Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 45

37) Нпр. фундація м. Глинян, 1397 р. — Akta gr. і ziem. І ч. 10, фундація Бара, 1540 р. — Акты Бар. староства І ч. 58, і т. и.



38) Остатне виданнє її вийшло в Перемишлї 1760 р., накладом єзуїтів.



39) Див. нпр. вибрані цитати правних джерел, з кримінальних реєстрів саноцького ґроду — Regestr zloczyncow grodu Sanockiego, c . 264.



40) Prozadek c. 138.



41) Що до сеї точки проф. Антонович в своїй розвідцї про імста (див. прим. 7) висловив був погляд, що нїмецьке право було тільки номінальним, що в дїйсности в судах панувало руське звичаєве право (c. 170-2). Против нього виступив дуже рішучо В.-Буданов, кажучи, що в міській практицї нема слїду звичаєвого права, а панує рециповане (київські Унив. ИзвЂстія 1877, III c. 92, в справозданню з Ист.-юрид. матеріалів Витеб. и Могилев. губ.).



42) На такім посереднїм станновищі — що нїмецьке право в міській практицї уживало ся дїйсно, хоч і не виключало звичаєвого, стали в вище згаданій контроверзії такі дослїдники як Кистяковський, Тарановский (див. прим. 7). Се, здаєть ся, й треба уважати найбільше правдоподібнмм розвязаннєм справи, супроти доказів наведених сторонами, хоч треба признати, що дотепер спір з обох боків мав більше апріорний характкр, а судових актів майже не студіовано.



СЇЛЬСЬКИЙ УСТРІЙ: РІЖНІ ТИПИ УСТРОЮ. ОСТАНКИ СТАРОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ, ВОЛОСТНИЙ УСТРІЙ, РОЗКЛАД ВОЛОСТЕЙ, КОПНІ СУДИ, ОСТАНКИ ВОЛОСТНОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ В XVI В., СЇЛЬСЬКА ГРОМАДА, ФУНКЦІЇ САМОУПРАВИ, СЇЛЬСЬКА СТАРШИНА „РУСЬКОГО ПРАВА”, СТАРЦЇ Й ТИВУНИ, ОТАМАНИ, КОМПЕТЕНЦІЇ, СЇЛЬСЬКЕ СУДІВНИЦТВО. СЕЛА НЇМЕЦЬКОГО ПРАВА ВІЙТІВСТВО, СУДОВІ ҐАРАНТІЇ Й ВИЩІ СУДИ, СКУПЛЯ ВІЙТІВСТВ, СЛАБІСТЬ САМОУПРАВИ. СЕЛА ВОЛОСЬКОГО ПРАВА, ЙОГО ПОЧАТКИ І РОЗВІЙ, ФОРМИ ФУНДАЦІЇ, КНЯЗЇ, КРАЙНИКИ, ЗБОРИ. МІШАННЄ ТИПІВ СЇЛЬСЬКОГО УСТРОЮ. ЗАГАЛЬНА НЇВЕЛЯЦІЯ — „УСТАВА НА ВОЛОКИ”. ЕВОЛЮЦІЯ СЇЛЬСЬКОГО УСТРОЮ XVI-XVII ВВ.; ЖИВУЧІСТЬ ГРОМАДСЬКОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ.



Коли устрій міст, з ріжними відмінами, виходив все ж таки з одного взору й тримав ся хоч в загальнїйшім — одної схеми, то устрій сїл як раз противно — виходив з кількох зовсїм відмінних типів і тільки наслїдком довгого впливу суспільного устрою, шляхетської й державної полїтики був приведений більше-меньше до одного знаменника. При тім сей устрій, взагалї житє села — як дуже нам інтересне, так дуже мало звістне, і як раз найменьше маємо матеріалу до найбільше нам інтересних форм — що стояли в близших звязках з староруським укладом 1).



Ріжні „права”, на яких жили селяне, ми вже знаємо. Се „право руське”, як в коронних землях XV-XVI в. звали ся села, котрих устрій операв ся на модифікаціях давнїйшої практики і які властиво стільки належали до руського права, що не були селяне анї нїмецького анї волоського права, — і отсї права: нїмецьке й волоське 2). Устрій прав анїмецького і волоського операв ся, бодай в головнім, на фундацийних привилеях і тому лїпше нам звістний. Та для нас інтереснїйший устрій сїл, що операв ся на давнїйшій практицї, а не на сих привилеях, тим більше що таких сїл була й переважна більшість. Дуже довго, аж до переведення волочної реформи, в українсько-руських землях в. кн. Литовського нїмецького права в селах, з виїмком Побужа, майже не було, а волоське право й взагалї істнувало тільки в коронних землях. Але як раз устрій не привілєґіованих сїл і найменьше нам звістний — тим більше що він далеко не був одностайний.



