з попів) і юрисдикцію над попами „під мон. Крилоським” 27). За митрополитом у тім всїм зістали ся якісь мінїмальні впливи: староста предвиджує можливість, що як бм він не вистарав ся потвердження на те опекальництво від короля, то митрополит міг того шляхтича від опекальництва відставити; в такім разї староста обіцює звернути йому гроші 28).



Півстолїтя пізнїйше, у сина сього Станислава з Ходча, також Станислава на імя, старости львівського, вийшов спір з арцибіскупом львівським Бернардіном. Кождий з них претендував на право поставляти намісників для православних галицької епархії: у Львові, Крилосї й по иньших місцях 29). Станислав молодший виходив тут мабуть з батьківського права на крилоське опекальництво, або з якогось пізнїйшого анальоґічного надання. Арцибіскуп, як можна здогадувати ся з документу, відкликував ся н якусь папську булю — може Debitum pastoralis officii, може на булю 1412 р. про перенесеннє його катедри до Львова, і з неї виводив свої права на православну галицьку митрополїю. Сї претензії арцибіскупа, розумієть ся, були рішучим натяганнєм документів, але він мав за собою певну традицію — підданнє його нагляду, в інтересах католицтва, єретиків і схизматиків в його діецезії, вчинене Ягайлом 30), і король, як він сам каже — хотячи сповнити обовязок католицького володаря і причинити ся до лекшого навертання схизматиків на католицтво, став по сторонї арцибіскупа. Грамотою 1509 р. він признав йому і його наступникам право іменувати православних намісників в галицкій діецезії 31).



Таким чином галицька православна митрополїя опиниба ся у власти й юрисдикції католицьких осіб, духовних чи сьвітських, яких, розумієть ся, анї трохи не займали інтереси православної церкви, і вони користали з своєї власти або лише для вибирання доходів, або — ще й для ослаблення православної церкви. Що королївська постанова не лишила ся мертвою буквою, в тім нема сумнїву. Арцибіксуп дїйсно взяв в свою власть митрополичі маєтности й доходи, зломивши срротивленнє православного духовенства. При тім мали дїяти ся брутальні насильства: православні Галичане оповідали митрополиту в 1538 р., що православних крилошан „у поворозЂ ис Крылоса вожено и чересъ ДнЂстръ... (тут прогалина )плавлевано, принужаючи насъ и ихъ у свою моцъ” 32). Що арцибіскупи справдї іменували православних намісників — або бодай мали вплив на їх іменованнє, показують обставини іменовання галицьким намістником Яцка Гдашицького в 1522 р. (фактів ранїйших не маємо): король заіменував його „за згодою Бернардіна, арцибіскупа львівського”, без всякої участи митрополита. А пізнїйше арцибіскуп іменував намісників і сам своєю властию, а навіть по відновленню галицької катедри претендував на право обсаджування сеї катедри.



Ся справа відновлення галицької катедри взагалї так характеристична для становища православної церкви в Польщі, що мушу тут коло неї трохи спинити ся.



Початком було, здаєть ся, іменованнє того намістника Яцка Гдашицького. Був то православний шляхтич, що знайшовши дорогу до польських панів, а через них до короля, а також і до арцибіскупа, дістав собі від короля наданнє на намісництво не в однім лише котрімсь окрузї, як практикувало ся давнїйше, а на цїлу епархію галицьку — „ы округах Львівськім, Галицькім, Коломийськім, Камінецькім (на Поділю) і Снятинськім”, з правом візитації церокв і иньшими компетенціями намістників. Кілька місяцїв пізнїйше (1/IX 1522) за прошеннєм деяких панів і за волею й згодою арцибіскупа львівського, король видав сьому Гдашицькому нову грамоту, де окрім намісництва надав йому іще архимандритство, з усїми правами, які належали давнїйше митрополитам галицьким 33). Осібними грамотами король оповістив про се людність і місцевих урядників, поручаючи їм не перешкаджати, а помагати новому архимандриту в виконуванню його прав 34).



Як бачимо, се було вже в ґрунтї річи рівнозначним з відновлепнєм галицької епіскопії; тільки титулу епископа сьому Гдашицькому бракувало. Цїкаво тільки, що все робило ся за спиною митрополита, зовсїм без відомости його: навіть архимандритом в його епархії Гдашицький став без всякої його участи.



Ображений тим митрополит наложив інтердікт на Гдашицького але то йому нїчого не перешкодило в управі епархією. На щастє православних він одначе показав ся лїпшиа нїж можна було надїяти ся, й повів себе відповідно до свого становища. Прийнявши постриженнє з іменем Ісакія й осївши ся в львівськім монастирі св. Юра, він дуже дїяльно взыв ся до своїх обовязків і повів справу тим успішнїйше, що мав прихильників в панах з Ходча. Оден з них був воєводою і старостою львівським, другий старостою галицьким; король, іменуючи Гдашицького архимандритом, спеціальною грамотою поручив їм бути помічним Гдашицькому, і вони дїйсно помпгали, може хотячи тим відвдячити арцибіскупу за його конкуренцію в справі намісництв, а може — маючи від Гдашицького добру заплаиу за поміч. Досить, що Гдашицький успішно орґанїзував занедбану свою епархію й навертав назад на православє тих, що були попереходили на латинство за часів опіки латинського арцибіскупа 35).