Так само як і в дослїдах над правним і економічним становищем селян ми і тут не повинні забувати двох зовсїм відмінних в своїм початковім характері типів сїльських осад: осаду свобідних селян і осаду холопів і закупів на панськім ґрунтї — то що й звало ся властиво село або сїльце (село — поле, маєтність, порожня чи залюднена людським інвентарем). Пізнїйша суспільно-економічна еволюція затерла їх границю і збила обидві сї катеґорії в одно, але як початковий їх характер, так і устрій, очевидно, мусїв бути й був зовсїм відмінний. І власне те, що потім злучили ся в одній катеґорії такі зовсїм відмінні типи — се одна з причин ріжних комбінаций й відмін пізнїйшого сїльського устрою в дїйсности, та неясности в сїй справі в науковій лїтературіі (де на сю ріжницю в походженню селянства й сїл не звертано відповідної уваги).



Старі свобідні громади ми можемо ще в досить чисто захованій формі бачити в першій половинї XVI в. в східнїх (білоруських) землях в. кн. Литовського 3).



Кілька чи кільканадцять сїл, переважно невеликих, звязаних сусїдством і певною традицією, становлять орґанїзацію звану в сїм часї волостию. На чолї волости стоїть вибраний старець. Що року сходять ся „мужі” з сїл волости і виберають старця на оден рік. Такий старець репрезентує волость перед правительством і сторонами. До нього звертаєть ся правительство й адмінїстрація в усяких справах, що дотикають волости. Він веде процеси в імени волости. Він віддає до державного скарбу й місцевим урядникам податки, зібрані в волости. Сї податки, визначені чи то в загальній сумі, чи то більше детайлїчно в певних катеґоріях, але без огляду на число податників (за господарства пусті мусять платити иньші), волость сама розкладає між поодинокі господарства, вирівнюючи між своїми „потужниками”, скільки на кого припадає. Вона розпоряджає свобідними, громадськими землями й зберає з них певні доходи, визначає їх новим осадникам, або на спільні потреби — дає на церкву, уживає на громадські кошти, і т. и. Вона полагоджує справи адмінїстраційні, полїційні й судові в границях своєї волости: старець з „мужами” судять у всяких справх своєї волости 4).



Але така повна самоуправа в початках XVI в. навіть в найлїпше законсервованих територіях в. кн. Литовського була вже рідкістю. Провінціональна адмінїстрація енерґічно заходила ся коло її зломання й розширення своєї інґеренції, а волости боронять ся скільки можуть, за помочию центрального правительства. Ся боротьба повторяє стародавні відносини, відгомін яких долетїв до нас іще з часів Ярослава, в його таксах вірників, ємцїв, і т. и. Великокняжі намістники хочуть посилати своїх аґентів на збір дани, хочуть на них взяти суд в волости, хочуть іменувати „старцїв”, беручи за те від них певний гршоевий „поклон”. Волость противить ся „в'їзду” (се технїчний термін) намістничих урядників і боронить своєї автономії, уже передовсїм тому, що вона їх нїчого не коштує, тим часом як кожзе розширеннє намістничої компетенції, кожда чинність намістничого „врядника” чи слуги коштує сильно, потягає за собою нові оплати й податки 5). Правительство вагаєть ся: то з свого принціпіального консерватизму боронить громаду від аспірацій адмінїстрації, то з фіскальних мотивів іде за своїми урядниками й розширяє інґеренцію своїх аґентів, в надїї побільшення доходів з волости.



Але чи сяк чи так, пізнїйше чи скорше, всї чинники державної й суспільної еволюції ведуть до розвалення громадської автономії. В судї старця й иньших його чинностях беруть участь служебники намістника. Далї старця вибраного громадою заступає старець іменований намістником чи й самим в. князем, або якийсь урядник намістника. Сама звязь волостна розбиваєть ся, головно наслїдом переходу певних земель чи осад до державцїв привілєґіованих — бояр або церквт. Волость розпадаєть ся на части, залежні уже безпосередно від державної адмінїстрації, і певна самоуправа — уже, розумієть ся, в далеко вузших границях, може задержувати ся тільки в серединї тих атомів — поодиноких сїл, або дрібнїйших їх ґруп.



Сей процес розкладу волостей, розумієть ся, дуже старий. Обидва чинники, що головно руйнували волостну орґанїзафію: інґеренція адмінїстрації й привілєґіоване землеволодїннє, старші певно і від литовської і від польської зверхности. Хоч боярське землеволодїннє руських часів дуже сильно, кардінально ріжнило ся від привілєґіованого володїння литовських чи польських часів, але земля освоєна тою чи иньшою дорогою, князем, боярином чи монастирем, село посаджене на такій землї — коли не зовсїм, не від разу — то всеж мусїло нарушвуати одноцїльність волостної орґанїзації і виходити бодай в части, бодай згодом з неї.



Така осада боярська, княжа чи монастирська складала ся в давнїйших часах з несвобідних чи півсвобідних, що сидїли на землї свого „господина”, під управою й наглядом його тивуна 6), звичайно також невільника. І сї осадники і їх тивун не могли бути рівноправними членами громадської орґанїзації, бо були несвобідні чи неповноправні. Вони мали обовязки тільки супроти свого „господина” і лише через нього входили в контакт з адмінїстраційною системою, отже власть громади тільки хиба в части або посередно могла на них розтягати ся. Такі панські енкляви були вповнї прототипом сїльськлї осади пізнїйших часів — часів повного упадпу селянських прав і громадських орґанїзаций. В польських часах все селянське житє зредуковано до сього архетипа. В руських часах, в початках, вони були малі, рідкі, але точили, розбивали сїльські орґанїзації таки від початку.



Правда, припускаю, що з другого боку сїльські орґанїзації могли навіть відживати, чи то користаючи з упадку боярства й боярського землеволодїноя (нпр. в Київщинї, в часах громадського руху XIII в.), чи то під впливом змін в правтиельственній полїтицї (можемо говорити про се тільки зовсїм a priori), мргли відновляти ся, хоч би з певними змінами і в иньшім територіяльнім складї, навіть на ново творити ся, але не всюди. В землях, де боярське землеволодїннє й боярська бюрократія закоренили ся й розвинули ся сильно ще в староруських часах, як в Галичинї та й на Волини — обставини були з давна неприхильні для таких громадських орґанїзмів, і нас не повинно дивувати, що на Волини ми стрічаємо тільки фраґменти сих орґанїзацій, а в Галичинї уже в актах XV в. навіть слїди її з трудностию приходить ся виловлювати 7).



Одним з найбільше визначних і лїпше звістних останків давнїйшої громадської орґанїзації були громадські суди, в сучасній науцї звичайно так звані „копні суди”. На Волини, в київськім Полїсю, і в землях білоруських в XVI в. вони ще були жизненною інституцією; законодавство в. кн. Литовського скористало з неї для помочи державній орґанїзації й не тільки її санкіцонувало (почавши від Статута 1529 р.), але старало ся (в Статутї 1588 р). зробити її загальною інституцією — рохповсюднити навіть по тих землях, де тих копних судів не булш. Але шляхетсько-кріпацький суспільний устрій тих часів стояв уже в рішучій суперечности з характером сеї старої інституції, і вона в сих нових обставинах не тільки розвивати ся, але й жити не могла, і не вважаючи на сю протекцію законодавства нидїє й заникає, хоч місцями доживає аж до половини ХVIII в.



Ся орґанїзація має своїм предметом переведенне слїдства і викритє провинниеів в проступках против житя й власности, довершениъ на її території. Звязь такої орґанїзації полягала сусїдстві й традиції. В XVI-XVII вв. в одну таку орґанїзацію входили зарівно й села панські й королївські, і міські осади, по стпрій традиції, тому що вони „здавна о шкоды въшелякиє схоживали ся”, а на пограничу в. кн. Литовського з Польщею на коповища сходили ся села з обох держав „отъ давнихъ часовъ и отъ предковъ ихъ” 8). На такі традицією осьвячені місця сходили ся на збори „сходатаї суграничні”, „мужі”, звані також „судями копними” — господарі з сїл тієї орґанїзації, — сходили ся чи то з інїціятиви покривдженого, що скликав копу у своїй справі, чи громади, на котрої території став ся злочин. Сходини сї звали ся „вічами”, „громадами”, „копами”. Копа оглядала „знаки”, вела „слїд”, чи асистувала покривдженому, що вів слїд сам — зовсїм в дусї слїдчого процесу Руської Правди. Коли слїд приводив на територію певної громади, люди з сеї громади мали вийти нс зустріч і або „відвести слїд” від своєї території, або видати провинника. Коли громада не приймала слїду від копи, вона тим самим приймала провину на себе; коли не видавала провинника, так само мала заплатити шкоду. (І тут знову „в звичаю права копного” бачимо принціп живцем захований з староруського права). Колиж слїди доведено до певного чоловіка, його судили на зібранню копи, або часом передавали в ґродський суд.