Се затрівожило арцибіскупа й обудило його незадоволеннє, тим більше що Гдашицький рішучо вийшов з усякої послушности йому. Уже на другий рік він скаржив ся королеви наа Гдашицького й панів з Ходча, й король наказав їм, аби Гдашицькому не помагали, і при тім поясняв, що Гдашицький — особа залежна від арцибіскупа, яе його намісник. Гдашицький одначе собі з того нїчого не робив і вів свою роботу далї. Зірвавши з арцибіскупом, він постарав ся навязати зносини з митрополитом, і йому дїйсно удало ся з ним перепросити ся. На початку 1526 р. митрополит Йосиф видав грамоту, де увіоьняв Гдашицького від свого інтердикту, признавав його своїм намісником для галицької епархії (разом з Поділєм) й поручав вірним бути йому послушним 36).



Таким чином завдяки Гдашицькому галицька епархія прийшла в нормальнїйші відносини й вернула ся під власть митрополита. Гдашицькому одначе се дурно не минуло: арцибіскуп і король вкінцї відібрали від нього намісництво, за те що він „не конче похвально (в дїйнсости — дуже похвально) на тім урядї намісника поводив ся”. Чи Гдашицький піддав ся від разу сьому розпорядженню, можна сильно сумнївати ся; принаймнї, він далї сидїв у своїм монастирі св. Юра й звідси не рухав ся. Але арцибіскуп тим часом імеоував нового намісника, якогось Яцка Сикору, правдивого свого заушника, і той дїйсно повів себе так, що викликав загальні нарікання православних, які по хлсенній дїяльности Гдашицького не хотїли більше зносити таких надужить 37).



Православне духовенство галицьке, шляхта й міщанство дуже енерґічно взяли ся до справи своєї епархії. На „безаконства” Сикори полетїли скарги до митрополита й короля. Митрополита Сикора, розумієть ся, не слухав ся. Православні супроти того просили митрополита, аби віддав їх під опіку пеоемишльського епископа Ларивона. Але митрополитови такий плян не подобав ся: він, очевидно, побоював ся, що галицька епархія в такім разї перейде зовсїм під власть перемишльського епископа, а в дальшій консеквенції той міг би ще й претендувати на титул галицького митрополита (сей титул як раз з початків XVI в., коли галицька епархія перейшла під власть львівських арцибіскупів, для замарковання своїх прав почали носити київські митрополити, титулуючи себе київськими й галицькими) 38). Тож митрополит скористав з кандидатури на намісництво якогось „попа гошівського” (не знати, чи був то піп з Гошова, чи звав ся він Гошовським на імя), що, видно, прещставив ся йому як кандидат висланий Галичанами, надав йому намісництво й архимандрію й вислав з сим до Галичини, вистаравши ся потвердженнє на те й порученнє від короля 39).



Тим часом Галичане — православне духовенство, шляхта й міщане, вирікли ся того гошівського попа, що вони його не висилали, й не хочуть, тим більше, що за ним показали ся якісь не конче похвальні історії — виточені були йому процеси. Тодї митрополит відписав Галичанам, що він лишає сю справу на їх волю: коли вони того гошівського прпа не хочуть, то нехай не приймають, а виберурь собі на намісника чоловікаа по своїй волї й пришлють до нього (митрополита). Тодї „яко духовныи и шляхта и мЂщане, такъ все посполство, отъ большихъ и до меньшихъ, земль Рускихъ и Подольскихъ, всихъ закону греческого” (се перший звістний нам факт, де церковна справа наберає такого загального значіння, лучачи всї стани в одній акції), вибрали на намісника Макарія Тучапського, міщанина львівського, з шляхетського роду 40), як чоловіка „годного наперед Богу и вашему святительству (митрополиту) и такожь намъ и всему поспольству закону греческаго”, і з сею рекомендацією вислали до митрополита по благословенство 41).



Митрополит дїйсно поблагословив Тучапського на намістника, й потім він від себе, а галицькі православні шляхтичі з свого боку, не гаючи часу, звернули ся до короля з прошеннями, аби потвердив Тучапського на намісництві. Завдяки посередництву деяких сенаторів, справа пішла гладко, і за кілька тижнїв в руках Тучапського було вже королївське потвердженнє (в 1/VIII 1535). Король поручив перемишльському владицї й дворянину свомв Рогозинському ввести Тучапського в урядованнє, віддаливши Сикору „для єго выстуновъ и противного здоровья”. Тучапський дуже дїяльно взяв ся до своїх обовязків: ,,Ђздилъ и много працЂ подьялъ и всуды былъ гораздъ почалъ рядити и нарядилъ”, як писали митоополиту Галичане, та радість православних показала ся передчасна. Сикора не хотїв уступати й підняв арцибіскупа. Арцибіскуп поставив питаннє про незаконне поставленнє Тучапського, покликуючи ся на свій привилей в 1509 р., і король визначив комісію для розслїдж
Страница 54 из 77 Следующая страница