На Українї в XVI в. такі слїдчі орґанїзації зістали ся одиноким слїдом ширших сїльських союзів і то лише в деяких місцях. Подеекуди лише, в виїмкових обставинах, зацїлїли старі нероздроблені волости, які несли спільно певні обовязки й при тім в більшій або меньшій мірі задержали й волостну самоуправу 9). Так нпр. села мозирського замка творили в серединї XVI в. дві волости — Мозирську і Бчичську, що по черзї („недЂлями”, тому й села волости подїляли ся іще на недїлї) відбували певні служби й престації на замок, а зрештою кожде село давало податки й дани гуртом — не знати, чи розложені на поодинокі села самою волостию, чи замковою зверхністю 10). Подібно в Ратенськім старостві, де теж фільваркове господарство було дуже слабе, й обовязки були головно данні 11), села також творили дві волости — Ратенську й Ветельську, що мали свої спеціальні роботи: одна волость робила на фільварку, друга косила сїно на замок; иньші обовязки — як „підвода”, „оступ”, що чергою відбувалии ся поодинокими господарствами, очевидно також регулювали ся цїолю волостию 12). Широко розвинений волостний устрій бачимо в Київськім Полїсю в початках XVI в., в тих волостях держаних „колейно” київськими боярами 13). Устрій сих волостей взагалї дуже мало ще знаємо, але очевидно, така система річнихх державцїв могла істнувати лише при сильно розвиненій громадській самоуправі, з дуже малою інґеренцією тих річних державцїв. В станї розкладу волостний устрій можемо оглядати в Пинщинї середини XVI в. 14); волость розложила ся тут на десятки чи заступлена ними; ще живе назва старця, але сей старець зветь ся инакше десятником або тивуном, і сей уряд стоїть в близшім звязку з фільварком; старець чи тивун має в близшім наглядї такий фільварок і кілька сусїднїх сїл 15). Отже тут сей старець зійшов на старостинського аґента, якими мусїли бути ті тивуни чи десятники.



Одначе упадок волостної, взагалї ширшої орґанїзації сїл ще не конче значив упадок сїльської самоуправи. На місцї таких більших орґанїзаций, й незалежно від них жили й самоуправляли ся громади меньші, сїльські, що лише розмірами ріжнили ся від волостей, а зрештою, як і вони, були ґрупою меньших осад — дворищ і їх ґруп, як громади заднїпрянських хуторів 16). Як я вже підносив 17), старорусьпе село не сидїло збитою ґрупою домів, і з сього боку противставляли „руський звичай” нїмецькому способу житя в Галичинї дуже рано: господарства руського села „не лежали в одній лїнїї відповідно до нїмецького способу, але по руському звичаю в осібних і відокремлених кавалках 18). Така ґрупа дрібнїйших осад звичайно влоодїла спільно певними ґрунтами — особливо такими як сїножати, лїси, ріжні „входи”. На зборах своїх „мужів полагоджувала вона свої господарські й всякі иньші інтереси, сполом боронила ся від претензій сусїдів і адмінїстрації, сполом удержувала церкву й попа, а часто підносила свій голос і в справі обсади попівства, правила суд і пильнувала порядку в границях своєї громади, платила сполом деякі, а часом і всї дани й податки, розкладаючи їх між господарствами; старшину свою вона також коли не все, то дуже часто собі виберала. Одно слово, сказане вище про самоуправу волости в зменьшегій скалї повторяєть ся в житю такої меньшої громади 19).



От нпр. лист видмний такою громадою (1540 р.): Ми мужи господарскиє Лебедевцы (громада с. Лебедева, Берестейського пов.): „Луць Мицковичъ, старецъ, а Олисей Михалковичъ и Федко Панасович (ідуть іще чотири імени) сo всими потужниками (співгосподарями) нашими визнаваєм нашимъ листомъ сами на себе п. Марку Зубрицкому, што вже єсмо є. милости заплатили 30 коп грошей за млин (що вони йому зруйновали самовільно, уважаючи,_що він був поставлений на їх ґрунтї, але на судї старости програли справу й мусїои за те платити), а 10 копъ грошей на насъ єще зостало ся; нижли мы, бачечи трудность и упадокъ нашъ, штожъ грошей такъ скоро достати не могли, — и просили єсмо є. милости, абы онъ узялъ у насъ у заставе у тыхъ 10 копахъ две поли изъ житомъ. И мааєтъ є. милость тыє поля до тихъ часовъ держати, поки є. милости пенези вышей писаныє отдамо” 20).



А от другий лист, о столїтє пізнїйший (1657 р.) і з другого кінця України (з Барського староства, в східнїм Поділю): „Мы громада ивановская всЂ сполне, уваживши недостатокъ себе самихъ, иж не могум потрЂбЂ наошй досит учинити, абы церков в селЂ своєм — храмъ ієрарха Христова Николи до першои оздоби привести для убозства нашего, — раду єдину взявши продали смо кгрунту зе вшей громади честному господину отцу Александру Десковичу намЂснику барскому, священику Воскресенсскому, сЂножат поблизу єго кгрунту (наступає опись границь з застереженнєм: „що докладаєм, иж конци нив не продаєм, поневаж у кождоє єст господар, єднак волно у них собЂ тоє прикупити””) — которую сЂножат єму самому, жонЂ и потомкамъ єго пускаємъ вЂчними часи, вырЂкаючи себе самих и потмки наши”; між сьвідками сьооо акту: АндрЂй ватаман ивановский, Гринецъ Порохняк бурмистр, Жадан Порохняк писар ивановский — дяк; писано в селї, в домі отамана 21).



Запись ся інтересна між иньшим тим, що потягає виразн границю між ґрунтами, якими роспоряджає громада, й землями поодиноких господарів, до яких громада нїчого не має. Далї, в сїм актї громадський ґрунт продаєть ся на вічність громадою, без участи старостинського уряду; але так далеко права розпорядження громади, очевидно, не йшли de jure, бо для її прав на громадські землї була таж міра, що й для прав кождого селянина на його ґрунта 22): хоч в дїйсности він розпоряджав ними, але de iure не уважав ся їх власником. Але нажаннє громадою ґрунтів на церкву — явище дуже часте 23).



Збираннє податків з цїлого села, з цїлої громади, що сама вже роздїляла їх між поодинокі господарства — практикувало ся дуже широко. Навіть там де основні данини давали ся з лану чи з дворища, зіставали ся додаткові датки як стація, мід, почта і т. и., що давали ся гуртом від грьмади: „стаційну яловицю склаадає громада”, „ручку меду дає цїла громада”, почти складають „всї” стільки і стільки — такі означення стрічаємо в люстраціях на кождім кроцї 24), так що прикладів наводити нема потреби, тим більше що дещо їх подано й вище, при оглядї селянських податків.



Про спосіб обсаджування сїльської старшини звістки взагалї неэвичайно рідкі. Не підлягає сумнїви, що вибирала ся вона часто, ал ене всюди; була тут ріжниця між ріжними титулами сеї старшини, і я мушу насамперед торкнути ся сеї термінольоґії.



Імена сих сїльських старших ми вже бачили. В українськім Полїсю й на Побужу вони звуть ся старцями, десятниками, соцькими, тивунами; в районї старої татарської окупації (XIII-XIV вв.), в полудневій Українї — однаково в коронних землях і в. кн. Литовського, панує назва отамана; в північній Галичинї — тивуна (по при нього також десятника) 25). З сих урядів, що до старшої їх історії, тивуни, десятники, соцькі були урядниками іменованими, старцї й ватамани — по всякій правдоподібности, дуже часто вибррними. В пізнїйшій практицї з тими урядниками бувало ріжно. Загально тіллки треба сказати, що де було фільваркове господарство, сїльська старшина виборна не конче була на руку дїдичу, і скорше чи пізнїйше практика іменовання мусїла брати перевагу.



Старцїв ми вже знаємо досить. Тивун був початково довіреним слугою панським, звичайно невільним, начальником двора і його челяди. Його перехід на начальника сїльської громади був одним з симптомів того перемішання понять двірської челяди і свобідного селянства, про котре я стільки разів згадував. В тій новій ролї на нього переносили ся ріжні практики, які прикладали ся взагалї до начальника села.



В одній судовій записцї з 1450-х рр., з Львівської землї стрічаємо ся нпр. з вибором тивуна громадою. Село Сухоріче обіймає судово в державу, в заставній сумі міщанин львівський Фрідерічі; возний дає справозданнє з сього „увязення”: закликавши селян і Гриня, дїдичевого тивуна, він передав володїннє державцеви; нїхто тому не спроти
Страница 45 из 77 Следующая страница